Пісні «Кобра» (The Hardkiss) й «Шкідлива звичка» (Христини Соловій) найкраще описують атмосферу і головну героїню книги. Що би ви робили, якби вам наснився сон, де стара жінка передає вам відьомські здібності гілкою жасмину? А потім війна… Я б точно збожеволіла, але не Юля, хоч як вона неодноразово казала: «Я точно збожеволіла!». Дівчина до останнього не вірила у те, що сталось, але лише до однієї зустрічі.
« Назар поблажливо усміхнувся. — Почнімо. Ти — відьма, а я — відьмак. — Викликайте Сапковського, — пробурмотіла Юля, ледве розтуляючи губи. Хлопець говорив українською, і вона теж машинально перейшла»
Під час прочитання я сміялася, плакала хвилювалась, поринала в ностальгію і вмирала від милоти. Персонажі харизматичні. Кіт-фамільяр Юлі, на ім’я Тор, Назар Кішка і його домовик Каштан (який нагадав Кальцефера з «Мандрівного замку Хаула»), заполонили моє серце з першої ж іронічної появи, фрази й дії, а головна героїня Юля нагадала старі часи, коли я фанатіла по Пенсі Паркінсон, читаючи фанфіки. На обкладинці вони навіть чимось схожі.
Особливо щемливо було спостерігати як головна героїня намагається перейти на українську впродовж історії, багато чого переосмислює і дорослішає. Окремо зачепив розділ з її ностальгією про Запоріжжя й Азовське море. Я теж відчула тугу за дитячими спогадами й відпочинком на одеському пляжі, солодкою пахлавою, гарячим нагрітим піском й мушлями, які любила збирати.
Десь на середині книги нас чекатимуть ретелінги й переосмислення відомих казок братів Грімм і Шарля Перро як-от: «Метелиця», «Червона Шапочка», «Рапунцель», «Попелюшка», «Гензель і Ґретель», а також згадки про Румпельштільцхена. Також сучасний сленг: «класична слов’янська пара» барбі плюс шрек, yep, крінж та інші. Ксенія Шпак згадувала серіали: «Сейлор Мун», «Всі жінки відьми», «Сабріну», «Надприродне»; пісні: «Хейспіч», Христини Соловій, «Жадан і Собаки», Linkin Park «in the end», «AC/DC». Якщо порівнювати мої враження від прочитання «Змії й голуба» та «Скринею гріммів», свій бал я віддам стовідсотково Ксенії Шпак. Хімія між Деном і Юлею була такою захопливою, що читати сто сторінок вдень, коли запара, було чистою насолодою і відпочинком.
«Ден схилив голову набік. — Обережно, не зустрінь у лісі вовка, червоне худі. — Так ти переді мною»
Це перша янг едалт книга, що мене так вразила, а особливо від української авторки. Єдине, що трохи кинулось з недоліків у тексті — це часті повтори імені Юлі, майже у кожному реченні або абзаці. Твір наповнений описами Бережан (Тернопільщина); архітектури або кумедних назв, наприклад магазин «Рай». Ця книга буде не лише цікавим чтивом на вечір до чашки смачної кави й львівського сирника, а й пізнавальною. Згадки про Самійла Кішку, Потоцького, Франка й інших мені довелося гуглити, щоб зрозуміти краще контекст.
Важко висловити всі враження, які залишила книга, але я процитую Юлю: «Я не думала що я така сентиментальна». Коли дочитала роман, ледь стримала сльози, бо ця комфортна історія закінчилась. Вона точно залишила посмак і знакове «тату» на моїй читацькій душі. І окрема подяка за художнє оформлення та ілюстрацію на обкладинці Світлані Бєляєвій та за летеринг Катерині Яцушек. По тексту й подяці видно, що авторка заморочилася над твором, і недарма, адже цей твір я неодмінно перечитуватиму не раз. Він такий же смачний, як львівський сирник, і зберігає часточку магії й таємниці, яку ви дізнаєтесь, коли розгорнете книгу для прочитання.
“Її перше кохання було, як лаванда, ніжне і меланхолійне.” —
Лаура Шуетт “Картина місіс Рейвенсбрук”.
«Лавандові цілунки» — це справжній ковток комфортної ностальгії. Це історія, яка лоскоче нутро душі, наповнюючи серце родинним теплом і спогадами про літо. Атмосфера книги огортає ароматом лавандової кави, гарячих бабусиних пиріжків та щирих сімейних переказів за столом.
Головна героїня, Марися, вирушає в село на літо, навіть не підозрюючи, що на неї чекають захопливі «любовні» пригоди.
Спершу вона знайомиться із Сергієм, онуком бабусиної подруги Зінаїди. Сімнадцятирічний хлопець здається хуліганом, настирливим і самовпевненим: «Він сидів із невимушеним обличчям, і водночас стискав мою руку сильніше, впевненіше. Я зрозуміла, що це була не випадковість». Проте згодом він розкривається з несподіваного боку і починає інтригувати дівчину.
Далі на її шляху трапляється Ілля — милий хлопець, що грає на гітарі та знає італійську. Їхні зустрічі наповнені кумедними ситуаціями, миттєвою турботою та ніжними моментами. Наприклад, епізод із каблучкою чудово ілюструє їхню незграбну, але зворушливу хімію: «— Ай! — в унісон скрикнули ми, буцнувшись лобами, коли хотіли пірнути за нею під лавку».
Мені особливо сподобалося, що цей роман у жанрі Young Adult пропонує доволі розумних персонажів та адекватне розв’язання підліткових проблем. Дружба Марисі з імпульсивною та емоційною Лесею також чудово подана; Леся вражає своєю харизмою і додає сюжету динаміки.
Авторка Світлана Вертола зазначала, що прагнула розкрити родинний аспект, і, хоча у мене склалося відчуття, що цю лінію могли б розгорнути глибше, зв’язок між двома історіями — бабусі та онучки — є родзинкою роману.
Особисто мені найбільше припала до душі лінія Галини (бабусі) та Володимира (дідуся). Їхня історія знайомства, наповнена ніжністю і трепетом, є справжнім зразком класичного першого кохання: «— Можна запросити вас на танець? — галантно запитав той самий незнайомий хлопчина… — Володимир, але можна просто Володя. Перейдемо на ти?» Ця пара додає книзі глибини, показуючи, як родинні історії повторюються і впливають на наступні покоління.
Не можу не згадати про прекрасні ілюстрації Ірини Бабак. Гарний стиль мальовки та пропрацьований вигляд персонажів чудово доповнюють текст. Хоча, дійсно, помітна невелика відмінність у зображенні головних героїв на обкладинці та всередині книги, та фіалковий або «лавандовий» колір ідеально передає всю естетику роману: літню, ностальгічну та ніжну. Я думаю, ця книжка зацікавить читачів від 11 років.
Я вже любила лавандове лате, але після «Лавандових цілунків» Світлани Вертоли осіння пора та ранкові години надихають ще більше. Ця книга зігріває душу своїм комфортом і спогадами, нагадуючи про те, що справді потрібне кожному з нас: вірні друзі, родина й те незграбне перше підліткове кохання з присмаком лаванди на губах. Ця книга саме та з тисячі, щоб зануритися в атмосферу затишку.
Критики часто стверджують, що сучасна література для підлітків не відповідає запитам своєї аудиторії. Часом здається, що автори не розуміють молодь, пишуть застарілими кліше, складною мовою, банальними сюжетами та не здатні «зачепити» чимось справді важливим. Проте — як щодо книги, яка кидає виклик усім цим упередженням? Ця рецензія розповість, чому «Кеди в небі» Віталіни Макарик може стати тією самою іскрою, яка запалить любов до читання у вашої дитини, навіть якщо інші спроби були марними.
Під час прочитання повісті, історія головної героїні Лесі, сірої непримітної дівчинки, що уникає однокласників через булінг з боку колишньої найкращої подруги, пройняла мене до серця. Авторка порушує щемливі й важливі проблеми, які переживають підлітки в їхній особливий, емоційний вік: втрату близької людини, домагання, булінг, тиск з боку оточення, всиновлення, дружбу, перше кохання та багато іншого. З кожним рядком ми занурюємося в емоційний стан, переживання та шкільне життя героїні. Завдяки оповіді від першої особи все описано дуже детально, ніби ми поруч із Лесею, проживаємо всі події разом із нею, що створює певний емоційний зв’язок між персонажем і читачем.
У підлітковому віці, коли батьки не завжди мають час вислуховувати «не такі вже й важливі» проблеми, іноді потрібен друг або персонаж, який пережив щось схоже. У таких випадках, коли дитина не може знайти підтримки, на допомогу приходять саме такі книги. Вони стають опорою, підтримкою, а головне — настановою рухатися далі попри труднощі. Авторка також чудово розкриває депресію й апатичний стан Лесі після втрати матері. Ми бачимо її думки та переживання, відмову вірити в те, що сталося, і той біль, який так чи інакше відчував кожен. «Може, тому мені було так образливо. Жодного натяку, жодної дивної есемески, жодного ‘when angels deserve to die’ на ріпіті, нічого такого, що могло б сказати: гей, доню, я збираюся померти!» .
«Кеди в небі» руйнують стереотипи, наприклад, такі як: успішні люди — черстві та лицемірні (Дана та Лера виступають головною підтримкою для Лесі на початку твору); текст про втрату близької людини неодмінно депресивний (часто це справді описується занадто трагічно й апатично, але у цьому тексті ми бачимо звичайну школярку, що попри труднощі справляється з втратою матері й починає радіти життю); крутого хлопця, в якого закохується головна героїня (Алекс хоч по своєму є «крутим» і харизматичним, проте він не є тим «холодним», «хуліганом» з відомих сюжетів young adult жанру) і т.д. Текст легкий для читання, має свої символізми й метафори, що занурюють у світ бурхливого життя. Персонажі веселі, харизматичні, а головне — справжні й щирі. Їм хочеться вірити, хочеться читати далі й чекати розв’язки їхніх історій.
Читаючи цю повість, я згадала іншу книгу, яку мені пощастило прочитати, — «Лавандові цілунки» Світлани Вертоли. Головні героїні, Марися з «Лавандових цілунків» і Леся з «Кедів в небі», — звичайні старшокласниці, що захоплюються Instagram та фотографіями, а також цінують родину. Відрізняються вони лише історіями та іменами. Мені здається, якби ці персонажки були реальними, вони б точно стали подругами. Щодо любовного інтересу головної героїні, Алекса, він так і залишився таємничим, харизматичним і трохи схожим на Ніка Крутихвоста з мультфільму «Зоотрополіс». Він нагадував тих турботливих хлопців, які кидаються пафосними фразами й незвичними, проте приємними подарунками, про які мріють дівчата в юному віці.
« — Ну, сорі… Просто я не звик, що мені на голову падають дівчачі кеди. І боявся, що наступною впадеш ти, а цього моя голова точно не витримає.»
«… Згадував тільки про каву. І вона там таки була. Червоне термогорнятко притулилося до стовбура найкрислатішої ялини. На білій кришечці — напис червоним маркером: ‘Випий мене’.»
Любовна лінія з Алексом не надто зачепила. Склалося враження, що «хімію» між персонажами не розкрили або вона рухалася занадто швидко й раптово, тоді як у реальному житті все розвивається більш повільно. Якщо порівнювати з «Лавандовими цілунками», то там цей аспект краще розписаний, і серце тріпоче від взаємодії. Однак слід враховувати, що «Кеди в небі» і «Лавандові цілунки» мають різний формат: повість і роман. Тому логічно, що темп оповіді й глибина розкриття тем будуть відмінними. Якщо в романі на нас чекає любовний трикутник і родинна драма, то в повісті — глибоке психологічне занурення в персонажа, а меланхолійна атмосфера історії справді зачаровує своїм сумом. Відсилання, які авторка залишала в тексті, варті вашої уваги. Наприклад, згадка легендарного серіалу «Рівердейл» 2020 року, по якому я сама фанатіла свого часу. Жива мова та молодіжний сленг додавали історії реалістичності. Обкладинка від Вікторії Кучми віяла легкістю і простотою. Шрифт підібрано якісно й влучно, він ніби передавав стиль авторки та темп історії — легкий та ніжний.
Найголовніше, чого вчить ця книга, — не варто тримати все в собі. Психологічна допомога часом потрібна всім, і це аж ніяк не соромно. Адже з поламаною ногою ми відразу йдемо до лікаря, а от із розбитою душею чи серцем ходить чи не кожен третій. Зціліться разом із цим твором, засяйте, як Леся наприкінці, живіть і радійте життю попри все, адже воно одне, а труднощів вистачає. Дощові хмари не мають ховати сонце від наших очей. І пам’ятайте, кожен із нас особливий і має своє унікальне призначення, свої емоції, страхи й переживання.
