Неочевидне питання: коли ми беремо до рук це ошатне видання з вишуканим золотим тисненням, яке нагадує фоліанти минулих епох — «Казки для місяця. Нічниця-Чарівниця» — що ми тримаємо в руках?

Мій варіант відповіді складається із трьох важливих НЕ.

По-перше, це не просто окрема чудова історія, а частина одного великого унікального цілого.

По-друге, це не книжка-картинка, а ціла графічна повість — небанальний жанр для нашого дитліту.

По-третє, це не лише варта уваги новинка, а книжка, яка разом зі своєю попередницею —  «Вересовою міллю» — та імовірними наступницями творить абсолютно нову сторінку нашої дитячої літератури.

Почнімо із першої тези. Оксана Була абсолютно унікальна постать серед творців української дитячої літератури — усіма своїми книжками вона послідовно творить єдиний дивовижний усесвіт — світ туконі, який розпросторюється навіть іще далі, за межі книжок – зокрема у простір віртуальних ігор.

Від перших двох книжок-картинок, у яких головними героями були лісові тварини — «Зубр шукає гніздо» та «Ведмідь не хоче спати», — до двох книжок, на обкладинці яких уже з’явилися улюблені багатьма авторські чарівні лісові істоти туконі — «Туконі мешканець лісу» та «День народження ялинки», — і до двох останніх видань, які вже є графічними повістями і головними героїнями яких стали симпатичні та неповторні молі — «Вересова міль» та власне «Казки для Місяця: Чарівниця-Нічниця». Усе це єдиний продуманий унікальний авторський світ, і саме цим книжки Оксани Були, як на мене, приваблюють читачів, навіть якщо самі читачі — як це не парадоксально — не підозрюють про це.

Остання теза ґрунтується зокрема на моїх спостереженнях за життям книжок Оксани Були у перекладах. Нагадаю, що ця авторка є також однією із найпопулярніших українських авторів дитячої літератури у світі. Зокрема дві її перші книжки — активно читані у багатьох країнах. При чому їхні головні герої — зубр та ведмідь — далеко не рідкісні гості у книжках-картинках. Що цікаво, як виявилося, наприклад, у польській дитячій літературі зубр досить популярний персонаж. Це вже навіть не згадуючи про таку світову зірку дитліту, як ведмідь. Кого-кого, а ведмедиків у книжках для найменших аж ніяк не бракує. То чим дитячі серця завойовують саме цей ведмідь і цей зубр? Моя відповідь— глибиною і красою історії, що їх забезпечує чарівний світ, до якого належать тварини. І — так! — привабливістю (магічною харизмою!) самих туконі.

Так само у «Чарівниці-Нічниці» оцей розроблений великий усесвіт за спиною головної героїні вчувається у кожному реченні, відчувається на кожному розгорті як погляд углиб. Або й навпаки — як погляд чарів, які позирають на тебе із темних закутків цього незвичного фоліанту.

Книжка про Чарівницю-Нічницю, як і її попередниця про Вересову міль, у своєму оформленні мають візуальні елементи, що нагадують старовинні (або як зараз заведено казати — вінтажні) книжки із казками: мова передовсім про відповідне оформлення форзаців, шрифти, початки розділів, зображення мап тощо.

Розгорнувши «Вересову міль», дізнаємося, що ця історія належить до циклу «Казки для Сонця і Місяця» і є його першою частиною. На тому ж розгорті маленька поетична анотація пояснює цілісність задуму: «Сонце зігріває ліс удень. А коли приходить ніч, настає час Місяця. Туконі — охоронці дня, чарівниці-молі — захисниці ночі. У Серці лісу, у Високому Яворі, вони разом створюють дивоковдри. Однак їхня дружба — не лише джерело цілющих чарів. У шелесті листя та мерехтінні зірок, поміж сутінків та світанків, ховається таємниця давньої магії».

При першому погляді на новинку, яку ми розглядаємо, мені спало на думку: «Та це ж нарешті друга частина “Казок для Сонця та Місяця”!» Втім — ніт! Придивившись до обкладинки із належною уважністю, я виявила, що маю справу з новою серією історій (або, можливо, під-серією) — «Казки для Місяця». Її сторінки сповнені темних барв ночі та золотого світла зірок, бо ж саме про зірки тут і мова.

Авторка створює цілу оригінальну міфологію, за якою «Колись давно жила собі міль Чарівниця-Нічниця. Щовечора вона виносила на небо зірки». А далі розгортається оповідь, у якій знайомі традиційні мотиви, обумовлені спостереженням дитини за природою (наприклад, падіння зірок із нічного неба) вигадливо поєднані з оригінальними сюжетними ходами та героями (тут, зокрема, діють птаха Слуква, Тхір, Видра, туконі Ліщини і кілька інших лісових достойників та достойниць).

Візуальна оповідь організована дуже гармонійно та вигалдиво: вона поєднує елементи книжки-картинки, коміксу, оригінальні композиції сюжетних елементів, які авторка створила, натхненна оформленням старих фолантів. Усе це складається у дуже оригінальну та емоційну цілісність. Окремого слова потребує сама головна героїня, а точніше — авторська вправність у зображенні її багатьох поз, емоцій, пластики. Здається, ніколи раніше міль не була у настільки важливій міфологічній ролі та не демонструвала такого спектру почуттів.

Наприкінці… Гм, що ж. Мушу повідомити про різночитання. Хтось сприйме останні розвороти книжки як завершення, яке постулює суперсилу дружби та творчої співпраці. Однак авторка цих рядків бачить тут передусім любовну історію і, зрештою, має на це повне право.

Історія Чарівниці-Нічниці завершується спогляданням нічного неба та введенням головних героїв — молі та кажана — на карту сузір’їв. Що ж, тисячі юних читачів тепер шукатимуть на небі сузір’я Нічниці-Чарівниці та Кажана (зрештою, вони мають для цього дуже детальні інструкції). Прекрасний хід!

Втім, мої міркування хотілося би завершити тим, чим історія починається, а це такі слова: «Одного разу на полиці у Бабусі Сови Сич і Кажан знайшли блакитну книжку. На обкладинці виблискували золотисті візерунки, тож Сич і Кажан вирішили, що всередині має бути щось чарівне. Всередині були казки, і ось одна із них…»

Ці слова дають надію прочитати наступні Казки для Місяця…

Що, зрештою, не означає, що ми не чекаємо на Казки для Сонця та Місяця…

Зрештою, якщо будуть ще й Казки просто для Сонця, то це також влаштовує нас якнайліпше.

За минуле десятиріччя у нашій літературі для дітей та підлітків відбувся повноцінний бум пізнавальної літератури. У процесі (не хотілося би писати — «у підсумку», адже процес, на щастя, іще активно триває) ми отримали безліч піджанрів та форматів пізнавальної літератури, які у різний спосіб поєднують елементи художньої літератури, репортажу, коміксу, інфографіки… та власне науково-популярної складової.

Книжка Євгенії Завалій «Політика для дітей» на цьому тлі належить радше до «класичного підходу»: авторка у межах своєї теми обирає найважливіші та найактуальніші для своєї аудиторії питання і пояснює їх у відповідному для читачів обсязі та  гарно підібравши стиль викладу. Певно, саме для такої теми як політика — це якщо не оптимальний підхід, то один із оптимальних. Так авторці вдається сформувати у читача цілісне бачення теми, піднявши досить широкий спектр питань: від початків політичної теорії до нашої політичної сучасності.

І це цілісне бачення мають шанс отримати не лише юні читачі, а й їхні батьки, яким цю книжку теж наполегливо рекомендую. Бо часом ми самі не усвідомлюємо, де у наших знаннях існують прогалини. Скажімо, як виявилося, я далеко не все найважливіше знала про політичну історію ЄС. І це мені нагадало про ось яке моє давнє спостереження: навіть у свідомих родинах, де батьки ходять на вибори, обговорюють це за обіднім столом, пояснюють дітям, що відбувається у країні тощо, у дітей може не скластися цілісного уявлення про наш політичний устрій, функції різних політичних інституцій, особливості нашої політичної історії, якщо не присвятити цьому окрему детальну розмову. Або не знайти спеціальну книжку чи інші навчальні матеріали, які відрізнялися би системністю підходу. Адже у цих знаннях дуже важлива цілісність бачення, а не окремі питання, факти чи дати.

Особисто я сприйняла цю книжку більше як «Політику для підлітків», бо рекомендувала би її учням середньої школи (тобто молодшим підліткам) — для входження в тему. Адже щоб уповні зрозуміти зміст книжки, варто уже мати певні історичні знання. Мало того, навіть старші підлітки могли би сягнути по це видання під час підготовки до контрольних чи іспитів у форматі «швидке повторення найважливішого».

Не беруся судити, наскільки запит дізнатися більше про політику популярний серед юних читачів, але є ще один важливий запит, на який відповідає розглядувана книжка. Зрозуміти, як і чому почалася російсько-українська війна, які політичні процеси лежать в її основі. Звісно, це питання не таке просте і, певно, наше суспільство в цілому не дало ще на нього детальної та вичерпної відповіді, однак зараз мені йдеться принаймні про базове розуміння.

Моя улюблена цитата з книжки: «Часто громадяни в нашій країні незадоволені політикою і звинувачують депутатів або президента. Але для цього спершу треба розуміти, хто чим займається і хто за що відповідає». Це справді шалено — варто навіть сказати жахливо — актуально. Як і окрема стаття про популізм у політиці у розділі про вибори. Інші чотири розділи книжки присвячені відповідно самому поняттю “політика”, посаді президента та загалом розумінню державного устрою, правам громадянина та цінностям у контексті політики.

До речі, про розділи. Завдяки вдалому дизайну книжки та ілюстраціям Альбіни Колесніченко, текст гарно структурований візуально, що полегшує розуміння цих не найпростіших питань.

Окрема частина книги — завдання після кожного розділу. Хоч сама ця традиція примандрувала до нас зі шкільних підручників, втім, саме тут завдання досить оригінальні і придалися би у скарбничку вчителів суспільних наук.

Повість Василя Карп’юка «Чудернацька карпатська історія» отримала у межах Топу БараБуки-2024 відзнаку «Художня проза для молодшого шкільного віку», але це той випадок, коли відзнака обов’язково має йти поруч із аналізом тексту, і не в останню чергу – щоби «зафіксувати» певну точку розвитку всього нашого дитліту, проговорити важливі для нас тенденції на прикладі цієї творчої удачі відомого автора.

Розглядати повість я вирішила, переставивши усі слова назви ззаду наперед: спершу поговоримо про саму історію, потім про її «карпатськість» і зрештою про «чудернацькість».

Тож – історія. Юні читачі, «поглинувши» цю книжку, певно, сказали б, що вона «захоплива», «читається на одному подиху», «неможливо відірватися», «дуже затишна», «мила», «цікава», «чарівна», а ще – «у ній такі класні герої». У дорослого читача (принаймні у того, що пише цей текст) зароджуються ці самі вигуки захоплення, але ми спробуємо відмежуватися від емоцій і глянути, «як це зроблено», а краще навіть – «як і чому це працює».

Повість має гарно збалансовану структуру, відповідну до віку читача. Героїв, проблем, подій у ній рівно стільки, щоби наповнити невеличку повістину, захопити читача та довести до кульмінації, не переобтяжучи текст нічим зайвим. Кожен розділ має свою невеличку інтригу, але усі вони надзвичайно лаконічні. Це досягається не в останню чергу завдяки тому, як автор презентує героїв, описує їх, показує в дії.

Головних героїв, до речі, можна «вичислити з обкладинки», на якій ми бачимо, як карпатську вершину (може, й саму Говерлу, хтозна, чого лиш не буває у казкових повістях!) підкорюють мольфар Коценєк, ведмідь Ведмедюк, драконка Василина, колядник Андрійчик та чорний кіт. Останній, щоправда, на сторінках книжки існує тільки на ілюстраціях, не в тексті. Він – одна із чудових знахідок художниці Олесі Секереш, котра на ілюстраціях не лише поєднала авторський стиль, сучасні найкращі тенденції ілюстрування дитячих книжок та елементи традиційного мистецтва наших Карпат. Оригінальні образи героїв, їхні емоції, пластика та рухи, пози – саме це вдалося Олесі особливо гарно. І ці візуальні образи гарно співбринять із образами літературними. Кожен із героїв – особистість небанальна і подекуди непередбачувана. Та всі вони показані з такою доброзичливістю та людяністю, яка притаманна лише тим дитячим книжкам, що їх, прочитавши в дитинстві, ми пам’ятаємо усе життя.

Поза тим, якщо глянути відсторонено – це ж ідеальний набір героїв для дітей молодшого шкільного віку: чарівник, тварина, чарівна істота та ровесник читачів. Це ж справжній джек-пот! Втім, звісно ж, без оцієї вправності, лаконічності, людяності, чистоти голосу та стилю будь-які схеми лишалися би тільки теорією.

Наступний наш пункт – «карпатськість». Із усією щирістю можу сказати, що якщо ви шукаєте ідеальну «карпатську» книжку в бібліотеку молодшого школяра – то ось і вона. Гуцульська культура та побут тут – невимушено та ненав’язливо – подані аж на трьох різних рівнях. По-перше, це побут сучасної гуцульської родини із дитиною молодшого шкільного віку, їхнє життя у горах. По-друге, традиційний побут мольфара, тобто старшого чоловіка, який, скажімо так, практикує… Зізнаймося щиро – практикує чари. При чому усе його знаряддя праці, посуд та страви названо питомими гуцульськими словами, значення яких подається у посторінкових виносках. По-різному можна ставитися до такого способу пояснення слів у дитячих книжках, втім авторка цих рядків саме так, читаючи свого часу Франка та посторінкові виноски із поясненнями незрозумілих слів, дізналася значення багатьох західноукраїнських діалектизмів.

А найглибший та найархаїчніший вимір культури карпатського реіону тут подано через співанки, старовинне замовляння та колядку, органічно введені у текст історії. Хоч увесь цей колорит подано якраз так, щоби його зрозуміла українська дитина, яка походить із будь-якого регіону нашої батьківщини, від цього він не стає «пласкішим» чи «спрощеним». Ба більше, подекуди описи життя мольфара мені у хорошому сенсі нагадували книжку, яку я особисто дуже люблю і яку часто називають «енциклопедією гуцульського життя» – це, звісно ж, роман Петра Шекерика-Дониківа «Дідо Иванчік». Особливо зворушливо, що ця книжка навіть згадана у тексті «Чудернацької карпатської історії».

Ну а тепер фінальний пункт – чудернацькість. Тут, певно, можна було би багато писати про авторський гумор чи про дуже вдалі окремі фрази. Та я хочу звернути увагу на інше. Може, це і не зовсім «чудернацькість» у прямому сенсі слова, але історія ця просякнута настільки глибоким казковим символізмом, що на її основі можна говорити у колі критиків про вигадливе втілення фольклорних мотивів, а у дитячій кімнаті, згорнувши щойно прочитану разом книжку – про… гм… Життя! Скажімо, от є лист, відправлений п’ятдесят років тому, коли Коценєк був ще хлопчиком, а отримав його уже Коценєк-дід. Та в листі все надзвичайно слушно, бо писав його мудрий мольфар Федун, коли вже сам був дідом, і він передбачив, що треба робити через п’ятдесят років… А чого варта драконка, яка, як виявляється, усі п’ятдесят років спала під підлогою у хаті мольфара. Де завгодно у казці спали, як пам’ятаємо, дракони. Але ж це так символічно і життєво, що саме той дракон, який потрібен тобі, спить зовсім-зовсім під боком. А чого варті колядники, які ходять у Святвечір по багнюці, у яку з них в результаті впало “тільки двоє”. Яке ж це чудове нагадування про те, що свято не приходить саме, без зусиль. Ми самі творимо свято для своїх ближніх.

Багато всього можна обговорювати, якщо цю книжку читати разом із дітьми. Але останні слова хотілося би присвятити тим, хто створював разом цю книжку. Бо після самої історії на сторінці з вихідними даними мене чекав сюрприз: до створення літературної магії цієї книжки долучилися чудова редакторка Валентина Вздульська та консультантка Оксана Лущевська.

В ідеальному світі ця історія стала би мультиком чи дитячим фільмом, який би багато-багато років показували би на Різдво. Ну а в нашому світі вона може стати однією з улюблених карпатських та різдвяних книжок покоління сьогоднішніх молодших школярів.

Нове видання «Міста Тіней» для мене є не лише очікуваною подією, а й проявом тенденції у нашій дитячій літературі, яку я особливо шаную: регулярні перевидання важливих для нас книжок – не лише творів класиків, а й живих письменників (БараБука разом із гуртом однодумців дуже вдало ввела цей термін на позначення творців нашої найновішої дитячої та підліткової літератури). Довгий час український книжковий ринок для дітей та підлітків був зосереджений на новинках, саме це слово постійно з’являлося у різного роду промоційних та критичних матеріалах. Але минуло ось уже понад десять років із часу, коли українська дитяча та підліткова література отримала після Революції Гідності нове дихання. Тож зараз – той момент, коли, озираючись на понад десятиліття позаду, ми мали би бачити не суцільний потік книжок, що з’являлися та проминали, а нашу найновішу історію літератури, на тлі якої виступають особливі явища, постаті та книжки – найвагоміші, відзначені преміями, особливо охоче читані дітьми, обговорювані у класах, зрештою – перечитувані та даровані. Дебютна фантастична повість Мії Марченко «Місто Тіней» – саме така книжка.

У 2016 році з цієї повістю авторка стала лауреаткою Корнійчуковської премії, переможицею конкурсів “Коронація слова” та “Напишіть про мене книжку”, того ж року повість вийшла друком у видавництві “Фонтан Казок” і отримала відзнаку Топу БараБуки за дебют року у прозі. Пізніше книжку перевидав “Наш формат”. Обидва ці видання прикрашали казкові ілюстрації Надії Дойчевої-Бут, та цього разу, у видавництві Жорж, повість постала у нових художніх шатах та у новій редакції Романа Трифонова (редактором попередніх видань був Іван Андрусяк). Нові чорно-білі ілюстрації Оксани Домахіної гарно підкреслюють метафору змерзлого міста, позбавленого чарів та замученого тиранією жорстокого володаря, як саме Міста Тіней.

Важлива деталь історії цієї повісті – після оновлення шкільної програми вона була рекомендована до читання у сьомому класі Нової української школи. Судячи з моїх розмов із вчителями та тих дидактичних матеріалів, що їх можна знайти у мережі, найбільше під час обговорення у класах вчителі звертали увагу на дві важливі теми, розгорнуті у повісті. Перша – родина і втрата, друга – сила спільноти, яка опирається владі диктатора.

Як і в кожному гарному фентезі, це далеко не всі теми, присутні та розгорнуті у тексті. Якщо йти за логікою, запропонованою цією схемою аналізу, то в тексті можна виділити п’ять рівнів оповіді. По-перше, це персональна історія Марти, яка втратила маму, має переїхати до іншого міста та заново збудувати усе своє життя, переглянувши своє розуміння найважливіших речей – любові, родини, пам’яті, дружби… По-друге, це історія стосунків Марти та Дані (хоч тут не йдеться про романтичне кохання, радше про дружбу та симпатію, однак ці стосунки мають свою динаміку, історію і змушують читачів рефлексувати над особливостями своїх стосунків із однолітками). Третій рівень – родинний, адже мова йде про жахливу втрату – смерть матері, і про подальше віднайдення нової родини із батьком, який раніше був мало присутній у житті своєї дитини. Рівень четвертий – це власне Місто Тіней, фантастичне місто, у якому панують жорстокі закони, і громада якого врешті-решт стає на шлях героїчної боротьби та визволення (у чому, звісно ж, роль Марти надзвичайно важлива). 

П’ятий рівень – можливо, найяскравіший. Це казка, містика, і більше – містерія. Різдвяна містерія спільного відродження у світлі, у боротьбі за звільнення, яке завершується спільним святкуванням Різдва. І читання про це особливе святкування дає нам знову і знову бачити у наших святах таку ж силу ритуалів об’єднання та спільної радості. Як із гумором відзначила свого часу авторка у короткому відеоінтерв’ю для каналу «БараБілка», «повість закінчується тим, що усі їдять». І це теж дуже слушно, адже Різдво тут присутнє не лише на рівні сенсів та містерій, а й на рівні усіх чуттів – у барвах, світлі, запахах, текстурах і смаках. 

Ще один аспект повісті, який об’єднує усі рівні – побудова оповіді на загадках та таємницях. Як вдало зазначила Анастасія Музиченко у рецензії на перше видання повісті, опублікованій на БараБуці: «Містика та загадки в реальному житті не поступаються таємницям і пригодам у фантастичному світі, до того ж обидва виміри тісно перетинаються».

Як і кожна справді глибока фантастична повість, “Місто Тіней” не тільки не втрачає актуальності із часом, а й більше – на тлі нових історичних подій розкривається по-новому. У 2016 році, коли ще у пам’яті багатьох були події Революції Гідності, що асоціювалася із холодом та зимою, події повісті складалися в історію про силу громади, а також – що важливо – про нелегке рішення тих, хто має зброю (у тексті повісті це кам’яний лицар Роланд) перестати підкорятися злочинним наказам влади, не йти проти свого народу. Натомість зараз події у казковому місті гірко перегукуються із історією окупації українських міст. Натомість сюжетна лінія зі смертю мами дев’ять років тому сприймалася як граничний випадок горя у житті дитини, тоді як зараз втрата одного з батьків, на жаль, усе частіша трагедія у житті наших дітей. Тим важливіше мати у нашій культурі таку книжку, яка проговорює із дитиною теми втрати, болю, прийняття та пам’яті.

Але поза всіма преміями та спробами аналізу, ця книжка про диво Різдва належить до тих, що їх охоче читають самі діти та підлітки. Ми як дорослі можемо радити ті чи інші важливі, як нам здається книжки, але читацькі зацікавлення аудиторії віком 7+ усі частіше схиляються до фантастики, повної загадок. Це світ, у якому читач інтуїтивно прекрасно орієнтується, у якому отримує втечу від щоденності і можливість нового її розуміння, зустріч із давніми символами нашої культури і мрію про здійснення власних фантастичних бажань. Ця книжка читана вже тисячі разів, і буде стільки ж читана знову і знову. Наше завдання як дорослих у тому, щоби вона просто потрапила у поле зору юних читачів. А далі вони вже самі.

«Діти вогненного часу» – безперечно один із найбільших хітів цього книжкового сезону: топ продажів, низка презентацій, хвиля читацьких захоплених відгуків уже в перші тижні після виходу. Роман, як то кажуть, читачам «зайшов», і схоже – у саме серденько.

Але насамперед хотілося би зазначити найважливіше – те, що у цьому тексті (або і цим текстом) авторки зробили на найбільш загальному рівні. Вони дали нам свою авторську відповідь на питання, що означає те, що з нами відбувається? Це в принципі те, чого ми очікуємо від митців у часи великих перетворень – взяти до уваги наше минуле, нашу сучасність та нашу візію майбутнього – і у мистецькій формі дати свій варіант відповіді. Адже вже не досить просто розуміти, що відбувається. У художніх текстах про сьогоднішню нашу війну читацьке око шукає роботи зі значеннями, нової роботи, яка би задовольнила новий читацький запит: Хто ми? Які ми? Чому це з нами відбувається? Як нам бути? Що нас чекає у майбутньому?

Відповідати на ці питання авторки почали із самого початку, даючи принципово нове розуміння нашої спільноти.

Однак щоби пояснити це, спершу варто означити часопростір роману. Його час – початок повномасштабної війни. Простір – київський залізничний вокзал з околицями, який існує і в реальному і – що найголовніше для роману – у міфологічному вимірі, ім’я якому Завокзалля. Це місце, як на мене, метанімічно означає увесь Київ, а відтак – усю Україну. Вокзал та залізниця загалом – це та частина нашого простору, яка підкреслюється війною, стає особливо важливою у «вогненному часі». Адже війна – це великою мірою про шляхи: шлях наступу, оборони, евакуації. Війна – це географія, карти, що змінюються щодня і за якими ми напружено стежимо. А ще це – дороги і шляхи збереження життя. Укрзалізниця та її працівники стали справжніми героями цієї війни буквально з її перших днів. Наша література (доросла, дитяча, підліткова) створила уже цілу низку образів залізничників, які тепер не лише «працівники галузі транспорту», як це було раніше, вони – рятівники, що переносять людину, чиє життя загорожене, із ворожого небезпечного простору у дружній та безпечний. У «Дітях вогненного часу» вперше маємо настільки розгорнутий міфологічний світ-двійник щоденного світу наших залізничників, однак повернімося ж до першого питання: Хто ми?

Мія Марченко та Катерина Пекур дають досить новий і не для всіх очевидний образ нашої спільноти (через метонімічний ряд спільнота Завокзалля – Києва – України). Герої роману – міфологічні істоти Завокзалля – належать до різних націй та культур (серед них є не лише українці, а й представники німецької, ромської, польської, єврейської та інших культур). Але їх об’єднує те, що вони, по-перше, дбають про цю землю, а по-друге, мають договір, якого чітко дотримуються. Спільнота Існуючих – із усіма внутрішніми конфліктами та конкуренцією – це правова спільнота, вона тримається на договорах, угодах, які не можуть бути порушені. Це і відомий фольклорний елемент, знаний із казок та міфів, але водночас – і гостра правда нашої сучасності: ми визнаємо права людини та тварин, звичаї ведення війни, міжнародне право, а наш ворог – ні. І в цім принципова між нами різниця.

«— Ненавиджу людей, — пробурмотів він крізь зуби, відвертаючись від річки й від неба, досі розкресленого світляними лініями. Місто гуло від вибухів та пострілів.
— Дарма, — відгукнувся Фрідріх. — Вони нам потрібні. Ми їм теж».

Події роману розгортаються таким чином, що стає зрозуміло: щоб оборонити свою землю, давши потужну відсіч могутньому ворогові, треба взяти до уваги усі кривди, заподіяні усім учасникам спільноти, усім її етнічним групам. Тільки пам’ятаючи про всю кривду, співпереживаючи їй і намагаючись відновити справедливість щодо кожного, обіймаючи, як у Шевченка «найменшого брата», ми є настільки сильними, щоби протистояти Лихові Одноокому.

Важливий акцент, який споріднює роман із сучасними світовими літературними і ширше – культурними тенденціями, це увага до природи як важливої частини нашого світу, яку неприпустимо кривдити так само, як і людину. У романі кривди, заподіяні природі (яка тут персоніфікована через міфологічних істот – польових, річкових та інших Існуючих), мають бути так само відрефлексовані, співпережиті, як і людські, вони так само вимагають відновлення справедливості. 

Загалом міфологічна система у романі (вкорінена в історичний і символічний ландшафт Києва) дуже складна і розгалужена. Численні примітки анонсують нам нові романи Мії Марченко, а також Катерини Пекур у співавторстві із Інною Ковалишеною, у яких розвинеться далі той чи інший, згаданий у «Дітях», сюжет чи мотив, зустрінуться знані нам герої, поясниться уповні та чи та історія.

Загалом цей складний (у найкращому сенсі) та багатоаспектний роман, який аж переступає межі свого заявленого жанру – міського фентезі – це чудове читання для дорослих. Та, звісно ж, його вже читають і далі читатимуть не лише дорослі, а й підлітки. Тут я одразу маю дати застереження: текст містить окремі сцени воєнної жорстокості, тож, як на мене, пасує для читання підліткам, які візьмуться за цей роман у невразливому до таких сцен психологічному стані.

Разом з тим я щиро заздрю тим родинам, у яких «Дітей» прочитають кілька поколінь: скажімо, хтось із батьків та дитина-підліток. Або бабуся чи дідусь і онук чи онука. Бо це саме той текст, який можна обговорювати годинами: ту чи ту сцену, котрогось персонажа і міфи, що стоять за ним, історичну подію, і який слід вона залишила в історії, певну київську локацію і як те, як вона виглядає у Химерному світі. Тож для будь яких книжкових обговорень – у клубах, класах, родинах – раджу «Дітей вогненного часу» першими у списку.

Адже двоє головних героїв – власне діти вогненного часу – це пара, яка символізує зв’язок поколінь як у наших родинах, так і ширше – у нашій історії. Сучасна підлітка Катя із Київщини – дитина цієї війни – та Існуючий із Химерного світу колійник Августин (або ж Серпик), який є дитиною Другої світової. У романі вони діють разом, зворушливо підкреслюючи зв’язок цих двох поколінь, які розуміють одне одного, як ніхто інший, і які у цьому взаєморозумінні та підтримці стають сильнішими.

Пишаюся, що мені вдалося довести текст до цієї точки, майже не давши жодних спойлерів, адже стежити за сюжетом «Дітей» – величезна насолода. Тож, вважатимемо, я заслужила назвати свого улюбленого героя. Щось мені підказує, що у багатьох книголюбів ним буде поляк за походженням мишвертень-енциклопедист Станіслав. Та мені особисто сподобалися захисники Києва Архангел Михайло та Змій. Не знаю навіть, котрий більше.

Останнє, про що маю попередити: на фінальних п’ятдесяти сторінках роману доведеться багато плакати, але це будуть дуже цілющі і повні любові сльози.