У наш час ревіти вміють, напевно, усі. А от чи вмієте ви ревіти правильно?
Так могла би починатися рецензія на цю книжку, якби «Як правильно ревіти?» була світовим бестселером у жанрі non fiction. Та, на щастя, це поезія для дітей молодшого шкільного та дошкільного віку. Також, на щастя, написала її Олеся Мамчич, відома «доросла» поетеса й авторка поетичних збірок для дітей «А на нас упав ананас» і «Тиранозавр Оленка» (окремо в Олесиній бібліографії варто також згадати нову книжку-картонку одного вірша «Восьмищось»).
Окрім вигадливості назви, «Як правильно ревіти?» має й інші фірмові риси Олесиної поезії. Наприклад, любов до паронімів та співзвуч.
Бігла Кора з коритом
в коридор на кориду,
бігла скоро з коритом,
бо коротка корида.
Іншою мовною грою, навколо якої будується вірш, стає гра із суфіксами. Одне слово міряє різні суфікси, як гламурний модник – брендові кросівки. І з цього виходить вірш, чому ні?
Ці продавці продають хлібці,
ті продавчині – дині.
А от продавуни
продають кавуни…
У кожного вірша є своя гра, мовна або логічна. Деякі поезії побудовані як міркування, у яких поєднуються логіка і гра:
У пані Левиці
і в пані Тигриці
браслет, як у пані Киці.
А в пана Бобра
у воді колиба
така ж, як у пана Риба.
Аналізуючи кожен вірш і намагаючись пояснити, як він побудований, дорослі (наприклад, я) можуть впадати у багатослів’я та велемовність. Натомість діти (і це перевірено моєю власною викладацькою практикою) зазвичай швидко розуміють той чи інший принцип віршотворення і налаштовуються на власну творчість із цим художнім прийомом. Хочете перевірити, як це діє? Прочитайте, наприклад, своїм книгодрузякам ось такі рядки.
П’ятдесят
лисенят
йшли гуляти в сад.
Поки трошки заблудили —
сад украли крокодили
(також п’ятдесят).
Двадцять дві
вартові
вартували скарб.
Поки легко посварились,
потім ледве помирились —
краб поцупив скарб.
Ну як, здогадалися ваші читаки, як складено ці строфи? Тепер можна і самим трошки поримувати, починаючи, наприклад, отак: «Тридцять три високі гори…».
Однак повернімося до науки правильного ревіння. Вірш із назвою «Як правильно ревіти?» демонструє іще одну чудову рису Олесиної поезії: у ній приховані рядки, які, так би мовити, ніжно торкнуться не лише дитячої, а й батьківської душі. Скажімо:
Якщо ж узятись за маму,
то слід ревіти помалу:
годинки три, припустімо,
неголосно – та постійно.
Звісно ж, секрети вдалого ревіння порушуються не лише в цьому вірші. Однак, як вдало зобразила Марічка Трушковська на обкладинці, сльози у цій книжці – лише маска для грайливого та бешкетного настрою.
На самий початок книжкового року у видавництві «Видавництво» вийшла книжка, на задній обкладинці якої – добре знайоме багатьом книгодрузякам гасло «Дівчата можуть усе». Проте це не третій том видання «Це зробила вона». Нова книжка присвячена лише одній видатній художниці. Не хотілося би, звісно, спойлерити, але це – Марія Примаченко.
«Звір був завбільшки з домашнього кота. Мав пухнасту золотаво-руду гриву і дрібну хитру морду. Та дівчинку вразили лапки. Маленькі й м’які, а зовсім не гострющі, як здавалося під час хвороби. Найбільше зачудував хвіст. Такий же пишний, як і грива.»
Про спойлер – це був, звісно ж, жарт. Бо вже сама назва книжки однозначно вказує на її головну героїню. Так само, як і обкладинка та загалом художнє оформлення видання, авторка якого – Наталя Левицька. Художниця не лише «запросила» на сторінки сучасної дитячої книжки відомі яскраві образи і чарівних персонажів картин Марії Примаченко, а й відтворила колористику примаченківського художнього світу. Чи не єдине, що можна завважити візуальному втіленню книжки – це те, що не всім книгодрузякам буде однаково комфортно читати чорний текст на темно-зеленому тлі (таке поєднання трапляється з-поміж яскравих та розмаїтих розгортів).
Саме фантастичні звірі (яких «оця Марія»
малювала) – дуже важливі герої оповіді, у якій можна виділити два кульмінаційні
моменти. Перший – похід двох дітей (Марії та її друга Валі) по квітку папороті в
ніч на Івана Купала. Закінчується цей похід Марійчиною хворобою, а роль звірів
у цих подіях – загадкова та навіть зловісна.
Друга кульмінація – події Першої світової
війни, у ході яких діти всього села вночі лишаються без дорослих, і Марійка на
чолі такого «дитячого загону» зустрічається з фантастичними звірами вдруге.
Саме вони говорять їй дуже важливу річ: «Роби те, що любиш і найкраще вмієш.
Малюй!».
Для мене дуже важливим акцентом стало те, що
Маріїні фантастичні звірі не дарують дівчинці чарівної квітки, не виліковують
дивовижним чином її хворої ніжки і тим більше не рятують її рідного села,
Болотні, від війни. Вони лише вказують на суперсилу дівчинки і проговорюють
просту, але дуже важливу для усіх митців-початківців тезу: «Ти це можеш!».
Також важливо, що серед фантастичних звірів
найважливішу роль має Болотяний звір. Його ім’я дуже співзвучне із Болотнею,
так само як історія Марійки співзвучна й тісно пов’язана з історією її краю та
її родини (чого тільки варте емоційне та динамічне їхнє протистояння із бабою
Харитиною).
«Оця Марія звірів малювала» Світлани Тараторіної – це не художня біографія Марії Примаченко. Це лиш художньо-біографічна книжка про її дитинство, котре показане як старт творчого шляху, як час, коли дівчинка збагнула і відкрила для себе важливі речі, що залишилися з нею протягом усього життя.
Однак в останньому розділі цієї маленької
повісті дуже стисло подано усе доросле життя художниці. Також окремим списком
наприкінці книжки викладено окремі важливі факти біографії Примаченко. Це,
сподіваємося, дасть книгодрузякам можливість побіжно зорієнтуватися в тому, що
ж далі відбулося із цією Марією, яка звірів малювала. Дуже сподіваємося, що цим
юні читачі аж ніяк не обмежаться і що в багатьох випадках читання цієї книжки
завершиться походом на виставку картин із фантастичними звірами, що їх нам усім
залишила у спадок фантастична Марія зі складною долею, сильним характером та
унікальним талантом.
На початку року БараБука так зажурилася малою кількістю нових поетичних
книжок для дітей, що аж скликала термінову нараду дитячих поетів, щоб якось
означити цю кризу. (Результати обговорення читайте у матеріалі Скільки
китів у дитячій поезії, або Кухня дитліту).
Однак, на щастя, песимістичні прогнози не справдилися, і вже до «Книжкового Арсеналу» стало зрозуміло, що поезії для дітей цього року вродило – і то рясно, та ще й невимовно розмаїтої: римовані вірші і вільні; для малюків і для школярів; віршовані абетки, книжки-картинки, тематичні поетичні збірники багатьох авторів… Ну і власне збірки одного автора чи авторки. Саме про них мова у цьому огляді.
Другу частину огляду дитячої поезії 2019 року читайте тут.
Нова книжка Григорія Фальковича – це увже вагома причина бігти до книгарні.
А якщо в неї ще й така вигадлива назва – то інтрига зростає у геометричній прогресії!..
Однак як найкраще сформулювати те, за що ми любимо вірші пана Григорія?
Спробуймо «розкласти по складниках» унікальний смак його книжок.
По-перше, це чудовий авторський стиль, «замішаний» на гуморі.
Зачарований гусак
Обернувся на літак:
У житті всього буває –
Значить, може бути й так.
По-друге, (і з поданої цитати це добре видно), стиль та гумор поета
тісно пов’язані із особливим світовідчуттям життя-як-дива, причому щоразу
несподіваного і навіть зненацького; дива, над яким можна гарно поміркувати. А
можна – просто подивуватися, отримавши естетичну насолоду. До того ж,
задивляємося і дивуємося у цьому світі не лише ми-читачі:
Сонце, не у крапочку,
Гріє так ласкаво:
Дивиться на Гапочку –
І йому цікаво!
По-третє, ви помічали, як вірші Фальковича ненав’язливо затягують вас у
свій світ? Промовляють саме до вас, дискутують із вами, аж гульк – ви уже
глибоко у книжці.
З другом легше сумувати.
Може, сумно й вам якраз?
То візьміть його до вас
Хоч на день погостювати.
У наведеній цитаті мова про носорога, який випадково заблукав, вийшовши зі
своєї книжки. Але ви помітили, як ненав’язливо в цю книжку потрапили натомість
саме ви? 🙂
А, по-четверте, мабуть, найважливіший тут складник, якого свого часу Іван Андрусяк назвав навіть одним із двох китів дитячої поезії – це Парадокс. Григорій Фалькович – справжній майстер літературного парадоксу, що видно уже… із назви книжки!
Своєю новою поетичною книжкою із ніжною, повітряною і навіть трошки лоскотною назвою «Дмухавка та інші пухнасті вірші» Катерина Міхаліцина передовсім нагадала про себе, як про чудову «ботанічну» авторку нашого дитліту. Пригадуєте зворушливий паросток-гінкго із «Хто росте у парку»? А сиквел до цієї історії – «Хто росте в саду»? Знову і знову рослини – головні герої Катерини. І вірші із такими героями часом не просто ніжні та зворушливі, а й відверто пізнавальні. Ну бо скільки видів капусти ви можете назвати отак з наскоку? А у вірші «Про капусту» їх названо аж дев’ять! 🙂
Однак у цій збірці є іще один важливий тип героїв: зайко-щезайко,
слоненятко-з-дому-не-виходенятко, гусінь-фантазерка та інші. Усі ці
анімалістичні образи мають у собі дуже виразні риси характеру, добре впізнавані
усім дорослим, хто має справу з дошкільнятами та молодшими школярами. І це
гарний шанс для юних книгодрузяк упізнати свої риси у поетичному образі і,
можливо, всміхнутися.
Тільки вийшли – дощ із неба.
Вже й назад додому треба.
А маленьке слоненятко-
з-дому-не-виходенятко
посеред калюжі сіло,
засурмило, засопіло,
загукало на весь двір:
– Я тепер інакший звір!
Відтепер я слоненятко-
не-піду-ніколи-в-хатку!
Ілюстрації Юлії Пилипчатної підкреслюють дбайливий та ніжно-веселий авторський тон Катерини Міхаліциної. У результаті маємо збірку римованих віршів, котра, сподіваємося не одного читайлика «примусить» на прогулянці тихенько бурмотіли або виразно декламувати:
Лірична героїня цієї збірки не живе в африканській савані і навіть не
мандрує нею. Вона живе разом із мамою і татом десь у наших краях, однак
постійно думає і мріє про Африку, фантазує про неї та вплітає у гру. У
результаті маємо чудову колекцію здебільшого неримованих віршів, із цікавою
образністю: кожен «африканський» образ, навколо якого вибудовано вірш, відсилає
до певної емоційно забарвленої реалії дитячого повсякдення. Отак, відкриває
збірку вірш, у якому гривастий лев – це перший ранковий сонячний зайчик, який
будить дівчинку. Далі пустеля – це емоційний стан дитини, коли вона посварилася
з мамою. А у титульному вірші зустрічаємо ось яку сцену:
Коли тато
Бере мене на плечі,
Стає видно-видно,
Наче я найвища у світі.
Наче я –
Африканська гора,
Сніжно-біла Кіліманджаро.
У цьому світлі твердження про те, що «лірична героїня цієї збірки не живе в
африканській савані», з якого я почала огляд цієї книжки, викликає певний
сумнів. Адже у світі уяви наша дівчинка-героїня – постійно в Африці. Мало
того, вона – африканська принцеса:
Слухайте, звірі!
ТРЯМ!
Я – африканська принцеса.
ТРЯМ!
У мене кіски як змії.
ТРЯМ!
Разки намиста на шиї.
ТРЯМ!
Дитяча уява та емоції домінують у «Я – Кіліманджаро», тож ці вірші мають
усі шанси стати близькими для юних фантазерів і привідкрити шлях до розуміння і
проговорення власних емоцій.
Однак, звісно, читакам, вихованим на традиційних для нашої дитячої
літератури римованих віршах, може бути складнувато втягнутися в цю «гру». Проте
воно того безсумнівно вартує! 🙂
Цю книжку чудово читати в літню спеку, бо з її сторінок віє прохолодний
вітерець, зима передає свій сніжний привіт – і нам, читачам, стає не так
спекотно :).
Зима йде, зима йде
із зимов’ятами.
Старший сніг у торбі несе,
середульший санки везе,
а менший – бурульку гризе.
Уже із перших віршів збірки поетичні ритми, синтаксис, стиль навівають читачеві враження чогось дуже знайомого. Ніби все це вже десь і колись читалося, ніби це пам’ятається з дитинства. Зимов’ята – щойно прочитаєш про них і поглянеш на чудову ілюстрацію Катерини Степаніщевої – уже мовби давні знайомі. Так само, як інші герої цих віршів: хлопчик-з-горіха-зерня, сніжний баранець, сивий веприк, загадковий білохвостий Щедрик і… заєць у камзолі!
Ця поетична збірка – чудовий приклад осучаснення фольклорних образів та
мотивів. Осучаснення – зокрема через нетрадиційну і ще поки не дуже звичну для
нашої дитячої поезії форму вільного вірша.
Фольклорне та авторське, сучасне і давнє поєднуються тут так тонко і ніжно,
що книжка має всі шанси опинитися на полиці з улюбленими книжками юних
книгодрузяк і потрапляти в руки читачам не лише взимку в очікуванні свят, а в
будь-який час, коли захочеться зануритися в дивний і дивно знайомий світ, у
якому…
Хлопчик-з-горіха-зерня
із Щедриком білохвостим бавиться.
Бавиться-питається:
– Що там за Дніпром?
Окремого компліменту заслуговує те, що авторці вдалося створити цілісний і
близький читачеві зимовий поетичний світ, не використовуючи традиційні для «зимової»
дитячої літератури образи Святого Миколая чи, скажімо, сніговика.
«Крокус», 2019
Галина Кирпа «Дивний лис і дивний ліс», ілюстрації Анни Хоменко
Починали і закінчуємо цей огляд ми поетичними книжками знакових постатей
нашого дитліту. У інтерв’ю
для БараБуки свого часу Галина Кирпа зазначила: «На зустрічах із дітьми я часом
читаю не лише свої вірші, а й поезії улюблених поетів, які дають мені відчуття
того, що в нас дуже хороша поезія для дітей. Лишається одне – давати дітям у
руки хороші книжки, бо звідки вони знатимуть, що таке Література?». Скажемо
по секрету, що «Дивний ліс і дивний лис» – це саме така книжка.
По-перше, вона зелена (у найкращому сенсі цього слова), адже навіть
підзаголовок свідчить, що це – «зелені віршенята для мене, мами й тата». Їхні
герої – вишня та хрущі, дубок, кульбабка (і тут великий привіт «Дмухавці»
Катерини Міхаліциної), липа і ромашка, літо-жовте каченятко і, звісно ж,
заявлений у назві збірки дивний лис, чотиривірш про якого хочеться зацитувати
повністю.
Вечірні соняхи до неба підтяглись.
Бджола на ніч несе пісні у вулик.
До мальви й досі зазирає лис:
– Ти зацвіла чи просто усміхнулась?
Ось тут, якщо придивитися, видно магію поезії Галини Кирпи. У кожному із
перших двох рядків – окрема сцена, окрема вигадлива картина, своя метафора. А
два останніх передають цілу історію ніжних стосунків лиса та мальви. І вся ця
краса, ніжність і літня радість – у чотирьох рядках.
Оці короткі і несподівані діалоги між персонажами – особливий спосіб пані
Галини передати цілу гаму почуттів:
На конюшині задрімав метелик.
А поруч прилетів і сів літак:
– Чого це ти то синій, то рожевий?
Ти не такий, як я!
У тебе все не так!
Тут ледь помітна радість знайомства, цікавість, зачудування, навіть певна тривога. Можливо, хтось із читачів уявив би собі деяку ворожість, якби не ілюстрації Анни Хоменко, які чудово візуально зображують унікальний поетичний світ Галини Кирпи як дуже доброзичливий, дивовижний та водночас знайомий (а тут, у ефекті дивного-і-дивно-знайомого спільне з поетичною книжкою Оксани Лущевської).
А у двох останніх рядках збірки…
Тут мурашка стає навшпиньки –
хоче шишку дістати з сосни.
…нам вдалося побачити образ нас із вами, тобто читача. І
подумалося: а може, уважний читач поезії це завжди із якогось погляду – мураха
навшпиньках, який хоче шишку дістать із сосни 😉
Адже цей цикл планувався як дилогія, однак у процесі написання перетворився на трилогію: «Порох із драконових кісток», «Дитя песиголовців» та «Драконові Сироти». Перші дві частини уже вийшли друком, третя – наразі в роботі. (Поки що все просто, але зачекайте, зараз почнеться!). «Порох із драконових кісток», перша книга циклу, вийшла друком у 2015 році у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія» й отримала чимало відзнак, зокрема потрапила у фінал «Рейтингу критика» та «ЛітАкценту» і, звісно ж, у довгий список найкращих дитячих, підліткових та родинних видань 2015 року від БараБуки. У тому ж році (майже водночас) вийшло колекційне видання «Пороху». Від звичайного воно відрізнялося зокрема суперобкладинкою, кількома додатковими оповіданнями та ще однією повносторінковою ілюстрацією (тут окремо треба наголосити на величезній роботі ілюстратора Олександра Продана, який створив дуже стильний візуальний світ циклу, балансуючи на межі реалістичних та вражаючих фантастично-сновидних образів).
Потім майже три роки не чути було ніяких новин про «Сезон». Аж у 2018 стався цілий вибух новин. Друга частина серії, «Дитя песиголовців», вийшла вже у трьох варіантах: із твердою, м’якою обкладинкою та колекційне видання. Плюс, з’явилося перевидання першої частини у м’якій обкладинці. А тепер найбільш моторошна річ цієї історії – перераховані вище видання з’явилися в різних видавництвах. Тож коротке резюме цієї незвичної пригоди таке: друком вийшли дві перші частини трилогії, обидві у трьох варіантах. Якщо вам тверду обкладинку або колекційне видання – це Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», якщо м’яку обкладинку – харківське видавницво «АССА». Додамо, що всі видання ілюстрував той-таки Олександр Продан.
А під усіма цими обкладинками, по-перше, живі жіночі образи. Сподіваємося, ви уже десь чули про головну героїню Марту, дівчинку із сильним характером та відьомськими суперздібностями (за які її, власне, і звуть Відьмою). Оповідь зосереджена на її думках, переживаннях та судженнях. Крізь них перед читачем і розгортається історія провінційного життя підлітків у Нижньому Ортинську, в яке закрадаються все більш і більш моторошні речі. І жах цей двох типів. По-перше, фентезійний жах. Адже змальований світ – це ніби пізній Радянський Союз, який був свого часу збудований на місці фантастичної країни із драконами та магією. Ця малозрозуміла тепер, а тому – малоконтрольована магія, що проступає у світ із понурими багатоповерхівками та розбитими дорогами. Наприклад, буквально із землі. Наприклад, у формі драконових кісток, порох із яких у цьому сірому світі має безліч застосувань, зокрема і як чудотворні ліки, і як важкі наркотики. Інший жах – це той, що його багато читачів упізнають із гіркотою: жах гібридної війни, дегуманізація ворога, мова ненависті, масова агресія та жорстокість звичайних людей. Власне песиголовці (а точніше – «песиголовці») – це громадяни сусідньої держави, на яку напала держава-батьківщина Марти.
Фото: Ліна Квітка
Однак, говорячи про чудові жіночі образи, варто звернути також увагу на мачуху Марти, Елізу. Ось він, нарешті, позитивний образ мачухи в нашій сучасній підлітковій літературі! Можливо, третій том сплутає всі карти, однак у другому Марта зближується з мачухою, а також робить спроби зрозуміти, що сталося з батьком на війні. Тому важлива частина книжки – спогади і сни батька, а також інших ветеранів цієї війни. Вони не дають чіткого уявлення про те, як відбувається військове протистояння, однак багато промовляють на рівні символів та відчуттів. Образ глечика, який присутній на обкладинці видання «Дитяти песиголовців» у виконанні Видавничого дому «Києво-Могилянська академія» – дуже важливий символ-ключ для цієї лінії сюжету.
Однак усім, хто хоче вповні насолодитися читанням другої частини, наполегливо радимо спершу прочитати (або й перечитати) першу. Адже «Сезон Кіноварі» – це однозначно не той фантастичний цикл, знайомство з яким можна розпочати з будь-якої книжки. Справа в тому, що в описуваному Арєнєвим суспільстві героям для власної безпеки потрібно дуже фільтрувати свої слова, навіть промовлені в невеличких компаніях або по телефону. Тому діалоги тут часто сповнені натяків і недомовленостей. До того ж дивні містичні речі, які відбуваються в Нижньому Ортинську, часом настільки лякають героїв, що ті бояться навіть подумки довести власні міркування до логічного завершення, залишаючи це нам, читачам. І це, звісно, робить читацьку пригоду із «Дитям песилоговців» іще цікавішою, але, повторюся, для розшифрування всіх цих рясних недомовленостей варто знати історію із самого початку.
Окремого компліменту заслуговує вигадлива інтертекстуальність серії. Загалом стільки німецьких прізвищ БараБука читала останній раз у монографії про німецьких романтиків. Щойно вона подумала про це, як – гоп! – на сторінках виринув директор Мартиної школи, пан Вакенродер. Однак, перш ніж БараБуці вдалося підібрати якесь пояснення цьому збігові, серед шкільного персоналу виринув іще один персонаж зі знайомим прізвищем, Лущевський. Таких несподіваних зустрічей, і не лише на рівні прізвищ, у «Дитяті» рясно натикано, на кожен, сказати б, смак.
Заключний акорд: у тесті від БараБуки «Як добре ви знаєте сучукрдитліт 2018 року?» було зокрема таке питання: «У якій книжці головна героїня-школярка разом зі своїм вчителем планує протизаконні дії?». «Дитя песиголовців» – ось правильна відповідь!
Відлуння заключного акорду: то, зрештою, хто ж «дитя песиголовців»? Відповідь: здається, Марта. Адже її покійна мама була саме із сусідньої держави, котра стала жертвою військової агресії. Чи вдасться дівчині, яка таким чином пов’язана з обома сторонами конфлікту, зупинити війну чи принаймні порятувати власну родину? Дуже сподіваємося, що так! Чуєте, любий авторе, який якраз працює над третім томом, ми ДУЖЕ сподіваємося, що так! 🙂
Одним із найважливіших проектів минулого року для нашої команди стала «Наука БараБуки» – лекції та семінари для письменників-початківців і редакторів дитячих книжок. Тому БараБука з особливою ніжністю ставиться до ініціатив, які допомагають «людям книги» дотримуватися принципу навчання упродовж життя. Одна з таких ініціатив – учительські семінари, що їх організовує БеркоШко.
Загалом альтернативна освіта цікава не лише сама по собі, а і як «еспериментальний майданчик» різних творчих методів навчання, що їх із «припуском на шви» можуть застосовувати і вчителі звичайних шкіл. БеркоШко вирізняється тим, що регулярно ділиться із широким загалом результатом таких уроків-експериментів. Тому БараБука аж ніяк не могла пройти повз захід, присвячений викладанню української літератури в середній та старшій школі, під назвою «Укрліт та філософський камінь».
Перша доповідачка – Олеся Мамчич, авторка книжок для дітей і дорослих, викладачка мови та літератури в БеркоШко – якраз і розповідала про методи викладання літератури, випробувані в зазначеному альтернативному освітньому проекті, зосереджуючи увагу передовсім на 5–8 класах. Друга доповідачка – Анастасія Євдокимова – вчителька української мови та літератури однієї із київських шкіл, а також кураторка мистецьких проектів, критикиня літератури та мистецтва, розповідала про досвід застосування своїх авторських методів навчання у старшій школі.
Мабуть, одна з найвагоміших тез, що звучала в обох спікерок – це викладання української літератури в контексті сучасної культури. Навіть якщо мова про минуле чи позаминуле століття, часто в нашій популярній культурі можна знайти твір, який переосмислює та інтерпретує класику. Мова передовсім про сучасні пісні на вірші класиків, як-от «Човен» на слова Івана Франка у виконанні гурту «Один в каное» або ж «Ох, не однаково мені» Тараса Шевченка у виконанні «Скрябіна». Маючи хоч би й невеличку колекцію таких пісень, можна їх використовувати у різноманітних вправах, зокрема на сприйняття поезії на слух.
Однак, звісно ж,
ідеться не лише про пісні. Олеся Мамчич, наприклад, використала відеофрагмент
із поетично-музичного перформансу Юрія Андруховича та гурту «Karbido» під час
вивчення фольклору, щоб клас відчув та проаналізував фольклорні елементи в
сучасному поетичному тексті. Натомість Анастасія Євдокимова, говорячи про «Хіба
ревуть воли, як ясна повні?», згадала цілу низку інтерпретацій «Книги Йова» в
сучасному мистецтві, щоб пояснити походження назви роману.
Цікаво, що обидві вчительки для того, щоб їхні учні відкрили для себе глибший, більш особистий вимір знайомства із письменниками, ніж це пропонує підручникова біографічна довідка, вигадали вправу, пов’язану із соцмережами. Адже, щоб створити, наприклад, фейсбук-сторінку письменника[1], треба не лише знати дати його біографії, його сучасників (щоб можна було їх зафрендити), тогочасний історичний та культурний контекст (щоб робити перепости важливих подій із коментарями), а й відчувати авторський стиль, навіть більше – спробувати у своєму тексті, написаному ніби від імені письменника, відтворити хід думок і судження видатної особистості. Варіанти цієї літературознавчої гри, запропоновані Анастасією Євдокимовою: твіттер письменника або фейсбук-сторінка героя літературного твору.
Із глибоким
відчуттям та відтворенням авторського стилю, пов’язано чимало занять, що їх
проводить Олеся Мамчич. Зокрема, в її арсеналі є ось така цікава вправа: кожен
учень отримує невеликий фрагмент тексту письменника, творчість якого якраз
вивчається. Потрібно дописати кілька речень до або після цього фрагменту. А
потім зачитати вголос. Інші учні мають на слух вгадати, де межа між авторським
голосом та його імітацією. Для того, щоб вправно «обдурити» однокласників,
учень має проаналізувати і відтворити стилістику тексту на рівні лексики,
синтаксису, інтонації тощо.
Завдяки сайту «Освіторія» ви можете дуже докладно ознайомитися з освітніми ідеями та детальними розробками уроків авторства Анастасії Євдокимової. Окремо хочемо відзначити «П’ять вправ з української мови на основі серіалу #Школа» і принагідно завважити, що поява цього року «Щоденника Лоли» Ольги Купріян, написаного за мотивами серіалу, відкриває нові численні можливості для вправ такого типу за текстом книжки.
