12-річною дитиною я хотіла війни!
Автор: Iрина Гищук
Коли починався Майдан і просиналася країна, усі, хто вболівав за її незалежне майбутнє, зі солодким щемом у серці, крадькома витираючи сльози, спостерігали, як найменші дітлахи – наступне покоління, надія нації та держави – розмахують синьо-жовтими прапорцями, дружно чи поодинці вигукують «Героям слава!» й тоненькими голосами виспівують «Ще не вмерла». Сплеск дитячого патріотизму й нині гріє на фронті тисячі військових. Тільки в цьому піднесеному хорі юних голосів усе частіше чути нотки, що насторожують. Діти швидко звикли до факту: у країні війна. Вони дивляться телесюжети про героїв, пишуть їм листи й грають в ігри, де тепер уже вони в героїчній ролі захищають Україну. Але коли 4–5-річний малюк завзято чеканить «Слава Уклаїні!», наставляючи просто на тебе іграшковий автомат, від його погляду, сповненого захвату й азарту, хочеться кричати! Невже й це покоління знову буде уявляти війну як героїчну пригоду?! Невже війна – ця жахлива виразка цивілізаційного розвитку – і справді невикорінна?
Не лише ті з нас, хто народився в часі СРСР, а навіть ті, хто його вже не застав, досі бачать війну в «радянській обгортці»: безліч героїчно-сентиментальних фільмів, військові пісні, слова яких пам’ятаєш мимоволі, стоси книжок про «героїчні подвиги радянських людей на фронті». У мілітаризованому суспільстві, звісно ж, була й дитяча література про війну: «Син полку», «Вулиця молодшого сина», «Повість про справжню людину», «Молода гвардія» – усі вони читаються як захопливі пригоди та гостросюжетні детективи. Досі дуже виразно пригадую грубезну сіру книженцію, з обкладинки якої просто на тебе вимогливо дивляться три пари серйозних, геть недитячих очей. Це – «Діти-герої». Пам’ять дивним чином аж до рівня фізіології зафіксувала відчуття після тієї книжки. Пекучий згусток жалю піднімається зі шлунка й починає розпирати груди: «Ну чому я не народилася тоді?! Я б теж була партизанкою!». Так, 12-річною дитиною я хотіла війни! І потай мріяла боротися з ворогами в катакомбах. Моїм героєм був Володя Дубінін.
У дітей – і тих, кого безпосередньо зачепили події на Сході, і тих, хто про війну знає лише з новин, – є чимало запитань. І ми мусимо нарешті навчитися давати їм чесні відповіді
На щастя, сучасні школярі цих книжок уже не знають. Та якою є війна в їхньому уявленні? Діти бавляться в комп’ютерні «стрілялки», де війна – це гра. Дивляться американські бойовики, в яких герої виконують воєнні місії – такі собі квести. Основне джерело інформації про війну сучасну – телевізійні новини. Більшість із них за стилістикою мало відрізняються від радянських газет: «Оборону Донецького аеропорту буде вкарбовано золотими літерами в українську військову історію», «Вони стоять без сну і відпочинку. У них наказ», «Наші мужні воїни обіцяють триматися до останнього»… Врешті, у час війни журналістика – завжди хоч трохи пропаганда. А література? Перелік творів українських авторів про війну більш ніж скромний – кілька повістей В. Рутківського, Г. Тютюнника, В. Близнеця, І. Багряного. Та й перекладів українською світової літератури на цю тему теж небагато: «Хлопчина незухвалий» Р. Кіплінґа, «Щоденник Анни Франк», «Летіть, хрущі» Кристини Нестлінґер, «Бомба і генерал» Умберто Еко. Зрештою, це й не дивно, бо ж до зовсім недавнього часу війна для сучасних українських дітей була поняттям далеким і доволі абстрактним. Та нині ситуація кардинально змінилася. У дітей – і тих, кого безпосередньо зачепили події на Сході, і тих, хто про війну знає лише з новин, – є чимало запитань. І ми мусимо нарешті навчитися давати їм чесні відповіді. Без жахів, але й без прикрас. Без остогидлих обгорток. Саме навчитися, бо ж після десятиріч пропаганди «щасливого життя» досі не вміємо чесно говорити про складне: про смерть, біль, секс, свободу, відповідальність, інакшість, а тепер і про війну, обтяжену складною історією взаємовідносин із сусідньою державою.
Одне з підтверджень цього – перша літературна спроба розповісти дітям про крах радянської імперії. Книжка Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію» лише перевісила ярлики: тепер «правильним» стало «українське», а «неправильним» – радянське. Стилістика ж залишилася незмінною. Дітям знову не дали можливості дійти власних висновків. Так, нам потрібні національні герої. Але будь-які національні цінності мають ґрунтуватися на загальнолюдських. То чи зміниться суть, якщо замість червоноармійської шинелі пропаганда одягне мундир воїна УПА?
Нині ми створюємо новий образ українських військових – героїв, «кіборгів». Але ті, хто сидять в окопах, рівно настільки ж «герої», наскільки й «мученики». Обидва образи, ясна річ, – гіперболізовані й неповні. Та мажорний лад звучить привабливіше. І ми захлинаємося у хвилі пафосу, забуваючи найголовніше: війна – це передусім не герої, подвиги, мужність, доблесть та інша воєнна романтика. Усе це – похідне. А первинне – смерть, каліцтва, сльози, сироти й удови, холод і голод, бруд і воші, понівечені життя, п’янство, самодурство, випадкові розстріли своїх, мізки, розбризкані по стінці окопу, відірвані кінцівки, трупний запах, тваринний страх та істерики, піна з рота, розуміння того, що поки ти мерзнеш у своїй норі, хтось наживає на цій (як і на будь-якій іншій!) війні мільйонні статки, безвихідь і зневіра; війна – це відчуття себе шматком м’яса… На війні немає краси! У війні немає романтики! Героями стають раптово, у боротьбі за виживання – своє і тих, хто поряд. Стають, бо не мають іншого виходу, бо так склалися обставини, стають імпульсивно, часто випадково чи з необачності, а інколи тому, що просто звикли жити по честі й совісті, які в мирному житті чомусь цінуються куди менше, і лише в разі смерті «на полі бою» підносяться на п’єдестал.
Ми нарешті змінили «свято Перемоги» на «день Пам’яті». А чи здатні відійти від стереотипних героїчно-патріотичних образів? Нас учили бачити світ чорно-білим, але він таким не є. І сподіваюся, той, хто візьметься розповісти маленьким українцям про сучасну війну, це пам’ятатиме. А ще – довірятиме дітям. Автору не вдасться схалявити. Дітлахи, яким війну довелося побачити на власні очі, незалежно від того, по який бік барикад вони опинилися, мають упізнати написане. Решта – замислитися.
Дітей не можна відгородити від реальності, як не можна тепер спинити й потоку героїзму, що ллється з екранів телевізорів та моніторів. У країні війна, війна абсурдна, але визвольна, і тому нам потрібні герої, щоб урешті перемогти. Та якщо нині українські вояки гинуть заради майбутнього, то, окрім здобуття омріяної справжньої незалежності, найважливіше, що має дати ця війна, – змінити уявлення наступного покоління про власне війну. Щоб таки справді – ніколи знову.
