All posts by Анна Третяк

Чи врятує фея-косметолог юну художницю?

Підлітковий вік є непростим періодом у житті людини. У короткий термін змінюється буквально все – тіло, самосприйняття, очікування суспільства від людини (та й вимоги людини до суспільства також), внаслідок чого змін зазнають і стосунки з близькими людьми. І от коли юна особа постає перед усіма цими викликами, мов вишенька на тортику часто виникає ще один, вкрай дошкульний виклик – прищі. Погодьтеся, важко бути в гармонії з собою, коли кожен випадковий погляд у дзеркальну поверхню спричиняє вир негативних емоцій і бажання сховатися кудись подалі, щоб ніхто не бачив. Саме в такій ситуації перед читачами постає Кіра – героїня книжки Ольги Тітової «Місія Кіото, або Аріка проти прищів».

«А про що говорити? Прищава, негарна, незграбна. Ще й пласка! – Кіру наче прорвало. – Про що говорити?! – дівчина схрестила руки на грудях із наміром закрити тему, але за мить передумала, підвела очі й ледь чутно запитала: – Що зі мною не так, Харумі?»

Кірі от-от виповниться 15 років. Кілька років тому після загибелі мами Кіра з батьком переїхали з Києва до Мелітополя, щоб розпочати тут нову сторінку їхнього життя. Загалом дівчинці ведеться непогано: у неї теплі стосунки з батьком, також є сестра-студентка, яка, хоч і залишилася в Києві, завжди знаходить час на спілкування з Кірою. У дівчинки є захоплення – Кіра обожнює Японію та особливо мистецтво аніме, і готується намалювати власну чарівну історію. Підготовчі малюнки дівчина викладає в інстаграм, де її творчість уже знайшла понад шість тисяч прихильників. Утім, як і багато хто з підлітків, Кіра має великі проблеми зі сприйняттям свого дорослішання. Вона соромиться свого тіла («Плоска, як дошка» – не раз чула вона від однокласників), через що ховається у безрозмірних худі і невиразних штанах. Та якщо тіло ще можна прикрити одягом, то що робити з обличчям, на якому розквітають червоні запалені прищі?

Ілюстрації Софії Литвинчук

На допомогу героїні зненацька приходить вигадана нею персонажка – фея Харумі. У снах фея починає розповідати захопленій Японією Кірі про секрети чистої шкіри японок. Дівчина прислухається до порад Харумі, і поступово бачить перші позитивні результати. У Кіри є потужна мотивація – адже батько до дня народження дівчинки підготував для неї поїздку до омріяної східної країни, і дівчинка аж ніяк не хоче ходити там із запаленнями на шкірі. Утім, на цьому шляху на неї чекатимуть злети і падіння, піднесення – але й розчарування, з якими Кірі також доведеться розбиратися.

Ольга Тітова створила цікаву книжку, у якій гармонійно поєднуються художній сюжет та пізнавальна складова. Історія має всі шанси здобути популярність серед читачів, адже в ній досить реалістично змальовано світ переживань юної дівчини, і також є відповіді на питання догляду за шкірою, які насправді турбують багатьох підлітків. До сильних сторін книги можна зарахувати також приклад чудової взаємодії всередині родини: попри жахливу трагедію, що спіткала сім’ю, дівчата змогли оговтатися й реалізувати себе, бо зростають у просторі любові, розуміння та підтримки, який для них створив батько. А супроводжують текст стилізовані під аніме монохромні ілюстрації, які створила Софія Литвинчук.

Анна Третяк про досвід повоєнної літератури Польщі

Літературознавиця, головна редакторка сайту barabooka.com.ua, методистка лабораторії дитячого читання НЦ «МАНУ» Анна Третяк ділиться своїми спостереженнями про теми й мотиви, що стали актуальними в період по Другій світовій війні – і стають актуальними тепер, коли ми всі міркуємо про те, #якговоритиздітьмипровійну.

У 2009–2011 рр. у межах свого дисертаційного дослідження я вивчала підліткову літературу України і Польщі «міжвоєнного двадцятиліття» – від 1918 до 1939 року. Про українську літературу для дітей і підлітків я раджу читати в монографії Сергія Іванюка «Адресат – майбутнє: Українська радянська проза для дітей (1917–1941)». Також є актуальними художні твори Сергія Семеновича, які він публікував під псевдонімом Сергій Оксеник. У фантастичній трилогії «Лісом, небом, водою» діти побачать постапокаліптичний світ зі своїми загрозами, та втім там можна впізнати терени України. А в коло юнацького читання може увійти доросла книжка Сергія Оксеника «Самка богомола», в якій він описує світ, в якому більше немає росії – вона розпалася на маленькі країни.

Польська література міжвоєнного двадцятиліття особлива тим, що це література Польщі, яка щойно здобула незалежність, і з цієї позиції почала творити зокрема й літературу для підлітків. Польська підліткова література просякнута повагою до себе, своєї національності та громадянства. Це те, що українські автори могли б запозичити. Разом із тим нещодавня війна залишила свій слід, і це той досвід, який ми можемо врахувати.

Навіть тоді, коли в польських підліткових книжках ішлося про війну, самі книжки не були літературою про війну – це книжки про життя дітей та підлітків на тлі війни. Війна там є, вона руйнує будівлі, вбиває батьків, позбавляє дитинства, але це не тексти про війну – це тексти про життя.

Отже, які теми з польської літератури столітньої давнини можуть бути актуальними нам?

Це теми сирітства, родини/батьківства, і втрати дому.


Сирітство


Ми вже знаємо про чималу кількість дітей, які через війну втратили батьків. Це наше майбутнє покоління, і вони також повинні бути представлені у книжках для дітей та підлітків.

Чому в аналізованих текстах діти стають сиротами? Частково через війну, але здебільшого діти втрачають батьків через хвороби. Сирітство стає стимулом для руху й розвитку. Є дві категорії сиріт. Перша – ті, що не можуть самі про себе подбати (діти 2–5 років). Вони в текстах виконують певну функцію, але потім знаходяться дорослі, які починають опікуватися ними. Їхня функція – допомогти подорослішати братам/сестрам чи іншим дітям, які вимушені ними опікуватися.

Друга категорія – діти підліткового віку. Підлітковий вік є часом дорослішання, ініціації; усуваючи батьків, автори роблять для персонажів простір, у якому вони вимушені дорослішати, діяти і виявляти себе.

Сироти в цих книжках переважно постають як милі, чарівні, некапризні створіння, якими всі хочуть опікуватися. Проте є й образ Йозі, який є повним запереченням книжкового образу чарівної сирітки. Нею не хочеться опікуватися – вона занедбана і має особливості когнітивного розвитку. Утім, підлітка, яка через проблеми в родині вимушена була рано подорослішати, змогла дати раду і Йозі.


Батьки


Батьки можуть бути відсутні постійно (померли) або тимчасово (бути у війську, зникнути на певний час). Такий конфлікт ми бачимо у повісті «Генрись»: тато у війську, мама помирає від хвороби, домовласник виставляє двох дітей із дому і хлопчик вимушений раптово подорослішати, узяти опіку над маленькою сестрою, стати головою їхньої сім’ї. І тут ми бачимо ще одну тему, яка часом з’являється в аналізованих книжках – тема низової самоорганізації. Діти об’єднуються у спілки, щоб разом досягати мети (зокрема в зароблянні грошей чи зведенні власного житла).

Часом місце батьків у тексті займає не рідна доросла людина, і це зручна фігура для авторів: з одного боку, така людина не здатна повністю замінити батьків, а з іншого – вона дає необхідну опору, підтримку і приклад для наслідування.


Дім


Тема втрати дому майже завжди означає кризу сім’ї або втрату сім’ї. Мотив дому у книжках супроводжується серед іншого двома метафорами – домашнього вогнища (ознака затишку, тепла) і власного кута. Що таке кут? Кут – це простір, у якому спина в захисті. Окрім того, власний кут – це зародок дому, який може «вирости» в дім, оскільки він дає опору.

Ще один художній прийом можна визначити як «як удома». Чим «як удома» відрізняється від «удома»? Що робить приміщення домом? Емоційний зв’язок. Це може бути емоційний зв’язок із рідними (батько повернувся з війни, і в дітей знову з’явився дім), не рідними, але близькими людьми, з якими довго живеш разом (діти і вихователі в сиротинці), або ж емоційний зв’язок із приміщенням виникає тоді, коли ти сам робиш внесок у те, щоб це приміщення постало.


Відновлене дитинство


У кількох із аналізованих книжок постає тема дитинства, що відновлюється. Коли це стає можливим? Коли повертається батько і знову починає виконувати функцію глави сім’ї – тоді підлітки можуть зняти з себе цей обов’язок і знову повернутися в дитинство: перестати працювати, відновити навчання тощо.

Коментар Тані Стус:

Є три ключові точки, від яких ми зараз можемо продовжити розмову, враховуючи досвід того, що тепер переживають українські родини:

  • Нова безпритульність – родини, переважно мами з дітьми, які змушені були виїхати і жити не вдома;
  • Тимчасове напівсирітство – тому що переважно виїжджають саме мами з дітьми, тож родина тимчасово залишається розділеною і невідомо, коли тато буде поруч;
  • Відновлене дитинство.

Як пояснити війну?


У Зофії Жураковської в 1928 році вийшло оповідання «Підемо у світ» – про пригоди тата і доні, які йдуть влітку мандрувати й дорогою зустрічають різних людей і потрапляють у різні історії. Одного дня вони опиняються в місті, де відкривають пам’ятник незалежності, і на честь цього відбувається військовий парад. Дівчинка каже, що хотіла б, аби була війна, адже лише під час війни бувають герої. Батько пояснює дитині, що війна – це велика біда, і лише одна справа варта цього – свобода. «Можна захищатися, але не можна нападати». «Ти і твоє покоління скоро будете керувати світом. Потрібно, аби ви ненавиділи війну».

Дівчинко, з тобою все ок

Книжки для дівчат – явище далеко не нове. Поколіннями через таку літературу суспільство передавало майбутнім жінкам ті знання, які вважало актуальними для них – про догляд за собою, ведення господарства і ще часом про те, як подобатися чоловікам. Ці книжки формували в читачок традиційні світоглядні уявлення про «жіночі» та «чоловічі» ролі та рамки, за які не потикаються чемні дівчата. Помітною тенденцією нового часу є вибудовування нової традиції, в якій більшість книжок для дівчат намагаються уникати таких уявлень. Сьогоднішнім читачкам пропонують вірити в себе та вільно обирати свій шлях, не обмежуючи себе стереотипним набором ролей. Наприкінці 2021 року ця ніша поповнилася свіжим виданням «#майже_доросла» журналістки Ірини Славінської.

«Як зміниться флірт, любовна таємниця, закоханість, несказане та несказанне? Ми не знаємо. Твої майбутні стосунки будуть відрізнятися від стосунків дорослих, яких ти знаєш. І це нормально»

Як й інші дівчачі книжки нової традиції, «#майже_доросла» є джерелом підтримки та територією, на якій дівчина може почути важливі слова: «З тобою все ок». Ірина наводить чимало прикладів із власного життя. Їй добре знайомі сумніви, якими переймаються дівчата-підлітки: вона й сама пройшла через непевність і навіть певне заперечення власного жіночого начала («Чому я не народилася хлопчиком?»), аж доки не зрозуміла, що бути дівчинкою – це ок. Власне, у книжці не раз читачі прочитають, що щось, що їх бентежить, насправді нормально, і «це ок». Можливо, саме історії, розказані авторкою, стануть для дівчат підтримкою. У підлітковому віці мало хто з нас вірить у себе та має певність, що все буде класно. Тому трохи спокійніше, коли знаєш – ти не сама на цьому шляху, більшість успішних жінок були такими ж підлітками, які не вірили в себе. Але згодом вони віднайшли власне «я», вибудували впевненість та віру і вже з цими якостями досягли успіху.

Розділи книжки часом сформульовані у вигляді поширених запитань: «Що зі мною не так?», «Хто я?», «Чого я хочу і куди прямую?» Авторка проговорює різні теми, які можуть бути актуальні сучасним дівчатам, зокрема, питання здоров’я, стосунків із батьками та однолітками, романтичні почуття та секс, захоплення, дружба тощо. Як журналістка Ірина чудово знає про важливість використання перевірених джерел інформації, тож за потреби вона долучає до розмови сімейну лікарку Дарину Дмитрієвську, радіоведучу Дарку Озерну, психологиню Катерину Гольцберг, правницю Олену Харитонову та інших експерток. Також авторка вчить користуватися навичкою критичного мислення, коли аналізує кілька поширених міфів, які лежать в основі упередженого ставлення до дівчат і жінок. До інших корисних навичок, які можна знайти у виданні, є усвідомлене використання можливостей інтернету, пропозиція знайти волонтерство до душі, трохи юридичної інформації про права, обов’язки та можливості підлітків. Ірина Славінська пропонує дівчатам організувати власну «валізку з інструментами», себто корисними навичками, які рано чи пізно стануть у пригоді.

Ірина присвячує свою книжку «Усім дівчатам, які вирушили в дорогу до свого Я». Щоб допомогти дівчатам на цьому шляху видання містить практичні частини – розділи з питаннями, відповівши на які, читачка наблизиться до розуміння себе. І саме виконання цих практичних завдань може стати найважливішою частиною, адже історії авторки – це лише її життєвий досвід, а яким буде життя кожної з читачок, вирішувати лише їм. Та якщо дівчата не матимуть бажання зараз шукати себе, достатньо зробити лише одну вправу, а саме створити своє коло дівчачої підтримки – і хай вже воно стане надійним ґрунтом і безпечним простором для самопізнання. Адже, як нагадує Ірина Славінська, «разом дівчата сильніші».

Вибір дорослих – проблеми дітей

Третя книжка із серії про Ойку і Лишка змусила читачів трохи почекати на себе – першу («Ой, Лише, або З чим їдять вундеркіндів?») видавництво «Електрокнига» надрукувало ще у 2014 році, другу («Ой, Лише, або Як потрапити в халепу?») – у 2015. У 2019 році обидві повісті перевидала «Теза», і от нарешті до них долучилася наступна серія веселих пригод – «Ой, Лише, або Як приборкати батьків». Першу частину трилогії проілюструвала Оля Музиченко, дві наступні – Кирило Гора.

«Поцілувати? Привид п’яного тракториста?! – Настя втрачає свою незворушність. – Навіщо?»

Сюжетно третя повість про Ойку й Лишка продовжує попередні і не сильно вибивається від них за хронологією подій: дія відбувається майже одразу після карколомних пригод Ойки та її однокласниці Насті, описаних у другій частині. Надворі – спекотні канікули. Лишко повернувся з Карпат і разом із Ойкою приїжджає в село до Насті, аби допомогти їй потрапити на танцювальний фестиваль, на який її не відпускає батько. Друзі залучають дорослих та розробляють цілий план із «приборкання» Настиного батька, а в результаті опиняються в «трудовому рабстві» – тобто вчаться полоти картоплю, адже батько відпустить дівчинку лише за умови обробленого городу. Але ж не можуть Ойка й Лишко приїхати в село і не знайти на свої голови чергові пригоди!

Ілюстрація Кирила Гори

Валентина Захабура в серії книжок про Ойку і Лишка дає добру порцію чистого гумору, дещо подібного на гумор Володимира Нестайка. Це приваблює юних читачів, які люблять посміятися з несподіваних і доволі абсурдних складових сюжету, що ними багате письмо цієї авторки. А проте за кумедними ситуаціями в цих історіях є спроба пояснити певні життєві складнощі не з позиції зверхніх дорослих, які діляться мудрістю, а як людина, що також шукає відповіді на питання «Чому все так?». Наприклад, чому літні люди одружуються, і що ж таке любов? Чому не варто сідати в машину до незнайомих і що робити, аби виплутатися з халепи? Чому дорослі раптом розходяться – і що з цим далі робити дітям?

У центрі уваги цієї книжки не так Ойка і Лишко (перепрошую, вже не Лишко, а Грегорі! Ну справді, як можна бути Лишком, коли ти вже підліток?), як Настя та її родина. А в цієї родини, як виявляється, є чимало сюрпризів – наприклад, зведений брат Насті, із яким у неї взаємна… ненависть. Бо так трапляється в житті: дорослі змінюють свою думку, а діти ще довго не можуть це прийняти і пробачити. Можливо, час та допомога друзів допоможуть примирити Настю і Мишка?

До речі, про допомогу бажану й небажану Валентина Захабура (чи то пак Грегорі, що веде оповідь у третій книзі) також дуже доречно розмірковує: «Коли йдеться не про порятунок життя, а про допомогу в якійсь проблемі, коли ви хочете комусь допомогти, бо ніби ж знаєте як, то, бува, виявляється, що цієї допомоги не хочуть. Ані від вас, ані взагалі. І може так трапитися, що на вас за вашу допомогу ще й насваряться й образяться». Отак мимохідь авторка порушує й багато інших тем, які, втім, залишає на периферії, як гачок для тих, хто готовий шукати поза палітурками однієї книжки. Десь згадка про етнічних греків, які досі проживають на території України. Десь – про Махна і характерників. Десь – про сальсу і бачату. Але все це – лише одна чи дві фрази, які можуть повести зацікавлених читачів на подальші дослідження (тим паче, що для цього зараз достатньо ввести кілька слів у пошуковик), а можуть і залишитися в межах загадкових натяків у цій історії, бо ж на розвиток сюжету вони не впливають.

Мамонти, татонти і лімерики з українським колоритом

Сашка Дерманського читачі знають переважно за чудовими прозовими книжками, яких у нього справді багато. Та відзнаку «Топ БараБуки» у 2016 році він отримав у номінації «Поет року», тому що БараБуку підкорила збірка «Бигимоти не медмеді». З того часу я все чекала, коли ж з’являться нові поезії Дерманського. І от нарешті цього року письменник потішив нас аж двома поетичними збірками одразу – «Лімерики», які вийшли друком у видавництві «Крокус», та «Чудернацькі вірші», які видав «Талант».

Відчайдух один в славному Львові
Містом верхи промчав на котові.
Він кота осідлав,
Кіт брикався й нявчав…
Дивувалися люди у Львові.

«Лімерики» – книжка, якої бракувало в українській дитячій літературі. Цей оригінальний творчий жанр близький юній аудиторії своєю вигадливістю, гумором і впізнаваною ритмікою. Сашко Дерманський наблизив лімерики до українських читачів, використавши в них вітчизняні топоніми, і при цьому зберіг форму та головну особливість жанру – гумор, заснований на парадоксах та нісенітницях. Видання чудово проілюстрував Олег Петренко-Заневський у своєму фірмовому стилі з «пухнастими» елементами.

І поки знов сварились,
Кусалися і бились,
Той скарб і шоколадки
Відрили дві піратки.
Отак завжди буває:
Скарби той здобуває,
Хто дружить із книжками
І слухається маму…

«Чудернацькі вірші» – збірка найрізноманітніших поетичних форм, від коротеньких однорядкових поезій до чималих віршованих історій. У поезії Сашка Дерманського концентруються його виразні письменницькі риси – гумор, образність та мовне багатство. Але є ще одна риса, яка робить цю поезію особливо близькою юним книгодрузякам – у цих віршах дуже легко впізнати себе. Наприклад, кому не відомі зненацькі напади «болить живіт», коли час іти до школи? Або – всі ж знають, як поводять себе учні, коли вчитель ненадовго виходить із класу? Мені особливо відгукнувся вірш про слона, який живе поверхом вище – впізнавані реалії життя в багатоквартирному будинку (хоча, коли щиро, мої сусіди знизу певно також мають що сказати про слонів…). А особливий мій фаворит у цій збірці – вірш «Як коала шпиці купувала», який чудово ілюструє похід у магазин із дитиною. Ніжні ілюстрації художниці Світлани Медведєвої доповнюють атмосферу поетичного світу «Чудернацьких віршів».

Після того, як я написала десять методичних «Помічників вчителя» до акції #ЖивіПисьменники, я кожну книжку розглядаю крізь призму творчих завдань, які можна використати на уроках. Так ось, «Лімерики» та «Чудернацькі вірші» дають дивовижний спектр використання! Ось лише кілька ідей:

Ілюстрація Олега Петренка-Заневського до збірки «Лімерики»

«Лімерики»:

1. Найочевидніший спосіб – на прикладі цієї книжки пояснити учням форму лімерика, розповісти про походження цього жанру і заохотити написати власні лімерики. Запевняю: після того, як учні прочитають із десяток лімериків, вони інтуїтивно вловлять принцип їхнього творення.

1* – у межах цього підходу завдання «із зірочкою»: знайти у словнику слово «лімерик» і дізнатися, як правильно ставити в ньому наголос 🙂

2. Завдання для предмету «Я досліджую світ»: узяти карти України і світу та позначити на них міста і країни, згадані у віршах. Можна зробити кілька ксерокопій із персонажами і пришпилити їх до відповідних локацій.

3. «Сортування»: Сашко Дерманський розклав вірші на кілька категорій – котячі, морські, житейські, витривалі, античні та космічні. Але ж їх можна зібрати і в іншому порядку! Чи можуть учні розсортувати вірші за власним принципом? Наприклад, виокремити кулінарні (у яких хтось щось їсть), професійні, емоційні? Які категорії лімериків можуть помітити ваші учні?

Ілюстрація Світлани Медведєвої до збірки «Чудернацькі вірші»

«Чудернацькі вірші»:

1. Скоромовка «Свині»: нехай учні якнайшвидше (але чітко) зачитають вірш: 

Їдуть свині на машині

Через хащі по ожині.

Каже Свин товстенькій Свині:

– Ой, дивись – малини сині.

2. Прикметники. У поезії «Ведмедик» є такі рядки:

Частенько буваю

Надубвилізальний,

Відбджілутікальний в ставок.

Погано співаю,

Зате пам’ятаю

Усі пісеньки назубок.

Спершу нехай учні розшифрують значення цих новотворів (ведмедик часто вилазить на дуб та тікає від бджіл у ставок). Далі нехай кожен придумає один-два прикметники про себе. Які свої часті дії чи визначальні риси учні зашифрують у прикметниках?

3. «Справжні мамонти».

Прочитайте учням перші два рядки поезії «Справжні мамонти» та запитайте, як за аналогією могли б називатися інші члени мамонтячої родини:

Мале мамонтенятко

Спиталося у татка:

– Цікаво дуже знати,

Що ми за звірі, тату?

– Хіба не знаєш сам ти? –

Спитав татусь. – Ми мамонти.

– Неправильно! Неправильно!

Нічого ви не тямите!

Ніякі ми не мамонти!

З усіх нас тільки мама –

Єдиний справжній мамонт.

Якщо ж поміркувати,

То ви, татусю, татонт!

Коли охочі висловлять свої припущення, прочитайте решту поезії та перевірте, чи відгадали учні задум автора. Також можете поцікавитися, як могли б називатися мамонтові брат, дядько, тітка та кузени.