Понад десять років тому, ще у мирний час, вісімнадцятирічна студентка Ярина Каторож взялася за велику та відважну справу — сіла писати епічне романтичне фентезі про війну. І ось зараз, у час війни читачки-підлітки беруться за справу аналізу «Алхімії свободи». 

«ЖоржЛаб. Клуб книжкових досліджень» з письменницею Галиною Ткачук під час обговорення кожної книжки дає можливість усім учасникам зосередитися передусім на тих питаннях, які важливі саме для них, обговорити їх разом та сформулювати своє критичне судження. 

Що ж найважливішого в «Алхімії свободи» побачило нове покоління читачок? До вашої уваги — матеріали чотирьох учасниць «ЖоржЛаб», які зосередилися на питаннях світоглядного виміру роману, трансформації головної героїні, різних моделях стосунків у родинах та, звісно ж, романтичному багатокутнику.

Оскільки метою клубу було проаналізувати книжку цілісно, звернувши увагу на всі частини сюжету, то — увага! — текст містить спойлери.

Справжня сучасність у романі

Книжка «Алхімія свободи» є справді сучасною, і не через зображені в ній технології. У цій історії ми бачимо сучасність у суспільстві, стосунках, побуті та загальній картині реальності. 

Не зважаючи на те, що сюжет розгортається у королівстві та головна героїня потрапляє в епіцентр королівського життя, ми не бачимо середньовічних стереотипів, а тим більше — казкових. 

Щодо казкових стереотипів: Медина (на відміну від багатьох головних героїнь казок) має батьків, ухвалює справедливі й розумні рішення (тут можна згадати, як Крея поставила перед нею вибір: врятувати чотири людини зараз та відчувати за це провину або розказати секрет, який може згубити набагато більше людей), вона не покладається лише на чари та використовує критичне мислення, приймає жорстокість світу. Медина ламає свої «рожеві окуляри» та не сподівається на щирість та доброту у кожній людині, адже не всіх людей можна змінити та не завжди можна пробудити своєю вірою добро в серці іншої людини. 

Книга нам показує сучасне суспільство та сучасні концепції у гарній казковій обкладинці та допомагає побороти стереотипи, які ще залишилися. У романі навіть зло (тобто загарбники-моряни та їхня покровителька Крея), діє за схемами, які можна побачити у реальному світі ХХІ ст., а зрадники — це не завжди злі похмурі чоловіки у чорній мантії. Жорстокість у сюжеті показується не тільки у самій війні або фізичних покараннях, ця жорстокість розкривається у виборах, жертвах та ситуаціях, а зброєю виявляється не тільки магія, а ще й розум. Поринаючи у твір, ми можемо відчути, як Медина здебільшого бореться зі злом напряму та силою, а Марк — усередині себе, думками та моральними жертвами. Відданість та внутрішній стрижень — це те, на що ми можемо рівнятися та приміряти на себе, а вірність коханню захоплює.

Ела Коваленко

Трансформація головної героїні

Зміни у характері і поведінці Медини присутні, адже на дівчину навалилася купа турбот. І їй хоч-не-хоч довелося швидко дорослішати. На початку історії дівчина безтурботна і весела. Готується до своєї професії алхіміка, хоча вона не хоче створювати зброю як решта її родини. Вона зростала у забезпеченій родині, на неї ніхто не тиснув з одруженням, власне вона жила, як хотіла. 

Саме шляхетне виховання не дозволяє їй попросити гроші як винагороду за порятунок принца, тож коли її змушують прийняти винагороду, вона обирає оригінальний спосіб — стати ученицею королівського лікаря. 

Згодом Медина вирушає у подорож, де стає самостійнішою і сильнішою. У неї з’являються друзі і таємниці, яких все життя не було. А також чоловіча увага. 

Коли перед Мединою постає вибір: її власні інтереси або інтереси її близьких, — вона завжди піде на самопожертву. Вона порушить закон, щоб врятувати коханого. 

Наприкінці твору Медина — сильна жінка, яка щодня рятує життя, піклується про рідних, виконує завдання короля і думає, як врятувати принца. Здавалось би, Медина здійснює всі вчинки у розпачі, проте вона зважує кожен свій крок і дивиться вперед. Хоча навіть таким сміливим як Медина інколи треба хтось, хто все вирішить.

На зміни дівчини вплинули важкі обставини, які її спіткали, зокрема розлука з батьками, стосунки на відстані, життя поблизу смертей, втрата близьких.

Надія Кучіна

Братерсько-сестринські стосунки

У книзі «Алхімія свободи» авторка показує, що братерсько-сестринські стосунки можуть бути дуже різними: від теплоти й підтримки до ревнощів і смертельного суперництва. Ключовим чинником стає не лише кровний зв’язок, а й влада, характер, цінності та особисті амбіції кожного з героїв. 

Одними з ключових є стосунки між головною героїнею Мединою та її двома братами: старшим — Теодором, з яким у неї різниця у віці становить вісім років, і Аваром, з яким різниця лише два роки. Ця вікова різниця суттєво впливає на їхні взаємини. Авар і Медина мають набагато ближчі стосунки між собою, ніж із Теодором. Проте, незважаючи на це, вони залишаються однією сім’єю: у складні часи завжди підтримують одне одного. Між ними немає сильного суперництва, адже кожен обирає власний шлях. Вони не є королівською родиною, тому боротьба за трон їм не властива.

Інша ситуація — у пари братів Марка й Арія, принців Загір’я. Їхні стосунки затьмарює суперництво за трон. Арій — старший син, і після смерті короля саме він повинен успадкувати владу. Однак Марк потайки також прагне стати королем. Це породжує між ними численні сварки та конфлікти, що поглиблюються через заздрість Марка.

Третя пара — Касса і Крея — наче повна протилежність попереднім. Вони також є сестрами з королівської родини і теоретично могли б конкурувати за владу. Проте молодша сестра Касса добровільно відмовляється від претензій на трон. Вона каже, що їй легше підкорятися, і не прагне влади, навіть попри те, що природа обдарувала її магічними здібностями, які роблять її сильнішою. Сестри ніколи не були близькі, а молодша має підкорятися волі старшої, аж до того, що за її наказом накладає на себе руки.

Через ці приклади читачеві відкривається глибина людських взаємин і складність морального вибору.

Ксенія Ладиченко

Реверс-гарем

Читаючи українське романтичне фентезі «Алхімія свободи», можна помітити, що протягом усього сюжету головна героїня Медина постійно приваблює до себе чоловічих персонажів цієї історії: холодний принц Марк, безтурботний Ерік та харизматичний пурінець Фома. Усі вони в якийсь момент починають плекати романтичні почуття до сміливої дівчини-алхіміка, і їх можна зрозуміти. Не зважаючи на те, що себе Медина вважає звичайною дівчиною з пересічною зовнішністю, насправді вона має яскравий характер, що, ніби полум’я, притягує до себе людей. Усе це під час обговорення та аналізування книги на зустрічі нашого клубу наштовхнуло нас згадати такий піджанр романтичної літератури, у межах якого можна розглянути і «Алхімію свободи» — реверс-гарем.

Заздалегідь розуміючи, що такий термін може бути незнайомим українським читачам, ми одразу ж пояснюємо та розповідаємо більше. Реверс-гарем — це коли в історії є одна головна героїня, зазвичай приваблива та харизматична, оточена кількома потенційно романтичними персонажами-чоловіками. Сам жанр є доволі новим, адже вперше з’явився близько 30 років тому в Японії, а до західної літератури взагалі дійшов тільки 7-8 років тому. Основними його рисами є певна кількість, зазвичай від трьох, романтичних інтересів з різними характерами, які проявляють інтерес до головної героїні та можуть або суперничати між собою, або мирно співіснувати. Ще однією особливістю є романтична динаміка, адже головна героїня може як обрати когось одного з претендентів, так і залишитися з усіма або ж не обирати нікого. З визначенням та особливостями розібралися, а тепер пропонуємо подивитися на саму «Алхімію свободи» через призму реверс-гарему.

Перший, хто спадає на думку, коли говоримо про романтичні інтереси Медини, — це, звісно ж, Марк. Принц, якого головна героїня рятує на самому початку історії і завдяки цьому потрапляє в палац. Спостерігаючи за тим, як їхні стосунки повільно рухаються від незнайомців, які ледве терплять одне одного, до щирих друзів, а потім під час мандрівки — і до закоханих, можемо з упевненістю сказати, що ця динаміка в першу чергу будується на довірі, отриманій за час, проведений разом, та хімії, яка особливо помітна в моментах, коли обоє персонажів знімають маски своїх ролей у суспільстві та дозволяють собі бути собою. Подорож до узбережжя дала значний поштовх романтичним стосункам Марка і Медини, але саме шлях пройдений разом під час війни дав зрозуміти, що почуття, які вони мають одне до одного, це не просто підліткова закоханість, а справжнє кохання. Настільки сильне, що кожен готовий пожертвувати своїм життям заради партнера. Така відданість і драматичність каже більше за звичні в романтичних історіях «Я тебе кохаю», хоча і їх було приємно почути з уст персонажів, за чиїми стосунками вболівали всю книжку. Саме Марк стає для Медини остаточним вибором і тим, з ким вона хоче будувати спільне майбутнє, і це дає нам приклад стосунків, за якими стоїть довгий шлях довіри, розуміння та спільної роботи, а не просто кохання з першого погляду. 

Другий претендент на серце Медини — це син дукса, троюрідний брат принца Ерік. З веселим та безтурботним аристократом дівчина зустрічається на самому початку, коли тільки стає ученицею придворного лікаря, а Еріка призначають її наставником. І ось тут розвиток стосунків кардинально відрізняється від попереднього випадку, адже з перших місяців знайомства хлопець дає зрозуміти, що Медина йому не байдужа, — влаштовуючи романтичні побачення та даруючи дорогі подарунки. Але незважаючи на те, що наша головна героїня вражена хлопцевими сюрпризами, вона дає Еріку зрозуміти, що не зацікавлена у романтичних стосунках із ним. Проте таке рішення не зупиняє їхньої динаміки, а скоріше навпаки підносить її на інший рівень, адже з часом Медина та Ерік стають дуже близькими друзями, які діляться своїми переживаннями та постійно підтримують одне одного навіть у найтяжчі моменти. Ерік хоча і з повагою ставится до  рішення дівчини залишитися друзями, певний час продовжує плекати свої почуття, що призводить до певного суперництва між ним та Марком. Обоє хлопців з дитинства близькі друзі, але коли в їхньому житті з’являється Медина, їхні стосунки також починають змінюватися. Спершу це дружні іронічні зауваги, пізніше ревність Еріка щодо Медини, яка проводить більше часу з принцем, і насамкінець прийняття стосунків Марка і Медини. І хоча у Еріка з Мединою не вийшли романтичні стосунки, вони змогли не втратити щирості та стати хорошими друзями, що є одним з варіантів фіналу реверс-гарему.

Найменш очікуваний читачами любовний інтерес Медини — це іноземний посол Фома, який прибув з допомогою загорянам у найпотрібніший момент війни і, познайомившись з головною героїнею, не стримався від залицянь. Фома — це представник нового типу чоловічих персонажів, на відміну від уже знайомих нам Марка й Еріка. Він знайомиться з Мединою наприкінці її сюжетного шляху і зізнається їй у своїй симпатії, пропонуючи новий досвід, але розуміючи, що у дівчини є почуття до принца, врешті-решт відступає, не бажаючи руйнувати щастя дівчини. Він загадковість і таємничість, адже незважаючи на його швидке вираження свого інтересу до героїні, Медина розуміє, що це далеко не всі мотиви та думки, які приховує Фома. Можливо, якби він з’явився у сюжеті раніше, коли Медина ще не усвідомила своїх почуттів до Марка, ми б могли отримати повноцінний любовний трикутник з безліччю переживань та інтриг. Проте навіть з’явившись на трошки, Фома зміг зачарувати і Медину, і читачів.

Підсумовуючи нашу думку — чи можна назвати «Алхімію свободи» романом з реверс-гаремом? Вірогідно ні, адже незважаючи на кілька романтичних інтересів у головної героїні, ця книга досить визначена з самого початку. Проте чи можна тут провести певні паралелі до цього жанру? Так. Це магічне фентезі — цікавий випадок, який робить прорив в українському роментезі і колись, маємо надію, що ми поговоримо і про реверс-гарем у нашому фентезі.

Анна Полегенько

В матеріалі використані світлини Слави Кравцова

Харківське видавництво «Крокус» повідомило, що частина накладу їхніх довгожданих «підарсенальних» новинок згоріла через російські обстріли.

«Друзі, маємо сумну новину. Унаслідок чергової атаки країни-агресора згоріла палета з нашими книгами на складі Нової пошти. Там були новинки, які ви з нетерпінням чекали: “Булькало” , “Булькало. Нові пригоди в маленькій країні над річкою», а також «Койот Санрайз та її надзвичайна мандрівка”, — написали на сторінці видавництва. — Ми втратили частинку серця, вкладену в ці видання, але не втратили головного — віри, що світло обов’язково переможе.
Поки ці книги тимчасово недоступні, та ми вже працюємо над тим, щоб вони знову з’явилися у ваших руках.
Дякуємо за вашу підтримку й незламність поруч із нами».

Щоб підтримати видавництво, небайдужі автори й читачі закликають купити книжки на сайті crocusbooks.com.ua. Таким чином ви й домашню бібліотеку поповните, і допоможете назбирати коштів на новий наклад згорілих книжок.

Нагадаємо, що видавництво «Крокус» заснували в Харкові 2019 року Наргіс Гафурова та Анна Тюріна. Спеціалізується на творах сучасних українських авторів для дітей, підлітків і юнацтва, а також перекладах світових бестселерів. Зокрема, саме «Крокус» подарував нам унікальну серію «Цікава Україна», а також неперевершені збірки віршів Сашка Дерманського та Олександра Подоляка. Книжки видавництва неодноразово були відзначені різними преміями, зокрема — Топом БараБуки.

Також у ніч із 5 на 6 червня у Києві постраждала Центральна бібліотека Солом’янки імені Григорія Сковороди. Про це написали на сторінці бібліотеки: «Унаслідок нічного удару постраждав будинок, пошкоджено фасад, двері, вікна бібліотеки. Багато квартир зазнали руйнувань. Висловлюємо щирі співчуття потерпілим. Але люди, наші колеги, живі. І — що для нас теж важливо — вціліли книжки.
Триває ліквідація наслідків. Рятувальники, місцева влада, комунальники, волонтери та багато небайдужих працюють разом — злагоджено й дружно! У приміщенні бібліотеки облаштовано штаб допомоги постраждалим».

Джерело: БараБука

.

У травні в межах циклу воркшопів «Наука БараБуки» відбувся вебінар «Особливості проведення творчих зустрічей з нейрорізноманітною групою дітей». Його проводила Анна Дерюга, громадська активістка, яка займається публічним просвітництвом та адмініструванням українських спільнот аутичних дорослих у фейсбуці — «Спитай аутиста» й «Аутизм по-дорослому». Модерувала зустріч керівниця проєкту «BaraBooka», письменниця, дитяча психологиня Тетяна Стус.

БараБука рада представити вашій увазі запис вебінару. Анна Дерюга розповіла про концепцію нейрорізноманіття, пояснила особливості вжитку інклюзивної лексики, детально проговорила підготовку та проведення заходів із нейрорізноманітною групою дітей, відповіла на запитання учасників вебінару. Спікерка любʼязно надала для публікації повний текст виступу. Закликаємо дотримуватися принципів академічної доброчесності: поширюючи цей текст чи цитати з нього, обовʼязково посилайтеся на авторку.

БараБука продовжує цикл воркшопів тренінгом на тему «Безбар’єрність: підготовка до культурно-освітніх подій для нейрорізноманітних дитячих колективів», який відбудеться 9 червня о 17:00. Спікеркою цього воркшопу буде Юлія Козловець, директорка фестивалю «Книжковий Арсенал», багаторічна кураторка дитячої та міжнародної програми фестивалю. Зареєструватися і залишити запитання до спікерки ви можете у цій формі.

Уявіть, що ви зустрічаєтесь з письменницею в Книгарні Старого Лева в Івано-Франківську, щоб поговорити про цвітіння абрикосових дерев. Розмова з Олею Русіною, авторкою книги «Абрикоси зацвітають уночі», про дитячу літературу торкається й теми втрат, проживання травматичного досвіду та співжиття з ним через взаєморозуміння.

— Олю, давай почнемо з того як взагалі у Тебе з’явилась ідея чи то натхнення писати для дітей про війну? Що спонукало почати проговорювати таку складну тему ще до початку повномаштабного вторгнення?

— На момент 2021 року було дуже мало книжок для дітей про війну. Пам’ятаю допис Валерія Пузіка у Facebook: у нього є маленький син, а сам він служив добровольцем у 2015 році. Коли сину виповнилося три роки, той почав розпитувати, як було на війні. Валерій тоді звернувся до своїх підписників: «Порадьте книжки, які можна дати трирічній дитині, щоб пояснити, що таке війна». У відповідь на цей пост було дуже багато коментарів, але здебільшого про перекладені іноземні книжки — українських авторів майже не згадували.
Я тоді подумала, що ця війна триває вже не рік і не два, і настав час створити щось для молодшої аудиторії.

— Ти згадала Валерія Пузіка. Його цитату Ти використала як епіграф до своєї книги. Нагадаю її: «Є чотири основних правила, за якими живе хутір Обирок: брудне — прибери, відчинене — зачини, голодного — нагодуй, сумного — обійми». Це слова зі збірки його оповідань «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». Обирок — це мистецьке поселення, яке заснував Леонід Кантер. Також Леонід був військовим і зняв фільм «З табуретом через Гімалаї». Скажи, будь ласка, чому Ти обрала саме цю цитату? І як вона, можливо, співіснує з текстом «Абрикосів»?

— Ця цитата мені просто сподобалась, коли я читала оповідання Пузіка, тому що вона відображає основи. Я не люблю вживати фразу «екологічне спілкування», можливо, краще — «емпатичне спілкування», а ще краще — «емпатична взаємодія».
Адже, іноді, щоб підтримати людину, не потрібно робити щось “мега-мега-мега”. Іноді достатньо дати людині щось просте, чого вона потребує —  їжу, тепло, або ж просто вислухати її.

— Так, я погоджуюсь, особливо якщо йдеться про складний досвід, який могла пережити людина. Я веду книжковий клуб для підлітків. І вже двічі, з двома різними групами, ми читали й обговорювали Твою книгу. У кожній групі були діти, які мали різний досвід війни і, відповідно, різний досвід прочитання цієї книги. В когось це був дуже гострий досвід —  наприклад, у тих, хто жив близ окупованих, прифронтових територій. Певні діти переживали війну у свій спосіб, перебуваючи з початку повномасштабного вторгнення у Франківську. І от, як ми, дорослі, можемо проговорювати з дітьми ці досвіди, різність цих досвідів і сприяти порозумінню між ними?

— Для мене, взагалі, основна функція літератури — це дати безпечний спосіб перейняти інший досвід.
Особливо це важить для дитини — вона бачить момент входу в історію і момент виходу з неї. У момент, коли їй страшно, вона може просто відкласти книжку, заспокоїтись, повернутись до свого безпечного життя, і потім, коли буде готова, читати далі. Це безпечно для психіки, але водночас — це можливість зрозуміти складний, інший досвід. У кінцевому підсумку це має допомагати більш емпатійно ставитися до людей поруч.
У другій частині є дівчинка Саша й її мама, з якими головний герой Устим знайомиться, коли евакуюється з родиною до Дніпра зі свого прифронтового містечка. Ці дві героїні втілюють, умовно кажучи, емпатичний і неемпатичний спосіб реагування.
Від мами звучать фрази, які я сама чула або які мені переказували знайомі з досвідом переселення: «скільки можна говорити про свою війну», «це налякає наших дітей», «не згадуй про це». А дівчинка інтуїтивно запитує Устима: «чого ти боїшся?» — і він відповідає, що боїться забути про свій дім. Тоді вона каже: «Розкажи мені про нього, і ми будемо пам’ятати разом, щоб пам’ять про твій дім зберігалася ще в когось, крім тебе». Мені здається, це і є основа порозуміння.

— Оповідь стає для самих героїв терапевтичною — коли Устим розповідає, яким було його місто, яким він його пам’ятає. І для мене Твоя оповідь як письменниці в цьому тексті теж була доволі терапевтичною. Я помітила, що війна описана м’яко, поетично — речі, атрибути війни передані через метафори, порівняння. Наприклад: «Земля немовби відкашлювалась цим пилом щоразу, коли зброя залишала в ній ями» або «Вночі постріли ставали яскравими спалахами, ніби на людей з неба сипались зірки». Це дуже поетичний спосіб говорити про зовсім непоетичні події. Як Тобі було з цією манерою оповіді? Чому вирішила саме її використовувати? І як, на Твою думку, практика опису травматичних подій — чи у власному авторстві, чи в проговоренні — може допомагати з ними впоратись?

— Я, коли писала, розуміла, що це книга не для дорослої аудиторії, відповідно — там не має бути «живого» матеріалу в сенсі документального. Після поїздок на Схід у мене в голові сформувався певний перелік елементів, які потрібні, щоб сконструювати реальність в книжці. Я хотіла згадати про окуповані території — і герой, оскільки він безпілотник, міг туди полетіти. Я знала, що маю згадати обстріл, сидіння в підвалі, але зробити це непрямо. Тут дуже допомогло те, головний герой дитина. У дітей сприйняття реальності часто не буквальне. І саме дитячий спосіб мислення героя якраз допоміг описати все саме так.
Друга річ, про яку я багато думала, — писати більше про емоції, а не про страшні події. Подія сталася — ми її фіксуємо, але далі я зосереджувалась на емоціях, які вона викликає в головних героїв — хлопчика та безпілотника: як вони їх проживають, як справляються. У книжці багато моментів, коли герої бачать щось страшне, або самі фрустровані чи налякані — і просто починають про це говорити. І поступово, коли вони це обговорюють, їм стає краще.

— Коли Саша з Устимом проговорюють спогади хлопчика про місто, перше, що він згадує, це те, його вулицями зацвітає абрикосовим квітом. Абрикоси — це загалом наскрізний образ в книзі. В моменті, коли Устим оповідає про абрикоси, для мене це стало символом мрії, тобто символом повернення до рідного міста. Чи близький Тобі особисто образ абрикосів? Чому Ти обрала саме його?

— Ні, він не був близький особисто мені, це радше документальний образ. Спілкуючись з людьми зі Сходу, я багато чула, що абрикоси — дуже характерне дерево саме для цього регіону України. Я про це раніше не знала, бо до того, як у 2021 році почала їздити у відрядження, ніколи не була на Сході.
У мене було досить стереотипне уявлення про ландшафт — здавалося, що це мусить бути безкрає поле, терикони. А потім я почула про абрикоси і подумала: вау, це дуже класно.
Пам’ятаю, як Люба Якимчук першою мені про них розповіла. У неї, до речі, є книжка «Абрикоси Донбасу». Вона казала, що навесні виходиш на двір — і перед тобою біле море, бо абрикоси цвітуть усі одразу, і їх дуже багато. Це дуже красиво. Я це чула від кількох людей — саме про абрикоси. І з того часу вони стали для мене символом цієї землі. 

— У моєму прочитанні образ абрикосів існував спершу, як я вже згадала, як символ мрії. Потім він пов’язується з часом — із питанням, чи життя під час війни зупиняється, чи затихає. І третій момент, де я помітила образ абрикосів, і який для мене був менш зрозумілий, — це епізод, коли Устим виїжджає зі свого рідного міста, і в ніч перед цим зацвітають абрикоси. Чому саме тоді, в ніч перед від’їздом?

— Так, є символічна лінія, яку я використала в назві книжки — абрикоси зацвітають уночі. У діалозі героїв один каже, що з початком війни здається, ніби життя зупинилося, що все навколо — це тільки війна, а плин часу, пори року — ніби поставлені на паузу. Бо як щось інше може відбуватись, коли відбувається щось таке страшне? Інший герой відповідає, що життя ніколи не зупиняється, навіть під час війни. Воно може ставати менш помітним — пташки співають тихіше, але все одно співають.
Коли я писала, це для мене був символ того, що навіть під час війни є речі, які не підвладні тим, хто хоче тебе знищити. Поки ти живий — завжди можеш зробити хоч щось. І фраза про абрикоси — саме про це.
Головний герой живе у прифронтовому містечку. Весь час, поки він там, він чекає, коли зацвітуть абрикоси. Йому здається, що вони запізнюються, і це викликає тривогу — ніби час зупинився, і нічого більше не буде відбуватись. А коли він поїде — тим більше. Мені було важливо, щоб вони все-таки зацвіли. І вони зацвітають саме тоді, коли він прощається з домом. Це для нього — обіцянка, що у цієї домівки теж є майбутнє.

— Мені здається, це гарно підсумовує безпілотник Елл, коли каже: “Як добре, що весна приходить завжди, а за нею літо. І їх нічого не може ані налякати, ані спинити”. Наступне питання — від читачів з книжкового клубу, який я проводила. У нас були різні теорії про безпілотника — що його можуть бачити лише українці або лише дуже добрі серцем люди. Тож хто бачить безпілотника і чому?

— Ох, якби тільки українці — тоді безпілотник був би ідеальним дроном (сміється).
Я думаю, що безпілотник — це герой, про якого ми до кінця не знаємо, чи він існує насправді, чи це вигадка кількох героїв. Коли я писала, мені було не так важливо дійти до однієї точки. Бо навіть якщо одна дитина його вигадує — він уже стає реальним. Для цієї дитини.
У цьому сенсі неможливо сказати, наскільки він реальний. Хотілося зберегти баланс між реальністю, символізмом і трохи казкою. І в такому сенсі, я думаю, безпілотника бачать ті, хто самотній у певний момент свого життя, і кому він справді потрібен.
Його бачить Устим. Але також його бачить і дорослий військовий, який сумує за родиною.

— Безпілотник упродовж твору намагається освоїти різні поняття — війни, Бога, безпеки, небезпеки. Одне з них — довіра. І цікаво, що саме це поняття йому пояснює військовий з позивним “Майстер”. Те, як військовий намагається пояснити безпілотнику, у якого немає в “налаштуваннях” такого поняття, дещо перегукнулось мені з ситуацією в нашому суспільстві, коли у військових може бути дещо змінений поняттєвий апарат відносно людей, які не мали такого гострого переживання війни. Чому для безпілотника стає таким важливим поняття довіри та як це може загалом співвідноситись з ситуацію у суспільстві зараз?

— Безпілотник, з такої технічної точки зору, коли я писала, для мене це був герой “tabula rasa”. Він нічого не знає про історію, про світ, і, читаючи його очима, читач також, таким чином, пізнає світ.
Головне в безпілотнику те, що він олюднюється: чим більше він спілкується, дізнається, тим більше він розуміє людські емоції. Він починає розуміти, що тримає людей на своїй землі. Чому військові не кидають окопів? Чому Устим і його батьки до останнього залишаються вдома? Що тримає людей у своїй домівці?
З мого журналістського досвіду, мене дуже вразив момент довіри саме між військовими. Мені дуже подобається це звертання “друже”. Пам’ятаю, як ми їхали вночі з Карлівки в Бахмут. Темно, і раптом у водія дзвонить телефон. Він бере трубку: “Алло, друже!”. І я подумала — це такий прояв довіри, який не всім цивільним може бути до кінця зрозумілим, адже ти абсолютно довіряєш людині своє життя. І водночас знаєш, що вона теж довіряє своє — тобі. Тобто з одного боку — довіра, а з іншого — відповідальність.
І мені здається, це дуже важливо для всього суспільства. ​Тобто, усвідомлення, що є певні сфери життя, за які ти несеш відповідальність і які залежать від тебе. Мені здається, що це одне з тих усвідомлень, яке може дуже допомогти кожному.

— Я насправді дещо дуже схоже чула від свого чоловіка, який приєднався до війська на початку повномасштабного вторгнення. Він розповідав, що одне з перших понять, яке він засвоїв на війні — це поняття довіри. І довіра існувала саме як довіряння комусь іншому життя, власне те, про що Ти говориш. Тому, я думаю, це дуже співзвучний досвід багатьом.
Ще один образ, який вагомий в цій книзі, де я до себе відмітила, це насіння війни. В книзі він існує прямим чином, тобто це метафора щодо мін, які існують в землі, схожі до насіння. Але також ця метафора може існувати в книзі непрямим чином. Наприклад, я її відчитала, коли йшлося про досвід смерті, який переживає Устим. Раніше для нього смерть була впорядкована і це був такий певний договір зі смертю, коли смерть приходить в певний час, коли вже життя віджито. І потім ця система раптом руйнується.  Це одна з тих речей, які війна змінила в житті Устима. В яких ще моментах ми можемо спостерігати, що війна впливає на сприйняття світу героя?
— Думаю, це точно момент, коли вони сім’єю евакуюються і потрапляють у відносно мирне місто Дніпро. Їм часто говорять інші люди про те, що вони вже в безпеці і щось на подобі того, “скільки можна вже говорити про війну?”. І якщо пам’ятаєш, у Устима була фраза про те, що ти носиш свою війну з собою, де б ти не був. І це, власне, теж про досвід. Що навіть коли вже немає безпосереднього джерела травматичного досвіду, коли ти у безпеці — ти не можеш просто взяти, забути і жити далі.
Він ще дуже-дуже довго триває. Особливо, якщо ти не відчуваєш довіри й розуміння від оточення.

— В книзі досить відкритий фінал. Який розвиток подій Тобі як авторці емоційно ближчий або більш бажаний?

— Якщо чесно, я не вибирала між різними варіантами фіналу. Я знала одразу, що це єдиний варіант, який може бути. Особливо напевне тому, що я писала це до 2022 року. Зараз ми не знаємо, коли закінчиться війна. Тоді теж не знали. Мені здавалося прописувати якийсь хепіенд — дуже штучним і таким, що взагалі не пасує.
Наприклад, в іншій моїй книжці для трохи молодших дітей, «Тракторець Тор», там повністю закритий фінал: Україна перемогла, Росія відступила, усе добре, ми відбудовуємо міста. Це дуже важливі історії.
Але в цій історії, такий фінал дає віру в майбутнє, навіть попри те, що ми не знаємо, яким воно буде. І саме тому немає зустрічі у фіналі з безпілотником. Тому що вона станеться тільки тоді, коли завершиться війна
І тому відкритий фінал у такій історії — це про віру в майбутнє, попри все.

— Для мене загалом це дуже життєствердна книга. Пошук життя, попри все — цих абрикосів, які зацвітають — дає внутрішню силу й опору, незважаючи на зовнішні події. І в мене вже буде останнє запитання. Воно загалом про дитячу літературу. Зараз діти переживають багато складних досвідів: досвід війни, смерті, втрати. Це можуть бути дуже різноманітні втрати. Чи, на Твою думку, дитяча література сьогодні відповідає цим потребам — до проговорення цих досвідів, до порозуміння, до створення діалогу між різними досвідами, можливо, навіть до створення осередку втечі від цих досвідів, але в будь-якому випадку — для якоїсь співпраці з пережитим?

— Мені здається, що зараз — так. Просто стало виходити дуже-дуже багато книжок на цю тему. І це добре, бо вони охоплюють дуже різний досвід.
Є книги про досвід евакуації за кордон, у межах країни, досвід окупації, життя біля лінії фронту. Дуже багато різних аспектів.
Але, чим молодша дитина, тим важливіше, щоб батьки самі прочитали книжку перед тим, як дати її дитині. Неможливо написати універсальну книжку про війну, в якій абсолютно не буде жодних тригерів. Бо сама тема війни — це вже великий тригер. І тільки батьки знають, які саме елементи можуть зачепити болючий досвід конкретної дитини.
Я прихильниця думки, що оскільки не можна повністю відгородити дитину від реальності, говорити про війну все одно потрібно. Література дуже добре виконує цю функцію. Якщо батьки не знають, з чого почати, можна почати зі спільного читання. І в процесі вже бачити по реакції дитини — що її більше зачіпає, що менше, що викликає тривогу, а що ні. І тоді в поясненнях робити акценти саме на цьому.
У мене була ситуація на одній зустрічі, де діти разом вигадували казку. Один хлопчик сказав: “Було собі поле кукурудзи, росіяни його замінували, потім міна вибухнула — і з кукурудзи зробився попкорн, всі його їли”. І це був прикольний момент. Бо, видно, для нього міни — це не щось страшне, це його не тригерить.
А з іншого боку, в Києві в мене була ситуація в школі. Ми читаємо текст, в одному реченні з’являється слово “сирена”, всі реагують нормально, а один хлопчик — сильно напружився. Він не заплакав, не закричав, але дуже насторожився. І каже: “Не кажіть це слово вголос, бо ми зараз злякаємось, сирена завиє — і доведеться йти в укриття”.
У цей момент розумієш: усі діти жартують, сміються, а він один — в напрузі.
І саме в такому спільному читанні, у такому контакті може початися розмова, яка допоможе краще зрозуміти: що саме тригерить дитину, а що — ні.

З письменницею спілкувалася Віра Обломей.

Студентка Володимирського фахового коледжу ім. А.Ю.Кримського за спеціальністю “Образотворче мистецтво, дизайн, реставрація”.

Захоплюється малюванням, аніме та кіберспортом.