Мусимо визнати: тема патріотизму в українському суспільстві – дражлива та контроверсійна. І діапазон її трактування – від сорому й зневаги до солов’їного замилування, прагнення самопожертви та лютої ненависті до ворогів. Тобто повне (чи, може, замкнуте?) коло. Тому за точку відліку візьмемо узагальнення, що патріотизм – це любов чи сильна емоційна прив’язаність до певної країни (не обов’язково тієї, де народився). І прищепити його дітям намагається кожне суспільство в силу «інстинкту самозбереження». А дитяча література, відповідно, є одним із інструментів для цього.

Варто одразу обумовити: тут не йдеться про писання програмних текстів на замовлення, тобто чистої води пропаганду. Зрозуміло, що автор має право писати про те, що він хоче, і так, як він вважає за потрібне. А читач, відповідно, читати або ж ні. Мова радше про те, що будь-яка дитяча книжка, як і інший текст, відображає світогляд автора, а отже містить елементи певних ідеологій, зокрема й патріотичного характеру. Тож і почуття власної любові до країни автор може передавати усвідомлено, тобто цілеспрямовано прописувати в тексті певні дидактичні моменти, а може – пасивно, ніби на тлі, вимальовувати самоочевидні для нього цінності, константи власного світобачення. І головна заковика тут в самому авторі: що саме він вважає патріотичним і в якій формі це подає.

Зрештою, те саме стосується тексту будь-якої тематики. Автори можуть писати більш чи менш професійно, цікаво, оригінально, або й узагалі практикувати цілковите графоманство. Та якщо про останнє можна відверто сказати щодо нейтральної казочки про лісових звірят, то твір із маркерами патріотизму перетворюється ледь не на «священну корову», де все інше, зокрема і літературна якість тексту, виявляється неважливим, адже «книжка вчить любити Україну»…

Водночас, саме до таких книжок варто бути особливо прискіпливими. І то з двох причин. По-перше, історія свідчить: тема «любові до країни» є дуже спекулятивною. І під її «соусом» можна подавати дуже різні ідеї. Нацистські та радянські концтабори діяли в ім’я патріотизму. І ку-клус-кланівці вважали себе патріотами. Любити свою країну можна по-різному, та при всьому важливо, щоб це був раціональний патріотизм із здатністю до критичного осмислення, а не сліпа заідеологізованість. А цінності українського патріотизму у суспільній свідомості досі чітко не сформовано.

А по-друге, дитяча література пропонує не лише візію того, «як любити», але й «що саме любити», адже вона формує дитячий погляд на країну, її образ. Звісно ж, найефективніше це робить книжка, у якій дитина може впізнати власні реалії, себе та своїх однолітків. Та, певною мірою, це стосується будь-якого дитячого видання українською мовою. Адже будь-яка книжка викликає емоції – ті краплі, із яких і виникають почуття, зокрема й до країни. І в цьому контексті чи не найбільш цінним для незалежної України виданням досі є абабагаламагівський переклад «Гаррі Поттера», який захопив і спонукав читати українською тисячі школярів.

Якою постає Україна у нашій сучасній дитячій літературі – тема окремого огляду. Наразі ж зосередимося на тому, яким є патріотизм у книжках останніх років (після 2013-го) для дітей віком 8+.

Війна forever

Найперше, що впадає у вічі, це те, що патріотизм найвищого ґатунку традиційно лежить у військовій сфері: боротися за волю країни, воювати, героїчно загинути.

«Хочеться, щоб кожен хлопчисько, який гортатиме ці сторінки, з головою поринув у час і простір славетних битв, уявив себе героєм-захисником, відчув своєю рукою вагу меча Святослава Хороброго, приміряв обладунки Князя Острозького, поцілив у ворога галицьким арбалетом чи базукою кіборга, махнув козацькою шаблюкою і чимдуж крикнув переможне: Слава!!!», – такою емоційно-захопливою передмовою розпочинається книжка Юрія Журавля «Битви за землю рідну». На наступних майже півсотні сторінках так само завзято й барвисто йдеться (причому не лише українською, а й англійською) про 14 визначальних битв: від розгрому Святославом Хоробрим Хозарського каганату (965) до оборони кіборгами Донецького аеропорту (05.2014 – 01.2015).

Книжка зроблена цікаво й сучасно. Кожна битва – це один розворот: трошки тексту, портрет полководця та коротка інформація про нього, дата битви, її девіз та велика ілюстрація у дусі коміксу – динамічна, емоційна, інколи з дрібкою гумору та купою деталей, які цікаво розглядати й обговорювати. Текст, сповнений пафосної героїки та багатий на патетичні епітети, дає чіткий дороговказ: хто друг, а хто ворог. Вибір військових операцій теж не претендує на об’єктивність: Москва є супротивником у більшості з 14 битв.

Видання – приклад якісної ідеологічної пропаганди. Зрештою, автор цього і не приховує: «Якщо ми терміново не візьмемося за виховання наших дітей, цим буде займатися хапкий сусід, перетворюючи їх на яничарів», – пише він.

Мораль байки зрозуміла: у нас війна. Але війну не варто романтизувати – натомість варто чітко усвідомлювати її реалії, причини та наслідки.

Ворог біля воріт

Друга тенденція – дихотомія, політизованість та обов’язкова присутність ворога.

Найкраще це проявляється у детективах Андрія Кокотюхи «Гімназист і Чорна Рука» та «Гімназист і Вогняний Змій». У книжках восьмикласник Юрко Туряниця потрапляє у кримінальні історії, які врешті розплутує разом із відставним міліціонером Шпиком. Письменник змішав просто таки вибуховий коктейль: продажні силовики, слизькі нащадки зрадників, нечисті на руку чиновники, герої Крут та АТО, убивство, наркотики і підпали історичних будинків. За всім цим – ворожа рука Москви, яка намагається «стерти пам’ять про наших героїв».

Тішить, що письменнику вдалося вплести в екшн патріотичні елементи без моралізаторства та нарікань на нашу бідну-нещасну долю. Насторожує, що в тексті повно національних стереотипів та кліше: козакам не можна боятися, колишня вчителька російської мови з Донецька – така собі зверхня злюка, кримінальна шпана теж донецька, росіяни все крадуть та привласнюють, «хороша, чесна людина, патріот» – це, звісно ж, характеристика ветерана АТО.

Одне слово, світ поділяється на своїх та чужих і жодних тобі півтонів. І ця дихотомія не може не насторожувати. Як й інший «наріжний камінь» нашого патріотизму: постійно захищатися від ворога, будувати власний образ на протиставленні з суперником. Та доки всі сили йдуть на боротьбу, немає внутрішнього поступу, розвитку. Може, варто нарешті припинити постійно озиратися і доводити, що «ми – не вони»? І тоді, можливо, ми будемо не лише гасити палаючі будинки, а й звільнимо ресурс, щоб будувати нові. І про охорону пам’яток теж зможемо дбати заздалегідь: бо охороняємо не від когось, а через усвідомлення їхньої цінності.

Міфологія VS критичне мислення

«Дике літо в Криму» Зірки Мензатюк – ще один ідеологічно-правильний текст, наскрізь просякнутий дихотомією, лозунгами та стереотипами. Патріотів тут видно здалеку за жовто-блакитними стрічками на рюкзаках. Пластун, за замовчуванням, є сміливим та вправним і йому годиться «виголошувати мобілізаційну промову». І родина головної героїні, звісно ж, зразково-правильна, а мама щоразу звертається до батька «мій друже». А діти-татари при першій же зустрічі з українськими однолітками одразу розповідають про депортацію…

Та найбільше вражає ситуація, коли пластун-патріот Северин не хоче дружити з «татарчуками», мовляв татари колись зрадили козаків, а ще «нападали, ясир гнали» й Україна через них купу сліз пролила. Звісно ж, зрештою герої книжки не лише подружаться, а навіть побратаються (проміжного ж бо варіанту не існує!). І мудрі дорослі пояснять читачам, що в давні часи лиш «хто з ким не чубився», «і воювали, і торгували – усього було» і «не все так просто з тим Берестечком». Діти дізнаються і про жахи Сюрґюну (що вочевидь і ставила собі за мету авторка). Та попри це все, сама поява такого епізоду в дитячій книжці демонструє, що оцінювати людину за формальною ознакою – у цьому випадку національністю – припустимо! Добре, що стосунки українців з татарами наразі дружні. А як мали б поводитися діти, якби зустріли малих росіян?

Оця припустимість ворожнечі через національну приналежність чи не найбільше свідчить про те, що намагаючись прищепити дітям любов до України, письменники часто послуговуються матрицею радянської пропаганди. Образ ворога, дихотомія, декларація «прописних істин» та використання символів-маркерів, як-от піонерський галстук, – це все міфологія, а хотілося б, нарешті, кроків у бік розвитку в дітей критичного мислення.

А ще в тексті поміж рядків відчитується густа образа. Так, ми чуємося скривдженими і це наша біда. Та чи варто передавати цей важкий тягар іще й дітям?

А от що у книжці справді є патріотичним, так це чудово виписані настій та атмосфера Криму: його краєвиди, пахощі, стрімкі стежини, густа спека та палюче сонце, дикі малолюдні місцини та дружні бесіди коло ватри, маленька татарська кав’ярня – усе те, за що ми любимо Кримський півострів.

Патріотичне аматорство

Ще одна характерна риса, яку неможливо ігнорувати у книжках з патріотичними мотивами, це пріоритет змісту над формою.

«Казки сонячного півострова» Наталки Кримської – це та книжка, історія самої появи якої викликає повагу. Адже авторка народилася і продовжує проживати в Криму, казки почала друкувати на сайті «Кримський бандерівець», читачі якого й переконали видати їх окремим виданням. Гроші збирали зі світу по нитці, а потім через усі блокпости провезли наклад на територію окупованого півострова. І вже за цю консолідацію однодумців перед авторкою хочеться скинути капелюха.

Казки й справді патріотичні у значенні «відверто проукраїнські», адже там є і сірі чоловічки, які запровадили свої «сірі порядки», і рідна мова, і два кордони, які заважають дівчинці побачити рідну бабусю, і король Лиходій, зображення якого виразно нагадує Путіна, і ностальгія за жовто-блакитним світом. Ба більше, казки несуть свідомі посили про те, що варто самим змінювати півострів і відмивати його від сірого бруду. На півострові без жодних застережень уживаються геть різні герої: не лише татари й українці, а й тварини, дощик Кап, Зірочка, колишній пірат тощо. А рожева кішечка раптом усвідомлює, що світ має багато кольорів, а не лише рожевий.

Попри це з літературної точки зору книжка відверто аматорська. Герої та обставини без жодної структури з’являються й зникають, хаотично перетинаються в різних казках, які, до слова, не об’єднані спільною сюжетною лінією, а в багатьох її взагалі немає. Це радше оповідки про життя на півострові, які батьки придумують на ходу дитині перед сном. Перетворити їх на літературну казку – насправді ще той виклик. Окрім того, текст просто-таки рясніє моралізаторством та радянськими рудиментами. Зразкові герої зразкових казок читають, прибирають, вчаться, сумують за минулим, вірять у «світле майбутнє». Найзразковіший приклад – Надійка, яка щойно закінчила розглядати подарунки з Німеччини, «сіла за стіл та розгорнула підручник. Вона вчила німецькі слова, повторювала правила, читала й перекладала текст, відповідала на запитання до нього. […] Завтра ми пишемо контрольну роботу, і я повинна гарно підготуватися до неї. […]. Це дуже важливо – знати іноземні мови».

На малюнках, що рясніють жовто-блакитними кольорами, – діти у вишиванках та татарських тюбетейках, багато котиків, песиків та інших дружніх звірят, книжки та інші до оскоми знайомі з дитинства образи.

Сумно, та патріотична риторика в сучасних українських дитячих книжках досі відгонить радянщиною, лишень навиворіт. Автори ніби переспівують «старі пісні про головне», відтворюючи структуру радянської міфології: ми конструюємо образ ворога, запроваджуємо візуальні символи, пропонуємо дітям приміряти на себе образ «правильного» національно-свідомого героя. Ось тільки діти, що від народження перебувають у різнокольоровому та різновекторному глобалізованому та віртуальному світі, не вірять цим чорно-білим замальовкам.

Відколи на полицях українських книгарень з’явилися неперевершені «Карти» Олександра та Даніель Мізелінських, мабуть, у багатьох закрадалася думка: «Ось би щось таке про Україну!». Наприкінці 2017 року цю сміливу ідею втілила в життя креативна агенція «Green Penguin» разом із видавництвом «#книголав».

«Книга-мандрівка. Україна» – це велике, яскраве, презентабельне видання, що містить 30 ілюстрованих карт (24 області + АР Крим + 4 міста (Київ, Одеса, Львів та Харків) + загальна карта країни) та 1200 фактів про Україну.

1200 надзвичайних фактів про Україну

Якщо коротко, то це, без сумніву, наразі найкраще на наших теренах видання, що сучасно й справді цікаво презентує Україну і дорослим, і дітям, і українцям, і іноземцям. Найкраще, передусім тому, що на його сторінках читач бачить модерну країну із розвинутим сільським господарством та галуззю ІТ, країну, що випускає електробуси, авіаційні двигуни, проектує літаки та космічні апарати, країну нобелівських лауреатів, володарів Оскара, мандрівників та козаків-характерників, країну з цікавою культурою та багатою природою, країну, що на рівних вписана у світовий контекст. Звісно ж, цей образ успішної країни великою мірою – заслуга дизайнерів. Сторінки виглядають дуже динамічно: чисті кольори, чіткі лінії, цікаві асоціації – ілюстрації буквально пульсують позитивною енергією.

І тим прикріше натрапляти в книжці на «бліх»…

Насамперед «картами» розвороти в цій книзі назвати важко: географічних прив’язок – мінімум. Хіба що збережені на загальній карті України контури та місце розташування об’єктів відносно один одного більш-менш дотримано. Зрештою, автори й не мали на меті створити саме карти: «Книга є художнім твором з авторським баченням, що не претендує на географічну точність розміщення об’єктів», – завбачливо зазначено на передостанній сторінці. І все ж, географічної, звісно ж, не точності, але бодай схематичності, виразно бракує. Бракує взаємозв’язків між регіонами, розуміння спільного рельєфу, які області лежать біля моря, а через які проходять Карпати. Розміщені за алфавітом, вони ніби вирвані із загального контексту. Більше того, якщо читач (дитина чи іноземець) не орієнтується в географії України, то жодної підказки, де саме на мапі країни розташована та чи інша область, які з них є сусідніми тощо, у книзі немає. Звісно, не проблема залізти в Ґуґл, але це відволікає й порушує цілість видання.

Тож кожен розворот – це, по суті, не карта, а набір у середньому 40 ілюстрованих фактів про певну область чи місто. Сторінки виглядають доволі насиченими й подолати більш ніж один-два розвороти за раз складно. Факти дібрано із найрізноманітніших галузей: від видатних особистостей, наукових відкриттів, історичних подій, архітектурних та природних об’єктів – до кулінарії, містики, культурних феноменів та спорту.

Можна сперечатися про добірку фактів: доречність одних чи відсутність інших. Врешті, це авторський вибір. І особисто мені він, здебільшого, подобається. Надто ж тому, що на сторінках путівника дотримано ґендерного балансу. На малюнках багато жінок, а серед героїнь книжки є, зокрема, снайперка, партизанка та мандрівниця.

Хоча щиро дивує, наприклад, присутність компанії «ОККО» зі згадкою про її найбільшу в Україні мережу закладів харчування в дорозі (факт «Ресторани для мандрівників»).

Кожен факт має назву-заголовок, відповідний малюнок-«іконку» та одне коротеньке речення. Додатково факт може містити цифровий блок (роки чи розміри) та один із чотирьох «чекінів» (до слова, чому не «позначок»?): «уродженець», «ЮНЕСКО», «Червона Книга» та «Київська Русь».

Що цікаво, речення подає інформацію не лінійно («Леся Українка – видатна письменниця України»), а з цікавинкою, а то й одразу із кількома («Поетка знала з десяток мов, уже в 19 років написала підручник “Стародавня історія східних народів” і ввела в українську мову слова “промінь” та “напровесні”»). За задумом авторів, таке речення має діяти як «пружинка» – заінтригувати, пробудити інтерес та заохотити дізнатися більше. І це справді працює, надто ж там, де речення добре продумані.

На жаль, продумані вони далеко не скрізь, подекуди ж – просто громіздкі та неоковиті. Багатьом відверто бракує ока літредактора, а деяким навіть «фактчекінгу». Уже на обкладинці бачимо «Стара Кам’янець-Подільська фортеця». А хіба є нова? Бактеріолога Володимира Хавкіна, що створив перші у світі вакцини від холери та чуми, позначено уродженцем Одеси, тоді як народився він у Бердянську, а вже навчався в Одеському університеті. «На останньому пагорбі Карпат височіє капличка…» – йдеться про Горянську ротонду поблизу Ужгорода. Для непосвячених локація «останній пагорб Карпат» звучить злегка дивно. Та й не капличка це, а храм, хоч і невеликий. Про Бірючий острів сказано: «найбільша коса Азовського моря». Але ж найбільшою косою він є лише разом із Федотовою, до якої приєднався після того, як фактично припинив бути островом. Печера Білих стін аж ніяк не «найбільша серед захованих у буковому пралісі», а лише найбільша з комплексу восьми печер скелі Вів. У реченні про параолімпійця Максима Веракса не зазначено виду спорту, у якому він досягнув успіхів. І такого, на жаль, чимало.

Що ще впадає в око: притягнуте за вуха порівняння з іноземними героями (Олекса Довбуш – карпатський Робін Ґуд (до речі, з якого дива Ґуд якщо Hood); архітектор Городецький – український Ґауді; Іоан Пінзель – український Мікеланджело); тавтології й повтори фактів (до прикладу, про польське походження Казимира Малевича згадується на двох сторінках). Дивно виглядає й позначка уродженець біля назви без імені: «Перші українські банкноти», «7 мільярдів платівок» чи «Перші вакцини від чуми та холери».

Звісно ж, усе це дрібниці. Але ж диявол (як і довіра до видання, тим паче іміджевого) криється саме в них.

Ну й наостанок. Ніщо так не псує якісного видання, як пафосна передмова та подяки котикам. Добра книжка говорить сама за себе.

Книжка Ірени Карпи «День усіх білок» інтригує уже з форзацу: «Для дітей молодшого, середнього і старшого шкільного віку та їхніх батьків», – зазначено там. Написати таку універсальну історію, м’яко кажучи, непросто. У «сучукрдитліт» їх, по суті, одиниці. Тож це або й справді новий шедевр дитячої літератури, або ж банальна маркетингова побрехенька з метою розширити аудиторію. Що ж, читаймо!

«Якби люди могли, вони б усе на світі перетворили на гроші, поніме?!»

Початок історії виглядає як традиційна казка: у далекому карпатському лісі жила собі велика родина чорних білочок. Далі легко і з гумором авторка описує характери членів сімейства. Найбільше уваги приділено мамі, яка береться за десять справ одночасно, робить їх лиш наполовину, при цьому вона вміє перейматися надуманими проблемами, а до того ж іще й забудькувата. Окрім того, мама курить, видає «потоки віртуозних прокльонів» та погано готує. Тому дітей догодовує тато, потаємним хобі якого є кулінарія. Він із ніжністю спостерігає за мамою, усе за нею підправляє, любить курити люльку та дивитися людські новини. Ця неврастенічно-флегматична пара виховує трьох білченят. Улюблена розвага старшої – Біґґі – переглядати обривки «модних людських журналів». Середущий – Кучерявчик – авантюрист та любитель витівок, який мріє літати. Є ще молодша – Манюня, але про неї чомусь немає ані слова (перша згадка аж у шостому розділі), хоча саме двоє молодших білченят і є головними героями книжки, а з усіма іншими членами родини читач після такого докладного знайомства більше й не зустрінеться.

Одного разу тато приносить новину, що «їхню частину лісу начебто збираються не вважати більше заповідником. І почати в ньому лісозаготівлю – комусь там потрібні гроші». Отут, здавалося б, і мала початися зав’язка, але… мабуть, це було б надто банально. Тому в наступних кількох розділах: Кучерявчик думає про сходження на Говерлу; читач знайомиться з дідом Петром та його онучкою Галочкою, яка годує білочок горішками і яку мріє вразити Кучерявчик; у гості до білячої родини приходить дядько Мачо-Білк (мускулистий молодик у кепці «на реперський манер») із двома кралями Лялею та Люцею, для яких він краде в людей коштовні прикраси; Кучерявчик вирішує знайти Білку-Летягу, яка мешкає в Сибіру, аби та навчила його літати; білченята провадять філософську бесіду про Мрію, у якій беруть участь Ляля та Люця, які не знати звідки взялися, бо ж іще розділ тому «так і не пояснивши мети свого раптового візиту, покинули дупло родини Кучерявчика»…

«Прокинувшись на світанку запланованого дня», – починається розділ сьомий і, здається, нарешті історія почнеться, а Кучерявник разом із Манюнею, яка не хоче відпускати його самого, підуть шукати Білку-Летягу (бо ж більше в попередніх розділах ніби ніхто нічого не планував). Натомість білченята дружно вирушають… дражнити Лісникових собак. Так читач знайомиться з Кармою і Сраксом («шарпей був дівчинка, а зі шпіца ніколи не варто сміятися») і дізнається їхні історії, а разом із тим зустрічає ще багатьох персонажів, які мають вельми опосередковане значення для основного сюжету.

Здається, що авторка, як і мама-Білка, береться за купу справ-сюжетів одночасно, але так і не доводить їх до кінця: Кучерявчик так і не пішов на Говерлу, і Галочку теж не вразив, навіть його мрія літати не стала повноцінним мотивом сюжету. Появу ж Мачо-Білка з подружками, як врешті й багато інших епізодів у книжці, можна пояснити хіба прагненням авторки змалювати різні прошарки суспільства. Здається, що саме «показати дітям правду життя» – і є основна ідея книжки. От лишень «правда» ця вийшла якась геть однобока й недолуго-потворна.

Казка про білочок поступово перетворилася на соціальний трилер про постмайданну Україну. Тут є відпочивальники, які лишають сміття в лісі, «гопніки», п’яниці, чиновники («це такі дядьки, що мають берегти ваш ліс, наприклад, його мешканців і взагалі землю, де ми всі, і люди, і звірі, живемо. Їм за це платять. А вони беруть, крадуть, продають і рубають, бо їм весь час мало грошей»), є «особлива порода дітей – мажори. Вони ж діти крупних чиновників». Ще є бандити. Усі ці негативні персонажі (усі!), що вельми показово, говорять російською мовою, точніше її покручем, і провадять тупувато-приблатньоні діалоги:

«– О, смарі, Лєнка, бєлка! – бевзь тицьнув пальцем у Кучерявчика, що саме готувався до довгого стрибка на сусіднє дерево.
– Харашо, шо нє у тєбя бєлка… – пробурчала Лєнка, і Кучерявчик не зовсім зрозумів, що малося на увазі».

Добрі персонажі, звісно ж, українськомовні, а ще чесні й бідні: самотній хлопець-Лісник, який виріс у дитбудинку і попри малу зарплату не хоче підвищення по службі, бо любить ліс; дівчинка Галочка та її дідусь Петро, колишній український повстанець, який був для всіх білок «своєрідним підручником української мови»; бабця-куховарка, яка сплела светр для бідаки-кенгуру, що мерз у карпатському кліматі.

Ілюстрації Наталки Гайди:

Одне слово, Ірена Карпа – майстриня навішувати ярлики. Текст рябіє стереотипними та задеркуватими банальностями: «Штани одного рагульного італійського бренду. Коштують як дві зарплатні Лісника»; «Да, ще мені скажи, шо нє за ето ваш Майдан стояв! – верещала тітка. – Всьо ти нам падпішеш, як мілєнькій! Вибирай: ілі по-доброму…»; «Закони – для смєртних. А це не про нас»; «Мєня здєсь обшанелілі! А чєво ти дабілся в сваєй жизні, а?.. Да каму ана нада, ваша свабода? Ідітє сєбє, пригайтє по вєткам с вашимі голимі пушистимі задамі. А нас і здєсь нєплохо кормят» тощо. Ще в тексті можна натрапити на «золотезний мотлох Межигір’я» і навіть натяк на одну з політичних партій сучасної України.

У момент, коли бандити-чиновники задумують вбити принципового лісника, який не хоче віддавати їм під забудову землю заповідника, огидних банальностей стає вже по вінця й від тексту просто починає вернути. Адже сторінки просто переповнені роздратованістю, злістю, якоюсь геть неконструктивною (безсилою?) дитячою образою на світ та, врешті, шовінізмом. Агов! Вкарбувати дітям у голови, що «всі російськомовні погані», і в Україні настане рай!?

Звісно, лісника рятують… журналісти. А геппі-енд означено «трансформацією»: «гопнік» Льоша, наспівуючи «Марсельєзу», гасить лісову пожежу і прибирає за собою сміття; а Білка-Летяга, яка доти незле поживала у приватному зоопарку, обирає волю й починає говорити ламаною українською. Причому, що спонукало їх до таких радикальних змін, із тексту геть незрозуміло.

Додам, що увесь цей «вінегрет», до всього, грішить купою логічних непослідовностей, а текст так рясно приправлений русизмами й тавтологіями, що здається, ніби літредактор його в очі не бачив.

А до чого ж тут «День усіх білок»? – спитаєте ви. Це найголовніше біляче свято, на яке Кучерявчик, аби всіх здивувати, хотів привести Білку-Летягу. Але довести навіть цей епізод до логічного завершення авторка, на жаль, не спромоглася.

Попри те, що якісних дитячих книжок в Україні стає все більше, є ніша, яка й досі вперто залишається порожньою – йдеться про дитячі путівники. І це дивно, адже, по-перше, мандри стають все популярнішим способом відпочинку. А по-друге, подорож – це передусім пізнання: себе й світу, своєї країни, культури, історії, традицій, одне слово – життя у всіх його проявах. А отже – просто вдячна тема.

У крамничках більшості відомих музеїв Європи обов’язково є тематичні товари для дітей: від симпатичних листівок та м’яких іграшок – до книжок, путівників, пазлів чи настільних ігор. А дитячі путівники у книгарнях чи сувенірних крамницях часто можна побачити не лише мовою країни, а й англійською.

Тему дитячих путівників Україною 2014 року розпочало видавництво «Лаурус», яке видало оригінальну книжку-гру-подорожній-щоденник «Мій маленький Київ». Видання стало першим із серії «Моє маленьке місто», яку планували продовжити путівниками по Львову, Чернігову, Одесі та Харкову. Та наразі цього не сталося. Тож навіть якщо розглядати категорію «дитячий путівник» по Україні максимально широко, на думку спадає ще хіба кілька прикладів. БараБука вже писала про дві частини вімельбуха «Подорож Україною» (проект Ноа Кременчуцької) та збірку легенд про Львів «Таємниці міста Левів» авторства екскурсоводів братів Радковців («ВСЛ»). А наразі пропонує погортати ще кілька видань.

Походеньки кота Воркота

Книжку «Щоденник котячих мандрів» створено за пластиліновим мультсеріалом «Моя країна – Україна», який розповідає про мандри Україною відомого казкаря Сашка Лірника та його кота. Проект складається із 26 серій кожна тривалістю 3–4 хвилини. Перші дві серії – вступні, решта – про різні куточки України: від луганського степу та гори Опук, що на Керченському півострові, – до карпатських Шешорів. Тішить, що крім загальновідомих Львова, Одеси, Софії Київської чи навіть Вилкова, у проекті згадано чимало менш примітних цікавинок України, як-от: Легедзіне, Верхівня. Є й чимало легенд: про Чорне озеро на Кировоградщині, про бурштин із Рівненщині та багато іншого.

Власне, у книжці йдеться про ті самі 24 місцини, що й у мультфільмі, от лишень Сашка Лірника тут вже немає. Кіт мандрує сам, відповідно, сам і розповідає. Тож тексти у книжці інші, ніж у мультфільмі, що врешті тішить: з одного боку, краєзнавча інформація в них адаптована саме для читання, з іншого – додається ще й веселий «котячий колорит». Адже щоденник Воркота – справжнісінькі байки досвідченого мандрівника: з власними емоціями та враженнями, пригодами та кумедними діалогами. А ще кіт постійно покликається на своїх предків й невимушено, але гордо, пересіває оповідь «бувальщинами» з історії свого котячого роду, який був причетний чи не до всіх історичних подій.

Кіт, до слова, – мандрівник цілком сучасний: переглядає сайти, цікавиться історією, фотографує, любить спілкуватися з місцевими мешканцями і, звісно ж, має свої приватні інтереси, до прикладу – смачно попоїсти.

Щодо ілюстрацій – то вони повністю відповідають мультсеріалу, тобто малюнки в книжці теж «пластилінові», переважно по кілька «кадрів» на сторінці. Щоправда, подекуди кадрів забагато, і дрібні зображення «губляться». Також на сторінках є доречні, а головне дуже коротенькі фактологічні врізки.

А ось чого однозначно бракує у книжці, так це – змісту. З ним орієнтуватися у виданні було б куди легше.

Мандрівка в Сумин городок

Суми – одне з небагатьох міст України, яке віднедавна може запропонувати дітям власний путівник. Невеличке видання пропонує невимушений ігровий формат: коротенькі тексти, головоломки, комікси, розмальовки та купу інших «інтерактивних» цікавинок.

Книжка охопила всі часи. Розповіла про заснування й про козацьке минуле, про ремісників, ярмарки, пожежі, дам та гусарів. Провела сучасними вулицями: «соткою», театрами, фонтанами, музеями, контактними скульптурами, парками і навіть новими мікрорайонами. А наостанок ще й запропонувала зазирнути в місто майбутнього: з міжнародним музеєм сумок, екобудинком та міським головою, що мчить на роботу на ровері. Путівник майстерно переплітає інформацію про історичні факти й відомі споруди з цікавими подробицями з життя містян у різні часи: що таке «чортопхайка», як зробити чорнило, хто такий партач, де зберігали продукти, доки не було холодильників, хто придумав цукор-рафінад, розповідає про те, як одягалися, вчилися й відпочивали, якими були давні кіно, фотографія, транспорт, пошта та ін. Звісно, є тут і легенди, і навіть історія успіху –промисловця й мецената Івана Харитоненка. Манера оповіді й справді дещо ідеалізовано-казкова, а проте тут немає ні краплі моралізаторства чи «сюсюкання». Натомість авторці вдалося ненав’язливо вкрапити в путівник важливі акценти, спонукати читача замислитися про історію свого роду, екологію, особисту відповідальність за рідне місто, а ще – різноманітність та толерантність. Адже Суми на сторінках книжки постають багатонаціональним дружним містом: тут є не лише православний храм, а й синагога, римо-католицький костел і мечеть.

Шкода, що чудову ідею й концепцію путівника псує величезна ложка дьогтю – візуальне оформлення. Окові годі продертися крізь дрібні «кучеряві» ілюстрації з купою закарлючок, завитушок, квіточок, пташечок, листочків, хробачків та інших геть зайвих деталей; крізь безліч різних шрифтів на розвороті, частина з яких ще й відтінені; та «плямисту» кольористику.

Попри це мушу зізнатися: оскільки в Сумах наразі побувати не довелося, то, читаючи «Казкове місто Суми», злапала себе на думці, що, напевно, вартувало б колись і туди потрапити. Зрештою, мабуть, це головне, що варто сказати про цю книжку.

Довідник подорожнього

Велика за форматом і груба за обсягом книжка у твердій палітурці «Подорож по Україні» видається не так путівником, який зручно взяти з собою в дорогу, як довідником. Врешті, й за змістом видання є дещо «академічним»: з чітким форматом та структурою. Уже з перших сторінок видно, що тут є всі обов’язкові елементи довідника: передмова, карта, герб, гімн, довідка про площу, населення та національний склад держави. Видання містить розділ про кожну з 24 областей України, Автономну Республіку Крим та міста Київ і Севастополь. Розташовані регіони в алфавітному порядку, на кожен відведено 4-5 розворотів.

Перший розворот кожного із розділів містить карту України, на якій кольором виокремлено конкретний регіон, місцевий герб та довідку про область, інформацію про чотирьох видатних людей краю, а також поезію про цей край або поезію автора, який тут народився. Решту сторінок присвячено цікавим місцям регіонів: замкам, палацам, музеям, заповідникам, природі тощо.

Такий чіткий формат, з одного боку, зручний, адже структурована інформація легше сприймається, а з іншого – він же й обмежує. Адже по-перше, доводиться урівняти за обсягом геть різні за туристичним потенціалом регіони (а отже й упустити або згадати лиш побіжно чимало цікавого з того, що є в Україні). А по-друге, породжує слабо обґрунтовану вибірковість (ну ж бо обрати лиш чотирьох відомих краян – робота не з легких: до прикладу, серед видатних людей Києва – два композитори Артем Ведель та Рейнгольд Глієр, авіаконструктор Ігор Сікорський та балерун Серж Лифар).

Та врешті авторка цілком зручно вмостилася на цьому прокрустовому ложі – тексти довідника цілком форматні: з «людською» мовою та адекватною добіркою фактів. А ось оформлення відверто засмучує: і жахливою якістю світлин, які особливо контрастують із непоганою загалом поліграфією, і дивним центральним символом, який з’являється вже на обкладинці і мандрує по сторінках усієї книги (чи то квітка, чи то серце, чи то жовто-блакитне яйце з ціп’ятком, що ось-ось склює паросток чогось чорного).

Прогулянка Пироговим: нудна і не без моралі

Осторогу викликає вже сама обкладинка: на жовто-блакитному тлі зі «старосвітським» набором (хата під стріхою, дерев’яна церква та фіра) напис – «Уклін вам низький!». Не одразу розумієш, що це і є назва книжки. Читача, який взяв би до рук цей витвір десь у книгарні, годі уявити.

А проте ця книжка представляє доволі унікальну для України категорію видань – дитячий путівник музеєм. Щоправда, аби хоча б зрозуміти, про який музей ідеться, треба щонайменше прочитати дві сторінки звернення до читача, а перед ним, до слова, є ще й сторінка передмови…

Насправді, ідея цікава. Авторка пропонує читачеві прогулятися по скансену Пирогово разом із сім’єю, де мама, колишній екскурсовод, розповідає своїм дітям і чоловікові про давній побут і традиції різних регіонів України. Тут можна очікувати веселих історій, сімейних ігор, цікавих деталей, кумедних дитячих запитань, врешті – хоча б адекватного для сприйняття дітей оформлення… Адже це мандрівка!

Натомість текст – це майже безперервний сімейний діалог із купою пафосних та банальних реплік: «І щира подяка тим, хто зберіг це диво для всіх нас!», «Я ж кажу, що наші люди – просто чудові! – Леся вся світилася», «Я відчула, що ще трохи – і я заплачу, бачачи, як моя дочка не зводить очей з ікони. Олег, відчувши мій стан, взяв мене за руку».

Щоб вилущити з тексту бодай якесь раціональне зерно, його треба скоротити щонайменше рази в чотири. Поза тим, якщо все ж прорватися крізь це текстове словоблуддя, видання й справді містить чимало цікавої етнографічної інформації. Та навряд юному читачеві, а саме до нього звертається на перших сторінках авторка, стане на це терпіння.

Про значення дитячих путівників, або ж (не побоюся цього заїждженого і, на жаль, з присмаком нафталіну словосполучення) краєзнавчої літератури, можна говорити багато, надто ж у контексті виховання патріотизму. І йдеться тут не про виховання героїзму чи пафосне пишання власною історією, а про банальну цікавість до своєї країни та позитивні емоції від її пізнання. На жаль, поки що видань, які здатні були б викликати такі відчуття в українських дітей, – одиниці.

Серію абеток-енциклопедій про знакових людей української культури «Видавництво Старого Лева» започаткувало 2015 року. Першою вийшла книжка про Андрея Шептицького, приурочена до 150-річчя від дня народження митрополита. Наступного року видання присвятили Іванові Франку, імовірно також тому, що 2016 рік був ювілейним для Каменяра (160 років від дня народження). Третя абетка – про Тараса Шевченка – вийшла 2017 року вже без прив’язки до урочистих дат. Тож нині сміливо можемо говорити, що серія набрала обертів. І вочевидь буде продовжуватися, адже, як сказала редакторка видавництва Мар’яна Савка, «таки є в нас трохи тих геніїв, від яких усе проростає». Що ж пропонує читачам несподіваний формат абетки-енциклопедії?

Передусім – і нарешті! – свіжий погляд на особистість. І першу скрипку в цьому відіграє оригінальне, символічне та дуже асоціативне візуальне оформлення. Над першими двома книжками працювала Творча майстерня «Аґрафка». Третю оформила талановита молода ілюстраторка Анастасія Стефурак, яка попри виразний власний стиль усе ж втримала цілісність серії. Усі три видання сміливо можна назвати арт-буками. Вони мають великий формат, їх приємно гортати й роздивлятися. Оформлення «працює» у нерозривній сув’язі з текстом. Ілюстрації не просто «змальовують» текст, вони суттєво поглиблюють його яскравими образами, деталями, символами. Завдяки цьому читач легко запам’ятовує не лише біографічні деталі геніїв, а й риси їх характеру, звички, вподобання.

«Шевченко страшенно любив зоряне небо. Теплими літніми ночами він міг гуляти надворі аж до самісінького ранку – мовляв, “незчисленнії зіроньки не пускають мене в хату”. А про що він думав, дивлячись на зорі?»

До прикладу, єдність родини Шептицьких символізує долоня з пальцями – по одному на кожного з братів (ще двоє, які померли в дитячому віці, зображені окремо). Чотири арешти Каменяра врізаються в пам’ять завдяки заґратовано-замурованому книжковому розвороту. А широту знань поета демонструє різнокольорове енциклопедичне коло, по якому він з легкістю ганяє на ровері. Шевченко ж на малюнках постає в геть незвичних для нас іпостасях. Під час чаювання він, закутаний у плед, у капцях та грубих «в’язаних» шкарпетках, із томиком Шекспіра в руках, раптом перетворюється з «борця за волю України» на домашнього, затишного, трохи втомленого, але теплого, цікавого, майже рідного дядька. Тоді як на кораблі з напнутими вітрилами, з пеліканом під боком та з підзорною трубою в руках, Шевченко вже геть інший – мандрівник, дослідник та любитель пригод.

За структурою видання – справді абетки. На кожну літеру автори з обґрунтуванням пропонують одне, а то й кілька слів, які є характерними для особистості. Є й коротке тлумачення самих слів, навіть таких простих, як їжа, кіт, брати, хата тощо. Це виглядає дещо дивно та, з іншого боку, дає змогу зберегти концепцію у випадках, коли пояснення до слів і справді доречне. У будь-якому разі, створити живий та цілісний образ непересічної людини, та ще й при цьому вписати його у штучні обмеження алфавіту – завдання не з легких.

Шептицький: продумані ілюстрації VS сумбурні тексти

І перший млинець видавництва таки пішов нанівець. Добір слів в абетці про Шептицького плутаний і ніби водить читача колом, повторюючи ту ж саму інформацію: до прикладу, про рід митрополита йдеться у статтях «Андрій», «Брати», «Граф», «Родина», «Софія», «Фредри», «Шептицькі»; перегукуються статті «ерудит» та «освіта»; крім поняття «меценатство» є ще стаття «Новаківський» та «художник»; а скільки разів згадано про те, що Прилбичі є родинним гніздом Шептицьких, – годі й порахувати. Та й тексти про Шептицького, які готували Галина Терещук та Оксана Думанська, вийшли подекуди пафосні, а подекуди надто сухі, довідкові та перенасичені геть несуттєвими для розкриття постаті митрополита Андрея деталями.

Цікаво, що у книжці ні слова немає про політичну, дипломатичну, банківську діяльність митрополита, як і про гоніння, що він їх зазнав від радянської влади. На жаль, видання не розкриває ані глибини, ані винятковості особистості митрополита, а лиш подекуди несміливо натякає на них. А ось що тішить у книжці – так це неймовірно продумане оформлення, у якому чудово витримано баланс між церковним та світським, а кожна деталь є важливою й промовистою.

Попри все, на тлі повної відсутності адаптованої для дітей літератури про постать владики Андрея, «Шептицький від А до Я» є важливою й цікавою спробою зародити бодай паростки інтересу до непересічної та, на жаль, мало знаної в масовій свідомості українців особистості митрополита.

Франко: любов у дрібницях

На відміну від книжки про Шептицького, авторам «Абетки» про Каменяра – франкознавцям Богданові та Наталі Тихолозам – не лише вдалося розкрити багатогранну особистість Івана Яковича, а й дотриматися, здається, ідеального балансу між усіма гранями його насиченого життя. У книжці є побутові дрібниці («олівець», «їжа», «фрак») і світоглядні поняття («поступ», «цілий чоловік», «що таке?»), є особисте («діти», «Ольга») і громадське («УСС», «РУРП», «НТШ») життя, є літературні твори Франка («Захар Беркут», «З вершин і низин», «Мойсей») та інші галузі його діяльності («журналістика», «економіст», «етнографічні експедиції»).

Є приватна географія поета, знакові для нього постаті й навіть поняття, що створюють історичне тло Франкового життя («Відень», «Галичина», «цісар», «русини»). Видання зроблено з такою увагою до дрібниць, що (хай навіть це прозвучить трохи пафосно) буквально випромінює любов із кожної сторінки. Чого вартує лише портрет поліглота Франка, складений із різноманітних буквених символів або ж галерея дотепних образів-псевдонімів Франка!

Тексти лаконічні та легкі для прочитання, з ретельно дібраним фактажем. Тут безліч цікавих подробиць: про подарований на ювілей лавровий вінок, який пішов до борщу; про несподіване на той час поєднання фрака й вишиванки; про те, як босоніж, із кошелем у руці поет любив ходити в ліс по гриби; про те, що вмів ловити рибу просто руками; є навіть повноцінний рецепт іменинного пирога Франкової родини! А ще на сторінках цієї «Абетки» час до часу зринає кумедний бешкетник – Фарбований Лис, який щоразу втручається у Франкові справи й на правах доброго приятеля ніби знайомить читача з поетом. І від того Каменяр стає ще ближчим.

Шевченко: світ очима генія

Попри зовнішню подібність формату, абетка про Кобзаря суттєво відрізняється від попередніх видань серії. По-перше, стрункішою структурою: тут одна буква розкриває лише одне слово. По-друге, в ній значно більше тексту. А по-третє, текст цей – не лаконічні довідки енциклопедії, а радше – короткі есеї, неспішна оповідь-міркування, насичена цитатами з самого Шевченка, його друзів, філософів, поетів. Автор текстів Леонід Ушкалов – доктор філології та професор Харківського університету – зосередився не так на обставинах Шевченкового життя та творчості, як на світобаченні Кобзаря. Тут є «Бог», «горизонт», «дружба», «зоря», «надія», «рай», «цікавість», «час», «щастя», «далечінь» – усе те, що було філософською основою життя поета. А є й такі прозаїчні поняття, як «їжа», «кіт», «чай», «шапка». І через ці «зовнішні» деталі автор також блискуче увиразнює внутрішній світ Кобзаря. Про що думав поет, коли малював себе на тлі сценки з котом? Чому носив смушеву шапку? Як сталося, що в поезії Шевченка, який любив веселе товариство, бешкет та кумедні витівки, немає ні дрібки комічного? Яким уявлявся йому рай?

Звісно, на сторінках абетки Шевченко постає не лише поетом, а й гравером, художником, співаком і навіть фотографом. Людиною, яка дивилася на світ очима живописця і чий колір очей змінювався від настрою.

Неперевершений путівник Шевченковими світами.

Сторінка за сторінкою видатні, знамениті, знакові особистості, образи яких давно вже закам’яніли в пафосі й офіціозі, стають ближчими та зрозумілішими, ніби «оживають». І непересічність цих людей, які раптом зійшли з п’єдесталу підручників «на землю», стає очевидною. У час інформації та цифрових технологій важко сприймати авторитети лише тому, що вони включені до шкільної програми. Тим важливіше стряхнути пил із занафталінених образів і відчинити видатним українцям двері в майбутнє.