Факт перший. Рукопис цієї книжки мав зовсім іншу назву. Однак уже на етапі редагування, у процесі палких дискусій із видавцем книжка «Впусти мене» перетворилася на «Ужаленого зрадою».

Факт другий. Ця історія заснована на реальних подіях. У трьох головних героїв є реальні прототипи. Мова про Дена та про Яна і Тоху – нерозлучну парочку, яка протистоїть Денові.

Факт третій. Бета-рідерами письменниці під час роботи над цією книжкою були підлітки з інстаграму, яких Олена Рижко не знала особисто. (Чим не привід додатися в інста-друзі до пані Олени, а раптом вам також вдасться внадитися їй у довіру та отримати рукопис тексту для безкоштовного прочитання, та ще й владу щось порадити!)

І четвертий факт. Ці та інші ексклюзивні відомості про найновішу книжку Олени Рижко ми дізналися під час онлайн-засідання читацького клубу #ЗеленаБілка, котрий збирається щосуботи о 18:00 в інстаграмі БараБуки.

Подаємо кілька найцікавіших фрагментів розмови.

Галина Ткачук: Почнімо здалеку. Антонімами можуть бути не тільки слова, а й сталі звороти. Якщо уявити, що «ужалений зрадою» стане сталим зворотом, то який антонім до нього подобається вам найбільше: поцілований вірністю чи облизаний перемогою?

Олена Рижко: О, «облизаний перемогою» – саме воно!

Галина Ткачук: Присутність Ольги Купріян (у коментарях до трансляції – Ред.) завжди надихає поговорити про певні речі…

Олена Рижко: Про секс?

Галина Ткачук: Так. Герої книжки мають свій секс. Але мене як дорослу читачку підліткової книжки найбільше вжалило зовсім не це. А те, скільки патріархальних рис має описана спільнота підлітків. Тут є дівчата, які по суті на утриманні у хлопців. Хоч мова у книжці про старшокласників, але хлопці вкладають величезні гроші у подарунки для дівчат. Також у розмовах простежується: у крутого хлопця має бути крута дівчина, ніби мова про певну статусну річ. Наскільки поширеною ви бачите цю тенденцію в середовищі сучасних молодих людей?

Олена Рижко: Якщо бути відвертими, ця частина історії заснована на реальних подіях. І я відчула, що саме так вона і має бути розказана. Звісно, не всі підлітки такі, але є й такий варіант. Зараз дуже багато класних, просунутих, прогресивних підлітків, у їхньому середовищі дівчинка зовсім не зводиться до функції і не хоче виконувати суто якусь статусну роль. Чому попри те, що я ридаю над кожним рукописом на етапі редагування, посипаю голову попелом, рву на собі волосся, я все-таки безкінечно повертаюся до підліткових історій? З тієї простої причини, що бачу підлітків тепер фантастично креативними і цікавими, щирими, з нестандартним мисленням. Мені трапляються саме такі, і тому я щаслива працювати для них.

Галина Ткачук: Як ми вже з’ясували, в альтернативній реальності у цієї книжки могла би бути альтернативна назва. А якою могла би бути альтернативна обкладинка? Які герої, окрім Дена і Ті, на вашу думку, найцікавіші для читачів?

Олена Рижко: Може, двоє інших хлопців – Штепсель і Тарапунька цієї книжки – Тоха та Ян. Може, ті двоє дівчат, які викликали такий фурор у школі. Це, до речі, також реальна історія. Приблизно півроку тому двоє дівчат «замінували» школу на Дарниці, якраз коли я працювала над цим текстом. Однак зовні вони зовсім не схожі на тих, які є у повісті. Цим двом баришням просто стало скучно, тож вони так розважалися.

До речі, у цій відповіді Олени Рижко є майже спойлер. Однак вона сама – просто легендарний борець зі спойлерами в анотаціях. Одного разу пані Олена навіть в останній момент помітила величезний спойлер просто на обкладинці книжки! На щастя, в останню секунду усе вдалося замінити.

І кілька бонусних фактів.

По-перше, авторка намагалася з усіх сил зробити головного героя негативним. Поганим. Несимпатичним. Натомість вийшов дуже об’ємний і правдивий персонаж.

По-друге, книжка написана так майстерно і легко, що вільно читається за один вечір. Однак для тих, хто цей факт сприймає радше як «мінус» – гарна новина: наступну книжку Олена Рижко запланувала товстенькою. До того ж це має бути продовження однієї із найвідоміших книжок письменниці. Хочете взнати більше – дивіться повний запис онлайн-засідання Зеленої Білки та долучайтеся до клубу!

Друге засідання читацького клубу #ЗеленаБілка, зустрічі якого відбуваються щосуботи о 18:00 в інстаграмі БараБуки, було загублено у таборі. Якщо точніше – присвячено пригодницькій повісті Насті Музиченко, в якій двоє дітей, порушивши правила поводження у таборі (не повторюйте ніколи цього у реальному житті!), загубилися містичним чином.

Почнімо здалеку: якщо ви хочете якось лагідно назвати ваш бутерброд, ви скажете «бутік» чи «бутрик»? Обурившись діями ближнього свого, чи вигукнете ви: «Нахіба ти це робиш?». Коли треба, щоб хтось заспокоївся і зупинився, краще, на вашу думку, сказати «ізі-ізі» чи «стопе»? Якою би не була ваша відповідь, якщо вас зацікавили самі питання – «Загублені в таборі» саме для вас. Адже, авторка повісті «чудовіссімо» попрацювала з мовою, відібравши саме ті слова, що їх вживають молодші підлітки просто зараз. І, до речі, так само вдало зобразила щоденні реалії своєї читацької аудиторії (одяг та ігри, звички та їжу, зачіски та улюблені книжки, про що трошки згодом).

Секрет такого занурення в середовище Настя Музиченко розкрила, відповівши на запитання Ольги Купріян про те, чи мали головні герої повісті прототипів.

Настя Музиченко: Так, чимало героїв повісті мають своїх прототипів, однак я розкажу про головного героя, Матвія. Це хлопчик, якому десять років, і він вперше поїхав у табір. Його історію я написала після того, як мій син Іван вперше поїхав у табір. Змалювала його досвід, мій досвід, наші спільні переживання під час цієї поїздки та після неї. Коли Іван уже прочитав готову книжку, найбільше його зашкварив такий епізод: перший вечір у таборі, дискотека. Матвій, від імені якого оповідається історія, описує ці події отак: «Після концерту вожаті запалили ватру, ввімкнули гучніше музику, і дискотека розпочалася. Але я на ній не залишався, бо жах жахливий як не люблю ці гоцалки, де старші лижуться, а малявки типу Мії скачуть, наче не при собі». «Мамо! – дорікнув мені син, – як ти могла написати, що старші “лижуться”?» На що я зазначила: «Але ж це правда». «Так, правда, – визнав Іван, – однак це ж не означає, що таке треба у книжках писати!».

Однак, на наш (тобто Зеленої Білки) смак, описане вище – далеко не найогидніше у книжці. Адже у ній присутня також містична історія, пов’язана із чарівною книгою та її хранителем. «У руках він тримав грубу книжку з дивними малюнками і символами, які від його бубоніння поступово оживали і перетворювались на довжелезних синіх слимаків. Та бридота розповзалась у різні боки і щезала, лишаючи по собі блискучий слиз. Фу-у-у-у!». Зізнаймося, рідко кому вдається зобразити милий нам усім процес читання настільки огидно.

Втім, у «Загублених в таборі» все-таки більше симпатичного. Уже з першого прогортування «Загублені» зачаровують кумедними, влучними, подекуди «кролячими» ілюстраціями-коміксами Ганни Осадко. Ця художниця має чудову суперсилу вихопити з тексту найяскравішу фразу і втілити у смішному малюнку.

Іще одна з милих усім завзятим читакам рис «Загублених у таборі» – згадки інших книжок та їхніх героїв: у тексті трапляються Чудове Чудовисько та Балабоновий монстр, герої Стівена Кінга та Джоан Ролінґ, книжки «Лісом, небом, водою» Сергія Оксеника та «Солоні поцілунки» Ольги Купріян (із цією повістю, як логічно припустити, пов’язаний великий зашквар).

Та й головні герої, хоч і порушують важливі правила БЖД, однак загалом дуже симпатичні через свої цікаві та нешаблонні характери.

Настя Музиченко: Якби мені було стільки років, скільки читачам цієї книжки, я б сказала, що моя улюблена героїня – це Мія. Тому що вона така запальна, весела, десь кумедна, десь рішуча. А зараз для мене все-таки улюблений герой Матвій, оскільки в ньому є не тільки якась вертлявість і дитячість, а й щось таке глибоке і доросле.

Послухати інтерв’ю повністю, а також дізнатися думки членів клубу про цю книжку можна тут.

Читацький клуб #ЗеленаБілка, зустрічі якого відбуваються щосуботи о 18:00 в інстаграмі БараБуки, відкрився обговоренням фантастичної повісті «Заклятий меч, або Голос крові» Володимира Арєнєва за участі автора. Оскільки на момент засідання клубу книжку встигли прочитати лише двоє з присутніх, було обрано жанр розмови prereading party.

Почнімо здалеку: зазвичай книжкові обкладинки (якщо мова, звісно ж, не про книжки-картонки) мають чотирикутну форму. Проте перші читачі «Заклятого скарбу» Володимира Арєнєва брали до рук п’ятикутну книжку. Невеличкий «покетбук» зі зрізаним куточком, який вийшов друком у видавництві «Зелений Пес» у далекому 2003 році, ‒ ось такою була перша книжкова публікація «Заклятого скарбу». Не минуло й вісімнадцяти років, як шанувальники цієї історії отримали продовження!

Хоча, коли чесно, «Заклятий меч» – це не зовсім продовження «Заклятого скарбу». Радше окрема історія, легко пов’язана зі своєю заклятою попередницею. Однак якщо за вісімнадцять років у вас руки так і не дійшли до жодного із «Заклятих скарбів» (а перевидання цієї книжки виходили кілька разів у різних видавництвах), то ви можете спокійно брати «Заклятий меч» і починати саме з неї знайомство із заклятими книжками запеклого Арєнєва.

Отже, до вашої уваги зненацькі та зашкварні питання учасниць клубу до шановного автора й відповіді на них.

Галина Ткачук: Як найкраще заклясти свій меч? Які є прості рецепти у цій справі?

Володимир Арєнєв: Заклясти будь-що ‒ чи скарб, чи меч ‒ це справа, яка вимагає серйозних пожертв, зокрема людських жертв. У повісті є історія про те, як здобути заклятий меч. А от як заклясти ‒ про це навіть у цій книзі я не осмілився розповісти.

Ольга Купріян: Про який меч ідеться? Чи є у вашого меча прототип?

Володимир Арєнєв: Якщо поглянути на сторінку 17, то можна побачити меч, намальований точнісінько за реальною археологічною знахідкою ‒ так званим «мечем вікінга». Із ним пов’язана історія, яка, можливо, заслуговує на окрему книжку. Кілька років тому у Львівській області чорні археологи знайшли меч. Він виявився скандинавського походження. Тобто його власник чи продавець привіз цей меч із Півночі на територію сучасної Львівщини. Чорні археологи «меч вікінга» продали, і вигулькнув він уже на кордоні між Росією та Естонією. За всіма законами, якщо таку контрабанду затримують на кордоні, її мають повернути в ту країну, з якої вона на цей кордон зайшла. Тобто у випадку цього меча ‒ в Росію. Але наші археологи та наші дипломати наполягали на тому, щоб меч повернули в Україну. Було заарештовано людей, які намагалися його провезти. Десь рік велося слідство, під час якого меч лежав як речовий доказ і, на жаль, руйнувався. Однак було куплено спеціальне обладнання (колишній міністр культури Євген Нищук цьому посприяв), тож меч врятували, і тепер він експонується в музеї у Винниках (Львівська область). Ця історія дала поштовх для сюжету «Заклятого меча». Адже я почав себе запитувати: а звідки вікінгський меч взявся на наших землях? Що змусило людину, яка жила десь там на Півночі, приїхати сюди?

Галина Ткачук: У вашій книжці велике значення мають імена героїв, які змінюються із розгортанням сюжету. Зокрема там є Олаф Вертиязикий, Авдульф Пишний Хліб, Орм Півдолоні. А яке було би ваше ім’я, якби ви зараз потрапили у цю свою книжку?

Володимир Арєнєв: Влад Якийнедописавтретійтомпорохуздраконовихкісток. Але дописує!

Марина Губарець: Звідки ви знаєте, як виглядають потерчата та страччата?

Володимир Арєнєв: Є речі, які мають лишитися таємницею. Так само, наприклад, як звідки я знаю, як виглядав кінь Одіна Слейпнір. Я трошки повивчав різні питання ‒ й ось так воно мені проявилося. А потім художник Олександр Продан намалював один в один саме те, що треба. До речі, перша реакція видавця на це зображення потерчат була: «Стоп! Це ж потерчата, вони мають бути милими». Але ж це мертві діти, у них є свої емоції, свої переживання, вони не всі позитивні і прекрасні.

Ольга Купріян: Скількох людей вбито в цій історії?

Володимир Арєнєв: Чорт! Це питання, на яке я не можу дати відповіді з кількох причин. По-перше, я не рахував. Треба було вбити ‒  то вбивав. Не я такий ‒ життя таке. А по-друге, тут вбивають не лише людей. Як рахувати тих, кого вбили уже мертвими? Але абсолютно точно одне із гасел, яке можна писати на цій книжці: «Мертвих персонажів тут більше, ніж живих».

Послухати інтерв’ю повністю, а також дізнатися думки членів клубу про цю книжку можна за цим посиланням.

Напевно, в кожної дитини є Ота Особлива Іграшка. Яку найбільше хочеться обійняти, яка, здається (а може, не лише здається), завжди готова тебе вислухати. І навіть поговорити – поглядом, усмішкою або тільки тобі чутними словами.

Саме про таку іграшку, бузкового ведмедика Буню, мовиться в книжці Мар’яни Горянської. Так-так, це великий бузковий ведмедик, і належить він хлопчику Ромчику, тож відходимо від стереотипних уявлень про «хлопчачі» й «дівчачі» іграшки та кольори.

Уперше бузкового ведмедика ми зустрічаємо в іграшковій крамниці. У взаємодії з іншими іграшками ми бачимо його як дуже ніжну, тактовну, чутливу особистість. Загалом сцена спілкування іграшок нагадує дітей у дитсадку або в початковій школі. Такі очевидні паралелі дають можливість дитині-читачу глибше співпережити ведмедикові.

Та ось він потрапляє у квартиру до Ромчика, котрий називає ведмедика Бунею. Тут вони разом проживають чимало: хворобу та одужання, незгоди та примирення з батьками та Роминими однолітками, ігри та подолання страхів. І з кожної історії виходять трошки іншими, мудрішими. Зрештою, як усі ми. 

Однак хочеться особливо підкреслити: «Бузковий ведмідь, або Живий іграшковий Я» – все-таки книжка для читання дорослими дітям. Адже питання, порушені в ній, часом дуже нелегкі. Наприклад, насильство в родині та породжена ним дитяча агресія. У книжці є розділ, у якому до Ромчика з Бунею приходить дівчинка Катруся зі своєю лялькою Мірандою (Мірою). Буня із жахом виявляє, що дівчинка б’є свою ляльку.

«– Це моя лялька! – заливається слізьми Катруся. – Хочу – б’ю, хочу – обіймаю!

 – Ось так вона й заспокоїться, – пояснює мені Міра.

Я вже й сам бачу. Але ж якось це… неправильно.

– Хтось б’є маму, мама б’є Катрусю, Катруся б’є Міру, а Міра…

– Міра нікого не б’є, – сердито перебиває Міранда».

Такі фрагменти дуже емоційно наснажені і тривожні, тому біля юного читача має бути дорослий, який, по-перше, вирішить, чи варто саме цей фрагмент читати саме цій дитині. А по-друге, зуміє знайти потрібні відповіді на всі дитячі запитання, викликані цим текстом.

Окремий бонус для читачів – вірші в кожному розділі. Вони допомагають зрозуміти-відчути настрій і сенс кожної історії. Але цілком можуть існувати й без прозової частини. Адже, можливо, комусь із читачів спаде на думку вивчити напам’ять для якоїсь слушної нагоди кілька цих поетичних рядків. Наприклад: 

У світі бузковому все ароматне.

Там дні і ясні, і легкі.

Натхнення й варення, і звуки, й кімнати 

Бузкові, неначе бузки.

Наприкінці книжки Ромчик «уже дорослий», адже «сам їздить у школу і може розігріти собі обід». Однак Буня лишився його другом, живе тепер у Ромчиковій кімнаті на підвіконні та час від часу розповідає другові казки. Напевно, в багаторічній дружбі хлопчика з бузковим ведмедиком чимало і дорослих, і юних читачів упізнають свої почуття до улюблених іграшок. Навіть якщо це не ведмедики. І не бузкові. 😉

У наш час ревіти вміють, напевно, усі. А от чи вмієте ви ревіти правильно?

Так могла би починатися рецензія на цю книжку, якби «Як правильно ревіти?» була світовим бестселером у жанрі non fiction. Та, на щастя, це поезія для дітей молодшого шкільного та дошкільного віку. Також, на щастя, написала її Олеся Мамчич, відома «доросла» поетеса й авторка поетичних збірок для дітей «А на нас упав ананас» і «Тиранозавр Оленка» (окремо в Олесиній бібліографії варто також згадати нову книжку-картонку одного вірша «Восьмищось»). 

Окрім вигадливості назви, «Як правильно ревіти?» має й інші фірмові риси Олесиної поезії. Наприклад, любов до паронімів та співзвуч.

Бігла Кора з коритом 

в коридор на кориду, 

бігла скоро з коритом, 

бо коротка корида.

Іншою мовною грою, навколо якої будується вірш, стає гра із суфіксами. Одне слово міряє різні суфікси, як гламурний модник – брендові кросівки. І з цього виходить вірш, чому ні?

Ці продавці продають хлібці,

ті продавчині – дині.

А от продавуни

продають кавуни…

У кожного вірша є своя гра, мовна або логічна. Деякі поезії побудовані як міркування, у яких поєднуються логіка і гра:

У пані Левиці

і в пані Тигриці 

браслет, як у пані Киці.

А в пана Бобра

у воді колиба

така ж, як у пана Риба.

Аналізуючи кожен вірш і намагаючись пояснити, як він побудований, дорослі (наприклад, я) можуть впадати у багатослів’я та велемовність. Натомість діти (і це перевірено моєю власною викладацькою практикою) зазвичай швидко розуміють той чи інший принцип віршотворення і налаштовуються на власну творчість із цим художнім прийомом. Хочете перевірити, як це діє? Прочитайте, наприклад, своїм книгодрузякам ось такі рядки.

П’ятдесят

лисенят

йшли гуляти в сад.

Поки трошки заблудили — 

сад украли крокодили 

(також п’ятдесят).

Двадцять дві

вартові

вартували скарб.

Поки легко посварились, 

потім ледве помирились — 

краб поцупив скарб.

Ну як, здогадалися ваші читаки, як складено ці строфи? Тепер можна і самим трошки поримувати, починаючи, наприклад, отак: «Тридцять три високі гори…». 

Однак повернімося до науки правильного ревіння. Вірш із назвою «Як правильно ревіти?» демонструє іще одну чудову рису Олесиної поезії: у ній приховані рядки, які, так би мовити, ніжно торкнуться не лише дитячої, а й батьківської душі. Скажімо:

Якщо ж узятись за маму, 

то слід ревіти помалу: 

годинки три, припустімо, 

неголосно – та постійно.

Звісно ж, секрети вдалого ревіння порушуються не лише в цьому вірші. Однак, як вдало зобразила Марічка Трушковська на обкладинці, сльози у цій книжці – лише маска для грайливого та бешкетного настрою.

Купити книжку можна тут.