Абетки, картки і монстрики, або Як я вчила своїх дітей читати

Автор: Наталія Ясіновська

Усі діти різні і в різний час і з різною швидкістю опановують ті чи інші навички, зокрема й читання. Хтось починає раніше, хтось пізніше, комусь процес дається легше, а до когось потрібно шукати особливий підхід, перетворювати навчання у захопливу гру. Батькам дітей, які народилися і/або вчаться читати українською за кордоном, потрібно ще більше терпіння, бо ж робочих мов у дитини дві і потрібно все розсортувати по поличках. У цій статті я хочу поділитися своїм досвідом навчанню читати трьох дітей з різними характерами і в різному мовному середовищі. А ще – розповісти про те, як вчать читати в американських школах.

З абабагаламагівською абеткою й картками

Марія почала вивчати літери, коли їй виповнилося… 1 рік. На день народження їй подарували «Абетку» «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ», і на довгий час вона стала її улюбленою книжкою. Це був 2004 рік, і якісних дитячих книжок українською було катма, це тепер на полицях книгарень і виставок – барвисте розмаїття на будь-який колір і смак, а на початку 2000-х вибору особливо не було. Тож червону «Абетку» з картонними сторінками ми читали по колу, трохи згодом – разом із «Улюбленими віршами», «Чи є в бабуїна бабуся» Мар’яни Савки і «На землях Бергамотах» Яна Бжехви.

Тож не дивно, що у 2,5 роки Марія знала всі літери. Добре пам’ятаю поїзд на Крим, ми удвох читаємо абетку: донечка називає літеру, я читаю віршик. А сусідка по купе з сином десь такого ж віку коментує: «А я оце думала, чи не зарано ще вчити літери?» Я ж тоді здивувалася: «Зарано? Чому? Вони зараз такі допитливі і вбирають усе, як губки…» До цих своїх думок я не раз верталася пізніше, уже з третьою дитиною, але про це згодом.

Від вивчених літер ми перейшли до карток зі складами, з яких будували слова і речення. Зі старшою донькою у нас взагалі було багато різних карток, наборів, ігор для раннього розвитку. З літерами, тваринами, рослинами, їжею тощо. У 4 роки Марія складала слова, читала, але справжнє захоплення читанням з’явилося пізніше, років у 7 (коли вона вже добре читала й англійською, оскільки навчалася в американській школі), і не саме, а з конкуренції з двоюрідним братом. Вони стали змагатися, хто більше сторінок за день прочитає. А вже як почали – не могли зупинитися. Марія вже доросла, але продовжує бавитися зі словами. Та тепер усе дуже серйозно – вона віршує, пише статті й перекладає

Годування монстрика

Юля народилася у США, тож від народження щодня її супроводжувало дві мови – українська й англійська. Я добре розуміла, що, щойно вона піде до школи, англійська стане для неї основною мовою, літери плутатимуться і важче буде навчити читати українською. Тож я поставила собі за мету навчити читати українською раніше, ніж вона навчиться англійською. Пісню-абетку американські діти знають у три роки (якщо ходять до садочка), а в «чотирирічках» учать літери й звуки, які вони позначають. У нульовому класі* вже вчаться читати.

У Юлі була ціла колекція абеток, щось перейшло у спадок від Марії, щось надбали нове. Однією з найулюбленіших була «Звіряча абетка» Івана Андрусяка. Та повторення літер і читання віршиків до них не надто її цікавило, бо ми вже мали кілька шаф книжок українською й англійською – величезний книжковий світ і безліч пригод. Я мала вигадати щось інакше, захопливе й креативне!

Разом із Юлею ми змайстрували кольорового монстрика з коробки з-під вівсянки, вирізали йому рота, намалювали очі. Я понаписувала літери на кружальцях паперу: приголосні – синім кольором, голосні – червоним. Називали літеру – і згодовували монстрику. Процес пішов. Згодом знову дістали картки зі складами… Юля таки навчилася читати українською раніше, ніж англійською. Хоча, очікувано, англійською розчиталася швидше, зокрема й тому, що в бібліотеках – неосяжний обшир простих і цікавих книжок для першого читання, а українською такі все ще треба вишуковувати (а якщо ви мешкаєте за кордоном, це неймовірно ускладнює і сповільнює пошук), бо вони або заскладні, або не надто цікаві для 5–7-річок. Як на мене, це той сегмент, який усе ще потрібно розвивати, особливо враховуючи, скільки українських дітей зараз проживає закордоном. Щоб батьки чи вихователі в українських осередках могли навчити їх читати, потрібні сучасні, написані легко й цікаво, простою для розуміння мовою книжки: веселі, бешкетні, пригодницькі, які б затягували у читання.

Нам із Юлею допомогла серія «Читальня» від видавництва «Ранок» і літагенції «БараБука», але було би добре мати книжки для розчитування навіть ще простіші за перший рівень, буквально на 1-2 речення на сторінку. Зараз Юлі дванадцять. Англійською вона читає товстезні томи янг-едалту, українською – простіші книжки, але читає, тож процес підтримання і вдосконалення української триває.

За аналогією

З третьою дитиною методи, які працювали з першими двома, не працювали взагалі. Це стосується не лише читання, але й читання зокрема.

Ми читали абетки, Андрійко залюбки слухав, як слухав і інші книжки. Він взагалі досить рано полюбив великі історії Сашка Дерманського – і про вужа Ониська, і про Маляку, про Меда й Паштета Уляни Чуби. Він любив і любить слухати багато різних історій, але повторювати літери не хотів. Щойно просікав, що це не просто читання, а «читання-навчання», одразу втрачав інтерес і йшов шукати інше заняття. Не мав жодного зацікавлення в отих ваших літерах-цифрах.

З ним ми також змайстрували монстрика-поїдача літер, і йому цікаво було його годувати. Але не називаючи літер. Ням-ням-ням! І через рот, і через мозок – і пошвидше, бо монстрик голодний і зараз тебе з’їсть.

«Що ж, – сказала я собі. – Не тиснутиму, бо добра з того все одно не буде. На все свій час». Я верталася до своїх думок і досвідів зі старшою донькою, але всі діти різні. Андрійко йшов у прескул, знаючи хіба дві-три літери й рахуючи: один, два, п’ять, дев’ять, кісімнадцять. У кожного свій шлях і свій час. Ми взагалі довгий час думали, що Андрійко не розрізняє кольорів, бо він на все казав «зелене». Я вже потихеньку підчитувала статті про порушення колірного зору – щоб знати, як йому допомогти. Люди з цим живуть і нормально функціонують. Он у їхній школі є вчитель, який не розрізняє кольорів. І нічого. Кісімнадцять – то й кісімнадцять.

Але виявилося, що і кольори дитина розрізняє, і нові знання швидко хапає. До Нового року у прескулі син вивчив усі букви і звуки, які вони передають. Просто в колективі йому було легше, ну і якщо повторювати щодня те саме, то й вибору особливо нема, як таки все запам’ятати.

У kindergarten вони спочатку повторили букви і звуки, за ними закріплені, а потім потихеньку стали вчитися читати. (Детальніше про це – у наступному розділі). І якось узимку, коли ми верталися додому, я помітила, що Андрійко не просто гортає книжки, а читає собі (нагадаю: це все ще нульовий, не перший клас). Щоб дорога в авті була веселішою, він набрав собі зовсім простеньких книжечок типу «A Pig met a Cat»:

A pig met a duck.

The pig fed the duck.

The duck met a pup.

The duck fed the pup.

The pup met a cat.

The pup fed the cat.

And she fed the pig!

На одній сторінці – одне, зовсім просте, речення. Але він читав! Сам читав! І страшенно з того тішився. А що вже я тішилася!

Під кінець kindergarten Андрійко брав із поличок книжки своєї сестри («Dog Man» Dav Pilkey, графічні романи серії «Wings of Fire» Tui T. Sutherland) почитати, а не погортати, як раніше. Книжки-картинки або книжки для розчитування, які ми брали в бібліотеці, читав того ж дня.

Паралельно, уже десь із весни, ми взялися за «Букварик для небайдужих» Уляни Добріки. І хоч він для першого класу, процес пішов досить легко – зрештою, Андрійкові вже було шість. Читати було цікаво й весело, особливо слова-нісенітниці, а от письмові завдання йому не дуже подобалися, тож ми лишили тільки читання – я хотіла зберегти його інтерес.

Але поки ми українською опрацьовували першу частину «Букварика для небайдужих» (а всього їх три, плюс додаток), він невтомно поглинав англійською усе складніші книжки. Споглядаючи усе більший відрив між англійською та українською, я вирішила, що досить букварика, час братися за читання книжок, а ті кілька літер, які все ще плутаються (Ш, Щ, Ж, Ч, Ц) підтягнемо у процесі.

Що цікаво – Андрійко перестрибнув фазу читання по складах. Оскільки він уже вмів читати англійською і знав українські літери – він став робити це за аналогією. Добре, що в українській мові кожна літера завжди читається однаково, немає мовчазних «е» (same, lime) чи підступних «С», які можуть читатися як К – cat, а можуть як S – circle.

І тут у пригоді знову стала серія «Читальня». Книжки першого рівня залетіли на ура. Наразі читаємо другий – але тепер усе значно складніше. Хотілося б, звісно, щоб на кожному рівні їх було значно більше – десятки – до кольору, до вибору. Тож я знову повертаюся до питання книжок для першого читання й розчитування. Їх має бути ДУУУЖЕ багато. Насамперед для шкіл і бібліотек.

Як вчать читати в американських школах

Директор молодшої школи, в якій вчиться мій найменший, на зустрічі з батьками «нульовичків», або ж kindergarten, розповідає, що раніше, років 20 тому, читати вчили у 1 класі. Але темп життя, засвоєння й опрацювання інформації прискорюється, тож тепер у 1 класі діти вже мають уміти читати. То де й коли їх цьому навчають?

Якщо дитина ходить у прескул, то в групі 4-річок буде навчатися за програмою Майкла Геґґерті. Геґґерті 28 років учив першокласників і розробив свою унікальну програму, за якою уже двадцять років працює більшість американських шкіл. Метод Геґґерті – це комплексний підхід, розрахований на 35 тижнів, де вчать розпізнавати літери, звуки і супроводжують це певними діями. (Це якщо пояснювати дуже спрощено.) Завдяки постійній залученості діти краще запам’ятовують і чітко пов’язують літеру з фонемою.

Щотижня у прескулі вони вчать нову літеру й звук, клеять і малюють літери у зошитах і повторюють уже вивчені (щодня на це виділяється 15–20 хвилин). Учителі заохочують називати букви й звуки й показувати дії, які їх супроводжують, і вдома батькам. У кінці року – повторюють і закріплюють вивчене. На початку kindergarten вони знову повторюють букви і звуки за методом Геґґерті, але паралельно починають вчитися читати. Не по складах, а одразу цілими словами, але простими.

Якщо ж точніше, нульовички вчаться розпізнавати прості слова – sight words. На початку навчального року – це буквально 5–6 слів (I, a, at, be, can, do), щотижня додаються нові слова, чим далі – то складніші (what, where, when, walk, here, little, other) і на кінець року їх уже близько 50-60. Нульовички мають уміти їх читати, вимовляти по літерах (spell) і писати.

Хотіла додати кілька фотографій синових списків слів – типу «було – стало», але виявила, що всі їх ми віддали на переробку. Учителька щотижня роздавала додому роздруківку зі списком слів, щоб тренувалися читати й писати вдома, на іншому боці аркуша був лист від неї: що вивчали цього тижня, які події (дні народження, екскурсії тощо) чекати наступного тижня.

Коли нульовички вже опанували перші десятків два базових слів, стали приносити додому ще й «книжечку», складену з А-4. На першій сторінці – малюнок і назва, на трьох наступних – малюнки і по простому реченню. Ці книжечки діти мають читати удома батькам, за бажання – розмальовувати, а потім – підписувати. Дитина пише ім’я, дорослий ставить підпис. Усе по-дорослому.

Звісно, це не все, що вони роблять у школі, але мене зацікавила методика і те, що вона допомогла моєму синові навчитися читати не лише англійською, а й українською. Захотілося поділитися з вами. Може, ще кому стане у пригоді. На офіційному сайті можна більше почитати про методику, послухати подкаст чи ознайомитися зі статтями, де є підказки вчителям, досвід та інсайти, як навчити дітей читати та писати.

* Тут, певно, варто зробити невеличкий відступ про підготовку до школи. Якщо школа це – K–12 клас (5–18 років), то прескул – це групи в дошкільних закладах (для 3–4-річок) або й школах, залежно від штату й шкільного району, де дітей потроху готують до школи. К, Kindergarten, можна вважати нульовим класом, це вже частина шкільної освіти. На відміну від Preschool, він безплатний і обов’язковий.