«Одинадцять помідорів і один маленький» – дебют успішної письменниці й перекладачки Євгенії Кузнєцової у жанрі дитячої повісті. Змінивши вікову аудиторію на 9+ (хоча це не точно, оскільки читачі й читачки 30+ впізнають багато знайомих речей), Євгенія лишилася вірною своїй одвічній пристрасті – помідорам.

«– Ну, а це що?
– Це – ґаджет! – сказав вдоволено Олег. – Це те, що нам заборонили!
– Який же це ґаджет, якщо тут ніякого екрана немає? Як у нього тицяти?»

Це повість про літню пригоду, що почалася з катастрофи й продовжилася страшним покаранням – позбавленням ґаджетів до кінця літа. Трійко дітей загралися й зіпсували кілька відер тітчиних помідорів. Здавалося б, що такого? Однак не все так просто, адже: «Окрім духовки, тітка Лола ще любила помідори. Боже, як вона любила помідори! Та вона сина свого не любила так сильно, як помідори! Помідороодержимість тітки Лоли не знала меж. Її спальня виходила на помідорове поле. Власне, весь город біля хати і був помідоровим полем». Забігаючи наперед, зазначимо, що тітка Лола була підприємицею і заробляла на життя фермерством. Вона вирощувала помідори й любила цю справу з дитинства. Властиво, коріння конфлікту, що рухає сюжет, лежить саме в цій давній любові. Точніше в тім, що не всі поділяють пристрасть до помідорів і роботи на землі.

Покарані відсутністю ґаджетів (старенький кнопковий телефон із грою-змійкою, який видали натомість, не рахується), головні герої, двоюрідні сестра і брати – Устина, Іван та Олег – потрапляють у хатинку, в якій у дитинстві гралися мама Олега й батько Устини та Івана. Там вони знаходять старовинний ґаджет і, звісно ж, миттю порушують заборону й умикають його. Це приставка «Dendi» та жовта касета з грою до неї – такими гралося покоління нинішніх 30-літніх. І все було б нормально, якби з приставки не вискочив капосний садовий гном! Який – о жах! – знову взявся нищити тітчині помідори! Гном погрожує знищити все, якщо діти не дограють у гру. Та біда – пароль до гри втрачено! Хто ж розгадає цю загадку і врятує дітей, помідори й решту літа?

Як і в дорослих текстах Євгенії Кузнєцової, в її дитячій книжці багато гумору та іронії, близьких дорослим. Водночас і діти в цій історії стикаються з минулим своїх батьків – саме так, як належить дітям – зі здивуванням і легким знеціненням досвіду попередніх поколінь. Та попри пригоди, є в книжці «Одинадцять помідорів і один маленький» дещо дуже важливе – істинна любов до своєї справи, в якій можна вплив Григорія Сковороди з його сродною працею, і… звісно ж, смак до помідорів, великих і маленьких – усяких!

Я не кривитиму душею, сказавши, що чекала на цю історію. Як чекаю на кожну книжку Галини Ткачук, однієї з найулюбленіших моїх дитячих письменниць. Книжки Галини шанувальники й шанувальниці цінують насамперед за оригінальний гумор, незвичних персонажів і круті повороти сюжети. Так ось, третього в «Дубі Трьох Лісовиків» не буде – натомість буде плинна й затишна історія зміни сезонів, на тлі якої розгортатиметься звичайне життя лісових мешканців. Щоправда, ці мешканці самі собою незвичайні, адже йдеться про творчо осмислений український фольклор. Цього разу головними дійовими особами є не мавки й русалки (хоча вони в тексті також зустрічаються), а лісовики, яких в історії до кольору й до вибору.

«– Ви на Озерній галявині всі дивні, – сказала вона, бо не придумала, що іще можна сказати за таких обставин»

Власне, дуб – це місце проживання, як можна здогадатися, трьох лісовиків. На першому «поверсі» мешкає буркотун Очеретяник, на другому – легкий на вдачу Комаха, а на третьому – Гайстер на прізвисько Довгоногий, який не може всидіти на одному місці. Часто в когось із них «тусить» сусід-білка Кирило, якого всі називають так тільки тому, що не можуть вимовити його справжнього імені (я його, до речі, також не запам’ятала). Якогось дня до друзів прибивається лісовичка Вушанка, чия суперсила – чути найменші порухи в лісі.

Друзі не переживають карколомних пригод, але проживають дуже справжні емоції. Поміж буденних справ і приготувань ми дізнаємося, що в Комахи, Гайстра та Вушанки проблемні стосунки в родинах. Саме тому перші двоє відселяються з родинних гнізд до Очеретяникового дуба, а Вушанка регулярно йде з дому. У цих зворушливих історіях, які розповідаються між іншим, можна впізнати тендітних молодших підлітків, що так само шукають свою компанію та потребують розуміння. Комаха – діяльний і талановитий актор та режисер театру, проте попри успіхи у цій справі найдужче йому хочеться, щоб до нього на виставу прийшли рідні брати. Єдиний, у кого з сім’єю все гаразд, це Очеретяник. Саме він, попри буркотливу вдачу, приймає всіх чужинців, усім допомагає й загалом проводить часто невидиму, але важливу роботу.

Театр – окрема філософія цієї книжки. Здавалося б, можна було просто вигадати й описати побут лісових мешканців, які раз по раз п’ють на гілці чай (до слова, кілька разів герої за сюжетом таки п’ють чай-із-усіх-трав-лісу-з-отруйними-включно). Додати кумедну білку, яку майже ніхто не розуміє, – і вийде успіх, як у десятка книжок такого типу. Проте персонажі «Дуба Трьох Лісовиків» – істоти творчі. Тож на сторінках повісті вони творять сенси: розгортається дві вистави – весняна та осіння, на прокидання природи й на засинання. Звісно, не обійшлося без кумедних ситуацій, які додають гумору й життєвості в сюжет.

«Дуб Трьох Лісовиків» проілюструвала Ксенія Маркевич. В історії домінують кольори весняного й осіннього лісу, персонажі зображені з великою любов’ю – і в них легко впізнати дитячі характери. У тексті майже не відбувається нічого магічного, якщо прийняти до уваги, що вся історія – це добра дитяча казка. Проте споглядаючи виставу й акторську гру Комахи, перевдягненого на господаря лісу Шума, усі глядачі й глядачки переживають дивовижні емоції. Давні греки назвали цей ефект катарсисом, і це те найкраще, що ми можемо взяти від мистецтва.

Поки ще зима, у вас є шанс зустріти величезну білу істоту, що нагадує снігову людину. Ці істоти теплі й добрі, вони піклуються про своїх дитинчат і ховаються від людей. Звуться вони «снігові тепли», і зустріти їх можна у новій книжці Катерини Бабкіної «Сніговий тепл».

«Віддавна звик чаїтися, – сумно сказав дідусь. – Ховатися, не казати зайвого, висовуватися поменше… Так і не відвикну. Бабуся твоя ду-уже цього не любить»

Це фентезійна казка, що починається цілком по-реалістичному – з переїзду самостійної мами та її сина у старий-престарий, практично аварійний будинок у центрі мегаполісу. Будинок, або ж «оселя», як називає його Мік, головний герой книжки, – давнє «гніздо» родини хлопчика. Тут жив його дідусь, тут мешкали і його предки до того, як влада відіслала їх далеко – імовірно, десь у Сибір. Саме там дідусь уперше й зустрів снігового тепла, там-таки закручуються стосунки двох видів, коли одна родина рятує іншу, а та у свою чергу допомагає навзаєм. Разом із Міком ми дізнаємося про історію родини дідуся, про заслання й виживання в суворих умовах краю СРСР, а також про втечу й переховування свого справжнього імені практично все подальше життя. Як «важкі» таємниці впливають на дорослих і як, у свою чергу, впливають на дітей – провідна тема книжки Катерини Бабкіної. Друга тема – до чого призводять ситуації, коли діти беруть на себе відповідальність, яку мають нести дорослі. «Твій дідусь вічно все приховує, криється, замовчує. Я гадаю […], так чинити не слід. Бодай тому, що це в собі самому дуже важко витримати. Майже неможливо», – каже Мікові бабуся.

Мікові, або ж Міколаю, сім років. Він ходить у другий клас у нову для себе школу. У старій залишилися його друзі. Самотність, вибудова довіри – ті проблеми, з якими доведеться зіткнутися малому. Це якщо не рахувати інших, як-от випадково знайдене дитинча велетенської, невідомої науці тварини; дідусевих таємниць, які він просить нікому не відкривати; і відсутності поряд надійних дорослого – оскільки мама весь час на роботі, щоб заробити їм на життя. Мік переживає крайній відчай, коли заради дідусевих таємниць мусить відштовхнути тих, кого любить. «Нікому не можна довіряти» – істина, яку передали дідусеві, очевидячки, його батьки, що пережили період радянських репресій, і яку дідусь мимоволі передає далі. Як це впливає на дітей, видно по стражданнях Міка. Хлопчик від розпуки навіть занедужує.

У літературі для дітей ми часто стикаємося з тим, коли діти – головні рушії всіх пригод. Дорослі в цей час займаються своїми справами. У «Сніговому теплі» найближчі для Міка дорослі – його мама і дідусь – розгублені настільки, що хлопчик мимохіть бере на себе функцію опікуватися ними. Мік переживає, як мама впорається зі своїм виступом у школі, дізнавшись правду про його стосунки з однокласниками. Він бачить маму нещасною маленькою дівчинкою, яку слід оберігати. Дідусь просить Міка нікому не видавати таємниці снігового тепла, сам не маючи плану порятунку істоти, і Мік мучиться й мимохіть бере відповідальність за дитинча. Хоч він і сам – дитина, про яку слід попіклуватися. Не витримавши напруги, Мік ніби «тікає» у хворобу. А тим часом мама, дідусь і навіть батьки маленького тепла вирішують свої проблеми й готують план дій, щоб нарешті зайняти свою позицію дорослих. (До слова, чи не єдині люди, що від початку послідовно поводяться по-дорослому – няня Злата і вчителька 2 класу пані Катя.)

Що добре: історія загалом жвава й розплутується позитивно. Усі дорослі знаходять опори для себе, щоб відтак підтримати дітей. Адже тільки тоді, коли діти в безпеці (яку гарантують їхні найближчі дорослі), зникає тривога і з’являються сили на зростання й дослідження світу. І, без сумніву, – на те, щоб святкувати життя.

Понад 160 тисяч примірників серії «36 і 6 котів» і сувенірка, безліч шанувальників і шанувальниць, розтягнені на цитати фрази персонажів – без сумніву, це ознака успіху в нашому літературному світі. У чому ж секрет популярності «36 і 6 котів» Галини Вдовиченко, серії, що від першої книжки розлетілася до вдячних читачів і читачок (загальний наклад першої книжки – 79 тис примірників, і ця цифра щодня росте)?

У мене є кілька версій.

Перша – це величезна кількість різних персонажів, із якими діти можуть асоціювати себе. Хтось усе коментує, як Коментатор Чорний Кіт, хтось весь час потрапляє в бійки, як Голота й Кутузов, хтось малий у великій компанії і весь час плентається під ногами, як малі кошенята. А хтось велично споглядає все з висоти свого досвіду й благородного походження, як Баронеса. Кожен із котів має свої особливості мовлення й поведінки. Усім є місце в котячій великій родині, і всі вони попри різність – команда.

Друга версія – про вибір персонажів. Хто не любить котиків, та ще й майстерно намальованих ілюстраторкою Наталкою Гайдою? Герої намальовані як персонажі мультфільму, а оскільки текст дуже динамічний і комічний, то й уяві художниці є де розгулятися, промальовуючи характери персонажів.

Третя версія – універсальність проблематики, проте водночас і локальний колорит, що дозволяє авторці безкінечно розбудовувати життя котів і їхніх двоногих друзів. Серіальне продовження було логічним, адже характери виявилися такими живими, що саме по собі їхнє співіснування провокувало конфлікти, комічні епізоди й пригоди.

Однак погодьмося, що якби не успіх першої книжки серії, решти могло б і не бути. Як свідчить керівниця відділу PR & Marketing «Видавництва Старого Лева» Оксана Зьобро, «діти не просто надихнули, а буквально взяли в облогу Галю, випрошуючи її спершу написати продовження першої книжки, а потім не зупинятися і писати далі і далі».

Однак припускаю, що якби наступні книжки були написані менш вправно, серія могла б «заглухнути» на півслові – і не було б ні пригод котів-детективів і партнерства з майже сотнею бродячих собак, ні котів-компаньйонів і зворушливого сюжету про будинок стареньких, ні котів-рятувальників і важливого сюжету про межі допомоги. «Цей текст унікальний, бо він надається до різних жанрових інтерпретацій, – коментує головна редакторка ВСЛ Мар’яна Савка. – І можна легко собі уявити і власне мюзикл на сцені, і мультиплікаційний фільм, і книжку з додатковою реальністю». Властиво, забігаючи наперед, скажу, що у 2018 році відбулася прем’єра італійського мультсеріалу «44 коти», творці якого скористалися прийомами, які задовго до того використала у своїй серії Галина Вдовиченко. Наприклад, у серіалі є кіт Фрикадель, а у книжці – Сордель і Ля Сосис. У серіалі – киця Міледі, а у книжці – Баронеса. Цікаво, як виглядає ця історія у правовому полі, оскільки перша книжка української серії вийшла за три роки до італійського мультика.

«Моє ім’я Голота, і все у житті залежить від того, як на це поглянути. Візьмімо, наприклад, нормальну людську температуру. Тридцять шість і шість, правильно? Температура здоров’я. А сорок два – це не просто погано, це – гірше не буває.
Тридцять шість і шість – добре, сорок два – жахливе неподобство. Залежно, як подивитися на одні й ті ж цифри!.. Нас тут рівно тридцять шість і шість, тридцять шість дорослих та шестеро маленьких. Хороша цифра. Цифра щастя, здоров’я та гармонії. А про цифру сорок два ми навіть не згадуватимемо, гаразд? Домовилися?»

Четверте – не версія, а радже ствердження – історії про котів написані з величезним теплом і гумором. Хоч би який замурзаний і бродячий був кіт, відчувається, з якою любов’ю авторка ставиться до свого персонажа – кожного з кількох десятків (якщо враховувати й собак, які з’являються у другій книжці, то рахунок іде на сотню з гаком). У кожному зі своїх персонажів Галина Вдовиченко бачить прихований чи явний талант – а це, погодьтеся, дуже важливо для дитячої книжки.

Нам цікаво спостерігати за тим, як серйозно коти підходять до «мистецтва» дряпопису і як не менш серйозно потім розслідують викрадення картин. Серце тріпоче, відчуваючи любовну лінію Стаса і його нової знайомої. Ми співпереживаємо самотнім мешканцям старечого будинку, в якому так бракувало руху – і чотири десятки котиків додають будням стареньких вітальності.

Повертаючись до феномену «36 і 6 котів» (чому аж ніяк не 42, читайте в рецензії Ірини Гищук), найвірогідніше, зійшлися вкупі всі ці важливі складові, адже в дитячій книжці неможливо схибити ні в тексті, ні в оформленні, ні в позиціонуванні. Я також запитала в авторок серії «36 і 6 котів», у чому ж популярність їхніх героїв.

Галина Вдовиченко, авторка:

Сказати, що діло в героях – котах; чи в їхній кількості, чи в тому, що там немає авторського загравання й повчань, що те і се … – то «так», і «ні» одночасно на кожен варіант відповіді. Я не знаю, чому «36 і 6 котів» такі популярні. Адже я всі книжки пишу з однаковою любов‘ю. Але не всі так сприймають читачі. Мабуть, тут зійшлися в одній точці кілька важливих факторів і посилюють один одного. Я знаю, що кожну наступну книжку з цієї серії відпускаю з рук із відчуттям «здається, вийшло». Якби цього не було, посунула б її вбік, і нехай дозріває. Якщо зникне це відчуття або бажання розказати наступну історію, якщо мені не буде цікаво писати далі, я поставлю крапку.

І варто, звісно, додати, що все має значення – ілюстрації Наталки Гайди, рівень поліграфії, це все важливо.

Наталка Гайда, ілюстраторка:

Я вам чесно скажу, що це і для мене велика загадка! Може, тому, що це котики і так багато персонажів. Завжди є в кого погратися. Може, тому, що це якась дуже спокійна направду річ, воно більше нагадує японський жанр, не знаю як українською, російською «каждодневность», коли ти досить глибоко занурюєшся в якийсь світ, і бачиш, як там працюють найменші речі. Плюс деякі коти досить харизматичні: з досвіду, коли людям подобаються персонажі, вони хочуть їх бачити, мати поруч, а це тягла річ, і постійно виходять продовження… Але по-чесному, мені важко зрозуміти якусь чітку причину їх популярності. Вочевидь, сталися правильний час і місце!

Абеток на нашому книжковому ринку, здавалося б, море, однак усі – актуальні. Бо щороку підростає нова частина читаченят, яким настав час учити літери. І для кожного й кожної підходить якийсь інший спосіб. Комусь пасує класична абетка з віршиками на кожну літеру, комусь – абетка з висічками, немає єдиного варіанту.

«Одруження Отоя потрапило на обкладинку журналу DOGUE!»

У чому ж особливість «Абетки від Маєчки»? Насамперед у сюжеті: є головний і другорядні персонажі, які ведуть книгодрузяк зі сторінки на сторінку. Тож вивчення літер і слів на певні літери тут поєднано з іншими активностями: дізнатися про цікаві професії, вивчити назви фруктів та овочів, музичних інструментів тощо.

Маєчка – відомий персонаж книжок артвидавництва «Небо». Про Маєчку було кілька книжок, тож нове видання може органічно доповнити дитячу колекцію про собачку з притулку. Саме так, Маєчка – собачка, яку «вдочерили» з притулку (про це йшлося в попередніх історіях, яку писали та ілюстрували інші авторки). У цій же книжці зібрано всіх численних друзів собачки – породистих і безпородних, котів, собак та інших тварин. На кожну літеру – мікросюжет від авторки Іли Варіної та ілюстраторки Ольги Штонди. Часто такі мікросюжети подані з гумором чи то в малюнках, чи то в тексті. Ольга Штонда дотепно та емоційно подає локальні кумедні ситуації: наприклад, на літеру «Р» ми бачимо заповнену маршрутку «Київ–Рівне», в яку намагається проштовхатися «крихітка Ру» (пес крупної породи).

Абетка – інтерактивна. Дітям щоразу пропонують або щось знайти на сторінці, або відгадати, що зашифровано на малюнках. Однак моя улюблена історія – на літеру «Я». Тут усі персонажі, які трапляються на сторінках абетки, представляються: я – Маєчка, я – Тео, я – Ліра тощо. Таке символічне самоствердження дуже симпатично прочитується крізь фразу, яку моє покоління чуло тисячі разів: «Я – остання літера в алфавіті» (означало воно приблизно таке: «Не висовуйся і якнайменше думай про себе, бо егоїзм – це погано»). Так, я – остання літера в абетці, але як же міняється сенс фрази, коли йдеться про знайомство, самоствердження й представлення себе.