А за чарівним парканом…
Влітку цього року за ініціативи видавництва «Фонтан казок» відбувся конкурс «Напишіть про мене книжку!», який мав на меті заохотити письменників творити повісті для і про сучасних дітей середнього шкільного віку. Найбільшу кількість балів від професійного журі набрав рукопис Олександри Дорожовець «Старий будинок». Хоча це перша книжка авторки, дебют виявився досить вдалим.
Сюжет книжки міг би відбуватися в будь-де в країні й із будь із якою дитиною. Містечко, в якому живе головна героїня повісті Софійка дуже «універсальне». Кожний читач може пізнати в ньому вулички та будинки, схожі на ті, що його оточують, – проспект Шевченка, вулиця Садова, школа мистецтв, тиха вуличка з покинутим будинком… Як і Софійку, школярів тендітного віку ваблять своєю таємничі горища, недобудови, старі хати й тихі вулички. Це все змушує з перших сторінок повірити авторці, що книжка «про мене», і з головою поринути у круговерть подій.
Проте історія, в яку потрапляє дівчинка, лише на перший погляд звичайна. Зовсім скоро в ній з’являється загадка, інтрига й навіть містика. Софійка, нехтуючи бабусиними пересторогами, наважилася піти Тихою вулицею й зазирнути за паркан покинутого маєтку. Несподівано вона стає бранкою цього таємничого місця та його господарів.
«У будь-якої речі, зробленої із натхненням та пристрастю, народжується дух, або душа.… Духи речей ростуть і кріпнуть, доки речами користуються люди. Як тільки річ стає нікому не потрібною, дух старіє і помирає»
Зачарований паркан приховує від містян не просто старий маєток відомого архітектора, але й дух будинку та його незвичайних мешканців. Перший, із ким знайомиться Софійка, – Іван. Саме він запросив дівчину до будинку й ненавмисне обернув на Золоту Пташку. Іван – не звичайний мешканець маєтку, він його дух. Не привид чи якийсь містичний охоронець, а саме дух. Авторка переконана, що всі речі, зроблені з натхненням та пристрастю, мають духів. Якщо людина користується речами, стежить за ними, то духи міцніють і ростуть, якщо ж про річ забувають, дух поступово старішає й помирає.
Щезнути мав би й Іван, адже господарі будинку померли, а нащадки не схотіли в ньому жити. Проте його врятувала повелителька духів Чорна Пані. Щоб дух одужав, повелителька мала знайти людину, яка полюбить будинок і захоче в ньому жити.
Крім Івана, в маєтку мешкають інші зачаровані істоти: пані Серафима, пані Параскева, Федір та підземні чарівники барбариси. Характери цих та інших персонажів у повісті змальовані дуже переконливо, часом видається, що авторка списувала їх із реальних людей. Часом із іронією, інколи з сумом, але завжди з любов’ю й добротою. Проте згадані персонажі – не зовсім люди. Пані Серафима насправді темно-сіра чапля, пані Параскева – товстезна руда білка, а Федір – смугастий кіт. Усі вони були колись нещасливими людьми, тому побажали бути тваринами й жити вічно. Ще одна філософська тема, яку зачепила авторка, змушує бути уважнішими до оточуючих, аби на вулицях не додавалося самотніх тварин.
Одним із ключовим персонажів є повелитель молодих духів Антоніо Новатор, який прагнув зруйнувати старий будинок і побудувати сучасний за новітніми технологіями. Протягом усієї повісті між повелителями духів, Чорною Пані та Новатором, розгортається боротьба за маєток, а отже – і за життя Івана. Чи змогла авторка знайти компроміс між старим і новим та врятувати дух маєтку – найгостріша інтрига повісті.
Містичну атмосферу твору тонко підкреслюють ілюстрації Надії Дойчевої-Бут. На окремих сторінках читач може роздивитися портрети головних героїв так, ніби опинився в картинній галереї старого будинку, зі стін якого дивляться зображення його мешканців. Загалом книжка видається цілісною і гармонійною, а зачарований паркан Чорної Пані тримає в напрузі, аж до розв’язки.
