All posts by Інна Данилюк

«Нова щирість» для «нових дорослих»

На початку 2024-го у видавництві «Видавництво» побачив світ дебютний роман Дарʼї Чайки «Майже хороші хлопці». На сайті видавця книжка позиціонується як «наша перша українська квір-історія» та має вікову позначку 12+. Проте, на мою думку, цільова авдиторія цього тексту все ж не 12, а 16+. Роман поцілив у нинішні панівні тенденції європейської та американської літератури. Не варто обмежувати його рамками «підліткового квір-роману», яким він, безсумнівно, теж є. Чому? Пояснюю нижче.

Спершу – фабула. «Майже хороші хлопці» – це історія про компанію 16-річних хлопців та дівчат, що мешкають у містечку Сміла Черкаської області й ходять до випускного класу. Персонажі сваряться, миряться, любляться на тлі домашок, конфліктів із батьками й учителями та походів до психотерапевтів.

«— І як його називати? — удавано ввічливо уточнив Вишня. — Педик? Членосос? Гомік? — Він ґей! — Він підар! Називай речі своїми іменами, сонечко»

Приваблює й тішить те, що ці підлітки – сучасні, просунуті, модно вбрані, носять стильні зачіски, прибирають надворі за своїми собаками, слухають актуальну музику, дивляться аніме, читають комікси, займаються спортом (у романі – багато футболу, що надає йому рис спортивного), проте й пʼють коньяк та енергетики, курять вейп на вечірках… Вони могли б бути родом із передмістя Лондона чи Нью-Йорка – і це мені симпатизує. Українські підлітки – не аутсайдери, не прибульці з іншої планети, вони такі самі, як їхні європейські та американські однолітки. Навіть імена та прізвиська героїв – інтернаціональні: Нік, Кім, Айдер, Ден, Саша (дівчина). Якщо цей роман видати закордоном, він буде цілком зрозумілим іноземному читачеві.

Персонажі книжки зізнаються в коханні, дурять самі себе, привселюдно плачуть, і оця сміливість говорити про свої почуття й думки прямо, не ховатися від самих себе та оточення – важлива: це ознака зрілості. Якщо вони навчать своїх читачів проговорювати, а не замовчувати проблеми, то це вже велика чеснота для тексту.

Попри «інтернаціональність» історії, вона – неприховано українська: з нашими ландшафтами (як же гарно, що описане саме реальне, а не безіменне містечко) світоглядом, історичними реаліями (зокрема, обоє батьків одного з головних героїв уже два роки служать в АТО).

Роман читати цікаво, зокрема, й через те, що сюжет побудований за законами детективу, тільки тут читач шукає відповідь не на питання: «Хто ж убивця?», а «Хто ж тут ґей?». Таке завуальоване порівняння ґея з убивцею – як насмішка над соціумом, де представники ЛГБТІК+ спільноти досі зазнають стигматизації.

А тепер – про жанрові особливості тексту й чому ще, крім зазначеного вище, він – актуальний і міцно вплетений у сучасну європейську та американську літературу.

По-перше, так, це квір-роман, бо він розповідає про представників ЛГБТІК+ спільноти. Термін «квір» (із англ. queer – «дивакуватий») є загальним для ідентифікації тих людей, що почуваються, властиво, не такими, як більшість (не лише за сексуальною орієнтацією). Звісно, коли кажемо, що «Майже хороші хлопці» – це квір-роман, перш за все, маємо на увазі, що це книжка про представників ЛГБТІК+ спільноти. Проте мені імпонує двозначність терміну, коли квір-роман – це, до то ж, і роман про дивакуватість або інакшість. Бо «Майже хороші хлопці» (для мене) головним чином – про інакшість, примирення з собою, друзями (давніми й новими) та оточенням. Властиво, тексти про представників ЛГБТІК+ спільноти (як і про будь-кого не такого, як усі) неминуче – про інакшість.

Це розлоге полотно (товстунець на 450 с.) із прискіпливими описами внутрішнього стану героїв, їхньої зовнішності та звичок, із довгими діалогами. Тут почуття головного героя розкладені на атоми, вони безжально препаровані авторкою й викладені нам на огляд. Ця розлогість та неспішна оповідь дають читачеві час поринути в інший Всесвіт, у якому вже він (читач) – можливо, чужинець.

Тут відверті, різкі діалоги – саме такі, що пасують справжнім юнакам, без купюр і загравань із читачем. Чесність, емоційність та чуттєвість (які часто видаються надмірними) спонукають мене назвати цей текст романом «нової щирості» – жанру, що стрімко набирає популярності у світі.

Я б наполягала на тому, що цей роман написаний не лише для авдиторії «янг едалт», а й для 18-35-річних – тобто, він – для «нового дорослого» (із англ. new adult), а не лише для «молодого дорослого» (young adult). Таке маркування книжок уже стало звичним для європейського та американського ринків, та й і в Україні від 2023-го року в бібліотеках зʼявилася нова категорія читачів – 18-35 років – що входить до групи «юнацтво» (тобто той-таки «новий дорослий»).

То хто вони, ці «нові дорослі», й чому «Майже хороші хлопці» – роман саме для них?

Нью-едалт література – це твори для читачів, що вже досягнули повноліття (тобто, з ними можна говорити мовою 18+), проте досі люблять історії «про перші досвіди»: кохання/поцілунок/секс, вступ до вишу/студентське життя. Цей читач – іще доволі молодий, його власні шкільні/університетські роки досі відгукуються йому настільки, що він хоче про них читати. Проте авторові можна додати й еротичних, чуттєвих сцен, дорослих міркувань, лайливої лексики – того, що дитині «ще рано», а дорослому «вже можна».

Усі ці риси знаходимо в «Майже хороших хлопцях». Наведу типовий уривок роману: «… губи зіткнулися в різкому, тваринному поцілунку… його зуби болісно-солодко впивалися в … губи … він до знемоги нещадно стискав своїми пальцями … шию … відповідав тим самим, чіпляючи зубами мочку його вуха з двома сережками, вимагаючи важких стогонів, тихих збуджених вигуків і ще більшої віддачі у цій боротьбі. … його долоня ніжно погладила … груди й почала опускатися вниз. Спочатку до серця, що шалено намагалося застрибнути просто в неї, сподіваючись, що віднайде в ній спокій. Потім — до ребер, які нерівно здіймалися від нестачі повітря, а потім…».

Перегорнувши останню сторінку «Майже хороших хлопців», я для себе вирішила, що це любовний роман із елементами психологічного детективу (для 16+), оскільки події розгортаються довкола любовних переживань головних та другорядних персонажів. Тут оголені нерви, надмірна щирість, почуття, емоції. Тут усе серйозно. Бо хіба можна по-іншому, коли йдеться про любов?

Казки заплутані, ламані, навиворіт

Саме під таким заголовком – «Казки навиворіт» – у видавництві «Vivat» у листопаді 2023-го вийшла збірка казок Каті Сіль. Це визначення неабияк пасує до текстів, уміщених під обкладинкою книжки. І воно цілком могло б стати загальною назвою жанру, який у сучасній українській літературі для дітей відомий як «ламані» та «заплутані казки», або «ретелінг» (із англ. retelling – «переказ»).

Словосполучення «ламані казки» – це дослівний переклад із англійської (fractured fairy tales). Термін «Заплутані казки» запропонували авторки збірки «Котигорошка» (Ранок, 2021), а «ретелінг» – «Легендарію дивних міст» (Ранок, 2023) – ця збірка одержала відзнаку «Юнацька книжка року» від Топу БараБуки.

В англомовній літературі цей жанр з’явився у середині ХХ століття і, схоже, розвиватиметься й надалі. Тут не бояться переписувати (і видавати!) один і той самий сюжет незліченну кількість разів.

То що ж це за жанр? «Заплутані казки» є різновидом казки літературної. Однак, якщо авторська літературна казка – це цілком вигадана письменником історія, то «заплутана казка» є авторською переробкою класичного, переважно – фольклорного – сюжету. Прийомом «заплутування казок» також часто користуються творці анімаційних фільмів (найсвіжіший приклад – «Мавка. Лісова пісня»).

«Ламання казок» – це перепрочитання класичних історій, переосмислення їхньої моралі, окреслення нових наративів. Отак, скажімо, нині дівчаткам не хочеться лишатися в тіні своїх батьків, братів, чоловіків, принців і бути лише гарненькими, милими, послужливими принцесами чи Попелюшками, тому класичні казки про тих самих принцес і попелюшок можуть не подобатися ані їм, ані їхнім мамам. Однак фольклорні сюжети – архетипічні, вони – частина культури, і відмовлятися від них ніхто не мусить. І тут на сцену виходять саме «заплутані казки»: вони спонукають перепрочитати знайомі з діда-прадіда сюжети, розставити інші акценти й прописати нову мораль.

До того ж, ступінь переробки давньої казки може бути різним: від мінімального – коли всі персонажі, локації, конфлікти лишаються такими ж, як у фольклорному відповіднику, а змінюється, скажімо, лише мораль чи оповідач; до максимального – коли від класичної казки залишаються лише імена персонажів.

Звісно, однією з основних рис ламаних казок є розважальність, ці твори не моралізують, не повчають, а скоріше, смішать і веселять. Та, попри це, – розставляють нові акценти. І дуже приваблюють читачів. Ти наче заходиш у старий замок, у якому був колись у дитинстві, і бачиш щось зовсім нове. Бо тут попрацював реставратор, що відкрив потаємні кімнати й ходи, по-іншому розставив меблі, відполірував давню мозаїку – і вуаля – це вже не той закинутий палац, який ми пам’ятали, а нова велична будівля!

Коли бачиш на полиці у книгарні чергову переробку «Попелюшки» (скажімо, розповідь огидних сестер), рука сама тягнеться її купити, бо ж – це наче дивитися наступну серію улюбленого серіалу.

Ще одна важлива риса – еклектичність: тут можна змішувати все і всіх: персонажі кочують із казки до казки (Колобок разом із Кривенькою Качечкою), локації стають непередбачуваними (Івасик Телесик у сучасному Тернополі), одна історія може бути розказана різними персонажами (як у «Голосі в моїй голові» Наталії Довгопол).

Ілюстрації Наталії Кудляк до «Казок навиворіт» Каті Сіль

Особливо яскраво ця еклектичність простежується саме в «Казках навиворіт» Каті Сіль: тут змішані мотиви східної казки («1000 і 1 ніч»), західноєвропейської («Джек і бобове зерно») та української («Коза Дереза»). Таким чином українська народна казка цілком органічно постає в загальносвітовому казкарському контексті.

Головні герої Катиної книжки, як і пасує персонажам «ламаних казок», розвиваються протягом історії, вони не статичні, не скуті умовними функціями. Вправно прописані психологічні портрети, особливості мовлення та поведінки. «Заплутані казки» дають голос кожному персонажеві, їхні історії тепер почуті, їхня точка зору й мотивація розтлумачені.

Формою казки теж може бути не лише оповідь, а навіть список (як у «Марі, високе IQ» Оксани Лущевської) і вірш (як у «Казці про серце в залізній скрині» Анни Хромової).

Щоб переписати давні сюжети, письменники вдаються до різних прийомів: селять знайомих персонажів у нові локації. Скажімо, в «Легендарії» герої функціонують у сучасних українських містах. Власне, міста теж стають повноцінними персонажами, чого немає в народних казках, де локації – то радше функції.

Назагал, оскільки в «Легендарії» вміщені історії для підлітків, «казковість» у них – дуже умовна, часто від класичного сюжету лишається лише мотив, персонаж чи предмет (як калинова сопілка в Н.Довгопол).

Тоді як у збірці «Котигорошка» чітко бачимо, яку казку було переписано (уже із назв). Хоча й тут втручання у класичний сюжет теж може бути мінімальним (як у «Греї» Валентини Вздульської – де, фактично, був змінений лише фінал, однак це цілком перевернуло мораль казки, зробило її сучасною та глибокою).

Цікаво читати класичний сюжет, у якому змінено головного (чи другорядного) героя (як у «Кожум’яці & Змії» Мії Марченко, «Колобкові» Анастасії Лавренішиної) – тоді казка звучить свіжо й несе наративи, що відповідають сучасності. Скажімо, головна героїня «Кожум’яки & Змія», князівна Анна, – не пасивна принцеса, що когось чекає-виглядає з башти, а вправна дипломатка, яка сама всіх виручає.

Часто автори переповідають історії вустами негативних персонажів, змінюють наратора – і це цілком змінює перспективу, дозволяє поглянути на ситуацію з іншого ракурсу, знайти в ній глибинніші смисли. Відповідно, й самі ті негативні персонажі часто постають перед читачем не такими вже й негативними (як зміючка Оленка в «Зеленій Олені» Галини Ткачук).

Варто зазначити, що переписувати народні казки українські письменниці почали давно і в сольних книжках. Приміром, Оксана Лущевська створила «Залізного вовка» (ВСЛ, 2019) та «Вовчика-колядника»(Братське, 2013), а Галина Ткачук переосмислила «Рукавичку» у книжці «Синя коробка» (Ранок, 2017).

Тож чекаємо на продовження захопливого серіалу під назвою «Українські народні казки»!

Підказочка: Дара Корній уже навіть персонажів для нас визбирала й видала серію книжок «Чарівні істоти українського міфу» (Vivat) – лишилося тільки переписати змалку знайомі сюжети.

Котигорошка. Заплутані казки. Тексти: Анастасія Лавренішина, Галина Ткачук, Оксана Лущевська, Аліна Штефан, Мія Марченко, Валентина Вздульська, Саша Кочубей, Анна Хромова. Ілюстрації: Наталія Чорна. – Харків: Ранок, 2021. – 112 с.

Легендарій дивних міст. Тексти: Альона Сіліна, Наталія Довгопол, Ярина Каторож, Анастасія Куликова, Наталія Матолінець, Ірина Пасько, Дарія Піскозуб, Світлана Тараторіна, Ксенія Сокульська. – Харків: Ранок, 2023. – 336 с.

Катя Сіль. Казки навиворіт / Ілюстрації Наталії Кудляк. – Харків: Віват, 2023. – 64 с.