Тема особистих кордонів народжується разом із нами та супроводжує нас усе життя. Особливо гостро це відчувається зараз, під час війни, коли ми не завжди можемо обирати, де, з ким і за яких умов опинитися поруч на певний час. Тим важливіше, наскільки це можливо, розуміти та обстоювати власні межі й одночасно поважати чутливий простір інших.

Якщо для дорослих ця тема вже давно популярна, обговорюється та висвітлюється в літературі, кіно та інших видах мистецтва, то для дітей вона може здаватися заскладною. Певною мірою так і є. Проте, чим раніше почати розмову, тим глибшою та розмаїтішою вона стане з дорослішанням маленької особистості.

Христина Лукащук у своїх книжках та мистецьких проєктах приділяє багато уваги питанню самопізнання й розвитку, любові до справжнього себе, вмінню відчувати та поважати межі власного й чужого простору. Про це вона говорить і з дорослими читачами, і з дитячою аудиторією, крізь історії, ілюстрації та творчі заходи.

У своїх дитячих книжках авторка збалансовано поєднує лаконічність тексту та неповторну мову малюнку. «Казка про світло» (Видавництво «Жорж», 2022 р.) увійшла до короткого списку «Книжка Року 2022» у номінації «Література для молодших школярів». Це видання продовжило тематику першої дитячої книги Христини Лукащук “Казка про Майдан” (“Видавництво Старого Лева”, 2014 р.) про любов українців до своєї землі й необхідність обстоювати власні та державні кордони, мову та культуру на глобальному рівні.

 «Сова, яка хотіла стати жайворонком» (Видавництво «Чорні вівці», 2017 р.) у 2018 р. відзначена «Топом БараБуки», а в 2019 р. увійшла до щорічного каталогу Білі круки) — це затишна історія від Галини Вдовиченко, проілюстрована пані Христиною, також говорить про унікальність кожної особистості, важливість взаємоповаги та підтримки для спільного зростання. Малюнки у цій книзі сповнені тепла й особливої атмосфери. Казкова кольорова палітра сплетена з подіями, доповнює й глибше розкриває шлях героїв.

Діти сміливо фантазують, залучають до свого світу існуюче й уявне, перетворюють і масштабують будь що. Проте, про себе справжніх їм часто складно говорити, окреслювати межі Свого «Я» та сприймати «Я» інших людей. У кожного віку є свої етапи усвідомлення Себе. І на кожному з них щира розмова, спільні роздуми будуть помічними й формуючими.

Артбук «Мої кордони» може стати справжнім путівником у цій мандрівці дорослішання. Кожен розворот розкриває одну з граней теми кордонів. Тут не багато тексту, він переважно тезисний. Ілюстрація працює не звичним для дитячих книжок розмаїттям кольорів, а сюжетною динамікою та естетикою деталей. Це спонукає до родинного спілкування, ширшого обговорення прочитаного, занурення у спогади, щоб поділитися власним досвідом, осяяннями, сумнівами, страхами та варіантами їхнього подолання. Такі спільні обговорення поступово перетворяться на фундаментальні цеглинки на шляху самопізнання, і дитиною, і дорослим.

Книга починається з визначення терміну «кордон» — від космічних масштабів до осяжної відстані між живими істотами. Далі авторка розкриває поняття «інтимної зони» та пропонує декілька правил поведінки у громадських місцях. Їх буде цікаво обговорити, визначити, які ближчі саме вам. А ще дослідити, як створюються подібні правила, як впливає на цей процес культура та звичаї різних народів і країн. Десь люди уникають прямих поглядів, а для когось навпаки — раптова усмішка може не лише покращити настрій, але й стати поворотною точкою у житті????

«Варто лише пам’ятати, що кордони гнучкі. Але межу гнучкості визначаємо ми самі. Гнучкість – це також про самопізнання, а воно, погодьтеся, триває всеньке життя»

Христина Лукащук піднімає також питання особистих кордонів людей з інвалідністю, булінгу та різних проявів насильства. Це складні теми, які надзвичайно важливо висвітлювати на всіх рівнях. І особливо необхідно проговорювати з дітьми їхні права, пояснювати межі дозволеного у спілкуванні з однолітками й дорослими. Давати приклади позитивної взаємодії та підтримки одне одного, якою б складною не здавалася проблема.

Авторка торкнулася й питання кордонів у мережі — сегмента сучасної культури, який обговорюється все частіше й потребує вдосконалення, розвитку взаєморозуміння та поваги до емоційного комфорту кожного з нас.

Наприкінці книжки є телефони довіри, куди можна звернутися за підтримкою та допомогою, якщо страшно або немає з ким поспілкуватися у разі необхідності.

«Мої кордони» — багатошарова книжка, що запрошує до розмови з дітьми, підлітками, дорослими й усіма разом, оскільки у кожного свій унікальний досвід, набір питань, на які ще немає або не достатньо відповідей. А щире спілкування у безпечному колі — це завжди спільне зростання й формування міцніших зв’язків. Особливо, якщо вони збудовані на відчутті самоцінності, розумінні кордонів кожного та взаємопідтримки у будь якій ситуації.

Розповісти про цю історію можна так: незапланована мандрівка двох абсолютно різних особистостей, яка перетворюється на шлях, сповнений пригод, навчання, несподіваних знайомств і важливих вчинків, що змінюють долю героїв та навіть рятують місто від техногенної катастрофи. І це лише дрібка інформації, оскільки книжка насичена подіями, цікавими фактами, сюжетними сюрпризами й ігровими елементами. Класична подорож героя плавно перетворюється на командну боротьбу за чистоту й безпеку середовища, в якому живуть усі персонажі. А ще читачам зустрінуться монстр із чутливою душею, креативні пацюки і багато небайдужих людей.

До чого ж тут туалетна тема? Ну ж бо, досить ходити околяса, всі бачили назву???? Відповідь проста: це нова історія від Юлії Ярмоленко — авторки, яка вміє доступно й легко розповісти про незручне, про речі, які ми ще вчимося обговорювати сміливо, без сорому. Юлія тримає фокус на створенні пізнавальних книжок. Цього разу вона розповідає про шлях какунців від їхнього утворення в організмі живих істот до остаточного зникнення або перетворення (як пощастить).

Какати — це звичайний природний процес, але й досі незвична, делікатна тема в нашій країні, особливо для дорослих. Пам’ятаєте, як неоднозначно сприйняли книжку «Про малого крота, який хотів дізнатися, хто наклав йому на голову»? На щастя, ситуація поступово змінюється. Наприклад книжки Ганни Булгакової  «Чарівна книжка про какашки» та «Кози з носа та інші копалини в мені» (у ТОПах БараБуки 2021, 2024 рр.) отримали багато схвальних відгуків від батьків. А «Туалетна справа» Марії Артеменко невимушено розповідає цікаві факти про вбиральні, знімаючи табу з цієї делікатної теми.  Важливо, що все більше дитячих авторів звертаються до тем, які дражливі для дорослих, але цікаві дітям.

«Що в кінці: куди зникають какунці?» відрізняється стилем від більш енциклопедичної «Малечі про інтимні речі» та формату розмови зі старшою подругою у  «Без маячні про перші місячні» (ТОП БараБуки 2023 р. у номінації «Вибір читачів»). Це справжня казка-мандрівка, яка містить багато корисної інформації про організми людей і тварин, каналізацію, очисні споруди, а також безліч історичних та наукових деталей, які влучно доповнюють сюжет.

Головні герої: інфузорія туфелька (пам’ятаєте уроки біології?) та коловертка — одна з найменших тварин у світі. Вибір авторки не випадковий. Подібні мікроорганізми беруть участь в очищенні стічних вод. Без них цей процес був би набагато складнішим та небезпечнішим.

Цих двох поєднала випадковість, і ось вони вже мандрують кишківником, каналізацією аж до (спойлер) щасливого повернення додому. Ратько — такий собі круть-верть, обізнаний хлопчина, любить читати, ділитися прочитаним і використовувати ці знання на практиці. Фузя натомість тиха, сором’язлива, проте відповідальна та винахідлива, коли хтось справді потребує її допомоги. Дорогою друзям зустрічаються мешканці каналізації. Кожен зі своїми проблемами, силами й слабкостями. Та об’єднавшись, можна здолати будь які труднощі.

«— А мені нудно, якщо не треба рятувати світ. Хочеться робити щось потрібне, корисне. — Але є купа важливих професій! Не обов’язково рятувати світ. Можна вчити дітей у школах, прибирати в нас у річці, лікувати бактерії чи інфузорії з коловертками, коли вони хворіють. Навіть така маленька робота — корисна й важлива!»

Разом із героями читачі дізнаються про те, якими бувають какунці за формою та кольором, що впливає на їхній запах (ви знали, що у невеликій кількості ці хімічні речовини мають приємний аромат і їх навіть використовують у парфумерії?). Як харчуватися, щоб добре почуватися, як правильно ходити в туалет, що можна змивати в унітаз, а що категорично заборонено (діти, перевірте, чи знають це ваші батьки ????), що робити якщо хочеться пукнути і багато іншого.

Будуть і несподіванки: прикраси з фекалій? Ні, не жарт. Музеї какуль чи історії туалетів? Теж правда. Навіть у нас в Україні є експозиції, присвячені подібним темам.

У книзі є інтерактивні острівці: лабіринти, завдання на логіку та уважність, жартівливі тести. Все, щоб перепочити, закріпити отримані знання і з новими силами продовжити подорож.

Вражає розповідь про Диканівську трагедію. Це приклад того, як важливо зважено ухвалювати рішення, думати про їхні наслідки, а також про взаємодопомогу без кордонів.

Яскраві ілюстрації Лєни Барді веселі, влучні, сповнені позитиву й динаміки. Цілком розкривають атмосферу історії та персонажів. Тематика не проста, проте художниця змалювала все так казково й смішно, що какунці викликають симпатію, і навіть монстр не видається страшним, а скоріше милим і дивацьким. Ілюстрацій багато. Коли розгортаєш книжку вперше, хочеться роздивитись їх усі чимшвидше.

Юлія Ярмоленко написала не просто пізнавальну казку. Це комплексна історія, цікава дітям, помічна дорослим, оскільки розширює горизонти, позбавляє комплексів й додає аргументів, щоб не боятися незручних питань, а сміливо розмовляти з дітьми про тіло людини, про важливість дослухатися до свого організму, досліджувати його, поважати власні кордони й особисті кордони інших.

Також буде привід поговорити про те, що ніби знайоме і поруч, але, ми мало знаємо, як воно функціонує: як влаштовані комунікації, що їм шкодить, хто забезпечує їхню безперервну роботу, звідки береться й куди зникає вода з наших кранів і безліч інших дотичних тем.

Книга не лише про какунці, хоча про них тут інформації від А до Я, і кожен читач точно дізнається для себе щось нове. Це історія про справжню дружбу, здорову самооцінку, жагу до пізнання, відкритість до нового. І, перш за все, про любов до природи й невпинне прагнення зробити наше життя свідомішим, а світ довкола — безпечним та екологічним.

Як звичний чай з лимоном може перетворити парк на велетенський ліс? Де зручніше спати — у власному ліжечку чи у лисячій норі? Чи можна проковтнути місяць? Відповіді на ці та інші цікавинки уважно шукайте у збірці казкових історій Грасі Олійко «І ніякі це не вигадки!» від видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

«Я не хочу спати» — це своєрідний дитячий пароль, що має активувати в дорослих усю вигадливість, сміливий лет думок і неабияку витримку, оскільки лише найнесподіваніші історії здатні творити диво присипляння вимогливих несплюхів. Зі слів авторки, її книжка почалася саме так — зі спроби заколисати донечку щойно вигаданою небилицею про місяць.

Письменниця вправно перетворює знайомі й близькі всім родинні ситуації та дитячі вередульки на справжні пригоди. І вже немає маленьких капризунів — тепер вони мандрівники й мандрівниці казковим світом, у якому на допомогу можуть прийти тварини, дерева чи навіть улюблені речі. Непорозуміння переростають у дружбу, а кожна пригода завершується щасливо.

Авторка з особливою уважністю вплітає в свої оповідки тему допомоги безпритульним тваринам. Для неї це не лише слова, а й стиль життя. Досвід перетворюється на історії та обережне нагадування, що добре й гуманне суспільство починається з кожного особисто. Ця тема є наскрізною для всіх книжок Грасі Олійко, дві з яких – «Сукня для Марусі» (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА») та «Різдвяна Шапка Янголинки» (Видавництво Старого Лева) здобули премію «Гуманна книжка» від організації з порятунку тварин і довкілля UAnimals.

Дев’ять чарівних історій ніби й не пов’язані між собою, проте відчуваються як цілісний простір доброти, взаємопідтримки та прийняття. Ось талановита киця Марічка. Ще кошеням її забрала з притулку чудова родина. Тепер вони щасливі разом, і навіть несподівана халепа не лише не розсварила їх, а відкрила для киці нові захоплення. 

Тепла ковдра — героїня іншої казки, щира й турботлива, ніби символ емпатії та дбайливого ставлення до тварин, які з різних причин не мають дому. 

Також письменниця лагідно підказує, що дуже часто той, хто помилився, особливо потребує підтримки. А відчувши її, буде здатен на справжні дива. Всі ці моменти прописані легко, з гумором. Не сприймаються, як повчальні, але дають привід для глибшого обговорення важливих тем із дітьми. Допомагають розвивати в них турботу й співчуття до тих, хто дійсно цього потребує.

«… не журись, коли щось пішло не так — можливо, згодом з цього вийде щось радісне і цікаве»

Є тут і важливі поради, як поводитися в нестандартних казкових ситуаціях. У вас зникли смужки, не змиваються какаовуса або гойдалка винесла поза межі рідного міста? Не хвилюйтесь, усе буде добре! Кожна казка у збірці — це неочікувані сюжетні повороти, харизматичні герої, щирий гумор для спільного реготання з дітьми та життєва іронія, яку зчитають дорослі. Тому книжка, хоч і розрахована на дошкільнят, закохає в себе читачів будь-якого віку. Серед казок точно буде декілька, які, мов портал, закинуть вас у родинні спогади, де знайдеться ще більше смішних та унікальних історій. Хтозна, можливо саме ця книга надихне вас створити власну збірку сімейних пригод.

Особлива літературна магія виникає, коли книгу пише та ілюструє одна людина. Як влучно підмітила Ольга Купріян, Грася Олійко — ілюстрАвторка — майстриня ілюстрації та письменниця одночасно. Яскраві, несподівані образи, міміка її персонажів й розсип дотепних дрібничок підсилюють кожну історію та залучають читачів до пригод, водночас огортаючи м’якою ковдрою безпеки та затишку. Палітра художниці щедра й позитивна. Навіть у назвах казок приховані маленькі мальовані деталі, які ніжно розкривають їхню тематику.

Читачі та фахівці високо оцінили видання. Нещодавно збірка стала переможницею Топу БараБуки 2024 у номінації «Ілюстрована книжка року». А в грудні минулого року отримала премію «Дитяча книга року ВВС-2024».

Це надзвичайно світла, смішна, добра й речитабельна книжка. Наша родина із задоволенням перечитала її тричі (разом із шестикласником, так 🙂 Тому мушу попередити, що є ризик вивчити декілька казок напам’ять, запросити на гостину справжній ліс або ж зірватися посеред ночі тестувати на витривалість какаовуса. Та зрештою герої завершать свої подорожі, а задоволені читачі солодко засопуть. 

Грася Олійко поступово, книжка за книжкою, створює свій власний казковий світ сповнений доброти та любові. У ньому немає місця зневірі, оскільки з кожної ситуації є вихід. Варто лише зосередитися, почути себе або ж звернутися за допомогою до близьких і друзів. Можливо, наступного разу герої всіх книжок зустрінуться в новій історії? Щиро хочеться продовження!