Ірена КАРПА. 50 хвилин трави. – Х.: Фоліо, 2004. – 239 с.
Ірена КАРПА. Перламутрове порно (Супермаркет самотності). – К.: Дуліби, 2005. – 216 с.
Ірена КАРПА. Bitches Get Everything. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2007. – 240 с.
Ірена КАРПА. Добло і зло. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2008. – 320 с.
Ірена КАРПА. Піца «Гімалаї». – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2011. – 400 с.
Ірена КАРПА. З роси, з води і з калабані. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2012. – 320 с.

«Вони нас не розуміють! Ми їх не розуміємо!» – «плідний» висновок із взаємин підлітків та їхніх батьків (під супровід грюкоту дверей). Бути посередником у цій наелектризованій розмові – справа апріорі невдячна. Але в літературі такий офірний арбітр є, зветься він молодіжною прозою. Вона про тих, ким колись дорослі були, і про тих, ким от-от підлітки стануть. Інше питання, що довіряти цій прозі на всі сто теж не варто. Картинки «якою вона є, та сучасна молодь?» кожен побачить по-своєму, перелякається надійно й упевниться остаточно: вони нас не розуміють, ми їх не розуміємо.

Говоримо «молодіжна проза» – чуємо «Ірена Карпа». Понад десять років тільки так і чуємо. Звуть її героїнь по-різному, та хай би як кожну з них кликали – Євкою чи Катою – це та сама людина, за проблемами дорослішання й самоусвідомлення якої пильно спостерігаємо, порівнюємо із власним досвідом і чогось отож вчимося.

У «50 хвилин трави» їй 19. Героїню та її вродливого хлопчика заворожують депресивні думки про найвдаліший і найефектніший спосіб самогубства. Від цих розмислів дівчину відвертають хіба що подорожі у Францію та нові – молодесенькі й цнотливі попервах – коханці. Зверніть увагу на повчальний монолог про приреченість стосунків із красунчиками – корисна життєва настанова, може знадобитися.

У «Перламутровому порно» героїня подорослішає й у свої 23 переживе чергову романтичну пригоду. Нині їй доведеться обирати між двома чоловіками – хорошим і прекрасним. Складний вибір, нічого не скажеш. Вона обере самогубство. Невдале, я волію так думати. Тут, до речі, теж є роман старшої жінки (о боже, це у 23!) і сімнадцятирічного юнака.

Уповні ця історія розів’ється в «Bitches Get Everything». «Єдине і чисте кохання до маленького хлопчика» – тут не єдине й не чисте. Перебіги цієї закоханості переривають вельми відверті, подекуди брутальні стосунки ще з десятком чоловіків і двома-трьома дівчатами. Різкий нарис із життя артистичної богеми, так як її собі можна уявляти. (Я достатньо прозоро натякнула, що настільки правдомовну книжку слід читати під ковдрою з ліхтариком? 🙂 ).

Щемлива наївність, інфантильність, цинічність героїв, епатаж, відвертий перебір зі сценами сексу, запальна «нечиста», себто «нелітературна», мова – усе це складається в чітке попередження: дітям вхід заборонено. Врахуйте його й подолайте. Бо, окрім цих зовнішніх «маячків», у творах Карпи надибаємо прекрасний опис підліткових комплексів і способів їх подолання. Скажімо, маєш завеликі очі, жаб’ячий рот, малий зріст і неврівноважену вдачу на додаток – просто знайди людину, яка переконливо розкаже, яка ти прекрасна, і починай потроху сама в це вірити. Або придивися, як і чим доводиться розплачуватися за компроміси із власним сумлінням: піддаєшся, приміром, узагальненим вимогам поганого смаку – і добре, якщо просто розчаруєшся в улюбленій співачці, яка виявиться дурнуватою рогулькою. А ще – нав’язливі тинейджерівські думки про самогубство «працюють» тут якраз до усвідомлення: те завтра, коли за свої вчинки треба буде відповісти, настане в будь-якому випадку – живий ти чи мертвий у тому прийдешньому завтра.

Можна, наприклад, знайти тут ще й купу порад, як маніпулювати людьми; слід читати дуже уважно, позаяк одразу ж вирине думка, що будь-якого маніпулятора можна переграти його методами, первісно нечистими.

«Якась дивна закономірність – запитайте у тих, кому зараз 40. Вражаюча частина колишніх контркультурщиків сьогодні цілком успішні пузаті дядьки»

Усе тут на межі, ніяких «напів». Герої Карпи – по-справжньому сердиті молоді люди (юнки переважно) із простою, двоколірною – тільки чорне й біле – картиною світу в головах. Їх обурює насамперед нещирість. І поганий смак, жадібність, бездуховність, ницість, байдужість як її «приватні» прояви. Максималістам-підліткам це має припасти до душі. І при цьому тут ніхто моралей не читатиме: твоє життя, тобі ним і жити, шануйся.

Фото Аліни Кондратенко зі сторінки Ірени Карпи у Фейсбуці

Щоб одержати допуск до цих цілком дорослих історій про несформовану особистість і не отримати від них нервового зриву, варто потренуватися на двох «м’якіших» збірниках від Карпи. Вони сповнені відверто кумедними й приховано дидактичними оповідками про дівча з порядної західноукраїнської родини, якій випало стати мас-медійною зіркою. Автобіографія, еге ж. Мемуари треба починати писати замолоду, це правильно. А то – бережи боже – пам’ять захиріє, і не згадаєш купи корисних цікавинок. Як-от – в якому саме куті подраної обшивки дивана були сховані шоколадні цукерки «на чорний день». Байки ж ці читаються легко; написані доста делікатно, вони захоплюють і розважають.

У «Добло і зло» варті прочитання бодай «Привиди моєї школи», розумні й смішні спогади. Про старшу школу, що очевидно, проблеми, які ми успадковуємо з дитинства і які впливають на нас у дорослому віці. Вибрики й пригоди провінційних підлітків, від невдалої саморобної зачіски до перших глевких млинців (як у кулінарії, так і в романтичних стосунках) – цих смішних юнок, які малюють на натюрмортах у художній школі тільки вуджену ковбасу, легко полюбити. І посміятися – не так із них, як разом із ними. Так само ніжна книжечка «З роси, з води і з калабані» – трішки ностальгійна, що також помагає пригадати, як це – «зачіпати патичками хробаків, щоб дивитись, як вони звиваються, і сперечатись про те, чи справді в них два серця, цілувати і гладити жаб, зблизька роздивлятися їхню ікру-жабуриння». І не важливо, коли це було – 20 років чи 20 днів тому.

Є в останній збірці одна доладна байка, що на неї було б добре звернути увагу дівчаткам. (Та і дорослим тіточкам не завадить!). Героїні не пощастило із зовнішністю, принаймні вона так вважає та щедро іронізує з цього приводу (самоіронія, яка не переходить у самозамилування – сильна риса прози Карпи, так). «От тільки всіхні діти та племінники були худі, красиві, кучеряві і з довгими віями, а я у мами була… розумна дівчинка. З відповідною солідною комплекцією». Цій розумниці випало якось попрацювати моделькою. Дім побуту, де працює її мама, демонструє колегам новий одяг. На малу напинають важку розшиту дублянку (єдине, що застібнулося на її видатному черевці). І от мить, коли гарні дітки знітилися, стає для неї зірковою: упевнено й суворо крокуючи подіумом, ця набурмосена дівчинка-опецьок зриває шквал аплодисментів… У своєму тілі мусить бути комфортно, тоді тебе змушені побачити й оцінити. Дарма критися, коли не сховаєшся все одно. А от що побачать, дивлячись на тебе, інші – уже самій вирішувати. Мудра порада від розумної дівчинки. Гріх не прислухатися.

Збагнули хід думок Карпиних дівчат? Віднайди внутрішню гармонію, навіть якщо вона полягає у граничній ексцентричності думок і поведінки, і тоді світ до тебе стане прихильним. Ясно? Отже, час перейти до тексту, насправді (переконливо кажу!) гідного швидкоплинного підліткового часу й такої ж минущої уваги.

І нарешті, пригодницький, трішки містичний, трішки любовний роман-становлення «Піца “Гімалаї”». У Києві живуть дві сестри – Пема, яка воліє називатися Сонею, і Редька. Серйозну Соню батько все життя наче готує до якоїсь місії. Чому батько? Мама їхня загинула в нещасному випадку, коли молодша Редька була ще немовлям. Зрештою, і тато не розпещує дівчат увагою: він відомий мандрівник і вдома буває вкрай рідко.

Отже, місія. Пема таки має здійснити щось дуже важливе. Але вона обирає врівноважене доросле життя успішного адвоката, а у вир карколомних і божевільних подій кидається Редька – безробітна філоложка, що працювала у доставці піци (дивись назву роману) і вв’язалася через те в бандитські сутички.

Утікаючи від реальної загрози криміналу, Редька приймає пропозицію таємничого інет-співрозмовника й відлітає до Німеччини, де знаходить батькового похресника Дордже. Тепер їм двом, як передбачила дівчині дивна базарна (буквально) баба, слід здійснити важку подорож через Гімалаї (знову дивись назву), щоб доставити на батьківщину «принца у вигнанні». А Дордже – насправді принц, ще й лама в одній особі! Роль Попелюшки – чорноротої й відчайдушної – відведена, ясно, Редці… Досить, більше не спойлеритиму. Хіба що натякну: «Скарб, подорож, пригода. І альтернатива: Київ, срака, смерть». І додам, що всі таємниці (купа їх тут!) надаються кінець-кінцем до раціональних пояснень, навіть тоді, коли пояснення ці стосуються надприродного.

Окрім безпосередньої мети, виснажлива мандрівка через містичні гори «активує» ще й духовне зростання героїв. Обидва завдання буде виконано на відмінно, ясна річ, – роман жанровий і вимоги жанру витримує. Нуднуваті лекції з основ буддизму, які читатиме впродовж подорожі юнак, і цікавіші його притчі, що їх розбавляють уїдливі зауваження Редьки, працюють як своєрідний коментар. Вони передвіщають на позір незбагненні вчинки персонажів і пояснюють їх. Знову й знову. Буддизм – це все ж філософія, а не релігія, – справедливо зауважує Дордже, тож він вимагає послідовного навчання. Головне, що тут їм двом, і нам за ним слідом, треба засвоїти, не таке вже й легке для людини західного типу, – це безпосередність переживання й безальтернативність реакції на нього: «Існують тільки ті об’єкти, які ми осягаємо в цю мить».

До речі, саме тоді стає зрозуміло, як пише свої скороспілі мемуари Карпа: усі дитячі та юнацькі спогади вона наново переживає саме тієї миті, коли про них розповідає. Саме тому молодість її героїв – повсякчас актуальна. Персонажі ці завжди свідомі: світ не такий, як твої від нього очікування. Карпа, щоправда, після цієї репліки ставить знак запитання. Але він там зайвий.

Згадувати, як були молодими. Уявляти, як це – бути молодими. Ці процедури можна провадити по-різному. Карпа це добре знає. Вона щедро малює картинки, які вибісять і перелякають батьків (її епатаж скерований саме на дорослого читача, трішки консервативного й злегка забудькуватого) та спокусять і зачудують підлітків (розкутість її думок і мови адресована насамперед їм, реактивним ворогам усіляких табу). Але щось у цих кривих відображеннях має та й збігтися для обох боків; так твориться основа для порозуміння генерацій.

Порада врівноваженим батькам. Бенджамін Спок, мудрий чолов’яга, відомий своєю ліберальною і дієвою педагогікою, зауважував: не забороняйте дітям бавитися в нечистих калюжах, це їм заміняє музику. Карпа – не найгірша для того мелодія.

Порада зацікавленим юнакам і юнкам. Попри врівноваженість батьків, здебільшого читати Карпу вам доведеться потай. І головне: тут діють професіонали, не намагайтеся відтворити прочитане в реальному житті.

Читайте також: Молодіжна проза: що, для кого і навіщо?

Українським дівчаткам сьогодні не щастить на красиві любовні історії. Невже застаріли мрії про прекрасного принца? Хіба панянок перестали цікавити казки про кохання? Може, не там дивимося? Спробуймо для початку пошукати прекрасних принців, де їм годиться бути за статусом – у «дівчачому» фентезі.

***
Іграшкові світи фентезі оживають завдяки справжнім почуттям їх мешканців. Найекзотичніші фантастичні краї нічого не варті, якщо там не відбувається історій, які ми схильні зіставляти з власними прагненнями, бажаннями й мріями. Важить у вигадці, зрештою, лише те, що ми, читачі, можемо впізнати й оцінити як знайоме – жадане чи жахливе.

Герої Марини й Сергія Дяченків не міркують (принаймні вголос) про любов. Але саме вона визначає, а подекуди й розкриває їхню сутність. Кохання для них завжди є свідомим вибором – тим, що порушує хід життя. Але таке почуття треба заслужити.

– Ліно, ти коли-небудь мріяла вийти заміж за принца? – Ні. Тобто так… Тобто всі дівчата мріють, коли їм років дванадцять. Напевно. Але… – я затнулася. У мене ледь не вирвалося, мовляв, хто познайомиться з принцами поближче, той не мріятиме про них.

Перше кохання для персонажів найважливіше: не тому, що перше й «далі буде», а тому, що стається вперше, і вже ніщо не буде як раніше. Світ раптово й невідворотно дорослішає. Завдання юних закоханих – уникнути пастки «бути не тим, ким ти є, і любити не того, кого варто». Про любов як випробування розповідають усі варіанти першого кохання в романах Дяченків; далебі, прості любовні історії тут стають складними сюжетами про дорослішання.

Звичайна школярка Ліна Лапіна дізнається, що вона – маг дороги й має виконати певну місію у королівстві Оберона. Часу на всілякі дурниці на кшталт бурхливих романів і швидкоплинних закоханостей у героїні фентезійної трилогії мало. Їй із книжки в книжку треба рятувати Королівство: то Оберон заблукає дорогою на нове місце, то дасть обіцянку під страхом смерті повидавати принцес заміж, а принців-наречених ніяк не знайде, то взагалі щезне й залишить Королівство на поталу Сарані. Та й майте сором, дівчині всього тринадцять років! Але ж маг доріг мудра не по літах. У всьому… окрім хлопців, до яких прикипає.

У «Ключі від королівства» поруч із Ліною перебувають два юнаки – суровий наставник Гарольд та улесливий принц Олександр. Прихильність Ліни дістається принцу. Заради нього вона зраджує короля і бойову дружбу. І не те щоб Олександр був якимсь надмогутнім злодієм, він просто нікчема: «Просто слабовольний. Просто егоїст. Мало таких?». Нетутешній дівчині в чарівному королівстві надприродні здібності інших на якусь мить затьмарюють суто людські якості оточення – чи їх брак.

На щастя, Ліна завжди має другий шанс. У Королівстві час минає швидше. І коли в «Королівській обіцянці» вона повернеться туди, на дівчину чекає зустріч із дорослими Гарольдом й Олександром: один перетворився на статечного батька (а сина назвав на честь Ліни), другий – на негодящого чоловіка. Та й у немагічному світі поряд вірний однокласник Макс. Час закріпити урок? Гм… Під час подорожі за Відьомську Печатку Ліна захоплюється некромантом Максиміліаном. І погані хлопці виявляються для юної дівчини-мага набагато привабливішими за прекрасних принців.

У романі «Зло не має влади» Ліна знову зустріне Максиміліана, вже досвідченого чорного мага. І в найгірші моменти протистоятиме справжньому лиходієві в його особі, що узурпував владу в Королівстві. Але у фінальній битві некромант піде проти власної природи: влада Ліни над ним, істинно магічна, сильніша за чари.
Наприкінці останнього твору Ліна полишає Королівство, хай чарівна країна й чекатиме на її повернення. Зрештою фантастичний край знімається з міста, коли магія вичерпується від буденності подій і тривіальності почуттів. Тож не дивно, що все зло в Королівстві має одне джерело – це Оберон, що одружився з принцесою, яку шанував, але не любив.

Так і сяк натякають упертому магу дороги автори: добрий друг завжди поруч. Але часом Той Самий так близько, що не розгледиш. А тут іще як не прекрасні принци, так спокусливі поганці поблизу вештаються! Ще ж у першому романі, здається, дівча усвідомило: «Ну чому мені цей принц на дорозі трапився? Все так добре складалося…», – а от ні, знову й знову робить ті самі помилки. Колись та має навчитися. Битва пліч-о-пліч із коханим за Своє Королівство – не останній у цій справі урок.

Юна Лана з «Дикої енергії» живе спочатку в Місті й уважає себе енергозалежним «синтетиком». Згодом вона переміщується у Верхнє Місто до непокірних «диких» і починає відчувати свободу самоусвідомлення (але все ще не здатна до чистого польоту, як інші «дикі»). Нарешті вона опиняється в гірському племені «вовків», де стає новою Цар-матір’ю та здійснює пророцтво, знайшовши спосіб подолати енергетичну кризу.

У всіх трьох світах поряд із Ланою перебувають чоловіки – щоправда, лише на правах товаришів і наставників. А от закохується вона у «вовка». Ця любов стає наочним маркером: дівчина нарешті потрапила до своїх і відтак може здійснити належну їй місію. Кохання «дикої» і «вовка» запускає пророцтво про руйнацію Заводу (такого собі інституту з винищення людей) – воно докорінно змінює світ, що оточує закоханих. Їхній любовний союз – це буквальний вибух.

Шістнадцятирічна Саша з «Vita Nostra» прибуває у магічний університет. Усе, що має засвоїти студентка-відмінниця, пов’язано з виходом за межі внутрішньо дозволеного. Будь-яке навчання – присилування., будь-яка культура – насильство над особистістю. «Ви внутрішньо незрілі і тому вас слід примушувати, і примушувати жорстко», – розтовмачує Саші наставник.

Як гадаєте, коханню в цьому світі місце є? Так, у ньому люблять того, за кого страшно. А часто – й того, із ким страшно.

З однокурсником Костею Сашу пов’язують складні й напружені стосунки. Щиро закохані одне в одного, близькі друзі й соратники, вони не можуть бути разом. Через необережно сказане слово (а слова в цьому світі мають владу) юнак зраджує Сашу. Саша, як і Лана, – дівчата дорослі. Їхні історії розповідають не тільки про перше кохання, а й про перший секс. На зміну любові-образі до Саші приходить любов-бажання: вона захоплюється першокурсником Єгором. І тепер уже юнакові доведеться пережити зраду.

Рушійною силою у світі «Vita Nostra» є конфлікт (само)пізнання й любові. Навчаючись, Саша трансформується… ні, не скажу в кого, щоб не порушити інтриги, але «Vita Nostra» – роман із циклу, цілком невипадково названого «Метаморфозами». Її кохання до Кості й пристрасть до Єгора – етапи перетворення. Зрештою дівчині доводиться вибирати між збереженням себе й людьми, яких вона любить. Нелегкий вибір, та й не такий однозначний.

Хлопець, що був закоханий у Сашу в школі, влучно схарактеризував її – «закодована принцеса»; «не зміг принцесу розкодувати», – уїдливо повернула йому репліку дівчина. Вважайте, це стислий зміст непростого твору.

Ліну, Лану, Сашу визначають їхні надздібності. Вони відкривають дівчатам шлях в інші світи, де чекає перше кохання – щасливе або ні. Вони не є пасивними спостерігачками: героїням доводиться діяти, а отже, помилятися й виправляти помилки. Їхнє кохання – це й винятково дія, вчинок.

А от героїня «Ритуалу» ніяких надздібностей не має. Хіба що незвично негарна, як для принцеси. Крім того, вдача в Юти – теж не з казкових: «До її обличчя, до її фігури та ще й кепський характер, дратівливість і впертість». Але насправді принцеса неймовірно щира й надзвичайно цікава. Останнє стане в пригоді, коли її помилково (замість красунечки-сестри) вкраде дракон. Арман, у людській подобі – загадковий та відчайдушно самотній юнак, звертає увагу на живий розум і чисте серце Юти. Так починається їхнє кохання. На заваді йому стануть закоренілі уявлення й забобони: дракон має, як відомо, жерти принцес, а останні – виходити заміж за принців. Таким-бо є ритуал, а ритуали мусять здійснюватися. А далі буде історія мандрівного дракона й заміжньої принцеси, слабкодухого чарівного принца й жертвоприношення (такий собі місцевий варіант розлучення), неправильного вибору, останньої битви й вічного кохання.

Любов у «Ритуалі» висвітлює в героях найкращі та найгірші якості. Прекрасний і мужній принц Остін виявляється боягузливим віроломним негідником, кровожерливий дракон – люблячою відданою людиною, потворна принцеса – відчайдушною красунею. Щире кохання нівелює всі статуси й ритуали. «Розпростертий на піску чоловік дивився на жінку, прикуту до скелі. У променях високого сонця вона була нестерпно прекрасна», – і триває історія про просто чоловіка і просто жінку. Це світ, в якому зістарилися казки – точніше, подорослішали разом із героями.

Кажуть, коли ми кохаємо, то бачимо людину такою, якою її задумав Творець. Закохані дівчата Дяченків наділені непересічною здатністю – полюбивши, бачити себе такими, якими їх було створено, тобто неповторними, у найкращому й у найгіршому. Може, мудра магія цих світів у тому й полягає, що коли навчишся любити себе, стаєш достойною кохання?

***
Маю зазначити, з порядними принцами скрутно навіть у фентезі. Тож доводиться дівчатам як не в дракона закохуватися, так у вовка; на тлі недорозвинених принців виблискують навіть некроманти. Принаймні вибір у них є. Певний асортимент любовних історій мають наразі й юні читачки, спраглі чарівних казок, – хай і йдеться про пересічних йолопів у ролі чарівних принців.

Таким, мабуть, був би роман, написаний колективним розумом підлітків. Трішки містики, трішки загадок, подорожі, купа нарваних і мудрих друзів, нескінченні вечірки якнайдалі від батьків, грубі гроші-просто-з-неба, неконтрольовані ревнощі, неправильні рішення, які не вимагатимуть ані вибачення, ані розкаяння, очевидні відповіді на складні питання, банальні трагедії і глибокі страждання – в «Яловохусі» Михайла Іваська є все. Вистачило б на кілька томів. Зрештою, так і буде – роман презентовано як першу книжку про Луку Білобога.

Ще малими герої почули від учительки про острів щасливчиків. Ті, хто на ньому побуває, повертаються просвітленими й відомими на весь світ (зауважте, самопізнання і слава – синоніми). Учителька відтак зникає, але з’являється через десяток років відомою письменницею. Отож острів існує, – роблять висновок кмітливі молоді люди (Лука й Марі щойно закінчили школу). Разом із ними таємничу місцину шукають Марко, названий брат Луки, Лені, бойфренд Марі, та інші. Коли стає відомою передумова перебування на острові (смерть обох батьків або коханої людини), запрошення отримують лише Марко – він круглий сирота, і Марі – Лені помирає від лейкозу.

«Я добре пам’ятаю, яким щирим був тоді мій сміх. Пам’ятаю маму, тата, бабусю, старенького песика Чіпа. Будиночок у передмісті. Дерева біля будинку. Запах повітря. Наше прекрасне життя. Моє чудове дитинство. І взагалі, усе тоді було ідеальним».

За схемою це роман-виховання. Через детальний опис циклів життя (у «Яловохусі» – раннє дитинство, юність і далі буде) нам пропонують побачити, яких метаморфоз зазнають людина і світ, що її оточує. А головує завжди питання про причину й наслідок: людина міняється, бо міняється світ, чи навпаки? Щодо роману Іваська, відповідь неоднозначна в будь-якому разі, позаяк неоднозначні, а радше невизначені, тут і людина (чит.: герой), і світ (чит.: його оточення і вчинки).

Щодо героя, нам наполегливо підказують: ми маємо справу з неординарними особистостями (автор цього щиро прагне, але його уявлення про неординарність вичерпується, здається, червоним волоссям, роботою в бібліотеці й татуюваннями). А насправді спостерігаємо кілька варіантів того, як поводяться звичайні люди за неординарних обставин. Люди, які потрапили на Яловохус, називають себе страждальцями. Всі інші – очікувальники: зрештою, на острів потраплять усі, позаяк досвід смерті невідворотний.

Щодо оточення, світ, у якому відбуваються події роману, атрибутувати неможливо. Його персонажі живуть у реальності, яка складається з тб-картинок. І от випускники школи в передмісті їдуть на шкільний бал лімузином, накупивши напередодні в райцентрі вечірніх суконь і смокінгів… Десь – тобто ніде? Десь – тобто всюди?…

Для «Яловохуса» натомість є важливим момент, коли життєвий досвід героя збігається з досвідом, який переживає читач. Ідеться навіть не про втрату, як може здатися на перший погляд, а про (самопо)жертву. Розказана історія – своєрідний ритуал офіри: один має померти, щоб другий усвідомив себе. Так оприявнюється основний закон буття – коли іншого приносять у жертву замість мене, я жертвую собою через іншого.

Необхідне попередження: у книжці вказані один редактор і два коректори. Певно, вони захопилися митарствами Луки, бо роботи своєї не виконали. Кількість помилок, мимодруків й усілякого граматично-орфографічного неподобства приголомшує.

Є таке старезне, німе і чорно-біле кіно «Піппа проходить». Піппа – дівчина, яка йде вулицею і співає. Люди, зайняті своїми справами – часто нечистими та ганебними, – чують її спів і під його впливом відмовляються від ницих намірів, виправляють уже зроблені помилки, розкаюються у злочинах. Поки звучить спів Піппи, світ стає трохи кращим, зрозумілішим, добрішим. Читаючи «Ту, що прибула з неба» Бориса Гуменюка, я весь час згадувала – в обхід очевидних авторських вказівок на «спорідненість» тексту з «Маленьким принцом» Сент-Екзюпері – саме цю напрочуд наївну кінострічку.

Одного дня в будинку дуже літнього чоловіка (який прагне забути про свій вік) з’являється маленька дівчинка. Він називає її Олесею. Скільки років має дівча, збагнути важко: воно крихітне, бо засинає у ліжку з двох крісел; достатньо доросле, щоб одягатися й умиватися самостійно, але таке мале, що не може дати ради своїм косам. Олеся надто спостережлива, кмітлива, навіть мудра для звичайної дитини. Втім, це головне: дівчинка справді незвичайна, її дитинство – таке собі дитинство взагалі, думки і спогади про нього.

«Була дівчинка ангелом, прибулицею з далекої зірки чи, може, так проявилася моя власна душа, я й досі не знаю. Зрештою, це не так важливо»

Про походження Олесі мало що відомо. Господар будинку озвучує кілька цілком правдивих версій: дівча народилося з пахощів квітів, його загубили перелітні птахи, його космічні батьки потрапили в холодні світи, а донька йде їх визволяти, Олеся – чарівна інопланетянка, янгол чи, може, душа втомленого дорослого чоловіка. Здається, правда криється в останньому твердженні, адже поки герої «Тієї, що прибула з неба» не зустрічаються в усамітненому будинку, вони снять одне одним. Олеся проживає вві сні марудне життя чоловіка середнього віку, а її гостинний господар – чарівні пригоди маленької дівчинки, яка живе у квітці лотоса і спілкується з різними чудернацькими створіннями: антилопою і вовком, вужем і гадюкою, братами-каменями, птахами, квітами і найдивнішими зі створінь – людьми. Ці мудрі істоти знають про життя більше, ніж бідний чолов’яга, що ходить на полювання, водить авто, гуляє з собакою і робить безліч так само нудних речей. Олеся з’являється, бо мусить чогось навчити його, адже «коли такі посланці приходять – а в мене є підозра, що свого часу вони приходять до всіх без винятку людей, – ті починають змінюватися. Вони пробують дорости до безпосередності дітей, знову вірять у дива і дивляться на світ щирим поглядом дитини».

«Та, що прибула з неба» – не казка, власне, а притча, навіть такий собі сувій притч. Кожна окрема частина повісті читається як самостійний твір. Герой або героїня зустрічають когось, хто розповідає свою історію, наприкінці співрозмовники роблять певне морально-етичне узагальнення: герой чогось навчився і може рухатися далі. А от про яке «далі» йдеться – якраз найцікавіше. Дивовижна історія Гуменюка не пропонує істин в останній інстанції. Та й де їм узятися в розмовах маленької, трохи наляканої дитини й літнього, вельми втомленого чоловіка? Вони разом розмірковують про людей: мовляв, ті вважають, що рухаються у правильному напрямку, навіть якщо плавають по колу (наче акваріумні рибки); не мають власного обличчя, бо звикли відбивати чужі личини (як-от дзеркало, що ніколи не бачило себе). Втім, люди здатні змінюватись і чекати на диво. Це і є основною мелодією «найпростішої з казок» Гуменюка.

«Ой, Лише» з назви хуліганської книжки Валентини Захабури – не той довгий матусин видих, що супроводжує витівки улюбленого дитинчати: «Ой лишенько ти моє». Це ім’я цілком дорослого й інколи серйозного Григорія Каламарчика, майбутнього найгеніальнішого поета сучасності. Просто «Лишко» замість «Гришка», йому, серйозному інколи, більше личить. І ви не повірите! «Ой» – це теж ім’я: голомозої дівчинки-вундеркінда Ойки, яка через втрачені молочні зуби не вимовляє звука «л».

Ойка й Лишко – не пустуни. Вони просто весь час потрапляють у кумедні (буквально – комедійні) ситуації. У цьому сенсі Захабура продовжує літературну традицію, в якій знайшли собі місце й «Тореадори з Васюківки», і «Чудеса в Гарбузянах», і всілякі закордонні Пеппі Довгапанчоха й Суботик.

Дітлахи – сусіди, хоч Ойка в будинку Лишка й новенька, бо родина щойно в’їхала, але їхні батьки знайомі з дитинства. А ще Ойка, молодша за Лишка на два роки, навчається з ним в одному класі: дівчинка страшенно розумна… Від розуму в цих двох – і пригоди, і проблеми. Хоча проблеми – то для красного слівця, хіба що непарні шкарпетки й жаб, намальованих на крутому татовому байку, можна так назвати. Світ, в якому живуть малі, безконфліктний і безпечний.

– То яка в мене родина? Унікальна? Талановита? Дивовижна? – я намагався допомогти.
– Ну, щось подібне… Та чого оце я мнуся – божевільна! Ви всі просто психи!
– Упс, хтось проколовся? Тато?

Світ, у якому щоранку батьки й діти стрибають на ліжку. Солідарно з тобою поголить голову смішна дівчинка-сусідка. Гопник, який мав намір украсти твою мобілку, чемно проводжає додому. Стара сусідка зверху фарбує волосся на бузкове і стає схожою на японську ляльку. А однокласник, якому ти не дала списати, із вдячності катає тебе на плечах. І якщо через заметіль шкільні друзі не прийшли на день народження й батьки додому не встигають, можна відсвяткувати з водіями, які позастрягали в автомобільних корках… Не буває такого? – А хочеться!

У книжці немає однієї, магістральної історії. Хоч як Лишко наголошує, що треба все розказувати правильно: спочатку одне, потім друге, – але захоплюється і «плутає» порядок подій. Зрештою, «Ой, Лише» – такий собі колаж: уже не збірник оповідань, але ще не повість. Кожен розділ – нова оповідка; доволі динамічно. Але на такій швидкості деякі історії нам забувають розказати до кінця: як-от Ойка взялася лагодити трьом місцевим хуліганам мотоцикл – чи впоралася мала із завданням? А про окремі сюжети лише згадують і, заінтригувавши нас, полишають: от уявіть, як Лишко глядить сусідських близнюків-немовлят. Натомість цю злегка-мішанину компенсують, скажімо, делікатні пояснення, чому одружуються літні люди й чому буває складно дружити з вундеркіндами. Розумна книжка.

Смішна, шалапутна книжка, розважальна. Її авторці, як і героям, бракує серйозності. Здебільшого на щастя… Хоча мені от здалося, що згадувати Коробчука з Горобчуком і Малковича із Фальковичем, коли Лишко вирішує бути геніальним поетом, і перетворювати дотепну байку на трішки-памфлет не варто. Почуття міри, яке намарне виховують у малих їхні такі самі некеровані батьки, не завадило тут хоча б одному дорослому, позаяк… Хочете хорошу новину? Авторка пообіцяла у післяслові: пригоди кмітливої парочки та їхніх божевільних родин триватимуть!