#якговоритиздітьмипровійну

Абрикоси надії

Ольга Купріян

Оля РУСІНА. Абрикоси зацвітають уночі: повість. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2022. – 144 с.
Уподобань: 3

Абрикоси як символ мирного, українського Донбасу – в українській літературі ми не вперше натрапляємо на цей образ. По всьому світу розходяться в різних перекладах вірші Любові Якимчук «Абрикоси Донбасу», і хоч книжка вийшла у 2015 році, про неї з новим натхненням почали говорити вже після 24 лютого 2022 року. Тепер абрикоси як символ і метафора безтурботного літа, мирного дитинства, чогось дуже знайомого, очікуваного й жаданого оселилися в дитячій літературі – завдяки повісті Олі Русіної «Абрикоси зацвітають уночі».

«Абрикоси цієї весни ніяк не хотіли зацвітати. Вони струсили з себе сніг; потім, за якийсь час, випустили листя. І завмерли. Минулого року, коли війна тільки почалася, все ще було як звично. Але за рік усе змінилося»

Ця книжка вийшла вже в розпал «великої війни». І хоча йдеться в ній про перше літо російсько-української війни, яке тоді ще називали АТО, саме тепер досвід її героїв буде як ніколи близьким сучасним читачам.

Хлопчик Устим живе на лінії розмежування. Влітку 2014-го його життя різко змінюється: раптом світ, до якого він звик, стає небезпечним. Скільки розпачу в цих словах дитини: «Мене самого майже нікуди вже не пускають, мама каже, що небезпечно. Усе на світі небезпечно! Навіть піти на річку. І Жменька тепер мусить сидіти у дворі». Жменька – це песик, саме завдяки їй герой знайомиться з безпілотником на ім’я Ел. Ввівши казкового героя в реалістичний текст, авторка має змогу показати події ніби з неупередженого боку. Безпілотник загубився, в нього розрядилася батарея, він навіть не може пригадати, на чиєму боці служить. Він літає над Донеччиною і показує нам поруйновані місця своїми «дитячими» очима. Знайомиться з військовими й робить певні судження про Добро і Зло. Стерта пам’ять допомагає йому бачити все безпристрасно, не спираючись ні на яку ідеологію. І водночас – заново будувати стосунки з людьми, як-от із Устимом і Майстром.

Оля Русіна описує події з дитячого погляду, однак не приховує від дітей правди. На війні люди часто бачать смерть, й Олині персонажі теж із нею стикаються, відверто про неї розмовляють:

«Коли Устим був малий, він думав, що люди вмирають по черзі. Бабуся була дуже стара, і вона померла так рано, що Устим її майже не пам’ятав. Дядько Віктор із сусідньої вулиці був на шість років молодший за неї — і він помер уже після бабусі. Устим був у родині найменший, тому мав померти останнім. Батьки старші — з ними це станеться раніше, але все одно дуже нескоро, й Устим про це старався не думати. Їм до вмирального віку було ще далеко, адже вони геть не схожі на бабусю».

Аж тут – слова, які виражають усю ненормальність цієї війни: «Але потім почалася війна і весь порядок вмирання перемішався». Устим більше не може бути певним, що помре у глибокій старості, як казала мама. Він навіть не може бути впевненим, що помре пізніше за своїх батьків. Смерть на війні – спонтанна і непрогнозована.

Один із наймоторошніших епізодів у книжці – загибель Устимової сусідки Тоні. Жінка померла під час обстрілу, бо не встигла добігти до підвалу. Читачі очима Устима бачать, як люди підходять до померлої, бачать, як переживає смерть подруги дитинства Устимова мама. У цьому епізоді авторка тільки констатує побачене, без трагізму, проте сьогодні ми всі маємо дуже багато травматичного досвіду – тож на це слід зважати, вибираючи книжку для дитини.

Письменниця також торкається теми евакуації й приживання на новому місці – з усіма складнощами адаптації та вростання в нове середовище.

Однак найголовніше, що є в цій мудрій медитативній прозі – це надія. Цвіт абрикоси, його очікування стає символом віри і надії в Перемогу й життя. Хоч тепер нам усім складно, і все ніби завмерло, відклалося на потім, колись-таки абрикоси зацвітуть, і життя відновиться. У час, коли дорослі зневірені й поглинуті роботою на Перемогу, надію дітям дарує казковий персонаж – безпілотник Ел:

«— Просто зараз усе так… ховається.

— Куди ховається?

— Ну, робиться таким, щоб його важче помітити. Я чув, як так говорили люди. Мені ці слова сподобались, тому я відклав їх серед своїх гігабайтів і тепер можу повторити тобі. Гм… життя в усіх зараз трохи змінилось. Не лише в людей, а й у рослин, дерев… тварин теж. Ліхтарі загоряються пізніше. Птахи співають тихіше, але до мене, наприклад, підлітають ближче, щоби я їх чув. Дерева зацвітають уночі, поки ніхто не дивиться. Побачиш, ці теж зацвітуть».

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар