Андрій Бачинський: «З дітьми треба спілкуватися як як із рівними»


Письменник Андрій Бачинський відомий своїми творами для молодших і старших підлітків про точні науки, пригоди та непрості соціальні теми. Його книжки захоплюють читачів гостросюжетністю, динамічністю і реалістичністю. На підтвердження таланту автора 2015 року «Книга року BBC» оголосила повість «140 децибелів тиші» переможницею, а вже 2023 року на великі екрани мав би вийти фільм за однойменною повістю, сценарій до якого написав сам письменник.

В інтерв’ю БараБуці Андрій Бачинський розповів про себе-підлітка і як допомагає юнацький досвід у письменстві, як йому працювалося над сценарієм фільму та чому вирішив популяризувати фізику, геометрію та екологію серед підлітків.

Історію про перше «я тебе кохаю» Сергія Бачинського можна прочитати тут.

Андрій Бачинський про себе малого: «На фото ліворуч мені всього лише рік, а мене вже тягне до книжок. Гітару я вперше взяв до рук у 5 років й відразу ж захотів займатися музикою. Але викладача по гітарі в музшколі не було, тому ходив на фортепіано поки мене не вигнали»

– Ви кажете, що підлітковий вік, на вашу думку, найцікавіший. Чому? Яким ви були підлітком? Чи допомагає власний досвід дорослішання у написанні книжок?

– Це вік великих сподівань і очікувань від майбутнього. Вік, коли все ще тільки попереду, коли можна мріяти і вірити, що мрії збудуться.

Я був різним. З одного боку – відмінником і книголюбом, а з іншого – бешкетником, авантюристом і страшним впертюхом. А ще – чуваком із патлами до плечей і з гітарою в руках.

Моя мама працювала завучкою у школі, де я вчився, і тому перебував під її постійним контролем. Тож бешкетувати вдавалося лише поза школою – в компанії на вулиці чи в піонерських таборах, у яких я загалом провів більше року свого підліткового життя. І більшість пригод, описаних у моїх книжках, взяті саме з мого досвіду табірно-дворового життя.

Звичайно, багато з того, що я робив чи витворяв у ті роки, тепер сприймається інакше. Багато про що жалкую і розумію, що в чомусь помилявся, а десь мав би зробити інакше.

«Перші свої “опуси” я друкував на маминій друкарській машинці. Це було 45 років тому, але машинка й досі безвідмовно працює»

– Що б ви сказали собі колишньому (підлітку) від себе нинішнього (дорослого)?

– Треба було бути рішучішим і впевненішим у собі. І не варто було кидати музичну школу.

Хоча насправді я її не кинув: мене вигнали, бо я не з’явився на іспит із фортепіано. Але ж у мене була поважна причина: у той самий час, що й екзамен, по телевізору показували чергову серію мого улюбленого фільму «4 танкісти і пес». Мабуть, треба було перепросити викладачів, сказати, що погано чувся… Натомість я сказав правду. Поважну комісію це обурило, і мене відрахували.

Можливо, як кармічне покарання за моє тодішнє нешанобливе ставлення до класичної музики тепер уся моя родина – професійні класичні музиканти.

– Ким ви працюєте поза письменством? Як ваш основний фах допомагає в написанні творів?

– Оскільки в дитинстві я любив наукову фантастику, то мріяв стати науковцем і винахідником. Часто перемагав у олімпіадах з фізики, займався радіоконструюванням. У той же час любив історію та філософію. І спочатку вступав на філософський факультет Київського університету, але не набрав необхідних конкурсних балів. Зате вступив до «Львівської політехніки» і став інженером-конструктором електронних приладів.

Якщо в написанні перших книжок мені допомагав досвід мандрівника та любителя історії, то у двох останніх – мій університетський фах, адже вони присвячені базовим наукам для інженера-конструктора – фізиці й геометрії.

Письменник на зустрічі з читачами. Фото: ВСЛ

– Розкажіть про свою роботу над сценарієм до «140 децибелів тиші»: які виклики в роботі над сценарієм? Як змінилися герої та сюжет у фільмі порівняно з книжкою?

– Коли мені подзвонили з кіностудії ім. Довженка й запропонували зняти за книгою «140 децибелів тиші» фільм, я, звичайно ж, зрадів. Але коли запропонували, щоб я ще й сценарій написав, насторожився. Ніколи не мав такого досвіду. Але таки наважився. Було складно. Їздив на кіностудію, багато спілкувався, слухав поради професійних сценаристів, зокрема Вадима Шинкарьова, вивчав різні посібники з написання сценаріїв. Роман Сінчук, режисер фільму, завжди заспокоював мене: мовляв, сценарій – це не догма, і пізніше все одно будуть вносити якісь корективи. Зокрема, для зручності знімального процесу, доводиться щось міняти: скорочувати або розширювати епізоди, переносити локації, час.

Найскладніше з головними героями, тому що процес знімання розтягнувся на кілька років, а діти-актори швидко ростуть і міняються зовні.

– Цього року планується вихід Вашої нової пізнавальної книжки на екологічну тематику «Примари Чорного лісу». Перед цим у книжках «З Ейнштейном у рюкзаку» та «Трикутник Зевса» йшлося про такі точні науки як фізика та геометрія. Чому саме ці науки? Як виникла ідея написати про науку для підлітків?

– Як я вже казав, фізика та геометрія – це базові науки для інженера-конструктора. У школі я любив ці предмети, вони завжди видавалися мені страшенно цікавими. І коли доводиться чути від сучасних підлітків, що точні науки неймовірно нудні й абсолютно марні в повсякденному житті, мені було дуже прикро від цього. Тому й вирішив довести, що це не так. На щастя, «Видавництво Старого Лева» підтримало мою ідею, і в результаті з’явилися ці книги, де в максимально легкій, доступній і цікавій формі я намагаюся переконати дітей, що вивчення точних наук може бути веселим і, головне – корисним у подальшому житті.

Фото: ВСЛ

– У «Трикутнику Зевса» ви досить точно описали острів Крит. Ви були на Криті чи користувалися додатковими джерелами для його зображення? Чи є у вас консультанти з наук, які ви популяризуєте у своїх книжках?

– Я завжди дуже відповідально підходжу до опису якихось історичних фактів чи географічних локацій. Напевне, спрацьовує моє фізико-математичне нутро.

Тому перед тим, як почати писати, ретельно вивчаю історичні джерела та місця, де відбуватимуться події. Я дуже багато подорожую Україною і за кордоном, але на Криті раніше не бував. Тож коли вирішив, що події наступної книги відбуватимуться саме на цьому острові, то спланував, що влітку туди поїду. Але несподівано всі плани зіпсував ковід і всесвітні карантини, тому довелося детальніше вивчати географію Крита та всього Середземномор’я за допомогою інтернету. А також відновити в пам’яті міфи давньої Греції, які я обожнюю ще з дитинства.

Щодо консультантів. Ні, в мене їх немає. Звичайно, хоч як автор володіє предметом, у тексті завжди може виринути якийсь ляп чи глюк, тому у видавництві є науковий редактор, котрий перевіряє текст.

Письменник із дітьми: «Спільні мандри з дітьми завжди дають натхнення і багатий матеріал для сюжетів»

– У своєму оповіданні «Кульгавий» ви торкаєтеся непростої теми «підлітки-батьки». Чи є у цієї історії прототипи з реального життя? І який ваш рецепт добрих стосунків із підлітками?

– Історія, описана в «Кульгавому», не має прототипів. Мені довелося мешкати й працювати в різних містах і країнах, спробувати різні професії, і головне – тісно спілкуватися з сотнями різних людей. Тому кожен літературний образ – це радше мікс спостережень за іншими людьми і їхніми долями.

З підлітками мені теж доводиться багато спілкуватися, оскільки в мене троє власних дітей, у яких є друзі, однокласники, сусіди-однолітки тощо. І з роками я зрозумів головне: з дітьми треба спілкуватися, як із дорослими, як із рівними. І в жодному випадку не допускати зверхності та зайвого дидактизму.

Хоча, можливо, деколи й сам трохи грішу надмірними повчаннями у своїх творах.

– Чиї твори читаєте для натхнення?

– Насправді я не читаю когось для натхнення. Радше для задоволення чи з цікавості. Якщо говорити про українських авторів, що пишуть для підлітків, то це Галина Малик, Зірка Мензатюк, Сашко Гаврош, Сергій Гридін.

А щодо натхнення, то його я отримав ще в підлітковому віці, коли з головою поринав у світи Артура Конан-Дойля, Жуля Верна, Александра Дюма, Джонатана Свіфта, Фенімора Купера.

Спілкувалася Настя Музиченко. Фото з архіву Сергія Бачинського та надані «Видавництвом Старого Лева»

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар