
17 способів приготувати кутю, щоб…
Очікуючи на Різдво, хочеться потішити себе чимось смачненьким і корисним, чимось святковим серед тривожної буденності, чимось традиційним і незвичним водночас (а ви лондонську кутю з ананасами куштували?), чимось затишним і домашнім. Можна посмакувати книжкою, особливо якщо це збірка різдвяних оповідань сучасних українських письменниць та письменників. Гайда на дегустацію!
…скуштувати справжнє
Збірка відразу занурить вас у вир звичних передсвяткових приготувань: метушня на кухні, запах імбирного печива й мандаринок, закупи в магазині, загортання-розгортання подарунків, кольорові вогники на ялинці. Однак до всього цього вимушено додається пронизливе ревіння сирен, швидке спускання в укриття або втомливе пересиджування в коридорі під час повітряної тривоги, передріздвяна мобілізація, святкування на відстані, еміграційна ностальгія, колядування в окупації. Автор(к)и не підсолоджують свою «кутю» штучним медом філ-гуд-сторі з гепі-ендами, позаяк зберігають «смак» воєнного дитинства своїх героїв та героїнь, тому їхня «кутя» — розбавлена сльозами, приправлена болем втрат, у ній можна знайти й горішок гіркого прощання, і ніжну родзинку радісної зустрічі.
…вдосталь порадіти й поплакати
Про те, що означає народитися 25 грудня, в один день із Ісусом, розгублено міркує Стася («Острівці» Катерини Перконос), якій спочатку здається, що це аж ніяк не прикольно, а потім… На свята хочеться радості й усмішок, натомість воєнні реалії змушують дітей більше плакати, ніж радіти. Деколи це несподіваний плач примирення і зближення: «Люся пірнула в обійми мачухи так, ніби нічого природнішого, ніж ревіти в обіймах цієї жінки глибокої ночі напередодні Різдва, в житті не було» («Попелюська» Ольги Купріян). Іноді сльози — дуже очікуваний терапевтичний акт, як у випадку Стаськи: «Ми довго сидимо, обійнявшись, а потім я встаю, іду до своєї кімнати, лягаю на ліжко, надіваю навушники, вмикаю улюблений плейлист і починаю плакати. І ніхто мене не спинить. Я виплакую цілий океан сліз, і в ньому немає жодного острівця надії на те, що все знову буде як колись» («Острівці»).
…шанувати традиції, колядуючи разом
Українське Різдво — це завжди гучна коляда, тож Коза, Чорт, Ангел і Пастушок вирушають в дорогу і цього року, незважаючи на тривоги, обстріли, окупацію. Один із персонажів пригадує: «Бабуся казала, що в її дитинстві колядували навіть мертвим хатам, щоб у них відродилося життя. А чи хата в окупації — жива? І якщо сьогодні я — Ангел, може, Бог мене почує і поверне хаті її справжніх господарів» («Таємна коляда» Катерини Єгорушкіної).
…повірити в дива
Кожна оповідка лишає посмак довгоочікуваного дива, яке стається раптово — як сніг, білий і справжній, у який можна падати, і лежати в нім, ніби в пуховій ковдрі, і робити янгола, і ставати цим янголом для когось. Дивом є зібрана банка на авто для тата-військового завдяки нестримній силі дитячого бажання, музичним здібностям Полі й викрутасам кота Пушка («Диво в рожевому флісі» Юлії Олефір). Дивом є Софіїна квітка, що проросла з цибулинки на підвіконні попри щоденні тривоги й обстріли («Лицарська зірка на вікні» Зоряни Живки). Дивом є «непомітна робота ангелів», що супроводжують маленьких колядників серед небезпек окупованого кримського міста («Таємна коляда» Катерини Єгорушкіної). Врешті-решт персональним дивом для Юрка стає казкова поява (не)знайомого Миколая на вулицях рідного села — його лікарняного друга дядька Валери — з протезами, на червоному кросовері невідомої марки («Червоний кросовер із бубонцями» Сергія Товстенка). Адже в будь-якому віці й за будь-яких обставин важливо чекати на різдвяне диво, навіть коли ви заблукали далеко від дому і здається, що нема дороги назад («Дзвіночки надії» Оксани Куценко).
…подолати сум за домом
Герої та героїні цих творів часто почуваються одинокими, бо через повномасштабну війну розгублені світом, змушені зустрічати Різдво в Польщі, Норвегії, Британії, Австрії, Ірландії і навіть на спекотній Мальті: «Усе-таки світ влаштовано несправедливо: для когось Різдво — зустрічі з рідними та смачний обід, а для когось — сірий туман, стиснуті в кишенях кулаки й похилені постаті тих, кого любиш. Так дивно почуватися в цьому святковому містечку привидами, де наших переживань і думок ніхто не бачить» («Дзвіночки Надії» Оксани Куценко). Олеся дбайливо береже свій віртуальний простір — «чатик на п’ятьох», у якому вони з друзями «чуються» і «бачаться» щодня («Кутя-челендж» Галини Листвак й Ольги Ренн). З часом таке життя у стилі «онлайн-школа, онлайн-тато, онлайн-друзі, онлайн-хлопець» втомлює Стасю, і дівчинка мріє нарешті зустрітися зі всіма офлайн, хоча б на свята обняти усіх, за ким сумує («Острівці» Катерини Перконос). Бо можна поставити пальмову гілку замість ялинки, увімкнути джинґл-белз замість колядок, але замінити кутю не вийде нічим, вона точно має бути на різдвяному столі. Приготування куті стає справжнім викликом, майже детективним полюванням за інгредієнтами, чудесним способом об’єднатися, — якщо не фізично, то хоча б символічно («Кутя-челендж»).
…побути з тими, кого (вже) нема
Різдвяний час нагадує нам про тих, кого ми ніколи не мали поруч, або не маємо тепер. У листі до Миколая Назар просить собі дідуся в подарунок, такого, як у сусіда Дімки («Дідусь» Андрія Бачинського). Святик натомість із теплом згадує померлу ба’, яка завжди чекала його в селі на зимові канікули («Світло темних днів» Тетяни Стрижевської). Та найбільше з усіх сумує Аня, життя якої після втрати тата нагадує «поставлений на паузу фільм», де в кадрі замість тата — орден Золотої Зірки, а заміть щастя — безмежна скорбота. Дівчинка пробує віднайти для себе хоча б якусь крихту втіхи у приготуваннях до Різдва, зробити щось не «замість», а «для» любого тата. Бо пам’ятати тих, кого нема, — це робити їх присутніми, відчувати «теплі й майже невагомі обійми когось незримого» («Кіно для тата» Віталіни Макарик).
…влаштувати свято ще комусь
Автор(к)и збірки не оминули у своїх творах і питання передсвяткової турботи. Мирка з Олівією беруть участь у шкільному благодійному ярмарку, щоб зібрані кошти передати в геріатричний пансіонат («Баночка» Марти Сахно), бо ж «усім треба трохи магії в житті». Оксана ж надумала своїм сусідам подарувати дванадцять ялинок для святкового настрою («Ялинки для сусідів» Наталії Ясіновської). Зробити сюрприз капризній Люсьці хоче «люта мачуха», шиючи серед ночі карнавальний костюм для дівчинки («Попелюська» Ольги Купріян). Турбота — це щедро ділитися своєю ласкою і теплом з рідними й чужими, близькими й далекими людьми. Та й не тільки з людьми.
…одомашнити чотирилапих та хвостатих
«Тимчасовий» Лис стає для мрійниці Солі найдорожчим подарунком на Різдво і, хоч він «більше схожий на лисицю, ніж на собаку», дівчинка готова навчитися по-справжньому піклуватися про улюбленця («Присягаю Лисовим хвостом» Галини Кирпи). Обіцяє берегти як зіницю ока Орестового хом’яка на ім’я Вечір забігана любителька шопінгу Іринка («Різдвяний хом’як Магазини» Уляни Чуби). Чотирилапі не лише стають для героїнь найкращими друзями, а й допомагають, як кіт Пушок, у спільній справі — зборі коштів для ЗСУ («Диво в рожевому флісі» Юлії Олефір). Хвостаті дарують надію, рятують дітей із пастки самотності, як, наприклад, фантастичний острівний кит, якого благально просить Майя: «Забери мене, ките, з собою […] кудись, де нема війни, докучливих молодших сестер і прищів» («Різдвяна пісня Каліпсо» Інни Данилюк).
…закохатися вперше/знову
Оповідання зі збірки «Кутя-челендж» переповнені хвилюючими, зворушливими й навіть іронічними лавсторі. Любов на відстані країн, міст, вулиць, будинків, а деколи — й кількох парт у класі. Олеся в Британії невтомно моніторить в інсті фотки Макса в Україні і сама тішиться лайкам, отим віртуальним «емоційним погладжуванням», які неабияк потрібні кожному з нас («Кутя-челендж» Галини Листвак й Ольги Ренн). Софія так радіє подарунку Макса, що навіть створює блог про те, як росте квітка-зірка її кохання («Лицарська зірка на вікні» Зоряни Живки). Майя соромиться себе і своїх прищів, та, познайомившись зі Сашком, показує йому таємничу печеру на острові і розповідає секрет про кита («Різдвяна пісня Каліпсо» Інни Данилюк). На Святвечір Іринка-Магазинка закохується в Ореста: він їй дарує хом’яка, вона йому — свій номер телефону («Різдвяний хом’як Магазини» Уляни Чуби). Святик по-дорослому задивляється на сусідську дівчинку Яну, яку колись вважав «малою козою» («Світло темних днів» Тетяни Стрижевської). Стася нарешті бачиться зі своїм онлайн-хлопцем Артемом — і в цьому справжнє диво Різдва («Острівці» Катерини Перконос). А ще — у святковій листівці, яка заряджає любов’ю аж шість (великих і малих!) сердець у школі («Різдвяний Валентин» Олександри Орлової).
…побачити магію простих речей
І мається на увазі не лише святкову листівку, гучну таємну коляду, іспит під назвою «кутя», дитячий флісовий комбінезон, дивовижний сніг, кіно для тата, Святвечір на Краківському вокзалі з пампушками і кутею в термокухлику. Це також про таємниці запиленої валізки з підвалу і про мрії в порожніх баночках — про минуле, яке промовляє до нас голосами з кіноплівок, і майбутнє, яке ми можемо уявити найсвітлішим, кращим за всі голлівудські стрічки.
…шукати свої острівці, здолати війну і жити далі
Чи можливе свято під час війни? «Так!» — відповідають в унісон вісімнадцять творців і творчинь цієї оптимістичної різдвяної збірки на 17 історій. Мама Олесі з «Куті-челенджу» не втомлюється повторювати, що треба бути вдячними за те, що маємо, а мама Стасі переконує: «щоб не потонути […], треба шукати острівці. Щось, що дає відчуття ґрунту під ногами («Острівці»). Тато Ані радіє з небес, спостерігаючи за своєю донечкою на Різдво («Кіно для тата»), а тато Оксани продовжує берегти їхнє свято, адже «там, де він, немає свят чи вихідних, прилітає щодня і щоночі. Він разом із побратимами стоїть, щоб Оксана та її однокласники могли ходити до школи, їсти піцу, пити какао із зефірками й жити своє життя, наскільки можуть — поміж тривогами» («Ялинки для сусідів»). Бо доки ми готуємо кутю і співаємо українські колядки, ходимо вертепами від хати до хати в селах і містах, святкуємо Різдво, чекаємо небесних див і робимо їх своїми руками на цій землі, доти ми незламні, доти непереможні.