Чи не всі діти мріють про пригоди на «безлюдному» острові. Щоб погратися «в індіанців» – із виготовлянням списів, полюванням чи риболовлею, ночівлею в наметі та приготуванні їжі на вогнищі. Хоча якщо бути чесними, то і серед дорослих є немало тих, які мріють про безлюдний острів. Однак ніхто, звісно, не мріє про небезпеки, які чекали героїв нової повісті Лесі Ворониної, Ніку, Ромчика Ременяку (або просто Рем), його тата пана Северина та пса Бублика.

«Вам колись снилися віщі сни? Ну, коли тобі здається, що це якесь попередження. І якщо цей сон розгадати, то можна передбачити, що з тобою станеться в майбутньому»

Якось зранку Ніка прокинулась і виявила, що пан Северин і пес Бублик зникли. Разом із Ремом вони вирушають на їхні пошуки і досить швидко з’ясовують, що острів не такий уже й безлюдний. Ремів тато й пес опинилися в заручниках якихось бандитів, тож друзям не залишається іншого виходу, як ї рятувати. Більше того, човен, на якому припливло наше товариство на острів, зник, тож і покликати когось на допомогу або втекти діти не могли. Врятувавши пана Северина, друзі вирішують розпочати розслідування, щоб з’ясувати чому бандити переховуються на острові та до чого тут яйця.

Звісно, в цих пригодах теж не обійшлося без крутезних винаходів, до яких уже звикли досвідчені читачі повістей Лесі Ворониної. Пан Северин – професор і дослідник, схожий своєю кмітливістю на пані Соломію з серії про «Таємні товариства», знається не лише на бойовому мистецтву козаків, а й на багатофункціональних винаходах. Отак, у важливий момент із рятівної торби він дістає пакетик, здатний перетворитися на прозору кулю, схожу на міні-дирижабль.

Це не єдина схожа деталь «Таємних товариств», повісті «Гра в індіанців, або Ніколи не смійся з крокодила та інших творів Лесі Ворониної. У багатьох своїх творах письменниця згадує про бойові мистецтва, таємні знання та козаків. Приміром, у «Суперагенті 000. Таємниці золотого кенгуру» головний герой Гриць Мамай наділений рисами того самого відомого козака, тобто є кмітливим і непереможним. У свою чергу Клим, головний персонаж «Таємних товариств», є нащадком роду Джур, а його бабуся володіє таємними знаннями характерників. У кількох інших частинах «Таємних товариств» також згадується Міжнародний клан байбаків, що виявилися представниками давнього козацького роду, які роз’їхалися по всьому світу. Тож не дивно, що і в новій пригодницькій повісті один із головних героїв Ромчик Ременяка походить із козацького роду й саме від своїх предків він навчився володіти бойовим ременем. Із книжки в книжку Леся Воронина наділяє своїх героїв як сучасними навичками та знаннями, так і вмінням застосовувати у вирішальні моменти інформацію, яку герої отримали ще від своїх пращурів козацького роду. Таким чином письменниця ніби натякає, що всі ми козацького роду, адже так чи інакше кожен герой має серед предків сильних, розумних і відважних козаків. Така наскрізна деталь у пригодницьких повістях Лесі Ворониної не випадкова. В одному з інтерв’ю письменниця пояснює історичні цікавинки у своїх текстах так: «Мені хотілося, щоб дитина зацікавилась, щоб не перетворювалась наша історія на нудно потеруху, яку їм намагаються вкласти в голову, а вони це приймають як гіркі ліки».

Окрім пригод і творчих викрутасів, за які читачі так люблять книжки Лесі Ворониної, ця повість містить непросту й досить драматичну історію. Насправді Ніка не мріяла потрапити на острів, для неї це був шанс втекти з дому. Якось дівчинка почула розмову батьків, після якої просто не могла лишатися вдома. Вони сварилися через неї, адже Ніка захоплюється комп’ютерними іграми та має зайву вагу. Дівчинка через це дуже переживала, боялася стати жертвою булінгу у школі. Проте батьки воліли не помічати проблем доньки, вони раділи, коли Ніка вирішила поїхати на острів. Зрештою потяг Ніки до ігор та солодкого вирішується маже чарівним чином. Утім, на жаль, стосунки між поколіннями не можна виправити одним торохканням по голові…

Під кінець повість набуває такої швидкості, що читачам важко встежити за всіма перипетіями. Та не хвилюйтеся, в епілозі Ніка розставить усі крапки над «і». Більше того вона натякне на нові пригоди й, можливо, нову книжку Лесі Ворониної 😉

Кожна війна має своїх героїв, чиєю мужністю і кмітливістю захоплюються, вчинки наслідують, а історії про них закарбовуються в народній пам’яті і передаються наступним поколінням як легенди. Серед таких героїв є не лише військові, які боронять свою землю. Подекуди це звичайні українці, цивільні люди, а інколи навіть тварини. Проте не всім звірам пощастило бути відомим, як собакам Патрону, Ніколь чи іншим чотирилапим. Але ж, по правді, історії про пухнастиків-рятівників не поодинокі, варто лише придивитися до братів наших менших і записати побачене.

«Відігнали клятих орків від нашої Витівки, немає вже їх тут і близько. А скоро й з усієї України їх проженуть. Усе буде добре, маленький…»

Певно, так і зробив Іван Андрусяк у перші тижні війни, придивившись до свого пухнастого літературного героя – морського свина Жерара. У результаті маємо казкову версію оборони одного з сіл на Київщині, в якій не обійшлося без зграйки тварин і парочки птахів.

Сюжет книжки розгортається на початку війни, ранньою весною, коли «орки дісталися до Витівки». Першими їх помічають тамтешні тварини, Жерар та коти Тимко і Семен, які були тут-таки на дачі з господарями. Спершу звірі хотіли попередити чоловіків на блок-посту про небезпеку – але як, люди ж не розуміють звірячої мови!? Тож звірі розробили план і вирішили самотужки затримати ворогів із Московії. Забігаючи наперед скажу, що план виявився вдалим. Прикро лише, що люди так і не здогадалися, хто ж так накапостив оркам, що ті мало не самоліквідувалися.

Компанійка тварин, які взялися затримати кілька ворожих танків, є уособленням нас, людей. Заради спільної мети об’єднались усі, навіть ті, хто за інших умов були би ворогами, як то коти і миші. Поки мишача тероборона перегризала всілякі дроти і кабелі всередині танків, коти Семен і Тимко зафарбовували ворожу оптику, використовуючи свої хвости замість пензликів.

Іван Андрусяк в притаманній йому манері і з упізнаваним гумором розповідає про характерні риси орків, їхні звички та цінності. Вороги постають недолугими й боягузливими, автор висміює їх жадобу до наживи та міцних напоїв. Ілюстрації Анни Майти підкреслюють гумор Івана та любов до тварин.

Попри весь біль і трагізм війни книжка Івана Андрусяка викликає посмішку. Письменник зміг розповісти про події перших днів повномасштабного вторгнення, не травмуючи, легко і з надією на Перемогу. Адже якщо навіть найменші тваринки стають пліч-о-пліч з людьми, якщо природа на нашому боці, то Світло неодмінно переможе, а орки втечуть до своєї дрімучої Московії.

Він приходить, коли його не ждуть. Він докорінно змінює звичне життя на Землі, бо старі правила вже не діють. Щоб вижити під час Нього, треба знати і дотримуватись нових правил. Він – це АПОКАЛІПСИС! А правила виживання під час написав Юрій Нікітінський, автор багатьох веселих історій, трошки хуліганських і безмежно добрих.

«Коли стається апокаліпсис? Коли на нього ніхто не чекає»

Кілька років тому світ змінився і перед людством постала нова загроза. Змінилися правила спілкування, пересування і навіть дитяча література. Більше почало з’являтися книжок про віруси та лікарів, зокрема нон-фікшн журналістки Наталії Бушковської «Ці неймовірні віруси» (АССА), Еліни Заржицької «Вони змінили світ. Лікарі й біологи» (Талант) або зовсім для малюків книжка психологині Світлани Ройз «Ми до лікаря йдемо». Деякі персонажі в дитячих книжках одягнули медичні маски та почали користуватися антисептиками. Усе це – нові реалії нашого життя, і письменники не можуть їх ігнорувати. Не зміг пройти повз нової загрози і Юрій Нікітінський, але зробив він це, як завжди, з іронією і по-сучасному. Отак у співпраці з ілюстраторкою Еліною Цильке та видавництвом «Артбукс» з’явилася нова вибухова книжка «Апокаліпсис: 40 правил виживання».

Це незвичайне видання з купою різних фішечок і приколів. Почнімо з початку, з обкладинки. Вона має клапани, які можна використовувати як закладинку, або щось класти за них, як у кишеньку (наприклад, стильні наліпки з ілюстраціями з книжки). Далі на читача чекає попередження про необхідність продезінфікувати руки (не книжку, звісно :)) та місце для підпису, кому ця книжка належить. Далі починається справжній посібник із виживання. Юрій Нікітінський розглядає кілька варіантів початку апокаліпсису, як його розпізнати, тобто через що (або кого) він може розпочатися і як діяти в таких ситуаціях. Відповідно до різних апокаліпсисів (зомбі, прибульці чи вірус) є різні дієві правила виживання і всілякі інструкції. Наприклад, автор пропонує користуватися гаком! Так-так, звичайнісіньким гаком, як у піратів. Для чого? Щоб відчиняти і зачиняти двері, чухати спину, звертати на себе увагу, відбиватися від зомбі та розгрібати сміття. Несподівано, еге ж?

Радимо читати видання з олівцем у руках, адже художниця лишила спеціальні місця, де читач сам може домалювати свої варіанти того, що потрібно покласти у тривожну валізку або чим ще можна торкатися поверхонь, окрім гака.

На завершення автор нагадує, що кожен може зробити, аби не наближати апокаліпсис. Наприклад, дбати про довкілля, сортувати сміття, поважати чужий простір, не засмічувати соцмережі і т.д. Ну а далі починається найцікавіше – абсолютно чорні сторінки і зворотній відлік! Що ж за тими чорними сторінками? Апокаліпсис? Невже почалося? ААААА…

P.S. Не зволікай, читай книжку і збирай тривожну валізку. Читання рятує!

Пам’ятаєте, як у дитинстві нас, сучасних дорослих, лякали лікарями? З особливим ентузіазмом це робили в садочку. Коли хтось поводився не так як слід, йому погрожували медсестрою, зеленкою і найстрашніше – уколами. Й ось тепер ми виросли й, озираючись на свої страхи та борючись із ними, вчимося формувати інакше ставлення до свого здоров’я, піклування про нього та вчити цьому своїх дітей.

Зрештою, боятися невідомого – це нормально. А якщо ще й батьки свідомо чи ні транслюють свій страх, то дитина тим паче тривожитиметься. Це саме стосується й візиту до лікаря. Щоб цього не сталося й візит до поліклініки не викликав страху, раджу прочитати книжку психологині Світлани Ройз «Ми до лікаря йдемо».

Попри те, що художнє оформлення книжки спрямоване на дітей, як правило, авторка апелює до дорослих. Поради Світлани Ройз допоможуть підготувати дитину до візиту в поліклініку та підготуватися до нього самим дорослим.

Як допомогти дитині та підтримати її? Як зменшити хвилювання та страх? Що врахувати та про що подбати, збираючись до лікаря? Ось лише деякі з порад:

«* Спілкуючись із дитиною, спробуйте вповільнити своє дихання та темп мовлення, не квапте, не кричіть.

* Одягаючи дитину для візиту до поліклініки, подбайте про те, щоби їй там не потрібно було сильно роздягатися. Для багатьох малюків одяг – це “друга шкіра”.

* Дорогою варто обговорити, чим займатиметеся після відвідин поліклініки. Усім важливо знати, що в майбутньому нас чекає комфорт і безпека.

* У кожного та кожної – свій больовий поріг. Ми не можемо уявити, наскільки чутливість дитини вища в порівнянні з нашою. Тому некоректно говорити фрази на кшталт: “Це ж не боляче, ти що, не можеш потерпіти”.

* Замість переконувати дитину, ніби будь-яка процедура, будь-який вплив буде безболісним, важливо сказати дитині: “Я знаю, це неприємно, але зроблю все можливе, аби це відбулося якомога легше”».

Цікаво, що цілуючи вавку дитині, ми насправді полегшуємо їй біль. І справа не в навіюванні, це справді працює! Як? Читайте в книжці 😉

Окрім порад для дорослих, книжка має дрібку тексту, який можна і треба читати з дітьми.

Головні герої – Даруся та її брат-близнюк Юрчик. У діалогах дітей із батьками малі читачики довідаються про те, що таке здоров’я і для чого піклуватися про своє тіло, які є лікарі, що вони лікують, які прилади є в них на озброєнні та чого від них можна очікувати під час візиту.

Щоб пояснити дитині, що таке тіло, Світлана Ройз використовує метафору будиночка, відповідно наші органи – його цеглинки. Щоб у будиночку жилося затишно, легко та приємно, за ним треба доглядати. Щоб цеглинки не ламалися, час від часу треба ходити до лікарів.

Для подолання страху через гру на звороті обкладинки є конверт із картонними фігурками хлопчика та дівчинки. Їх можна переодягати в іграшковий одяг лікаря, розігрувати сценки, що трапляються під час візиту в поліклініку та брати їх із собою. Також у конверті читачі знайдуть фігури пряничних людинок, які треба розмалювати кольорами здоров’я, а засинаючи, уявляти, як кольори додають сил і наповнюють здоров’ям.

Окрім яскравого оформлення, цупкі розгорти книжки мають віконечка, які точно зацікавлять малюків і додадуть веселощів у розмову/читання про лікарів, дбайливе ставлення до свого тіла та його цеглинок. Відкриваючи віконечка, читачик зможе роздивитися внутрішні органи, що ховаються всередині нас, та дізнатися, які цеглинки-органи лікують невролог, пульмонолог, нефролог, кардіолог, ортопед або гастроентеролог.

Видання «Ми до лікаря йдемо» вийшло в серії «Добрі дорослішання». Раніше у цій серії світ побачила книжка Світлани Ройз «Я сьогодні йду в садок». Обидві книжки варті уваги батьків дошкільнят і певною мірою молодших школярів. Сподіваюся, серія матиме продовження, адже дорослішання викликає безмежну кількістю бентег і питань, а ми – батьки та інші дорослі – повинні навчитися давати їм раду. Для чого? Щоб дорослішання і справді було добрим 😉

Роль мови не обмежується комунікаційною функцією і ми, дорослі, це добре знаємо 😉 Мова – важливий інструмент національної самоідентифікації, без якої неможливий жоден народ. Але як пояснити це дитині, як зрозуміло і просто донести, чим є мова насправді і чому важливо говорити рідною?

Рано чи пізно малеча почує мову іншого народу – не ту, якою спілкуються в родині, не рідну і не зрозумілу їй. Її може зацікавити або збентежити той факт, що продавчиня морозива або друзі на майданчику спілкуються однією мовою, а вона – іншою. Чи треба переходити на мову співрозмовника в такому випадку і чи варто намагатися бути кимось іншим? На ці та інші запитання дитини можна відповісти, розпочавши розмову з казки Лариси Ніцой про песика, який подумав, що його «гав» грубе, і тому вирішив нявкати. Здогадуєтеся, що з цього вийшло?

Отже якось маленький Лабрик грався з метеликами. Песик встромив свого носа до квітів, на яких сиділи метелики, і вони спурхнули. Лабрик вирішив, що в усьому винен його «гав», бо він грубий, і краще йому нявкати. Через це кішка з кошенятами сприйняли його за такого самого котика, як і вони. Лабрик спробував ловити з ними мишей, але в песика нічого не вийшло. Не бути йому котом. Тоді малий лабрадор вирішив мекати і стати своїм серед овечок. Але і тут його спіткала невдача. Після цього він вирушив до курей, які спробували навчити його сидіти на сідалі і нести яйця. Але щоб бути куркою, квоктати не достатньо. Зрештою песик повернувся до батьків, які й пояснили йому, чому потрібно говорити рідною мовою:

«– Ви казали, що я песик! Що я гарний!

– Так і є, Лабрику! Ти гарний песик.

– А киця не вірила, що я собачка. Називала мене котиком і бурчала, що я погано мишок ловлю!

– Ну бо ти нявкав, Лабрику, то вона подумала, що ти киця.

– І овечки казали, що я не песик. Хотіли, щоб я траву скубав. Сміялися з мене, що в мене немає копитець. Бараном називали.

– Ну бо ти мекав, Лабрику, то вони подумали, що ти – як вони, баранчик чи овечка.

– А кури хотіли, щоб я яйця ніс! Але ж я собака!

– Лабрику, ніхто не знав, що ти собака, бо ти говорив по-їхньому. А ти говори по-нашому, як собачки говорять. Тоді всі одразу й побачать, хто ти».

І щойно Лабрик припинив соромитися своєї мови і головно загавкав, як усі навколо – кури, котики, овечки й баранці – помітили, який він гарний песик.

Проілюструвала книжку талановита художниця Христина Лукащук. Малюнки чудово доповнюють текст та в повній мірі передають відчуття песика та його самоусвідомлення. Спершу Лабрика зображено малесеньким на величезному кріслі, потім на нього згори позирає велика мама-кішка. Яскраво ілюструє ситуацію «свій серед чужих» ілюстрація зі стадом баранців. На ній добре видно наочно, що хоч би як Лабрик намагався бути одним із них, усе одно песик вирізняється з-поміж інших голів стада. Кури зверхньо спостерігають зі своїх жердин на маля, яке незграбно лежить унизу. І лише, коли Лабрик усвідомив свою належність та самоідентичність, образ його постає на всю сторінку веселим і радісним.