Видавництво «Основи» тривалий час мало доволі вузьке інтелектуальне коло читачів. Формувало, аналізувало, пропонувало наукові дискурси. Навряд чи хтось міг припустити, що колись його читачами стануть діти (хіба окрім якихось зовсім мегавундеркіндів із МАНу). Кілька років тому продовжувати мамину справу взялася юна випускниця закордонного університету Богдана Павличко. Вона сміливо й упевнено заявила про нові основи видавничої політики, здивувавши як книгоманів-традиціоналістів, так і покупців дитячої книжки.
Вона не боїться втілювати нестандартні задуми, запрошувати невідомих художників, видавати Лесю Українку і Тараса Шевченка для школярів, вона мріє про реформи в освіті й знає, як їх упровадити. Про це – читайте. Решту розмови – про підлітків та книжки для дівчат, про патріотизм – слухайте в подкасті.
– Чим Вас зацікавила дитяча література як видавця?
– Я завжди її дуже любила, досі нею цікавлюсь, купую, читаю, а також я вважаю, що з погляду комерційної діяльності – це дуже вигідна сфера.
– Тобто ви підійшли до переформатування «Основ» як бізнесмен … А що з нещодавно виданого дитячого купували (з українського, зарубіжного)?
– Із зарубіжного – на подарунок. Величезну книжку атласів для дітей, надруковану у Великобританії. Це всі карти світу величезного формату, близько 100 сторінок акварельних малюнків. У ній дуже детально намальовані люди, звірі, риби…
– В Україні можливо таке видати?
– Поки що ні, дуже дорого. Робота з художником, друк, дизайн роблять цю книжку надто дорогою. Ми намагаємося зараз робити дитячі книжки, які будуть за собівартістю такими, щоб їх могли купити.
– Що діти-гуманітарії можуть і що їм варто отримати за кордоном?
Фото: Марго Овчаренко, Facebook
– Насправді у мене немає орієнтира на іноземні видання. Мені цікаво робити українські видання з українськими авторами, ілюстраторами і дизайнерами. А на західному ринку мені подобаються їхні маленькі дитячі видавництва. У них часто з’являються філософські дитячі видання, є цікаві ілюстратори. Нам поки що цього не вистачає.
– Не вистачає ідей та авторів чи то редакторів, які б «підштовхнули» авторів у правильне русло?
– Ні, у нас не розвинений у цій сфері ринок. Видавці не хочуть ризикувати, сміливих текстів та ілюстрацій мало. Відповідно, не з’являється нестандартного продукту.
– А Ви готові ризикувати?
– Готові. Ми щойно видали «Лісову пісню» з ілюстраціями Поліни Дорошенко, для мене особисто не ризикованими, а цікавими. Для багатьох, думаю, таке бачення несподіване. Цю художницю ніхто не знає, я знайшла її дипломну роботу в Інтернеті й запросила до співпраці.
– Текст твору адаптовано для дітей?
– Ні. Це просто художнє видання.
– Чи збираєтеся Ви й надалі видавати класичні твори?
– Так! Аня Копилова запропонувала це зробити як серію української класики, шкільна програма, але з дуже крутим дизайном, ілюстраціями і т.ін.
– Уже відомо, хто буде в цій серії?
– Хочеться зробити дуже класного Шевченка, у гарному дизайні вибіркові вірші.
– Що саме, на Вашу думку, школярам цікаво почитати в Шевченка?
– Усе цікаво. Але коли в школах подають, що Тарас Григорович – мученик, що у нього шапка, вуса, що його треба вчити – Шевченка намагаються нав’язати як якусь релігійну особу. Цей підхід треба осучаснити. Плюс Шевченка в тому, що там усе в риму. Його дуже легко читати в будь-якому віці й легко розуміти. Шевченко – це класика для будь-якого віку.
– Ви плануєте надалі працювати з молодими художниками?
– Звичайно! Дуже багато талановитих людей, яким можна і треба давати шанс.
– Ви готові, що це будуть роботи, до яких ще не звикли батьки, виховані на кліше радянської літератури, як то «Абетка»?
– «Абетка» дуже часто незрозуміла для батьків, але це просто мінус нам, нашій країні. Вони вважають, що ця книжка вже для дорослої дитини.
– Берете на себе місію виховувати покупця, піднімати його естетичний рівень, вимоги?
– Так.
«У всьому світі є бібліотеки, у нас фактично їх немає. Кожна влада однаково знищувала бібліотеки. Люди повинні мати доступ до бібліотеки як приємного місця, там повинні бути нові книжки, затишок – і тоді батьки самі будуть вести туди дітей».
– Хто у вас керує редакційними процесами?
– Я приймаю остаточне рішення. Але у мене є колега Анна Копилова, яка взяла на себе керівництво в редакційній політиці щодо деяких дитячих книжок. Це була її ідея – зробити «Абетку», «Лісову пісню», видати маленьку «Червону книжечку» (ілюстратор Олена Васик), яку ми презентуВАЛИ на Книжковому Арсеналі.
– Ким Ви мріяли бути в дитинстві?
– У дитинстві я мріяла бути політиком. Коли була зовсім маленькою, хотіла бути істориком.
– Ви виїхали за кордон ще зовсім юною. У чому була різниця між українськими підлітками і підлітками Європи?
– Спочатку я поїхала до Італії, потім у Бельгію, а потім уже була в Британії на магістратурі. Усюди відчувалася прогалина в нашій освіті – у нас усе за шаблоном. Там люди відкриті до досвіду, аналізу, нам цього бракує. Дуже вразила відмінність у підходах до середньої освіти. А щодо людських стосунків, то люди скрізь однакові.
– Ви легко там адаптувалися? Що можете порадити підліткам, які виграють стипендії і виїжджають за кордон?
– Дуже легко. Раджу не боятися й отримувати світовий досвід. Тобто якщо є така можливість, треба їхати. Я вже декілька років як випускниця школи United World College. Нині я в комітеті з добору стипендіатів серед школярів на ці стипендії. Голова комітету дванадцятий рік поспіль – Олена Росава. Цього року у нас є чотири стипендії для дітей 16-17 років на дворічне навчання (три стипендії до Вірменії, одна до Канади). Для мене дуже важливо просувати подібні ініціативи. Тож якщо є така можливість поїхати і навчатись, треба їхати.
– Які діти йдуть здобувати ці стипендії?
– Дуже часто до нас приходили техніки, але в останні два роки ми помітили серед учасників, по-перше, більше хлопців, а по-друге, більше гуманітаріїв. Тобто діти вже і математики, і грають на гітарі, і малюють, дуже універсальні діти. І це – світова тенденція.
– Що діти-гуманітарії можуть і що їм варто отримати за кордоном?
Фото Наталії Іщенко, Facebook
– Уміння вчитися. У нас весь час учать: «запам’ятай», «вивчи», «дай відповідь: так чи ні», і переконані, що у нас геніальна середня освіта. Це неправильно. Треба вчити дітей уміти вчитись, аналізувати, не казати, коли почалася Перша світова війна, а чому. За кордоном треба вміти давати розгорнуті відповіді і пояснювати, а нам цього катастрофічно не вистачає.
– Останніми роками серед молоді з’являються думки, що вища освіта необов’язкова, натомість треба займатися самоосвітою. Однак батьки вважають, що диплом все одно потрібен хоча б якийсь.
– Вища освіта потрібна. Просто Радянський союз і 22 роки нашого сучасного хаосу зруйнували підхід і любов до освіти. Освіта потрібна просто заради освіти. Ми живемо одне життя, і якщо ми не будемо вчитися, читати, отримувати знання – це великий мінус для самої людини. Але нам потрібна реформа освіти. Наприклад, навіщо вчитися на бухгалтера 5 років? У всьому світі можна піти в ПТУ, а у нас зробили з ПТУ якийсь сором і в результаті бракує робочих спеціальностей. ПТУ треба однозначно реабілітовувати.
– Яке місце дитячої книжки в освіті? Чому дітям варто читати?
– Світова статистика і досвід свідчать, що дитина, яка читає змалечку, і діти, з якими читають батьки з нуля рочків, завжди отримують вищі оцінки, краще сприймають інформацію, у них завжди більший шанс бути успішним у житті. Що більше з дитиною читають, що більше їй показують книжки, то розумніша буде дитина.
– Для багатьох книжка залишається дорогою. Як цю ситуацію виправляти?
– Книжки справді дорогі. Це факт. У країні страшна криза, батькам треба дітей готувати, одягати, вчити. На книжки часто грошей не вистачає, а якщо ще й немає розуміння, навіщо ті книжки, то і не підуть купувати. Звідки воно могло взятися, якщо 22 роки у нас не займалися пропагандою книжок, літератури та освіти. Якщо у нас буде краща ситуація і буде легше жити малому та середньому бізнесу, то дорослій людині буде легше погодитися виділити гроші на книжку.
Ось тут знову постає питання бібліотек. У всьому світі є бібліотеки, у нас фактично їх немає. Кожна влада однаково знищувала бібліотеки. Люди повинні мати доступ до бібліотеки як приємного місця, там повинні бути нові книжки, затишок – і тоді батьки самі будуть вести туди дітей.
Фото: Василиса Врублевська, VOGUE.UA
– Розкажіть про свою домашню бібліотеку.
– У мене дуже велика домашня бібліотека. Я її успадкувала. І я собі теж весь час купую книжки. Дуже багато книжок із мистецтва, дуже багато рідкісних видань, які замовляю в Інтернеті. Дещо з цього раритетне, а дечого у нас просто неможливо купити, або воно є дуже дорогим.
– Яку найдорожчу книжку Ви купували?
– Я досі жалкую, що не купила книжку, вона коштувала 300 доларів. Це було антикварне видання Архипенка, його графіки, саме його замальовок власної скульптури. Це видали в Америці 100 років тому…
– Що Вас у житті найбільше смішить і найбільше засмучує?
– Наша країна. І сміюсь, і плачу кожного дня.
– Не хочеться втекти від цього?
– Хочеться і є можливості. Можливо, утечу колись. У будь-якому разі видавництво нікуди не дінеться, навіть, якщо я поїду і буду частково жити не в Україні.
– Яке місце всередині займає поняття патріотизму? Де корені патріотизму?
– Я патріот і сама цьому є доказом, бо після 6 років за кордоном повернулася в Україну. Корені в тому, що ти тут живеш, і тут усе твоє, і ти все розумієш, це на генетичному рівні.
– Ви зараз із «Основами» почуваєтеся конкурентоспроможними серед дитячих видавництв?
– Ми тільки починаємо робити дитячі книжки, виходимо на новий для нас ринок і конкуруємо з видавництвами, які займалися цим 20 років. Ми – маленьке нішеве видавництво, яке має свою аудиторію.
– Як би Ви сформулювали цю нішу?
– Це оригінальні видання. Наприклад, наша «Лісова пісня». Вона комусь не сподобається, хтось її не зрозуміє. Але у нас є свій покупець, якому це подобається.
– Ви збираєтесь виходити на закордонний ринок?
– Так. Уже. «12 місяців» є в «iBooks» і скоро буде на «Амазоні». Ми плануємо викласти всі книжки українською мовою для українського читача, який живе за кордоном. Йому легше купити в Інтернеті, і ми будемо рекламувати книжки в електронному форматі. А згодом перекладатимемо. Наприклад, «12 місяців» є англійською мовою.
– Коли у Вас буде власна дитинка на руках, яку першу книжку хотіли б їй прочитати?
– Це дуже складно. Вони маленькі, їм треба давати щось різне. Мені дуже подобаються книжки, які поки що є тільки в російській версії – це Ерве Тюлле. Я б хотіла мати дитину, хоча б тому, щоб із нею цими книжками бавитись.
БараБука любить смачно попоїсти не лише їжу духовну, а й всяку іншу (до речі, 13 квітня книжко-цюцька ділитиметься зі справжніми друзяками Книги своїм улюбленим – цукровими кісточками!).
Особливо БараБуку тішить, коли все красиво поєднується. Й ось до її бібліотечки навпростець із Книжкового Арсеналу потрапила книжка, до якої не можна не помахати радісно хвостом! Це «Книжка-з’їжка» видавництва «Glowberry Books», над якою натхненно працювали авторки Ольга Черепанова, Катя Галицька та ілюстраторка Ольга Дегтярьова.
Історія починається з того, що на шостий день народження Ліза отримала в подарунок набір справжнього посуду… Щоправда, іграшкового. І хто не знає, яке то щастя – готувати справжню їжу в іграшковому посуді?!
Почитавши цифрову чи паперову (яка доступна українською та російською мовами («Про съедобное и тому подобное»)) книжку-з’їжку (самостійно чи з дорослими), малята від 4 до 7 потім зможуть таке втнути на кухні, що декому й не снилося! Гав!
21 березня, у Всесвітній день поезії, світові відкрився новий і, сподіваємося, дуже потрібний Простір української дитячої книги. Нас прийшли привітати найближчі друзі, співтворці, натхненники й помічники БараБуки.
Чому саме БараБука? – спитаєте ви. Власне, портал називається Простір Української Дитячої Книги. Однак ані абревіатура, ані скорочення для використання в адресному рядочку нікому з творчої команди, що працювала над втіленням проекту, не подобалася, та й, по правді, були якісь більш-менш прийнятні навіть зайняті.
Головний редактор порталу Тетяна Щербаченко
«Ми довго шукали ім’я для всемережжя, – розповідає головний редактор “БараБуки”, письменниця Тетяна Щербаченко. – Приміряли різні настрої й концепції – грайливість, жартівливість, поважність, родинність… Аж якось я згадала свій улюблений анекдот про персонажа українського й не тільки фольклору – Собаку-Барабаку, істоту настільки ніжну й наповнену любов’ю, що цими своїми почуттями вона могла добитися будь-чого – навіть перемоги над кровожерливим вовком. Як багатодітна мама я була певна, що в Барабаки була дитина. І вона, звісно, любила читати. О! Цуцичка звали BaraBOOKA! Так і зареєстрували новонароджене: www.barabooka.com.ua. І цуцичок – ласкавий і наполегливий, як його легендарна мама, розумний і допитливий, як КНИЖКИ, що їх він дуже полюбляє (не гризти!!!) ».
Друзі БараБуки: Ірина Троскот, Галина Ткачук, Анна Третяк
Голова фонду культури та інновацій «Футура» Олег Дегтяренко
Директор Національного центру «Мала академія наук України» Оксен Лісовий
Будуємо плани 🙂
Президент Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва в Україні Уляна Баран і Соля
Про проект і його команду, а також про шановних експертів, які допомагають відсіювати «зерно від полови», читайте на нашому сайті. А зараз ми вам покажемо перших друзів БараБуки – наших авторів, читачів, партнерів і всіх, хто прийшов привітати сайт із днем народження 🙂
«Хрещений тато» БараБуки Дмитро Стус
БараБукотістечка
Соля)
Зовсім скоро ми завершимо роботу над сайтом (хоча й тепер його можна читати й рекомендувати друзям, знайомим батькам і вчителям), а поки що пишіть нам листи і давайте дружити в соцмережах! Усього за кілька днів нас у фейсбуці стало понад 500, й оскільки це число постійно росте, ми надихаємося й віримо, що дитячі книжки потрібні не тільки нам 🙂
Заводій книгоподій Настя Музиченко вчить малявок дружити з БараБукою
Журнал для підлітків «Однокласник» у складі Марії Артеменко та Сергія Іванюка
У жовтні 2013 року відомий британський письменник Ніл Ґейман (Neil Gaiman) прочитав лекцію «Читання та обов’язок» для «Читацького агентства» (The Reading Agency). БараБука пропонує своїм читачам ознайомитися з уривками з Ґейманової лекції – хтозна, можливо, комусь із вас ці мудрі слова стануть у пригоді.
«…Найпростіший спосіб пересвідчитися, що ми виховуємо грамотних дітей, – навчити їх читати, показати їм, що читання – це діяльність, яка приносить задоволення. Найпростіше, що ви можете зробити, – знайти книжки, які сподобаються дітям, дати їм доступ до таких книжок і дозволити їх читати.
…Я не думаю, що існує така річ, як погана книжка для дітей. Серед дорослих стало модним раз у раз тицяти пальцем у якусь категорію дитячих книжок, жанр чи, либонь, автора, проголошуючи їх поганими книжками, книжками, від яких дітей слід уберегти. Я бачив, як це стається знову і знову: Енід Блайтон проголошували поганою авторкою, те саме було з Р. Л. Стайном і багатьма іншими. Комікси звинувачували в тому, що вони сприяють безграмотності.
Це маячня. Снобізм і дурість.
Не існує поганих авторів для дітей, якщо діти люблять і хочуть читати їхні книжки, – адже всі діти різні. Вони можуть знайти історії, яких потребують, діти пропускають ці історії крізь себе. Банальна й застаріла ідея не є банальною і застарілою для них. Адже дитина натрапила на неї вперше. Не віднаджуйте дітей від читання тільки тому, що вам здається, буцімто вони читають не те. Література, якої ви не любите, – це перепустка до книжок, які можуть вам подобатися. І не всі мають ті самі смаки, що й ви.
Добромисний дорослий може легко зруйнувати дитячу любов до читання, заборонивши книжки, які подобаються дітям, або давши їм те, що любите ви, – вартісні-але-нудні книжки, сучасні еквіваленти вікторіанської виховної літератури. Врешті-решт, це буде покоління, переконане, що читання – це не кльово і що гірше – неприємно.
Фото: flickr.com
…Іще один спосіб зруйнувати дитячу любов до читання – впевнитися, що ніде поблизу немає ніяких книжок. І не давати дітям можливості читати книжки.
Мені пощастило. Там, де я виріс, була блискуча місцева бібліотека. Влітку моїх батьків було легко переконати дорогою на роботу зайти до бібліотеки й залишити мене там. На щастя, бібліотекарі не заперечували проти того, щоб якийсь хлопчина щоранку приходив до дитячої бібліотеки й щоранку опрацьовував каталог, шукаючи в ньому книжок із привидами чи магією, чи ракетами, визираючи вампірів і детективів, або відьом і чудес. І коли я покінчив із дитячою бібліотекою, то взявся за дорослі книжки.
…Я думаю, ми відповідальні перед майбутнім. У нас є відповідальність та обов’язки перед дітьми, перед дорослими, якими стануть ці діти, перед світом, у якому вони, вирісши, житимуть. У всіх нас – як читачів, письменників, громадян – є обов’язки. Я спробую проговорити тут деякі із цих зобов’язань.
Я вірю, що ми зобов’язані читати для задоволення, у приватних і публічних місцях. Якщо ми читаємо заради втіхи, якщо люди бачать, як ми це робимо, тоді ми вчимося, ми тренуємо наші уяви. Ми показуємо іншим, що читання – це добре.
Ми зобов’язані підтримувати бібліотеки. Ходити до бібліотек, заохочувати інших користуватися книгозбірнями, виступати проти закриття бібліотек. Якщо ви не цінуєте бібліотек, ви не цінуєте інформації, культури, мудрості. Ви змушуєте голоси минулого замовкнути й руйнуєте майбутнє.
Ми зобов’язані читати своїм дітям уголос. Читати їм те, що їм подобається. Читати їм оповідки, від яких уже самі втомилися. Читати різними голосами, робити це цікаво й не припиняти цієї справи тільки тому, що вони виросли й навчилися читати самостійно. Нехай читання вголос буде часом, який ви проводитимете разом, часом, коли не перевіряються ніякі телефони й усі марноти світу відкладено на потім.
«Ми, письменники – й особливо дитячі письменники, – зобов’язані перед нашими читачами. Ідеться про обов’язок писати правдиві речі, особливо важливий тоді, коли ми вигадуємо історії людей, котрих не існує, і вміщуємо їх у місця, яких ніколи не було».
Ми зобов’язані користуватися мовою. Змушувати себе знаходити значення тих чи інших слів і їх пояснення, висловлюватися чітко, говорити те, що маємо на увазі. Ми не повинні заморожувати мову або ж удавати, ніби це мертва річ і її слід ушановувати як покійну. Нам слід використовувати мову як живу річ, яка змінюється, запозичує слова, яка допускає, що значення слів і їх вимова можуть із часом змінюватися.
Ми, письменники – й особливо дитячі письменники, – зобов’язані перед нашими читачами. Ідеться про обов’язок писати правдиві речі, особливо важливий тоді, коли ми вигадуємо історії людей, котрих не існує, і вміщуємо їх у місця, яких ніколи не було; ми робимо це для того, щоб зрозуміти: правда – це не те, що відбувається, а те, що дає нам знаття про нас самих. Художня література – це, зрештою, брехня, що розповідає правду. Ми зобов’язані не знуджувати своїх читачів, а змушувати їх перегортати сторінки. Зрештою, найкращі ліки для нечитайків – історія, від якої вони не можуть відірватися. І весь цей час ми повинні розповідати своїм читачам правду, давати їм зброю та обладунки, передавати всю мудрість, яку ми зуміли зібрати впродовж нашого короткого існування в цьому зеленому світі. Ми зобов’язані не проповідувати, не повчати, не нав’язувати готових життєвих істин і не розжовувати авторських послань, не годувати ними читача так, як дорослі пташки годують своїх пташенят пережованими личинками. І ми зобов’язані ніколи в житті, ні за яких обставин не писати для дітей нічого такого, чого б не хотіли читати самі.
Ми зобов’язані розуміти й визнавати, що як дитячі письменники ми робимо важливу справу, і якщо ми її провалимо й писатимемо нудні книжки, що відвертають дітей від читання й книжок, ми недооцінимо наше власне майбутнє й принизимо їхні.
Ми всі – дорослі й малі, письменники й читачі – зобов’язані мріяти. Ми зобов’язані уявляти. Легко вдавати, що ніхто нічого не може змінити, що ми живемо у світі, де суспільство – величезне, а людина – ніхто: атом у стіні, зернятко рису на рисовому полі. Але правда в тім, що окремі люди все більше й більше змінюють свій світ, люди творять своє майбутнє, і вони роблять це, уявляючи, що все може бути інакше.
…Ми зобов’язані робити речі прекрасними. Не робіть світ потворнішим, ніж ви його застали, не спустошуйте океанів, не залишайте наших проблем наступним поколінням. Ми зобов’язані прибирати за собою і не залишати своїх дітей у світі, який ми так недалекоглядно забруднили, обдурили й скалічили.
Ми зобов’язані говорити нашим політикам про те, чого ми хочемо; голосувати проти політиків будь-якої партії, якщо ті не розуміють цінності читання і його ролі у формуванні гідних громадян; якщо вони не хочуть своїми діями зберігати й захищати знання та підтримувати грамотність. Це не є справою партійної політики. Це справа всього людства».
Простим смертним дуже нелегко простежити всі зміни, яким піддають шкільну програму й, відповідно, шкільні підручники. Однак якщо у вашій сім’ї є бодай один школяр, то читати чи бодай переглядати з дитиною книжки, за якими її вчать розуму, – ваш святий обов’язок. Навіть якщо ви ніяк не можете вплинути на ситуацію. А мій обов’язок – розповісти вам про капості, які чекають на учнів початкової школи в букварях, читанках і підручниках із літератури, оскільки вони безпосередньо стосуються виховання майбутніх читачів.
Нині складно знайти мислячу людину, цілком задоволену шкільною програмою й підручниками. Особливо якщо йдеться про буквар, який мав би прищепити першокласникам любов до читання і навчання, а не відвертав би їх від книжки на все подальше життя. А саме таким, судячи з дискусії, що розгорнулася на початку 2012–2013 н. р. на порталі «Української правди. Життя», є нинішній підручник, за яким вчаться першачки. Подаємо його бібліографічні дані, щоб усі наші читачі знали «героїв» за іменами й видавництвами: Захарійчук М. Д., Науменко В. О. Буквар. Підручник для 1 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – Київ: «Грамота», 2012.
За словами мами й журналістки Зої Звиняцківської, яка вперше звернула увагу на проблему, найбільша, хоча не єдина, біда цієї книжки – «подання дітям кастрованих та пошматаних зразків літератури», перекручених і скалічених віршів сучасних українських поетів. Мало того, що їхні твори подано у зіпсованому й безграмотному варіанті, то ще й підписано: «за мотивами». «Шматки тексту, наживо вирвані з твору, без початку і кінця, позбавлені елементарного сюжетного сенсу, переказані людьми з квадратними, застиглими в найгірших радянських штампах мізками…» – пише журналістка. Виявляється, Міністерство освіти і науки України має право використовувати в підручниках твори українських письменників безкоштовно та на свій розсуд. Це право йому гарантує пункт 2 статті 21 закону України «Про авторське право і суміжні права»: «Без згоди автора (чи іншої особи, яка має авторське право), але з обов’язковим зазначенням імені автора і джерела запозичення, допускається (…) використання літературних і художніх творів в обсязі, виправданому поставленою метою, як ілюстрацій у виданнях, передачах мовлення, звукозаписах чи відеозаписах навчального характеру». «Погано для письменників, але, за задумом, мало б бути добре для учнів – бо твори у вільному і безкоштовному користуванні, – коментує Звиняцківська. – Але в якому всесвіті упорядники підручників мають право переписувати авторські твори до невпізнанності? А потім підписувати їх “за таким-то”, ставити після своєї “творчості” прізвище порядного письменника?! Це вже, як на мене, судова справа – про захист професійної репутації». Яку, відповідно, мала б захищати Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів, що діє в Україні від 1995 року. Отак, у пункті 1 статті 6bis чітко вказано: «Незалежно від майнових прав автора і навіть після відступлення цих прав він має право вимагати визнання свого авторства на твір і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні цього твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, здатному завдати шкоди честі або репутації автора» (підкреслення моє. – БараБука).
Але це ще не все. До перекручування творів додаються й закиди щодо того, що більшість сюжетів і мотивів у горе-букварі взято із сільського життя, ще й далекого від реалій початку ХХІ століття. А як завважила журналістка Іванна Коберник, новий буквар не тільки позбавляє міських жителів права на повноцінне існування у шкільній літературі, але й знеохочує український Південь і Схід читати будь-що українською.
«Нині складно знайти мислячу людину, цілком задоволену шкільною програмою й підручниками. Особливо якщо йдеться про буквар, який мав би прищепити першокласникам любов до читання і навчання, а не відвертав би їх від книжки на все подальше життя».
До дискусії долучився письменник Іван Андрусяк, один із авторів, «скалічені» тексти якого «за мотивами» ввійшли до нового букваря. Андрусяк вказав на стилістичну помилку, яка потрапила в переказаний текст (мама «розливає чай», а не наливає!), і підрахував, що тільки за один навчальний рік «понад 400 000 (чотириста тисяч!) батьків, прочитавши в підручниках своїх дітей буцімто “мій”, а насправді відверто й кричуще перекручений текст, мають усі підстави подумати про мене щось дуже погане. Принаймні з цього покручу вони цілком підставово виснуватимуть, що ніякий я не письменник, а тупий графоманисько, однак неймовірно впливовий – бо як же без упливу “продавити” в підручник такий дурний текст, який лише калічить дитину?! І побачивши мою книжку в книгарні, ці батьки цілком природно відмовлятимуться її купувати, навіть якби дитина їх про це й просила. І не лише мою…». Далі письменник цілком справедливо висловлює сумнів у тому, що «одним махом міністерство освіти, випускаючи такі псевдопідручники, знищує репутацію письменника, на яку той працює усе життя! Ба більше: знищує репутацію української літератури, перекручуючи тексти й подаючи їх дитині в такому тупому, примітивному, нецікавому вигляді, що це намертво відбиває охоту до читання. Чи багато після цього буде охочих з’ясовувати, що насправді українська дитяча література далеко не така, якою її подають ці “букварі”?».
На те, як безцеремонно упорядники підручника втручаються в художню мову відомих українських письменників – Івана Андрусяка, Романа Скиби, Марини Павленко, Лесі Вознюк та інших – звертає увагу письменниця Оксана Луцишина. Головний інструмент у роботі письменника й поета – власне, мова, і не можна просто переказати текст і підписувати його чиїмось іменем, бо «перекажіть Бодлера – і він перестане бути Бодлером. Перекладіть Гоголя на блатняк, і ви його не впізнаєте».
В офіційній відповіді Міносвіти не забули нагадати, що «у 2011 році рукопис підручника для першокласників «Буквар» (авт. Захарійчук М.Д., Науменко В.О.) став переможцем Всеукраїнського конкурсу рукописів підручників для учнів 1 класу ЗНЗ серед 13 робіт-конкурсантів» і що «зазначений рукопис пройшов експертизу Предметної експертної комісії, установ Національної академії педагогічних наук України та загальноосвітніх навчальних закладів. За оцінкою науковців, методистів та вчителів “Буквар” є інноваційним сучасним підручником – “підручником нового покоління”, навчальний зміст якого відповідає Державному стандарту щодо вивчення української мови в початкових класах, новій програмі, методичним та психолого-педагогічним вимогам роботи з першокласниками», проте абсолютно оминули питання авторського права письменників на свої твори чи бодай на їх дослівне, а не спотворене цитування.
Така ж ситуація і з підручниками з математики, трудового навчання – книжки переобтяжено зайвою інформацією, яку ще й вдалося жахливо перекрутити, додає Лілія Гриневич, перший директор Українського центру оцінювання якості освіти, координаторка напряму «Суспільство знань».
Розпочався новий навчальний рік, а ситуація не змінилася. Ба більше: в новому році калічать оригінальні ілюстрації відомих українських художників – Катерини Штанко, Марисі Рудської, Вікторії Проців. Отак, видавничий дім «Освіта» вирішив за прикладом торішнього букваря «покращити» малюнки для ось цього видання: Українська мова: підручник для 5 класу загальноосвітніх навчальних закладів / О.П. Глазова. – Київ: Видавничий дім «Освіта», 2013. Тож майте на увазі. Утім, попри скандальність шкільного книговидання, самі підручники й досі нудні, часто безграмотні й далекі від життя, але їх не припиняють випускати під нові шкільні програми, до яких також немало зауважень. І єдине, що ми з вами поки що точно можемо змінити, – це ставлення до сучасної дитячої книжки. Бо якщо від букварів і читанок годі сподіватися якісної літератури, то треба бути особливо уважними, добираючи книжки для особистих бібліотек.
