All posts by Анна Третяк

Солодкий стартап

Одного разу, класі у восьмому-дев’ятому, я проговорилася однокласниці, що люблю читати. Наступного дня вона простягнула мені грубенький томик і сказала: «Ооо, це ТАКА книжка, я її обожнюю, тобі точно сподобається!» Вона помилилася. Я чемно дочитала до кінця, чекаючи, коли ж нарешті стане цікаво, потім ввічливо подякувала та повернула власниці видання. Це був літературний переказ популярного серіалу. Так я дізналася, що читацькі смаки бувають різними.

Увесь мій подальший досвід працював на підтвердження цієї думки. Люди неоднакові, і потребують вони різної літератури. Навіть якщо читачі подібні за певним набором зовнішніх ознак (вік, стать, соціальний статус, рівень освіти тощо), вони можуть тягнутися до різних книжок. І тому прекрасно, що цього року українські автори порадували нас добрячою порцією підліткової прози. Ці книжки не подібні одна на іншу (я вже згадувала частину з них в огляді на «УП.Культура»), і тим краще, бо більше підлітків нарешті зможуть знайти щось суголосне собі. А ближче до завершення року світ побачило ще одне молодіжне видання – «Моя класнюча дівчинка» Марини Павленко.

«Гм, воскова кімната? Хто посмів? Взагалі-то це вона, Юлька, виношує таємні задуми (звіряється тільки своєму щоденнику) такого собі медового косметичного кабінету, де було б усе: від медових масажів і саун до пергових масочок і воскової епіляції…»

Ця книжка складається з двох частин. Перша – це повість про дівчину Юльку, яка переїхала з батьками з села до невеличкого містечка та жила звичайним життям сучасних українських підлітків, доки її батько не вирішив узятися до бджільництва. Те, що спершу здавалося черговою провальною ідеєю, раптом перевертає життя родини, а самій Юльці допомагає налагодити стосунки з рідними і навіть підкидає ідею стартапу. Друга частина книжки написана у формі щоденника Юлі, в якому подальші події чергуються з народними рецептами на основі продуктів бджільництва.

Нова книжка Марини Павленко балансує на межі між відвертістю текстів, що потай від дорослих читають підлітки, та скромністю видань, що їх батьки бажали б бачити в руках своїх дітей. Письменниця спробувала доступними їй методами запропонувати ймовірний шлях подолання кризи між поколіннями, зокрема зобразивши цей конфлікт у повісті. На початку тексту між персонажами немає порозуміння і навіть бажання дізнатися більше одне про одного. Проте спільна справа, як це часто буває, втягує і стає своєрідною сімейною терапією.

«Моя класнюча дівчинка» примітна з багатьох причин. Насамперед назвою, яка чіпляє і заманює зазирнути під обкладинку. Таке неформальне слово «класнюча» обіцяє, що всередині ми побачимо живу мову, наближену до тією, що нею спілкуються сучасні підлітки. І десь так воно і є: читач справді натрапляє в книжці на розмовний стиль, але – в кількох варіаціях. Авторка вправно змінює стилістику письма залежно від мовця, тож чимала кількість фразеології та медової метафорики в тексті видається цілком доречною, оскільки лунає від дорослих персонажів, носіїв цього коду.

Читайте також: Топ БараБуки 2016: переможці

Ще одна помітна особливість «Класнючої дівчинки» – її оформлення. Видання стало дебютною підлітковою книжкою новоствореного видавництва «Wise bee», і помітно, що видавці добре попрацювали над цим проектом. Підліткові твори відрізняються від дитячих насамперед оформленням – значно менше або й повністю відсутні ілюстрації, недорогий папір. «Класнюча» ж не така: це невеличка стильна квадратна книжка з бірюзовими обрізами сторінок, оригінальним зображенням на обкладинці та навіть маленькою підвіскою, підв’язаною до стрічки-закладинки. Такий підхід, звісно, позначився на ціні, тож видання не назвати бюджетним, проте воно виграшно виглядатиме в якості подарунка.

Коли вдома тато

Українське суспільство в питанні розподілу ролей у сім’ї є традиційним. Настільки, що крок до збалансування прав і обов’язків викликає щонайменше подив і стає причиною до підвищеної уваги. «Тато в декреті? А чому? А мама де?» Крім того, що таке рішення (яке насправді є справою сімейною, і ніхто не має звітуватися, чому їхня родина вирішила саме так) спричиняє хвилю емоцій різноманітного спектру, воно може стати поштовхом до кількох доволі очевидних, але рідко згадуваних відкриттів:
– що немає об’єктивних причин, чому саме жінка зобов’язана залишатися з дітьми після припинення грудного вигодовування;
– що жінки, виявляється, також люблять свою роботу і не завжди надають перевагу ролі господині;
– що спільний догляд за дітьми сприяє порозумінню та допомагає зменшити кількість світоглядних розбіжностей всередині подружжя тощо.

«Немає жодного батьківського інстинкту.
Принаймні, у мене точно. Усе це розвивається. Не забуду перше враження, коли побачив свого старшого сина. Сподіваюся, коли він виросте, йому стане почуття гумору, щоб це читати»

Що ж станеться, якщо певний чоловік, у традиційному баченні – «глава сім’ї», вирішить розділити з дружиною обов’язки по догляду за дітьми і сам піде «у декрет»? Насамперед, така родина може зауважити певні фінансові втрати, бо ж зазвичай прибуток жінки не аналогічний чоловіковому. І… на цьому принципові зміни завершуються. Далі цей батько просто дізнається про те, що й так знає кожна мати: що міський простір важко назвати пристосованим до візочків, що планувати якусь діяльність, коли ти доглядаєш за дітьми, вкрай непросто, і що в принципі все це не складно, але виснажує. Нічого нового, еге ж? Але особисто я давно чекала на появу такої книжки. Тому що наше суспільство все ще є традиційним, і коли ту саму інформацію каже жінка, її пропускають повз увагу. У чоловіка ж є шанс бути почутим.

У своїй книжці Артем Чапай не намагається стати на позицію месії чи вказати іншим, як правильно жити. Автор не закликає всіх чоловіків кидати робочі місця і перекваліфіковуватися у турботливих татусів-домогосподарів. Основна думка цієї книжки полягає в тому, що є такий досвід і що його так само можна враховувати при плануванні сім’ї. Адже такий крок дає шанс жінці не випасти на кілька років із професійної діяльності чи суспільного життя, а це, своєю чергою, допоможе їй уникнути депресії та зневіри. Ще одна важлива думка, що звучить у книжці Чапая: всі різні. Різні татусі і матусі, різні діти. Немає єдиного правильного шляху, тому свій рецепт щасливого батьківства кожна родина має створити сама, але для цього треба діяти спільно: «Ми з Оксаною давно помітили, що в разі взаємної допомоги обидва партнери сяк-так устигають робити все, що хочуть. […] Якщо ж ми з Оксаною в моменти стресів ламаємося, забуваємо про принципи взаємодопомоги та взаємної підтримки й починаємо з’ясовувати, хто кому винен п’ятнадцять хвилин, – ані я, ані вона нічого не встигаємо».

«Тато в декреті» – це жива, свіжа книжка. У невигадані історії однієї сім’ї вплітаються глобальні події української дійсності – мем про «покращення», революція, війна, полон Артема і його відрядження на Схід. Книжку легко читати завдяки її стилю, дотепності та відсутності дратівливих факторів, які часом трапляються в батьківській літературі (а ще більше – на мамських форумах). Окрім того, текст супроводжують іронічні ілюстрації Ірини Потапенко, на яких батьки зможуть впізнати дещо зі свого досвіду. Все це робить видання гідним уваги якнайширшого кола дорослих читачів – і навіть тих, хто ще й не задумується про власних нащадків.

Бешкетна поезія

Коли я була юною школяркою, мене знали як тиху й чемну дитину. Втім, це не заважало мені любити смішні, хоч і не дуже чемні витівки шкільних розбишак. Та найбільше мені подобалося читати про щось таке у книжках. У мене навіть був улюблений автор, Григорій Остер, чий «Задачник» від кількості прочитань залишився без своєї твердої палітурки. Від моменту знайомства з ним все гумористичне, написане для молодшої школи, я так чи інакше порівнюю з Остером – чи воно таке ж бешкетне й вільне від дидактизму і догматизму? Не оминула ця доля і «Віршаки-розбишаки», що вийшли друком у видавництві «Час майстрів». І, що вам сказати – тепло!

Читайте також: Кумедні неМЕДні віршомедні
Увага! Увага!
У класі – змагання!
Вид спорту – новітній:
перильне катання.
Змагання – нечувані,
перші всесвітні!
До спорту такого
ще в світі не звикли.

З першого ж погляду ця книжка привертає увагу, чіпляє погляд яскравою помаранчевою обкладинкою та задерикуватою назвою. І лише розгорнувши її, хтось із батьків може з подивом упізнати в цьому сучасному виданні улюблені поезії власного дитинства. Саме так, адже тут зібрано 15 віршів добре знаного веселого поета Анатолія Костецького, який легко промовляє до школярів їхньою мовою. Інколи навіть здається, що автор підморгує до дітей, показуючи, що він такий же – знає п’ять нетрадиційних способів застосування портфеля, пропонує затвердити новий закон про батьківське дозвілля та навіть спробував опанувати новітній вид спорту – перильне катання. Одне слово, розуміється на пустощах, які так полюбляє молодше покоління. Добряче додав до гарного враження про книжку й ілюстратор Дмитро Кузьменко. Кумедні зображення якнайкраще відповідають цим віршам про трохи нечемне, але таке веселе дитинство.

Де б це погуляти?

Ви читаєте своїм малятам перед сном? Цей час – коли дитина вже лежить у ліжечку і знає, що ігри скінчилися, але при цьому страше-е-енно не хоче спати і ладна робити будь-що, аби відтягнути мить вимкнення світла – є чи не найкращою порою для читання. Саме тоді увага концентрується на взаємодії з дорослим і тією книжкою, яка є сьогодні на порядку денному.

Особисто ми з 4-річною Євою надаємо перевагу коротким книжкам. Єва – тому що їх можна набрати штуки чотири-п’ять, і хай мама читає. Я – тому що, на відміну від великих форматів, цей вид літератури можна подолати за один вечір, і процес вкладання не розтягнеться на години. А ще ми любимо книжки, після яких є про що поговорити, обійнявшись у темряві. Нещодавно до нашого читацького обігу ввійшли дві книжки про песика Тобі, які задовольнили наші такі різні потреби, і кілька днів я по два-три кола читала лише їх.

«Тобі – відмінний плавець. Щойно вода в морі стає теплою, Тобі вирушає на пляж. Він навчив усіх своїх друзів плавати. І тепер вони плавають по-собачому»

Прогулянки Тобі – це книжки-картонки про розваги малого песика у приморському місті. «Літні прогулянки Тобі» розповідають про різноманітні заняття, які тішать песиків і дітлахів у теплу пору року. Приємно, що перелічена у книжці діяльність цілком доступна будь-якій дитині (хіба що деяким треба море замінити на річку чи озеро). В «Осінніх прогулянках» ми бачимо Тобі та його юних друзів у тих же місцях (парк, берег моря, сад літньої сусідки, вулиця міста), але вже за відповідних погодних умов. Тут не обійтися без теплого смугастого шарфа і гумових чобітків. На зміну літнім пікнікам прийшли осінні полювання за шишками і каштанами, а викопування картоплі змінилося на милування багатим врожаєм яблук і груш (хоча песик на місці цих плодів більш радий був би бачити сосиски).

тобі2У цих книжках мені як мамі маленької дитини сподобалося, що короткі тексти і типові ситуації створюють простір для спільного дозвілля чи невеличкої розмови. Зокрема, є дуже психологічно точні моменти, які можуть стимулювати саму малечу почати обговорення почутого. Наприклад, після речення «Коли Тобі програє, то дуже засмучується» («Літні прогулянки») моя доця зізналася, що також переживає через програші, і ми отримали чудову нагоду проговорити з нею цей досвід. А сторінки з «Осінніх прогулянок» так і запрошують потренувати лічильні здібності: «Він [Тобі] зручно влаштувався на пірсі й почав рахувати димові кільця, які пускав пароплав» – після чого Єва перелічила і кільця, і хмарки, і чайок, і людей на малюнку.

До речі, про ілюстрації також хочеться сказати кілька слів. Анастасія Ковтун виконала малюнки в теплих тонах, стилізувавши зображення під пастель. Картинки приємні та чудово супроводжують текст. Шкода лише, що у песика скрізь один і той самий вираз морди, на жодній картинці немає розкритої пащі чи висолопленого язика. Це не применшує художньої цінності видання, просто прикро, що не були використані ті можливості образотворення, які надає художнику собача мордочка. Попри це, ілюстрації нам із Євою дуже сподобалися, та і взагалі видання підготовлене добре – приємний цупкий картон, матові сторінки, заокруглені кутики та зручний формат дозволяють рекомендувати «Прогулянки Тобі» навіть для найменших книгодрузяк.

Венеційська мозаїка

Допитливість – основний рушій сюжету дитячих книжок, і «Мандрівки з Чарівним Атласом» не стали винятком. Братик і сестричка, що шукали розваги в кабінеті дідуся-географа, раптом опиняються далеко від рідного Збаража, у чарівній сонячній Венеції. Краса цього міста не залишає байдужими дітлахів, проте навіть вона не здатна відволікти від питання: а як повернутися додому, до батьків? І ось, коли здається, що це найбільша проблема на дану мить, поблизу Терезки з Лукою з’являється незнайомець у чорному плащі…

– Виборювати свободу – завжди небезпечно, молодий пане, – упівголоса відповів пан Валеріо.
Луці й Терезці було шкода венеціанців, яким довелося пережити загарбання, але їхня сміливість, відчайдушність та стійкість надихали дітей. Пан Валеріо казав правду: боротьба у те, за що віриш, завжди небезпечна. Але брат і сестра розуміли, що боротися все одно варто. І без боротьби за свободу не обійтися, коли хочеш залишитися вірним тому, що для тебе найважливіше.

«Мандрівка», що побачила світ у 2016 році, є вельми сучасною в деталях, звичних читацькій аудиторії видання. Мама носить малятко у слінгу, туристи увічнюють свою венеційську мандрівку за допомогою смартфонів і палиць для селфі, ба навіть на ілюстраціях ми бачимо, як перехожі знимкують краєвиди Міста на воді на планшети. Однак у плані цінностей книжка відтворює класичну патріархальну модель, яка стає особливо помітною, коли брат із сестрою опиняються в гостях у венеційського пана та його матері: Терезка прибігла на кухню допомагати бабусі Франчесці, а Лука «вмостився коло печі, аби почухати муркотиків за вушком». Попри це, видання легко читатиметься молодшими школярами обох статей.

Судячи з тексту, книжка є першою з низки казок про подорожі різними містами за допомогою магії Чарівного Атласу. Отже, залишається чекати продовження, адже можливість привідкрити світ бодай на сторінках дитячої книжки вабить до себе мрійників у будь-якому віці. Та не слід вважати, що «Мандрівки» є путівником чи туристичним атласом. Ні, це казка-натхнення, яка радше дає змогу відчути атмосферу Венеції та спонукає побачити згадані місця власними очима і посмакувати тими стравами, опис яких вийшов особливо апетитним.