Галина Ткачук – письменниця, чиї книжки для дітей завжди сповнені вибуховою сумішшю гумору та зненацьких пригод. Утім, чимало років Галина має ще одну іпостась – вона викладає творче письмо для дітей і підлітків. Не покинула вона цю справу і в непростих для всіх нас умовах повномасштабної війни, тим самим створюючи для дітей простір стабільності і творчості. За результатом багаторічних спостережень Галина поділилася з БараБукою своїми міркуваннями про дитячу творчість, її особливості, і ми особливо радимо ознайомитися з цими спостереженнями тим викладачам, хто бажає підтримати креативну іскру своїх учнів.
Дитяча творчість – це і є справжня література. Я так вважаю, і саме тому понад усе люблю проводити творчі курси для дітей та підлітків. Роблю це вже восьмий навчальний рік, викладаючи у приватних школах та у власних проєктах: довгий час я була керівницею літгуртка «Написатор» від БараБуки, а тепер проводжу зустрічі письменницьких клубів «П’ятниця. Вечір» для дітей та підлітків на базі Центральної бібліотеки ім. Тараса Шевченка для дітей міста Києва.
Так, дитячі твори – це лиш перші кроки, яким із об’єктивної точки зору бракує глибини, майстерності, часом оригінальності. Утім, вони важливі самі по собі: для дитини, для гуртка, для нас усіх. Ці, написані з помилками та одруківками, коротенькі-куценькі чи довгі-предовгі, фантастичні чи реальні, твори наймолодших українських письменників мають свою унікальну суперсилу, яка стає особливо помітною у час драматичних і трагічних подій. Саме про це й буде мова.
Іще час пандемії показав, що стресова ситуація для дітей може стати шансом розписатися, усамітнитися у внутрішньому світі і зосередитися на його розбудові. Хоча, звісно ж, були й ті, хто з початком локдауну зовсім перестав писати.
Війна ж додала іншу ноту: смуток за попереднім життям, за домом (адже, за статистикою ЮНІСЕФ іще за перший місяць війни вимушено виїхали з дому більше половини українських дітей). Якщо під час пандемії зум-зустрічі замість звичайних традиційних «офлайнів» були викликом і для дітей, і для викладачів (тоді вони забирали в мене в рази більше енергії, зусиль та нервів, ніж традиційні зустрічі наживо), то під час війни наші «зуми» стали довгожданими щотижневими подіями у драматично порушеній дитячій щоденності. Крізь зум я бачила дітей у коридорах, у бомбосховищах. Вимога мати увімкнену камеру зникла сама собою. Багато хто приходив у зум із вулиці, з машини, з холу нової школи.
– Пані Галино, а ви зараз де? – якось спитала мене наприкінці квітня одна юна письменниця.
– У Львові.
– А у вас теж зараз повітряна тривога?
– Так.
– А, то ви, напевно, в туалеті? – зробила вона припущення, поглянувши на кахлі за моїми плечима.
– Ні-ні, що ти! – праведно обурилася я. – Я на кухні! Ось, – схопила горнятко з чаєм, показую в камеру. – А ось чайник, я з кухні з вами розмовляю.
– А, зрозуміло, – відповіла юна дама. – А ми таки у ванній. Ось мій тато, зараз покажу. Ось братик. А це наш кіт, тільки він тікає, пробачте.
Залишу для іншої оказії згадку, скільки ще осіб перебувало зі мною тоді на тісненькій кухні, і як я намагалася поставити ноутбук, щоб їх принаймні не було видно іншим учасникам онлайн-зустрічі. Мова тут про інше – зум став для нас із дітьми засобом зближення і поглиблення довіри.
Нові умови, звісно ж, породили тексти нового типу. Мені складно зараз дати систематизований їхній аналіз, проте деякі, як мені видається, важливі спостереження я таки маю.
У березні 2022 року мав закінчитися мій творчий 10-тижневий курс для учнів Лісової школи у місті Боярка (це містечко, в якому я виросла і де мешкають мої батьки). Натомість курс тривав до кінця навчального року, адже після початку великої війни чимало дітей виїхали з дому, забули чи загубили всі свої творчі напрацювання і змушені були починати заново. А до багатьох у зумі приєдналися брати та сестри чи двоюрідні брати, яким також треба було почати спочатку… Так чи інакше, коли курс таки скінчився з приходом літніх канікул, а я сіла редагувати написане дітьми, то виявилося, що я редагую обсяг текстів, порівнюваний із пухкеньким томом пригод Гаррі Поттера.
Редагування дитячих творів – це окрема історія, тут треба набити руку. По-перше, варто зробити все так, щоб дитина не відчула втручання, щоб після редакції текст відчувався як її рідний. По-друге, звісно ж, годиться вичистити всі граматичні помилки, стилістичні неоковирності, русизми. Однак найважче – вгадати за логікою тексту думку там, де автор її лише означив пунктиром. Якщо коротко – виправити, покращити, але щоб виглядало, ніби так і було.
Утім, у серпні 2022 року, вчергове засинаючи над ноутбуком (через тривожність я часто не спала вночі, тож щоб цей час не пропадав, бралася до редагування), я відчула, що робота з цими текстами – це те, що мене тримає, що надихає, що дає сили і віру в нашу перемогу.
У чім тут річ? Спробуймо проаналізувати найпоширеніший тип редагованих оповідок. Отже, група героїв розпочинає пригоду, найчастіше – вирушає у виправу крізь простір, повний небезпек (іще не вповні усвідомлених). Звісно, ця велика виправа обумовлена певною халепою, що сталася у світі героїв. А світ, як відомо, потрібно порятувати. Часто також у текстах з’являються передісторії, певні символи та пророцтва, чарівні предмети, зловісні чи помічні, суперсильні вороги та герої-помічники. Зрештою, усе це нам уже так чи інакше відомо, досвідчений читач на цих словах, може, уже й стенув плечима, мовляв, яка банальність.
Однак звернімо увагу на кілька важливих подробиць. Насамперед на склад самої групи. По-перше, це може бути родина: брати і сестри. Часто діти з багатодітних родин обирають саме цей варіант. Це їхній мікросвіт, і саме середовище братів-сестер, хоч яке іноді буває неспокійне і повне щоденних сварок, для багатьох дітей у їхній фантазії стає тією силою, яка має побороти зло.
Утім, героями також можуть бути клас (чи його частина) або гурт фантастичних істот, наприклад – чарівних тварин.
«Лісова книжка». Фото Галини Ткачук
Характерна особливість розглядуваних творів – велика кількість діалогів. Усе, що герої роблять, куди вони рухаються, що там зустрічають і як реагують, читач дізнається насамперед із цих розмов, із постійного перемовляння персонажів.
Частенько ці діалоги взагалі не рухають сюжет, тож професійний автор швидше за все був би схильний скоротити чи видалити їх, однак дитина, схоже, заспокоюється саме такими діалогами. Та й справді, чи не особливе відчуття комфорту нам дарують оці необов’язкові, розслаблені розмови з рідними чи друзями? Їхня кількість катастрофічно скорочується у стресових ситуаціях війни та еміграції, тому діти-автори так особливо їх цінують. Іншими словами, якщо герої мають можливість жартувати одне з одного і сваритися через неістотні речі, значить – вороги десь далеко, а зараз – безпека і можливість розпружитися. Герої, які мандрують крізь простір небезпек, як і їхні автори, саме цими необов’язковими розмовами теж заспокоюються і знову стають собою після чергового стресу.
Так само, як ця маленька група героїв, дуже важливою є маленька група авторів. Важко переоцінити для юного письменника можливість читання свого тексту вголос у сприятливому та комфортному середовищі однолітків-однодумців. Наголошу: ця практика приємна та корисна як для того, хто читає, так і для тих, хто слухає. Адже саме через слухання творів своїх колег та обговорення окремих персонажів, мотивів, деталей, «ходів» із почутого гурт виходить на обговорення власних ідей та на певні, сказати б, теоретичні висновки щодо творчого письма та сучасної літератури. Так виникає нова ідея. Закинута в гурт одним із учасників, спільно розвинена та обговорена, вона тепер належить усім. Мало того, сам цей процес створює динаміку у групі, веселий ентузіазм. Зрештою, розвиває дружбу учасників гуртка, що, може, й найважливіше.
Інший випадок – реалістична історія, оповідання чи коротка замальовка з власного життя, «реальна історія», як люблять говорити самі юні письменники. Із групою підлітків київської школи «Соняшник» ми мали досвід написання таких текстів у вересні 2022-го, і найважливіший результат цієї роботи – об’єднання спільноти. У складних обставинах роз’єднаності та еміграції саме спільні спогади з тих часів, коли всі навчалися разом, стають тією, вибачте за поетизм, живою водою, яка дає сили та натхнення й учням, і вчителям. Адже важлива річ для проєктів типу газет, стінгазет, шкільних блогів – це дати можливість та мотивацію читати їх усій спільноті (учням, батькам, вчителям, адміністрації школи). У цьому сенсі ці «реальні історії», знову-таки, не «гра в літературу», не «навчання письму», а власне література в тому значенні, яке ми вкладаємо в це поняття тепер: художні тексти, які походять із певної спільноти, дають можливість її учасникам пояснити і зрозуміти себе, об’єднують, надихають.
Важливий акцент – гумор. Найкраще, якщо ці історії будуть смішні: про те, що відбувалося після чи між уроками; про незаплановані випадки під час навчання; про жарти та стихійні забави, які, як відомо, виникають самі собою, коли кілька підлітків разом за всяку ціну намагаються уникнути проникнення у свій мозок нових знань.
Звісно ж, успіх такого проєкту – це великою мірою питання модерації розмови перед початком власне написання історій. Просто необхідно знайти потрібний тон і ті слова, які надихнуть підлітків на спогади, а там уже, як відомо, одне зачепилося за інше – і потік історій уже не спинити.
Секретний елемент, який додає цій справі ентузіазму – стилістичні вправи. Бо ж справді, чому б не описати свої пригоди в якомусь добре знаному підліткам стилі, з якого гріх не покепкувати? Скажімо, у стилі підручника історії. Звісно, це додає новий підготовчий етап роботи: проаналізувати цей підручниковий стиль, прописати, які в ньому трапляються елементи, звернути увагу на стилістику, мовні звороти тощо. Однак цей рецепт, хоч, може, і часоємний, утім – чарівний. Він перетворює спогади на те, що дає наснагу.
Щоразу, коли з підлітковою групою письменницького клубу «П’ятниця. Вечір» ми намагаємося спланувати подальші зустрічі, лунає думка, що так хотілося б нарешті побачитися разом вживу, напекти на всіх печива, пограти у творчі ігри. Щоразу я намагаюся якось тепло пожартувати у відповідь. Скажімо: ось я у Кракові, всіх чекаю, всіх прийму. Однак погляньмо правді у вічі: наша спільна зустріч офлайн навряд чи можлива, адже ми в різних країнах, а хто лишився на батьківщині – ті в різних містах, де кожен – у своїй умовній ванні. І єдиний простір, який тримає нас усіх разом – це простір нашої літератури, читаної і писаної разом.
Чільне фото: Тетяна Підіпригора, Музей воєнного дитинства
Факт перший. Рукопис цієї книжки мав зовсім іншу назву. Однак уже на етапі редагування, у процесі палких дискусій із видавцем книжка «Впусти мене» перетворилася на «Ужаленого зрадою».
Факт другий. Ця історія заснована на реальних подіях. У трьох головних героїв є реальні прототипи. Мова про Дена та про Яна і Тоху – нерозлучну парочку, яка протистоїть Денові.
Факт третій. Бета-рідерами письменниці під час роботи над цією книжкою були підлітки з інстаграму, яких Олена Рижко не знала особисто. (Чим не привід додатися в інста-друзі до пані Олени, а раптом вам також вдасться внадитися їй у довіру та отримати рукопис тексту для безкоштовного прочитання, та ще й владу щось порадити!)
І четвертий факт. Ці та інші ексклюзивні відомості про найновішу книжку Олени Рижко ми дізналися під час онлайн-засідання читацького клубу #ЗеленаБілка, котрий збирається щосуботи о 18:00 в інстаграмі БараБуки.
Подаємо кілька найцікавіших фрагментів розмови.
Галина Ткачук: Почнімо здалеку. Антонімами можуть бути не тільки слова, а й сталі звороти. Якщо уявити, що «ужалений зрадою» стане сталим зворотом, то який антонім до нього подобається вам найбільше: поцілований вірністю чи облизаний перемогою?
Олена Рижко: О, «облизаний перемогою» – саме воно!
Галина Ткачук: Присутність Ольги Купріян (у коментарях до трансляції – Ред.) завжди надихає поговорити про певні речі…
Олена Рижко: Про секс?
Галина Ткачук: Так. Герої книжки мають свій секс. Але мене як дорослу читачку підліткової книжки найбільше вжалило зовсім не це. А те, скільки патріархальних рис має описана спільнота підлітків. Тут є дівчата, які по суті на утриманні у хлопців. Хоч мова у книжці про старшокласників, але хлопці вкладають величезні гроші у подарунки для дівчат. Також у розмовах простежується: у крутого хлопця має бути крута дівчина, ніби мова про певну статусну річ. Наскільки поширеною ви бачите цю тенденцію в середовищі сучасних молодих людей?
Олена Рижко: Якщо бути відвертими, ця частина історії заснована на реальних подіях. І я відчула, що саме так вона і має бути розказана. Звісно, не всі підлітки такі, але є й такий варіант. Зараз дуже багато класних, просунутих, прогресивних підлітків, у їхньому середовищі дівчинка зовсім не зводиться до функції і не хоче виконувати суто якусь статусну роль. Чому попри те, що я ридаю над кожним рукописом на етапі редагування, посипаю голову попелом, рву на собі волосся, я все-таки безкінечно повертаюся до підліткових історій? З тієї простої причини, що бачу підлітків тепер фантастично креативними і цікавими, щирими, з нестандартним мисленням. Мені трапляються саме такі, і тому я щаслива працювати для них.
Галина Ткачук: Як ми вже з’ясували, в альтернативній реальності у цієї книжки могла би бути альтернативна назва. А якою могла би бути альтернативна обкладинка? Які герої, окрім Дена і Ті, на вашу думку, найцікавіші для читачів?
Олена Рижко: Може, двоє інших хлопців – Штепсель і Тарапунька цієї книжки – Тоха та Ян. Може, ті двоє дівчат, які викликали такий фурор у школі. Це, до речі, також реальна історія. Приблизно півроку тому двоє дівчат «замінували» школу на Дарниці, якраз коли я працювала над цим текстом. Однак зовні вони зовсім не схожі на тих, які є у повісті. Цим двом баришням просто стало скучно, тож вони так розважалися.
До речі, у цій відповіді Олени Рижко є майже спойлер. Однак вона сама – просто легендарний борець зі спойлерами в анотаціях. Одного разу пані Олена навіть в останній момент помітила величезний спойлер просто на обкладинці книжки! На щастя, в останню секунду усе вдалося замінити.
І кілька бонусних фактів.
По-перше, авторка намагалася з усіх сил зробити головного героя негативним. Поганим. Несимпатичним. Натомість вийшов дуже об’ємний і правдивий персонаж.
По-друге, книжка написана так майстерно і легко, що вільно читається за один вечір. Однак для тих, хто цей факт сприймає радше як «мінус» – гарна новина: наступну книжку Олена Рижко запланувала товстенькою. До того ж це має бути продовження однієї із найвідоміших книжок письменниці. Хочете взнати більше – дивіться повний запис онлайн-засідання Зеленої Білки та долучайтеся до клубу!
Друге засідання читацького клубу #ЗеленаБілка, зустрічі якого відбуваються щосуботи о 18:00 в інстаграмі БараБуки, було загублено у таборі. Якщо точніше – присвячено пригодницькій повісті Насті Музиченко, в якій двоє дітей, порушивши правила поводження у таборі (не повторюйте ніколи цього у реальному житті!), загубилися містичним чином.
Почнімо здалеку: якщо ви хочете якось лагідно назвати ваш бутерброд, ви скажете «бутік» чи «бутрик»? Обурившись діями ближнього свого, чи вигукнете ви: «Нахіба ти це робиш?». Коли треба, щоб хтось заспокоївся і зупинився, краще, на вашу думку, сказати «ізі-ізі» чи «стопе»? Якою би не була ваша відповідь, якщо вас зацікавили самі питання – «Загублені в таборі» саме для вас. Адже, авторка повісті «чудовіссімо» попрацювала з мовою, відібравши саме ті слова, що їх вживають молодші підлітки просто зараз. І, до речі, так само вдало зобразила щоденні реалії своєї читацької аудиторії (одяг та ігри, звички та їжу, зачіски та улюблені книжки, про що трошки згодом).
Секрет такого занурення в середовище Настя Музиченко розкрила, відповівши на запитання Ольги Купріян про те, чи мали головні герої повісті прототипів.
Настя Музиченко: Так, чимало героїв повісті мають своїх прототипів, однак я розкажу про головного героя, Матвія. Це хлопчик, якому десять років, і він вперше поїхав у табір. Його історію я написала після того, як мій син Іван вперше поїхав у табір. Змалювала його досвід, мій досвід, наші спільні переживання під час цієї поїздки та після неї. Коли Іван уже прочитав готову книжку, найбільше його зашкварив такий епізод: перший вечір у таборі, дискотека. Матвій, від імені якого оповідається історія, описує ці події отак: «Після концерту вожаті запалили ватру, ввімкнули гучніше музику, і дискотека розпочалася. Але я на ній не залишався, бо жах жахливий як не люблю ці гоцалки, де старші лижуться, а малявки типу Мії скачуть, наче не при собі». «Мамо! – дорікнув мені син, – як ти могла написати, що старші “лижуться”?» На що я зазначила: «Але ж це правда». «Так, правда, – визнав Іван, – однак це ж не означає, що таке треба у книжках писати!».
Однак, на наш (тобто Зеленої Білки) смак, описане вище – далеко не найогидніше у книжці. Адже у ній присутня також містична історія, пов’язана із чарівною книгою та її хранителем. «У руках він тримав грубу книжку з дивними малюнками і символами, які від його бубоніння поступово оживали і перетворювались на довжелезних синіх слимаків. Та бридота розповзалась у різні боки і щезала, лишаючи по собі блискучий слиз. Фу-у-у-у!». Зізнаймося, рідко кому вдається зобразити милий нам усім процес читання настільки огидно.
Втім, у «Загублених в таборі» все-таки більше симпатичного. Уже з першого прогортування «Загублені» зачаровують кумедними, влучними, подекуди «кролячими» ілюстраціями-коміксами Ганни Осадко. Ця художниця має чудову суперсилу вихопити з тексту найяскравішу фразу і втілити у смішному малюнку.
Та й головні герої, хоч і порушують важливі правила БЖД, однак загалом дуже симпатичні через свої цікаві та нешаблонні характери.
Настя Музиченко: Якби мені було стільки років, скільки читачам цієї книжки, я б сказала, що моя улюблена героїня – це Мія. Тому що вона така запальна, весела, десь кумедна, десь рішуча. А зараз для мене все-таки улюблений герой Матвій, оскільки в ньому є не тільки якась вертлявість і дитячість, а й щось таке глибоке і доросле.
Послухати інтерв’ю повністю, а також дізнатися думки членів клубу про цю книжку можна тут.
Читацький клуб #ЗеленаБілка, зустрічі якого відбуваються щосуботи о 18:00 в інстаграмі БараБуки, відкрився обговоренням фантастичної повісті «Заклятий меч, або Голос крові» Володимира Арєнєва за участі автора. Оскільки на момент засідання клубу книжку встигли прочитати лише двоє з присутніх, було обрано жанр розмови prereading party.
Почнімо здалеку: зазвичай книжкові обкладинки (якщо мова, звісно ж, не про книжки-картонки) мають чотирикутну форму. Проте перші читачі «Заклятого скарбу» Володимира Арєнєва брали до рук п’ятикутну книжку. Невеличкий «покетбук» зі зрізаним куточком, який вийшов друком у видавництві «Зелений Пес» у далекому 2003 році, ‒ ось такою була перша книжкова публікація «Заклятого скарбу». Не минуло й вісімнадцяти років, як шанувальники цієї історії отримали продовження!
Хоча, коли чесно, «Заклятий меч» – це не зовсім продовження «Заклятого скарбу». Радше окрема історія, легко пов’язана зі своєю заклятою попередницею. Однак якщо за вісімнадцять років у вас руки так і не дійшли до жодного із «Заклятих скарбів» (а перевидання цієї книжки виходили кілька разів у різних видавництвах), то ви можете спокійно брати «Заклятий меч» і починати саме з неї знайомство із заклятими книжками запеклого Арєнєва.
Отже, до вашої уваги зненацькі та зашкварні питання учасниць клубу до шановного автора й відповіді на них.
Галина Ткачук: Як найкраще заклясти свій меч? Які є прості рецепти у цій справі?
Володимир Арєнєв: Заклясти будь-що ‒ чи скарб, чи меч ‒ це справа, яка вимагає серйозних пожертв, зокрема людських жертв. У повісті є історія про те, як здобути заклятий меч. А от як заклясти ‒ про це навіть у цій книзі я не осмілився розповісти.
Ольга Купріян: Про який меч ідеться? Чи є у вашого меча прототип?
Володимир Арєнєв: Якщо поглянути на сторінку 17, то можна побачити меч, намальований точнісінько за реальною археологічною знахідкою ‒ так званим «мечем вікінга». Із ним пов’язана історія, яка, можливо, заслуговує на окрему книжку. Кілька років тому у Львівській області чорні археологи знайшли меч. Він виявився скандинавського походження. Тобто його власник чи продавець привіз цей меч із Півночі на територію сучасної Львівщини. Чорні археологи «меч вікінга» продали, і вигулькнув він уже на кордоні між Росією та Естонією. За всіма законами, якщо таку контрабанду затримують на кордоні, її мають повернути в ту країну, з якої вона на цей кордон зайшла. Тобто у випадку цього меча ‒ в Росію. Але наші археологи та наші дипломати наполягали на тому, щоб меч повернули в Україну. Було заарештовано людей, які намагалися його провезти. Десь рік велося слідство, під час якого меч лежав як речовий доказ і, на жаль, руйнувався. Однак було куплено спеціальне обладнання (колишній міністр культури Євген Нищук цьому посприяв), тож меч врятували, і тепер він експонується в музеї у Винниках (Львівська область). Ця історія дала поштовх для сюжету «Заклятого меча». Адже я почав себе запитувати: а звідки вікінгський меч взявся на наших землях? Що змусило людину, яка жила десь там на Півночі, приїхати сюди?
Галина Ткачук: У вашій книжці велике значення мають імена героїв, які змінюються із розгортанням сюжету. Зокрема там є Олаф Вертиязикий, Авдульф Пишний Хліб, Орм Півдолоні. А яке було би ваше ім’я, якби ви зараз потрапили у цю свою книжку?
Володимир Арєнєв: Влад Якийнедописавтретійтомпорохуздраконовихкісток. Але дописує!
Марина Губарець: Звідки ви знаєте, як виглядають потерчата та страччата?
Володимир Арєнєв: Є речі, які мають лишитися таємницею. Так само, наприклад, як звідки я знаю, як виглядав кінь Одіна Слейпнір. Я трошки повивчав різні питання ‒ й ось так воно мені проявилося. А потім художник Олександр Продан намалював один в один саме те, що треба. До речі, перша реакція видавця на це зображення потерчат була: «Стоп! Це ж потерчата, вони мають бути милими». Але ж це мертві діти, у них є свої емоції, свої переживання, вони не всі позитивні і прекрасні.
Ольга Купріян: Скількох людей вбито в цій історії?
Володимир Арєнєв: Чорт! Це питання, на яке я не можу дати відповіді з кількох причин. По-перше, я не рахував. Треба було вбити ‒ то вбивав. Не я такий ‒ життя таке. А по-друге, тут вбивають не лише людей. Як рахувати тих, кого вбили уже мертвими? Але абсолютно точно одне із гасел, яке можна писати на цій книжці: «Мертвих персонажів тут більше, ніж живих».
Послухати інтерв’ю повністю, а також дізнатися думки членів клубу про цю книжку можна за цим посиланням.
Напевно, в кожної дитини є Ота Особлива Іграшка. Яку найбільше хочеться обійняти, яка, здається (а може, не лише здається), завжди готова тебе вислухати. І навіть поговорити – поглядом, усмішкою або тільки тобі чутними словами.
Саме про таку іграшку, бузкового ведмедика Буню, мовиться в книжці Мар’яни Горянської. Так-так, це великий бузковий ведмедик, і належить він хлопчику Ромчику, тож відходимо від стереотипних уявлень про «хлопчачі» й «дівчачі» іграшки та кольори.
Уперше бузкового ведмедика ми зустрічаємо в іграшковій крамниці. У взаємодії з іншими іграшками ми бачимо його як дуже ніжну, тактовну, чутливу особистість. Загалом сцена спілкування іграшок нагадує дітей у дитсадку або в початковій школі. Такі очевидні паралелі дають можливість дитині-читачу глибше співпережити ведмедикові.
Та ось він потрапляє у квартиру до Ромчика, котрий називає ведмедика Бунею. Тут вони разом проживають чимало: хворобу та одужання, незгоди та примирення з батьками та Роминими однолітками, ігри та подолання страхів. І з кожної історії виходять трошки іншими, мудрішими. Зрештою, як усі ми.
Читайте більше про те, як книжки, зокрема й ця, допомагають під час лікування складних хвороб
Однак хочеться особливо підкреслити: «Бузковий ведмідь, або Живий іграшковий Я» – все-таки книжка для читання дорослими дітям. Адже питання, порушені в ній, часом дуже нелегкі. Наприклад, насильство в родині та породжена ним дитяча агресія. У книжці є розділ, у якому до Ромчика з Бунею приходить дівчинка Катруся зі своєю лялькою Мірандою (Мірою). Буня із жахом виявляє, що дівчинка б’є свою ляльку.
– Міра нікого не б’є, – сердито перебиває Міранда».
Такі фрагменти дуже емоційно наснажені і тривожні, тому біля юного читача має бути дорослий, який, по-перше, вирішить, чи варто саме цей фрагмент читати саме цій дитині. А по-друге, зуміє знайти потрібні відповіді на всі дитячі запитання, викликані цим текстом.
Окремий бонус для читачів – вірші в кожному розділі. Вони допомагають зрозуміти-відчути настрій і сенс кожної історії. Але цілком можуть існувати й без прозової частини. Адже, можливо, комусь із читачів спаде на думку вивчити напам’ять для якоїсь слушної нагоди кілька цих поетичних рядків. Наприклад:
У світі бузковому все ароматне.
Там дні і ясні, і легкі.
Натхнення й варення, і звуки, й кімнати
Бузкові, неначе бузки.
Наприкінці книжки Ромчик «уже дорослий», адже «сам їздить у школу і може розігріти собі обід». Однак Буня лишився його другом, живе тепер у Ромчиковій кімнаті на підвіконні та час від часу розповідає другові казки. Напевно, в багаторічній дружбі хлопчика з бузковим ведмедиком чимало і дорослих, і юних читачів упізнають свої почуття до улюблених іграшок. Навіть якщо це не ведмедики. І не бузкові. 😉
