All posts by Ганна Улюра

Удвох

Майже-шестирічні дівчатка – найзагадковіші створіння на цій планеті. З цим погодяться навіть ті, хто ними був. Що вже про інших казати. Вони вміють готувати яєчню, мити посуд і не так вже багато тарілок при цьому розбити, люблять годинами дивитися у вікно («В тебе ж є вікна, правда?»), читати і все на світі підраховувати, бояться зубного лікаря, зливи і вовків. А ще прозиваються Вишнею.

Тридцятитрьохрічний Ярик і мала Вишня – дивакувата парочка. Він надибав її, як і годиться, у фруктово-овочевому відділі гастроному (дітей у капусті знаходять, ви ж в курсі?). Але Вишню там із запискою «Потурбуйтеся про неї. Будь ласка» вкотре покинула мати, нездатна прогодувати своє дитя. Так може починатися і казка-притча, і роман виховання, і соціально-психологічна проза. Так починається повість, що містить всі ці елементи – «Вишня і я» Олексія Чупи.

«Ярчик зловив себе на цікавій думці. Виходило, що він підсвідомо вчить Вишню. Вчить дотримуватися правил. Тих самих, які його все життя лише дратували»

Чоловік, який не звик в цьому житті до жодних зобов’язань, береться про ту загадкову дитину піклуватися. Кожний проведений разом день вони відзначають апельсином, щоб з’їсти їх, коли набереться сотня – такою була забаганка кумедної шестилітки. Фруктів скупчиться рівно дев’яносто два, до останнього дня літа. Хтось із них в результаті постаршає. І то не лише Вишня.

Дорослий, який починає повніше відчувати й розуміти світ, коли поруч із ним з’являється дитина. Тема очевидна й не нова. Та й пара чоловік середнього віку і юна панянка навіть для української прози – не оригінальна («Та, що прибула з неба» Гуменюка хоча б). Але симпатичні Чупині герої почасти знімають «художню умовність» їхньої «невипадкової» зустрічі… Звідки взялася дівчинка насправді? От так хтось бере до себе чужу дитину – і по всьому? Що там за темна історія з матінкою-зозулею?.. Хотілося би більше про те, аби вдовольнитися вповні ще й соціальним, а не тільки притчовим шаром повісті. Наразі нам зрозуміло: Вишня тут, щоб виконати певну місію.

Вона її здійснить, безперечно. А поки що можна почитати про Карлсона, завести друзів і погратися з ними «у магазина», малювати крейдою на асфальті, годувати качок, закохатися, чекати в гості метелика. Купа серйозних орудок! Це найголовніше: мати насичене важливим справами й добрими спогадами життя.

Історія страхів. Вишня боїться зливи, точніше – потопу. Ярчик лікує той жах: поки тривають червневі зливи, ті двоє у квартирі будують човна. Так зростають, фіксує він: на зміну страху приходить цікавість, якщо показати безпідставність фобій. Сам Ярчик спочатку мало чого побоюється, хіба що «одомашнити» мимохідь кицьку чи жінку. Відтак з’являються справжні жахи: що Вишня голодна, що вона поріжеться, випаде з вікна, піде врешті-решт. Скажімо, вони обоє просто відвертаються, проходячи повз ту крамницю, де мала знайшлася – навіть дивитися несила; двійко переляканих дітей. Так зростають: на зміну страху приходить сила, коли усвідомлюєш, чого саме варто боятися. Чупині герої назвуть це дуже просто: зціленням.

Ніжна, ба навіть елегійна історія про необхідність притримуватися правил співжиття й не зраджувати довіру того, хто від тебе залежить. Дитяча повість про дорослих або доросла повість про дітей – обирайте самі, який із варіантів вам ближче. А то й прочитайте книжку двічі.

Особливі потреби

Катерина БАБКІНА. Гарбузовий рік. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. – 48 с.
Андрій БАЧИНСЬКИЙ. 140 децибелів тиші. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 128 с.
Тетяна КОРНІЄНКО. Недоторка. – Київ: Час майстрів, 2015. – 104 с.
Оксана РАДУШИНСЬКА. Метелики у крижаних панцирах. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 160 с.
Дзвінка МАТІЯШ. Марта з вулиці Святого Миколая. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 240 с.
Оксана САЙКО. До сивих гір. – Львів: Піраміда, 2015. – 140 с.

Серед нас живуть люди – насамперед діти – про існування яких ми добре знаємо, але не любимо помічати, наскільки воно проблемне. Бо допомогти їм несила, через значно складніші культурні та соціальні установки. Це люди зі спеціальними потребами, фізично й інтелектуально обмежені, особливі.

Кілька років тому в Росії вийшли «Дім, в якому…» Маріам Петросян і «Клас корекції» Катерини Мурашової. Герої цих книжок – діти-інваліди. Хлопець у візку з «Класу» й густо заселений інтернат для неповносправних дітей із «Дому» спонукають поміркувати про те, що особливі діти потребують особливої уваги й у літературі. Твори ці, що починалися як соціальний нарис, із розвитком сюжету перетворювалися на фентезі. І там, і там персонажі знаходять портали, що переносять їх до країв, де вони є не просто здоровими, а всесильними. Окрім виграшних ставок на популярну культуру, у такому підході простежується буквальний відчай: говорити про дітей-інвалідів адекватного способу немає. Казки й фантазії, не сурова реальність, а обнадійлива у своїй утопічності альтернатива. Традиція на кшталт пришитих лапок зайчика з «Лікаря Айболитя»… Але такі книжки там з’явилися. Їх прочитали, про них заговорили.

«Клеммі, старша сестричка – мій найкращий друг. Вона не може ходити, говорити, рухатися, варити макарони, керувати літаком, жонглювати чи займатися алгеброю. Я не знаю, чому вона цього не робить. Просто тому що…»

А що на цих болісних теренах відбувається у нас?

Торік «Грані-Т» оприлюднили переклад із польської «Мишки» Дороти Тераковської. Ще роком раніше була адаптована українською щемлива історія Ребекки Еліот «Просто тому що».

У щедро ілюстрованому творі для малюків «Просто тому що» хлопчик Тобі розказує про старшу сестру Клеммі. Кожна сторінка – нова пригода малих: від будівництва замку з піску до подорожі на Марс. Просто тому що – це рефрен, який закінчує кожну із забавок: дівчина просто така, яка є, її треба прийняти такою, особливою. І цього «просто тому що» достатньо, щоб усвідомити: люблять малі одне одного не за щось, а просто тому що… Еліот написала книжку про своїх дітей.

гарбузовий-рік«Мишка» не має автобіографічної основи. Тераковська створила історію про дівчинку-дауна, сумну й ненав’язливо повчальну. Марися має найважчу форму даунізму, її поява в родині Адама і Єви змінює батьківське життя докорінно. Ці двоє переживають найнеймовірніший спектр почуттів – від образи до відрази – щоб нарешті зрозуміти, як вони люблять Мишку. Навіть коли її більше немає поруч. Мишку польською звати Почварка – личинка, яка має перетворитися на метелика, хай нині вона здається потворною навіть власним батькам.

Дві ніжні й сумні книжки, що чесно розповідають про складні речі, – і якось раптово оприявнилося: таких саме, але «наших» історій катастрофічно бракує.

Читайте також: На півдорозі до: «Шапочка і кит»

У казці-алегорії для малят «Гарбузовий рік» Катерини Бабкіної є Ренат, хлопчик у інвалідному візку. Щодо особливих дітей твір Бабкіної якраз і демонструє згадане безсилля в пошуках «спеціальної мови». Пофантазувати про нормальне, використовуючи явні символи, легше, ніж критично усвідомити відносність будь-якої норми. Сестра уявляє/зве Рената метеликом – крила його утворює тінь від інвалідного візка. Усі тим щасливі, і ніяких проблем у затишному садочку, де навіть садовина рада бути з’їденою.

недоторка1Психологічна проза Тетяни Корнієнко «Недоторка» – про дівча з неврозом нав’язливих станів. 14-літня Аля одержима чистотою і боїться бруду. У побуті юнка вже більш-менш дає раду своїм «відхиленням» (не їздить ліфтом, наприклад, і має при собі пляшечку з дезінфектором). Але тут трапляється просто катастрофа – Аля закохується. Точніше, у книжці нагнітається відчуття, що тієї катастрофи не уникнути. Бо як же, наприклад, цілуватися, якщо навколо мікроби! (Якось та дасть собі раду, натякну…) Кумедна історія про проблеми цілком реальні й дуже невеселі.

Аля занадто, як для підлітка, рефлексійна. Утім, це один із симптомів неврозу нав’язливих станів – безупинне самоїдство. Зрештою, героїня «Недоторки» змушена виборсуватися самотужки, бо решта персонажів (із батьками включно) сприймають її хворобу як підліткову примху. І от їй, кому жаско навіть до близької людини торкнутися, доведеться стрибати у брудну річку, щоб урятувати життя подрузі. Та ще відвойовувати свою пасію в уявної суперниці. Так, уповні пережити шокову терапію, яку їй влаштували жалісливі однокласники, маючи намір раз і назавжди вилікувати перелякану «Мийдодіру».

Варіантів читання «Недоторки» два. Можна повірити батькам-друзям і почитати смішну книжечку про болісно багату уяву дівчини. Можна повірити Алі, що проблеми її цілком істотні, і прочитати легко написану історію про адаптацію особливих людей до не-занадто-співчутливої спільноти ровесників.

марта1У повісті «Марта з вулиці Святого Миколая» Дзвінки Матіяш до інвалідного візка прикута літня жінка – подруга головної героїні, Поліна. Це людина напрочуд позитивна, її поведінка – справжнісінький маніфест життєствердження. І тільки ближче до фіналу повісті Марті спадає на думку: Поліна буквально залежить від інших людей, її виживання мусить ґрунтуватися на легкій вдачі й здатності знаходити адекватний контакт зі здоровими.

Для Марти це надзвичайно важливий урок. Дівчина й сама особлива – схильний до депресії гіперемоційний підліток. Вона мусить навчитися жити у злагоді з оточенням: скажімо, з батьками, які от-от народять другу дитину, чи вчителем малювання, чиєї уваги, окрім Марти, потребує і його нова жінка. Полінине світле смирення – один із варіантів прийнятної для головної героїні «рольової моделі» дорослішання.

метелики1Повість Оксани Радушинської «Метелики в крижаних панцирах» – добротна соціальна проза «15+». Певно, дорослих вона зацікавить навіть більше, ніж підліткову аудиторію, – у тому сенсі, що авторка з читачем не заграє і, попри надуманий гепі-енд, творить текст відвертий і жорсткий.

Ярина після автомобільної аварії, в якій загинули її батьки, прикута до інвалідного візка й мучиться від сильного болю. Дядько й тітка, що опікуються малою, вивезли її на літо до села. Там Ярина знайомиться з Артемом. Артем походить із родини акторки й режисера, має відзнаки з бальних танців й успішно розплановане майбуття. Підлітки здружуються, не на радість, відверто кажучи, обом родинам. Утім, ці двоє долають перестороги старших і за допомогою Артемового тренера навіть готують спільний танцювальний номер. Завдяки танцям Ярина збирає гроші на операцію, і закінчується книжка тим, що дівчина здіймається на здорові ноги.

Мудрі дорослі Ярині пояснюють: жалість ми отримуємо автоматично, співчуття – від обраних, а повагу треба заслужити… У цьому сенсі «Метелики» йдуть таким собі контрапунктом до «Марти». Зрештою, ніщо не дається автоматично: і співчуття, як і повагу, треба заслужити, а то й важко заробити.

Дечого «Метеликам» бракує. Яринка вчиться танцювати вальс у інвалідному візку. Це мусить бути нелегкою справою. Але ми того не побачимо. І навіть власне танець – відверто бракне уяви, щоб змоделювати собі такий виступ, якщо ви жодного разу не бачили танцювальних конкурсів серед неповносправних. Авторка нам у цьому не допоможе: так, мала схожа на метелика – і це все? Спроба описати «інше» життя як «таке саме» натомість очевидно вдалася, але в тому-то й річ, що життя особливих дітей інакше.

140_Сергій із «140 децибелів тиші» Андрія Бачинського має сильні вади слуху. Хлопець оглух після аварії, в якій загинула вся його родина. Глухоту шестикласник Сергій переживає тим важче, що професійно займався музикою. Кар’єрі край, але завдяки м’язовій пам’яті він і далі грає – у сиротинці для глухонімих.

Інвалідність дітей із нашої прози переважно пов’язана з нещасним випадком. До відповіді на запитання – чому діти народжуються неповносправними? – автори не готові. Сюжети натомість передбачувано будуються на протиставленні «до» й «після» хвороби.

«140 децибелів» – не виняток. Тут частини «до» й «після» чергуються нарівно: на хлопця в інтернаті напали місцеві хулігани – батько допоміг відбитися від шайки таких самих; Новий рік із батьками й сестрою – святкування в зачиненому інтернаті з малою, здатною чути музику Сергія тощо. Нелукава «там/тут»-композиція. Так само хитає і всю книжку: від сльозливої сентиментальності історії про понівечену дитину до жорсткої «чорнухи» про сиротинець.

Власне, побут дітей-інвалідів у спецзакладах у соціальній прозі Бачинського – найцікавіше (і дорослі про це мало що знають, не лише маленькі читачі). Так само переконливими видаються замальовки про банду «привокзальних калік», куди потрапляє Сергій. Якби ще не писалося то все мовою дуже посередньої журналістики. І не зводилося до однієї сумнівної максими: «Пристосуватися в житті можна, треба тільки хотіти!».

сивихгірДія повісті Оксани Сайко «До сивих гір» відбувається в якомусь гірському селищі. Тут живе п’ятнадцятилітка Яська. Живе складно: у неї давно померла матуся, тато рідної дитини соромиться, вона буквально занедбана. Аж от з’являється мачуха зі своїм сином, і це додає Ясьці проблем. Чого лише варта пропозиція Ганки відправити юнку жебракувати під церкву, бо в господарці від неї користі небагато. Дівчина старцює, їй подають добрі люди, позаяк Ясьця – калічка: вона має горба й слабкий розум. Дорогою «до сивих гір», куди мала прямує, щоб зустрітися з мамцею, вона натрапляє на Михайла (працює алюзія на архангела). Той учитиме Яську: «Люди не люблять не таких, як вони. Навчися не помічати цього».

Хороші поради, слушні настанови. А тепер спробуй не помітити, як розпалений підліток затягує місцеву дурку-потворку на сінник, щоб зґвалтувати. Щось останньої миті його зупиняє. Цього разу… Або ігнорувати грудки землі, які кидають однолітки в спину, боляче поціляючи саме в горб… Михайло помирає. І Ясьця знову рушає до сивих гір. Цього разу її нема кому зупинити.

Соціальне життя налаштоване так, що ми здебільшого не потребуємо інстанцій контролю. Ми самі є уважними полісменами одне одному. Привчені бачити й фіксувати несхожість, а то й карати за неї. Твори про особливих дітей дають можливість подивитися, як живуть ті, хто від нас відрізняється, а отже, навчитися толерувати розбіжність і пишатися інакшістю.

Такі історії завжди (хочемо того чи ні, усвідомлюємо чи ні) пов’язані з подоланням власних фобій і упереджень, із важкою внутрішньою роботою автора й читача. Ця шляхетна мета не мусить завадити цим текстам бути ще й просто добре й щиро написаними. Принаймні відверто не маніпулювати емоціями малого читача. Проблема сюжетів, героями яких є неповносправні діти, – розбіжність, яку можна побачити. Слід, певно, дивитися уважніше.

Не слід розпещувати зайців

У батьків малої Христі великі проблеми. Тато-професор занадто відверто, як на кінець 80-х, говорить до студентів про незалежність України, тому покараний. Дівча відправляють на хутір до бабусі, щоб не бачила того й не чула. А там відкривається Справжня Таємниця: дівчинка – остання з Мильских Княгинь. Тут було місто Мильськ, знищене під час татарської навали. Звірі врятували одну-однісіньку жінку – Княгиню. Відтоді вона та її нащадки мають владу над звір’ям. А влада ж бо передбачає і відповідальність.

Перший «рівень» повісті Олени Захарченко пов’язаний із екологічною проблематикою. Дівчина живе серед лісу. Вона починає розуміти мову звірів, чути й відчувати дерева. Це змінює її, міської дитини, ставлення до живої природи. Скажімо, в сезон полювання вона схороняє зайців і підгодовує їх яблуками. Шляхетний вчинок. Але бабця-Княгиня радить їй диких звірів не розпещувати. А що буде, як близько підпустити тварину, місце якої в лісі, – для того є дивакуваті історії юного натураліста Сергійка, друга Христі. Бо з ним чого тільки не трапляється – як не скажена білка вкусить, так зайців, чиє кубельце потурбували, із піпетки годувати доведеться. Чого діти самотужки про ліс не зрозуміють, їм охоче розкаже Лісова Царівна. До прикладу, як не нашкодити березам, «удоюючи» їх, і чому не слід рубати старого граба.

«Христя подумала-подумала і помаленьку пішла до того лісу, куди ходити не варто, де відьми злітаються і де криївку гранатами закидали. Треба ж глянути…»

Другий «шар» «Хутора» – таке собі потойбічне краєзнавство. Христин хутір вибудувано на перехресті часів: тут водночас існує і «за Польщі», і «за Росії», і «за Совєтів», і «Україна нарешті». Князівна наділена здатністю бачити невидиме, тож зустрічає різних містичних персонажів і переживає з ними їхні історії та воднораз спільну Історію. Тут заборонені поети, що переховуються від радянських репресій; польські шляхтичі зі своїм Диким Полюванням; німецькі колоністи, які й по смерті святкують ніч на 25 грудня; руський люд, котрий схоронився в підземеллях від татар і поснув; українські повстанці, які зачаїлися у криївці до світлих часів; сторож чугунки, що понад сто років чекає, коли проведуть тут нарешті залізницю, обіцяну ще поляками, а поки діє в лавах УПА. Легенд і міфів-новотворів доста: на будь-який смак, про будь-які часи.

Разом із тим Захарченко розповідає сучасним дітям про радянське дитинство. Приміром, що таке барак, нащо треба дустове мило, якого кольору й фасону була шкільна форма, чому цукор і масло треба купувати за талони й у великих чергах. Авторка прискіплива й уважна до деталей. У такий спосіб уможливлюється «достовірність» відразу кількох «Хуторських» реальностей: химерного світу СРСР, лісового світу Князівни, вічно живої історії дівчинки з пограниччя. Для нинішньої дитини вони всі здадуться однаково фентезійними, припускаю.

«Хутір» написано наче похапцем: в одному реченні Новий рік, у наступному вже весна; в одному абзаці батьки й місто, в наступному – Княгиня й село. Понад чотири роки насиченого подіями життя на 200 сторінок – не жарти. Повість видається швидким переказом захопливого роману. Утім, це «особливість» усіх творів Захарченко. Тож, якщо знаєте про це, невиправдана стрімкість і незавершеність її історій вас не відлякає. У них інші принади… Зрештою, вам (як і мені, сподіваюся) буде цікаво дізнатися, які магічні властивості має Піщана Сльоза і як граються у хованки пещені зайці.

Дорослішати боляче

Гіперестезія. Цим словом називають стан, в якому людина все відчуває занадто сильно. Для неї надяскравими кольорами, надгучними звуками, наддражливими дотиками є ті, що нам здаються прийнятними. Таким людям буквально боляче жити у своєму тілі.

А є такі, що мають надчутливу душу. Називаємо їх тонкими, артистичними, вразливими, нервовими. Ми, звичайні, навіть якщо й розуміємо, як їм щемить від кожного необережного повіву, намагаємося навчити їх «менше відчувати». І, бува, досягаємо в цьому успіху.

Юна (їй 13) художниця Марта з нової книжки Дзвінки Матіяш – неймовірно тендітна, мовби крихка. Ми проживемо разом із нею трохи більше за рік. І за цей час станеться багато всього, що дозволить зрештою сказати: дівчина подорослішала, навчилася контролювати своє «занадто сильне» внутрішнє життя.

У Марти хороша родина, в якій стається банальне диво: мати, яка втратила надію народити другу дитину, вагітніє. Марта переживає це як катастрофу, не менше. Тут і егоїзм єдиної дитини, і страх перемін, і головне: її світосприйняття не передбачає «самовідтворення» й «саморозпорошення». Марта просто не розуміє, як можна хотіти дітей. Метафора «творчість як народження» для неї не працює. Картини – окремо, діти – окремо. Утім, героїня з часом призвичаїться.

«Розумієш, що почалося доросле життя. І ви з мамою одного зросту, а потім одного дня бачиш, що уже вища за неї. І помічаєш у тата сиве волосся на скронях. І вчиш малювати власних дітей, які називають твого тата «дідусем». І розумієш, що доросле життя зовсім інакше, ніж здавалося спершу. Що дорослі так само бояться і сумніваються…»

Дівчина має мудрих старших друзів. Пан Карло вчить її малювання. Він дуже самотня людина. Та згодом стрічає Марію – жінку, яка мріяла в дитинстві стати святим Миколаєм, тож нині допомагає всім, хто цього потребує. Марта до Марії ревнує, здається. Її стосунки з Карлом загострюються. Мала на деякий час перестає малювати. Болісне необхідне відокремлення від людей, від яких вона залежить (як-от від Карла), повертає дівчину до живопису.

Іще ми знайомимося з Поліною, старшою жінкою з особливими потребами, життєрадісною і відкритою. Саме вона є тим елементом у сюжеті, що зв’язує всіх героїв. Поліна «сміється, коли їй хочеться плакати», – юнка поки що так не вміє. Ця поведінкова не-зовсім-брехня, але й не-вся-правда також є для Марти уроком виживання.

Капітоліна й Кекс – друзі-однолітки. Капітоліні з «чорними днями календаря» подруги непросто. Але дівчата якось дають собі раду. Важче з Кексом, закоханим у Марту, але та не любить товстунів. Вона зрештою навчиться відпускати людей, яких не потребує.

Усі ці негаразди Марти – суто внутрішні. Бо на позір і вона, і її оточення – винятково щасливі персонажі. Мінорні інтонації повільного рефлексивного тексту Матіяш не відразу дають це побачити. Коли ж їхнє щастя зрить не лише читач, а нарешті й юна розповідачка – дієві ліки від болісності дорослішання миттєво знаходяться!

Повість Матіяш – про майбутнє. Марта згадує про юнаків, які кілька років тому загинули на Інститутській. Потім була війна – мала її слабо пам’ятає. Дівча малює янголів із Небесної сотні. Щемливий момент. Але важить він іще от чому. Будь-який досвід, набутий Мартою, – трагедійний, травматичний. Її війна не має локалізації. Вона не обмежена датами. Війна відбувається тут і зараз – у свідомості й малюнках художниці, тож її не можна уникнути…

Це лише нюанс сюжету про Марту з вулиці Св. Миколая. Але він показує нам, як працює голова цієї дівчинки. І як нам читати історію про неї, в якій переживання події і власне подія розділені глибокою прірвою надсильних почуттів малої героїні-гіперестензика.

Читво для порозуміння поколінь

Ірена КАРПА. 50 хвилин трави. – Х.: Фоліо, 2004. – 239 с.
Ірена КАРПА. Перламутрове порно (Супермаркет самотності). – К.: Дуліби, 2005. – 216 с.
Ірена КАРПА. Bitches Get Everything. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2007. – 240 с.
Ірена КАРПА. Добло і зло. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2008. – 320 с.
Ірена КАРПА. Піца «Гімалаї». – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2011. – 400 с.
Ірена КАРПА. З роси, з води і з калабані. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2012. – 320 с.

«Вони нас не розуміють! Ми їх не розуміємо!» – «плідний» висновок із взаємин підлітків та їхніх батьків (під супровід грюкоту дверей). Бути посередником у цій наелектризованій розмові – справа апріорі невдячна. Але в літературі такий офірний арбітр є, зветься він молодіжною прозою. Вона про тих, ким колись дорослі були, і про тих, ким от-от підлітки стануть. Інше питання, що довіряти цій прозі на всі сто теж не варто. Картинки «якою вона є, та сучасна молодь?» кожен побачить по-своєму, перелякається надійно й упевниться остаточно: вони нас не розуміють, ми їх не розуміємо.

Говоримо «молодіжна проза» – чуємо «Ірена Карпа». Понад десять років тільки так і чуємо. Звуть її героїнь по-різному, та хай би як кожну з них кликали – Євкою чи Катою – це та сама людина, за проблемами дорослішання й самоусвідомлення якої пильно спостерігаємо, порівнюємо із власним досвідом і чогось отож вчимося.

У «50 хвилин трави» їй 19. Героїню та її вродливого хлопчика заворожують депресивні думки про найвдаліший і найефектніший спосіб самогубства. Від цих розмислів дівчину відвертають хіба що подорожі у Францію та нові – молодесенькі й цнотливі попервах – коханці. Зверніть увагу на повчальний монолог про приреченість стосунків із красунчиками – корисна життєва настанова, може знадобитися.

У «Перламутровому порно» героїня подорослішає й у свої 23 переживе чергову романтичну пригоду. Нині їй доведеться обирати між двома чоловіками – хорошим і прекрасним. Складний вибір, нічого не скажеш. Вона обере самогубство. Невдале, я волію так думати. Тут, до речі, теж є роман старшої жінки (о боже, це у 23!) і сімнадцятирічного юнака.

Уповні ця історія розів’ється в «Bitches Get Everything». «Єдине і чисте кохання до маленького хлопчика» – тут не єдине й не чисте. Перебіги цієї закоханості переривають вельми відверті, подекуди брутальні стосунки ще з десятком чоловіків і двома-трьома дівчатами. Різкий нарис із життя артистичної богеми, так як її собі можна уявляти. (Я достатньо прозоро натякнула, що настільки правдомовну книжку слід читати під ковдрою з ліхтариком? 🙂 ).

Щемлива наївність, інфантильність, цинічність героїв, епатаж, відвертий перебір зі сценами сексу, запальна «нечиста», себто «нелітературна», мова – усе це складається в чітке попередження: дітям вхід заборонено. Врахуйте його й подолайте. Бо, окрім цих зовнішніх «маячків», у творах Карпи надибаємо прекрасний опис підліткових комплексів і способів їх подолання. Скажімо, маєш завеликі очі, жаб’ячий рот, малий зріст і неврівноважену вдачу на додаток – просто знайди людину, яка переконливо розкаже, яка ти прекрасна, і починай потроху сама в це вірити. Або придивися, як і чим доводиться розплачуватися за компроміси із власним сумлінням: піддаєшся, приміром, узагальненим вимогам поганого смаку – і добре, якщо просто розчаруєшся в улюбленій співачці, яка виявиться дурнуватою рогулькою. А ще – нав’язливі тинейджерівські думки про самогубство «працюють» тут якраз до усвідомлення: те завтра, коли за свої вчинки треба буде відповісти, настане в будь-якому випадку – живий ти чи мертвий у тому прийдешньому завтра.

Можна, наприклад, знайти тут ще й купу порад, як маніпулювати людьми; слід читати дуже уважно, позаяк одразу ж вирине думка, що будь-якого маніпулятора можна переграти його методами, первісно нечистими.

«Якась дивна закономірність – запитайте у тих, кому зараз 40. Вражаюча частина колишніх контркультурщиків сьогодні цілком успішні пузаті дядьки»

Усе тут на межі, ніяких «напів». Герої Карпи – по-справжньому сердиті молоді люди (юнки переважно) із простою, двоколірною – тільки чорне й біле – картиною світу в головах. Їх обурює насамперед нещирість. І поганий смак, жадібність, бездуховність, ницість, байдужість як її «приватні» прояви. Максималістам-підліткам це має припасти до душі. І при цьому тут ніхто моралей не читатиме: твоє життя, тобі ним і жити, шануйся.

00

Фото Аліни Кондратенко зі сторінки Ірени Карпи у Фейсбуці

Щоб одержати допуск до цих цілком дорослих історій про несформовану особистість і не отримати від них нервового зриву, варто потренуватися на двох «м’якіших» збірниках від Карпи. Вони сповнені відверто кумедними й приховано дидактичними оповідками про дівча з порядної західноукраїнської родини, якій випало стати мас-медійною зіркою. Автобіографія, еге ж. Мемуари треба починати писати замолоду, це правильно. А то – бережи боже – пам’ять захиріє, і не згадаєш купи корисних цікавинок. Як-от – в якому саме куті подраної обшивки дивана були сховані шоколадні цукерки «на чорний день». Байки ж ці читаються легко; написані доста делікатно, вони захоплюють і розважають.

У «Добло і зло» варті прочитання бодай «Привиди моєї школи», розумні й смішні спогади. Про старшу школу, що очевидно, проблеми, які ми успадковуємо з дитинства і які впливають на нас у дорослому віці. Вибрики й пригоди провінційних підлітків, від невдалої саморобної зачіски до перших глевких млинців (як у кулінарії, так і в романтичних стосунках) – цих смішних юнок, які малюють на натюрмортах у художній школі тільки вуджену ковбасу, легко полюбити. І посміятися – не так із них, як разом із ними. Так само ніжна книжечка «З роси, з води і з калабані» – трішки ностальгійна, що також помагає пригадати, як це – «зачіпати патичками хробаків, щоб дивитись, як вони звиваються, і сперечатись про те, чи справді в них два серця, цілувати і гладити жаб, зблизька роздивлятися їхню ікру-жабуриння». І не важливо, коли це було – 20 років чи 20 днів тому.

Є в останній збірці одна доладна байка, що на неї було б добре звернути увагу дівчаткам. (Та і дорослим тіточкам не завадить!). Героїні не пощастило із зовнішністю, принаймні вона так вважає та щедро іронізує з цього приводу (самоіронія, яка не переходить у самозамилування – сильна риса прози Карпи, так). «От тільки всіхні діти та племінники були худі, красиві, кучеряві і з довгими віями, а я у мами була… розумна дівчинка. З відповідною солідною комплекцією». Цій розумниці випало якось попрацювати моделькою. Дім побуту, де працює її мама, демонструє колегам новий одяг. На малу напинають важку розшиту дублянку (єдине, що застібнулося на її видатному черевці). І от мить, коли гарні дітки знітилися, стає для неї зірковою: упевнено й суворо крокуючи подіумом, ця набурмосена дівчинка-опецьок зриває шквал аплодисментів… У своєму тілі мусить бути комфортно, тоді тебе змушені побачити й оцінити. Дарма критися, коли не сховаєшся все одно. А от що побачать, дивлячись на тебе, інші – уже самій вирішувати. Мудра порада від розумної дівчинки. Гріх не прислухатися.

Збагнули хід думок Карпиних дівчат? Віднайди внутрішню гармонію, навіть якщо вона полягає у граничній ексцентричності думок і поведінки, і тоді світ до тебе стане прихильним. Ясно? Отже, час перейти до тексту, насправді (переконливо кажу!) гідного швидкоплинного підліткового часу й такої ж минущої уваги.

І нарешті, пригодницький, трішки містичний, трішки любовний роман-становлення «Піца “Гімалаї”». У Києві живуть дві сестри – Пема, яка воліє називатися Сонею, і Редька. Серйозну Соню батько все життя наче готує до якоїсь місії. Чому батько? Мама їхня загинула в нещасному випадку, коли молодша Редька була ще немовлям. Зрештою, і тато не розпещує дівчат увагою: він відомий мандрівник і вдома буває вкрай рідко.

Отже, місія. Пема таки має здійснити щось дуже важливе. Але вона обирає врівноважене доросле життя успішного адвоката, а у вир карколомних і божевільних подій кидається Редька – безробітна філоложка, що працювала у доставці піци (дивись назву роману) і вв’язалася через те в бандитські сутички.

Утікаючи від реальної загрози криміналу, Редька приймає пропозицію таємничого інет-співрозмовника й відлітає до Німеччини, де знаходить батькового похресника Дордже. Тепер їм двом, як передбачила дівчині дивна базарна (буквально) баба, слід здійснити важку подорож через Гімалаї (знову дивись назву), щоб доставити на батьківщину «принца у вигнанні». А Дордже – насправді принц, ще й лама в одній особі! Роль Попелюшки – чорноротої й відчайдушної – відведена, ясно, Редці… Досить, більше не спойлеритиму. Хіба що натякну: «Скарб, подорож, пригода. І альтернатива: Київ, срака, смерть». І додам, що всі таємниці (купа їх тут!) надаються кінець-кінцем до раціональних пояснень, навіть тоді, коли пояснення ці стосуються надприродного.

Окрім безпосередньої мети, виснажлива мандрівка через містичні гори «активує» ще й духовне зростання героїв. Обидва завдання буде виконано на відмінно, ясна річ, – роман жанровий і вимоги жанру витримує. Нуднуваті лекції з основ буддизму, які читатиме впродовж подорожі юнак, і цікавіші його притчі, що їх розбавляють уїдливі зауваження Редьки, працюють як своєрідний коментар. Вони передвіщають на позір незбагненні вчинки персонажів і пояснюють їх. Знову й знову. Буддизм – це все ж філософія, а не релігія, – справедливо зауважує Дордже, тож він вимагає послідовного навчання. Головне, що тут їм двом, і нам за ним слідом, треба засвоїти, не таке вже й легке для людини західного типу, – це безпосередність переживання й безальтернативність реакції на нього: «Існують тільки ті об’єкти, які ми осягаємо в цю мить».

Читайте також: Подорожні придибенції Ірени Спок

До речі, саме тоді стає зрозуміло, як пише свої скороспілі мемуари Карпа: усі дитячі та юнацькі спогади вона наново переживає саме тієї миті, коли про них розповідає. Саме тому молодість її героїв – повсякчас актуальна. Персонажі ці завжди свідомі: світ не такий, як твої від нього очікування. Карпа, щоправда, після цієї репліки ставить знак запитання. Але він там зайвий.

Згадувати, як були молодими. Уявляти, як це – бути молодими. Ці процедури можна провадити по-різному. Карпа це добре знає. Вона щедро малює картинки, які вибісять і перелякають батьків (її епатаж скерований саме на дорослого читача, трішки консервативного й злегка забудькуватого) та спокусять і зачудують підлітків (розкутість її думок і мови адресована насамперед їм, реактивним ворогам усіляких табу). Але щось у цих кривих відображеннях має та й збігтися для обох боків; так твориться основа для порозуміння генерацій.

Порада врівноваженим батькам. Бенджамін Спок, мудрий чолов’яга, відомий своєю ліберальною і дієвою педагогікою, зауважував: не забороняйте дітям бавитися в нечистих калюжах, це їм заміняє музику. Карпа – не найгірша для того мелодія.

Порада зацікавленим юнакам і юнкам. Попри врівноваженість батьків, здебільшого читати Карпу вам доведеться потай. І головне: тут діють професіонали, не намагайтеся відтворити прочитане в реальному житті.

Читайте також: Молодіжна проза: що, для кого і навіщо?