А – Андріївський узвіз, Б – бандура та барвінок, В – вишиванка та вареники – «Абетка України», що вийшла на початку 2016 року в харківському видавництві «Віват», пропонує читачам познайомитися з Україною через національні символи. Причому не лише українцям, а й іноземцям, бо ж видання є українсько-англійською білінгвою. І хоча книжка не має вікових маркерів і розрахована на широку аудиторію, БараБука зацікавилася нею передусім у контексті національно-патріотичного виховання молоді та як добрий матеріал для уроків англійської. Тут білінгва цілком може стати у пригоді учням середньої школи.

Сучасних українських книжок, у яких ідеться про цілісну систему символів країни, насправді небагато. Довідників із народознавства й туристичних путівників різної якості також не бракує. У добу активного державотворення не завадить і самим струсити нафталін із традиційного набору символів, упорядкувати всі наші «верби та калини» у власній голові, а заодно й надати їм нового звучання.

Видання проілюстровано якісними світлинами та вдало витримано у ненав’язливому етностилі: буквиці алфавіту «вишито» червоно-чорним квітами, сторінки облямовано червоними візерунками «у хрестик». Попри двомовність, у книжці вдалося витримати баланс тексту й зображення. А короткі виноски з цікавими фактами до багатьох статей урізноманітнюють сприйняття та роблять сторінки динамічними. Загалом усередині все виглядає цікавіше, ніж видається з першого погляду на обкладинку.

Без верби й калини – нема України

Уже сама форма абетки змушує очікувати комплексного бачення: основні поняття, розташовані за алфавітом. Та ця ж форма й обмежує. Укладачка Ірина Татаренко доречно вирішила обійти формулу «одна буква-одне поняття», а проте не уникла вад багатьох тематичних абеток і таки зігнорувала кілька «складних» літер. Воно й справді, спробуй-но підшукати символи на «Ї», «Й» чи «Ь»! А проте, якщо вже йдеться про стрункість обраної форми, можна ж дібрати слово з потрібною літерою всередині. І вже геть невиправданим виглядає відсутність букви «Е». А як щодо Енея/Енеїди, міста Енергодар, поряд із яким розташована найбільша атомна електростанція в Європі, а чи хоча б елеватора – чим не символ України ХХ сторіччя? – житниця ж Європи, як не крути.

Із 68 понять-символів, які пропонує «Абетка України», 13 належать до царини декоративно-ужиткового мистецтва, ще стільки ж статей присвячено містам та історико-архітектурним пам’яткам, 9 пунктів із галузі кулінарії, 7 – рослини, по 4 статті припадає на музичні інструменти, свята й обряди, природні об’єкти, 5 – на державні символи (включно з поняттям Україна), три присвячено видатним особам. Окрім того, до абетки потрапили такі поняття як гопак, козак-характерник, лелека, чумак, оселедець (у значенні «чуприна») та ярмарок.

Зрозуміло, що годі вмістити всі знакові поняття України на півтори сотні сторінок. Можна дискутувати, наскільки цілісною та об’єктивною є добірка символів Абетки і наскільки сучасною є Україна, яку вона презентує. А проте в передмові зазначено, що книжка зібрала «найпопулярніший “класичний” набір понять і термінів, що асоціюються з Україною та українським народом», «своєрідний культурний мінімум для ознайомлення з національним надбанням українців». Тож видання і не має на меті пропонувати нові символи. А ось що справді тішить – так це різнопланові, а головне з помірною дозою пафосу статті, які подають не лише традиційне історико-етнографічне, а й сучасне трактування, здатне зацікавити підлітків.

Легка мова та цікава добірка фактажу дають змогу під новим ракурсом поглянути на «заїжджені» образи з набору солов’їної писанково-вишивано-шароварної України з салом та мальовничими шевченківськими селами під солом’яною стріхою. До прикладу, у статті про євшан-зілля (чорнобиль) є асоціація до зорі Полин, що впала з неба та отруїла третину води на землі; гопак тут не тільки народний танець, а й бойове мистецтво; а оселедець і нині носить відомий боксер-чемпіон Олександр Усик. Тішить також те, що у статтях відображено багатокультурність України: Умань представлена не лише дендропарком «Софіївка», а й Меккою хасидів; а замки Львівщини згадано як спадщину, спільну з поляками.

Попри класичність символів, книжка пропонує свіжий погляд та закидає добрі «наживки» для подальшого зацікавлення історією та культурою України. Тож можливо, невдовзі прийде час і для Абетки маловідомої України, де своє місце нарешті знайдуть скульптори Іоанн Георг Пінзель та Олександр Архипенко, режисер-документаліст Дзиґа Вертов, авіаконструктор Ігор Сікорський, винахідники батько й син Патони та Володимир Хавкін, найбільша пустеля та найбільший безлюдний острів Європи, скельні міста Криму та печери Тернопільщини, трипільська культура та петрогліфи Кам’яної могили. Цей список можна продовжувати до безкінечності, адже не калиною єдиною…

Третя частина «кротячої епопеї» Тараса Прохаська та Мар’яни Прохасько «Як зрозуміти козу» має простий сюжет, легку мову та неймовірно глибокий зміст. Бо ж якщо в першій книжці «Хто зробить сніг» автори створили Гармонію у великій кротячій родині, а в другій – «Куди зникло море» – розширили її межі на ціле товариство Букового лісу, то в третій уже – без перебільшення – йдеться про Гармонію Всесвіту. Це добра, тепла й дуже мудра історія про пізнання світу, порозуміння й те, чому мандрувати життєво необхідно.

«Божечку, яка я малесенька, […] і яке велике небо, і море, і цілий світ! У лісі цього навіть не видно»

Святий Миколай приносить бобреняті Загаті дивовижний подарунок – справжнісінький корабель. Тож щойно потепліло, команда звірят з Букового лісу – дві білки, двоє кротенят, бобреня та заєць – відправляється у своє перше далеке плавання. Дорогою до них приєднується ще й кріт-екстремал Буря, який полюбляє ловити всякі вітри й літати на парашуті (хоча найімовірніше в текст закралася помилка і йдеться таки про параплан, бо ж злетіти вгору на парашуті неможливо). Власне, з усієї команди Буря єдиний, для кого мандри – звична справа. Усі ж решта члени експедиції цілком домашні звірята: ніхто з них не вміє керувати кораблем, а дехто не вміє навіть плавати. А втім, як зауважила мудра мама-кріт, хоч у кожній подорожі є трохи ризику, дітям треба пізнавати світ.

Проте в цій мандрівці немає карколомних пригод, які захоплюють дух і змушують завмирати серце. Найнебезпечніший її епізод – шторм – взагалі винесено в епілог. І не дивно, бо ж акцент тут не на пригодах, а на їх сприйнятті. Книжка чудово передає буття в мандрах, проживання та осмислення нового досвіду. Тож насправді подорож дуже реалістична. Тут, як і в житті, невиправдані очікування компенсуються несподіваними відкриттями, а герої пізнають не лише світ, а й себе: сперечаються і миряться, нудьгують і радіють, хворіють і злегка сумують за домівкою, помиляються і вчаться дисципліні та відповідальності, читають і міркують, спостерігають, дивуються одне одному і світу довкола і, звісно ж, знайомляться з іншими звірятами, які говорять іншою мовою і живуть за іншими звичаями.

«Щастя – це коли дуже цікаво»

Цю дитячу історію варто читати всією родиною. Батьки знайдуть тут привід пофілософствувати, а дітлахи – помріяти та відчути смак пізнання. Це книжка в книжці, усередині якої є ще одна книжка – такий собі коловорот цього дивовижного світу. Є тут і неспішна плинність часу, і прийдешність поколінь, і безкінечна спіраль буття… А ще на сторінках завдяки традиційно чудовим ілюстраціям добре відчувається настрій: широчінь світових просторів поряд із затишком рідного провінційного лісу, привітний мандрівний бриз і тепло дружньої компанії.

Усі ці, здавалося б замудрі, глибини-глибин проходять у тексті невимушеними, легкими штрихами. Оповідь хоча і ллється плавно, та, ніби течія тієї річки, що винесла кротячий корабель до моря, – тримає читача міцно і впевнено. Тут годі лишатися байдужим: мандрівники ж бо такі маленькі, а світ – такий великий і цікавий! Та відчути його можна лише тоді, коли виходиш за межі свого маленького рідного і такого затишного лісу. Адже якщо постійно живеш в одному лісі, то можеш навіть не знати, що «в морі є дельфіни і ще багато-багато інших дивних істот, які живуть під водою, що десь там серед безкінечності є острів, на якому мешкає гостинна козяча родина». І байка, що говорять ті кози грецькою мовою, бо ж порозумітися насправді «дуже просто, треба лише хотіти зрозуміти козу», та спочатку – зустрітися.

«140 децибелів тиші» Андрія Бачинського – соціальний трилер для підлітків, у центрі якого складна проблематика життя людей із особливими потребами. Просто, без жодних «реверансів», письменник видає безжалісну правду: «Нікому в нашій державі неповносправні не потрібні. Ні дорослі, ані діти». А проте в книжці не чути ні нотки сентиментальності чи песимізму, кожна її сторінка про те, що у світі чимало добрих людей, і безвихідних ситуацій не буває.

В автокатастрофі талановитий музика Сергійко втрачає не лише батьків та маленьку сестричку, а й слух та здатність говорити. Хлопець опиняється в спецінтернаті, де має навчитися жити без звуків. Та як не дивно, саме музика допомагає йому знайти нового друга – маленьку Яринку. І тепер він будь-що має врятувати її від батька-вбивці.

«Рятуючи одну дитину, ти рятуєш цілий всесвіт!»

У невеликій за обсягом повісті письменник зачіпає безліч проблем і напрочуд реалістично змальовує ситуацію, у якій опиняються люди з особливими потребами: від відсутності пандусів та жебрацької пенсії до злочинності, корупції та байдужості. На своєму шляху Сергійко зустрічає старшокласника Вітька, який тероризує весь інтернат, кульгавого Саньку-глухаря, який примушує неповносправних дітей красти та жебракувати, міліціонера, який його покриває, бездомного п’яничку, який пропонує хлопцеві горілку, а ще – веселих рибалок, львівських адвокатів, безрукого Ромчика, міліціонера, від якого випадково дізнається про своє право на безплатний проїзд, та багатьох інших людей, завдяки яким історія врешті таки закінчується гепі-ендом.

Попри «жалісливу» тему, у тексті годі знайти «сльози та соплі». Дивовижна й світла любов двох дітей, які рятують одне одного від самотності та байдужого світу, у тексті, ніби Сергієва музика, – відчутна, але незрима. Автор робить ставку не на описи внутрішнього світу героїв, а на динамічний сюжет, який тримає від першої до останньої сторінки. Книжці можна було б закинути перевантаженість проблемами та надмірну спрощеність. Утім, коли читаєш цей «бойовик», проти волі починаєш вслухатися у звуки довкола, намагаючись уявити як звучить тиша. І врешті справді, ніби у морські глибини, занурюєшся у бездонність слухової порожнечі й у вухах починає дзвеніти пронизливе «ніщо». Тож коли в мить кульмінації вчитель кричить Сергієві: «Тікай!… Біжи по допомогу! Швидше!» – хочеться кричати йому у відповідь: «Ти що, він же не чує!».

Серед української літератури, і не лише дитячої, книжок про людей із особливими потребами – одиниці. Та, здається, ця болюча тема таки трохи рушає з мертвої точки. Окрім книжки «140 децибелів тиші», яка, до слова, стала номінантом на премію Дитяча книга року ВВС-2015, у серії «Майже дорослі» «Видавництво Старого Лева» видало «Метелики у крижаних панцирах» Оксани Радушинської та «Марта з вулиці Святого Миколая» Дзвінки Матіяш. А серед «дорослого» вийшла «Крізь вушко голки» Вікторії Дмитрук.

Хто такі Юрашко та Малодобрий, чому годинники на львівських вежах показують різний час та ким насправді є львівські леви – легенди давнього міста – узялися розповісти дітлахам у книжці «Таємниці львівських левів» відомі екскурсоводи Іван та Петро Радковці.

Цих двох братів легко впізнати на вулицях міста за вбранням кінця позаминулого сторіччя: камізелька, капелюх, тростинка, а ще – старовинний годинник на ланцюжку. У такому ж колоритному вигляді вони неспішно прогулюються й сторінками своєї книжки – ніби щоразу запрошують послухати нову історію. І серед містичного карнавалу львівських героїв, який створила чудовими ілюстраціями художниця Івета Ключковська, цілком реальні постаті братів Радковців теж починають видаватися казковими. Та, здається, саме у хитросплетінні правди й вимислу, історії та легенди і криються неповторні львівські чари. І цей дух давнього, загадкового, але живого міста книжка відтворює дуже вдало.

«Кожному у житті зустрічається казка, але не кожен це помічає»

«Таємниці львівських левів» містять дев’ять авторських легенд-оповідок та одну казку-п’єсу. Пов’язує їх між собою лише місце дії – Львів. Неповторною магією цього міста просякнуті легенди про сварку львівських годинників та щорічну зустріч левів. Натомість події деяких оповідок цілком могли б відбутися й деінде. А проте і брехливий Грицько, і скупий Мартин, і псевдомайстер Олексій теж несуть у собі частинку Львова. І саме їх присутність творить образ міста неідеального, а отже – справжнього. І невипадково відкриває збірку історія про балакучий мигдалевий пряник та львівську школярку Оксанку, яка понад усе любить сидіти за комп’ютером. Бо ж казка – ось вона, поряд: «не у казковому королівстві і не за тридев’ять земель, а на звичайній львівській вулиці»!

У канву казкових сюжетів невимушено вплетено історичні факти, осіб та реальні місця – назви вулиць, монастирів, веж, Високий та Низький замки тощо. Тексти здебільшого нагадують за формою традиційну казку із зачином, динамічним сюжетом, чітким розмежуванням «добра» і «зла» та, звісно ж, мораллю.

Попри те, що Львів є одним із найпопулярніших туристичних міст України, дитячих книжок на львівському матеріалі – одиниці: віршована «Казка про Старого Лева» Мар’яни Савки, «Маленьке левеня і львівська мишка» Андрія Куркова, казки Марічки Крижанівської. Серед збірок: «Таємниці міста Лева» – грубий том легенд, переказів, оповідань, віршів тощо, та ще кілька видань з історії Львова для дітей, матеріали яких за стилем нагадують нудний підручник. Про сучасні дитячі путівники містом наразі годі мріяти. Тож «Таємниці львівських левів» – чудова нагода для маленьких львів’ян та гостей міста зануритися в казку старовинного Львова.

Книжка Тетяни Корнієнко «Недоторка» – одна з тих, яких нині так бракує на сучасних теренах літературної України: про і для підлітків. Рукопис цього твору ще 2013 року здобув першу Корнейчуковську премію у номінації «Проза для дітей старшого віку». Проте світ побачив лише нині. Видавництво «Час майстрів» видало книжку одразу двома мовами: в оригіналі, російською, та українською – у чудовому перекладі Івана Андрусяка.

Перше враження – осторога. Бо ж уже на обкладинці око ріже калька з російської («своя власна думка», «своє власне життя») та доволі претензійне означення жанру: «психологічна казка».

Від казки в цій історії я не бачу анічогісінько. Головна героїня Аля – підліток із фобією бруду. У класі її прозивають «Мийдодір», бо ж до всього – і прізвище Диряєва. Вона не користується ліфтом, адже це «найбільш негігієнічне місце в будинку», не має комп’ютера, бо «він шкідливий, очі псує, опромінює», і завжди носить із собою пляшечку з перекисом, щоб за найменшого контакту з мікробами протерти шкіру. У свої 14 років вона чудово розуміє, що страх чимось заразитися – надмірний і надуманий. Навіть «діагноз» собі поставила – божевільна, або ж crazy. Та попри все, при кожній нагоді несеться до рукомийника.

Друзів у неї немає. А клас, очікувано, насміхається з недоторки. Та чи не найгірше дівчину гнітить думка, що її ніхто ніколи не поцілує – «Ні-ко-ли. Бо ж мікроби». Аж раптом Аля закохується. І, здається, навіть взаємно. Та ось біда: хлопець має пекінеса – Боню.

«Квіти мають падати на голову, якщо вже хтось тебе ними обсипає, а не на парасольку»

Добре скомпонований сюжет, правдиві образи, сучасна, жива, соковита мова підлітка (якій можна пробачити навіть засилля «я» і те, що дерево «линяє») та несподівана (хоча й ідеалістична) розв’язка – усе це змушує легко та зі смаком ковтати сторінку за сторінкою.

Цій історії можна закинути незрозумілу відсутність тата й надмірну чемність і самоусвідомленість головних героїв. Аля ставить собі купу запитань, але, ніби дипломований психолог, дає на них надто вже чесні відповіді. І попри сварки з мамою, власну невпевненість, закоханість і проблеми з однолітками, дівчина добре вчиться, кімнату без нагадувань прибирає, малює, читає. Що ж, захопитися і «швидко-швидко» проковтнути всі чотири томи «Війни і миру» у 14 років – це, звісно, можливо, хоча…

До слова, окрім Толстого, у тексті згадується Пушкін із Дантесом, Гоголь із «Ревізором», а ще Бах, Бетховен та інші метри класики. Сумнівно, що типові підлітки так часто думають про високе мистецтво. Тож такий «хитрий» маневр видає бажання авторки отим «високим» читачів зацікавити. Та врешті… чом би й ні, бо ж принаймні в контексті всі ці згадки звучать вельми невимушено.

Оповідь ведеться від першої особи. І хоча за формою текст складно назвати щоденником, візуально сторінки книжки й справді нагадують дівчачий нотатник. Там повно різноманітних зірочок та закарлючок. А ілюстрації художниця Віолетта Борігард влучно виконала в дусі підпільних шкільних замальовок – ніби нашвидкуруч, простим олівцем, потай під партою. Вийшло цікаво. Тим паче якщо врахувати, що головна героїня любить малювати. Особливо ж правдивими видаються злегка карикатурні зображення вчителів.

Враження, ніби тримаєш у руках потаємний щоденник, посилює й те, що окремі думки подано шрифтом а-ля «від руки». Щоправда, оце виділення викликає дещо суперечливе враження. Бо ж така оздоба, цілком виправдана з естетичного боку, виокремлює не будь-які, а саме «найважливіші» думки. Мов у підручнику. Так, ніби авторка боїться, що читач без отих прозорих підказок не помітить чогось «важливого». Так, ніби не довіряє читачеві самостійно знайти те, що цікаве, важливе саме йому.

Урешті, книжка актуальна й читається на одному подиху – і це найголовніше. Бо ж оповідь підлітка й не мусить бути ідеальною. А фальшивих нот, попри всі можливі доскіпування, у ній не чути.