УВАГА! Ця рецензія написана
14-річною мною, але з думками мене 12-річної. Якби читала «Місяцівну» два роки
тому, ці думки були б мені рідні. А зараз я трошки «переросла» такий формат.
«Те, що здається прокляттям, може стати благоговенням. Те, що здається благоговенням, може бути й прокляттям»
Знаєте, бувають книжки, про які
важко щось сказати. Ну, цікава. Важко відірватися. Але з іншого боку легка –
швидко забувається, підходить для читання на відпочинку. Так ось, «Місяцівна» –
не така. Мені зараз нелегко сформулювати свою думку, адже книжка була інакша.
Незвична мені, трохи глибша. Не з легких. Але вона не була нудною, ні! Вона
цікава, навіть дуже. Почну з того, що тут не все вигадане і не все реальне.
Коли я читала «Місяцівну», то навіть не підозрювала, що Францішек Селезій
Потоцький існував! Як і Сокальська виправна колонія N47 і ще багато чого. Я
сприймала все як повну фантастику до моменту «просвітлення».
В інших випадках написання
рецензії я легко запам’ятовую всі хиби і круті моменти, плюси і мінуси. А тут
зовсім не так. «Місяцівна» мене вразила. У ній я ніби починала ловити підтекст.
На мою думку, це книжка світового рівня. Не даремно на ній написано «золоті
письменники України».
Під час читання я пережила багато
емоцій: страх, здивування, радість, смуток. Банально звучить, але емоції тут
справжні та потужні. Читаючи, мозок закипає від стрімких поворотів сюжету й
усвідомлення всіх деталей напіввигаданого світу.
Мені сподобалося, що тут –
дівчинка-альбінос, це додало книжці ефекту і нестандартності.
Тут було згадано історію Терези
про балет, але, на мою думку, її не до кінця розкрили (історію, тобто). Я це
сприйняла як «через цей факт із біографії головної героїні розкрито її особливість
– те, що вона – альбіноска». Мені було б набагато цікавіше читати, якби ця
історія мала якесь продовження. Не знаю, як вам, а мене б це більше занурило у
книжку.
Є тут одна помітна річ: для
когось може бути плюсом, а для когось – мінусом. Отже: починається повість з
невеликої історії про Бога.
Чому? У мене немає точної
відповіді на це питання. Але я думаю, що тут є мораль, яку потрібно побачити у
книжці. А на перших сторінках – підказка, щоб легше було це зробити.
Ще тут часто згадується Творець, із
чого можна зробити висновок, що Дара Корній – релігійна.
Але найбільше тут зустрічається
зло і добро, війна між ними. Звучить банально, правда? Але з цієї основи можна
стільки різних сюжетів створити!..
Якщо запитати в мене: «Іванко,
яка тобі частина більше сподобалася – перша чи друга?», то я відповім: «Вони
абсолютно різні. Але все-таки перша».
Чим же вони відрізняються?
По-перше, перша частина довша.
Там розгортаються основні події. Це ніби реальність із нотками фантастики. А
друга – навпаки – більше фантастики.
Наведу зараз порівняння для
любителів попоїсти, готувати і взагалі всіх людей, які не харчуються енергією
сонця.
Якщо реальність у книжці – це
булочка, а фантастика – мак, то перша частина – це булочка з маком. А друга –
це ця сама булочка з маком, тільки менших розмірів, і туди додався ще новий мак.
І ще один для любителів
математики.
Якщо реальність – це X, а
фантастика – Y, то перша частина – це 2(X+Y), а друга тоді – X+4Y.
Я впевнена, що ви знайшли
порівняння, яке підходить саме вам, і мене зрозуміли ☺.
Але є в цій книжці я для себе
знайшла два мінуси.
Перший – трохи спойлерів у назві
розділу. Там не прямим текстом написано, що відбуватиметься в даній частині
«Місяцівни», але здогадатися можна. А коли я відкрила зміст, щоб знайти
сторінку потрібного розділу, зрозуміла, чим закінчиться книжка.
Це було образливо.
Це було сумно.
Не повторюйте моїх помилок.
Другий мінус для мене був
найпомітнішим. І він – це помилки. Одруківки, точніше. Тут міг додатися аж ніяк
непотрібний м’який знак, додаткова буква чи невдала заміна «о» на «а».
«А де ж приклади?» – запитає
хтось.
«І де доведення, що ти кажеш
правду?» – подумає ще хтось.
Це справді сумна історія. Бо
впродовж читання я виписувала на листочок всі одруківки і… Він загубився через
мого не дуже чемного песика.
Так, я знаю, що без доказів
засуджувати не можна. Але повірте мені… або ж прочитайте книжку і знайдіть їх
самі! Цей час не буде використано невдало та даремно. Бо плюси, все ж таки,
перевищують мінуси.
Ілюстрації – важлива частина
будь-якої книжки. Тут їх небагато – лише обкладинка та знаки, щоб краще
зрозуміти листи. (Прочитавши «Місяцівну», ви мене зрозумієте).
Коли мало малюнків, ти уявляєш
вигляд, голос, навіть думки героїв самостійно, як тобі забажається, тому я бачу
в цьому лише плюс.
Обкладинка, на мою думку,
відповідає атмосфері твору.
І формат книжки приємний… І
шрифт… І запах…
Одним словом, раджу!
P.S.: А для мого теперішнього
віку вона була цікава, але немає такого натхнення після прочитання. Я не
уявляю, як це пояснити, але я знаю, що б я подумала в минулому… Якось так.
Лише глянувши на обкладинку цієї книги, можна зрозуміти, що
вона про підлітків.
А от коли я побачила її назву «Лепрекони», то подумала, що
це буде щось пов’язане з
фантастикою, а «лепрекоРни» (так, я майже весь час читала з «Р» чомусь) – це
такі вигадані створіння. Я не знаю,
чому в мене була саме така
асоціація, але можу сказати, що ця книжка цілком реалістична, не фентезі. До речі,
крім цього, я її назву ще й «вдалою». Чому?
«– У вашому ідеалі, Сапуро, фізика взагалі зайвий урок, бо я сам можу собі розповісти тему й оцінки виставити. Якось абсолютно неромантично, вам так не здається?»
Бо, по-перше, вона мене зацікавила і вивела зі стану, якого
я так боялася і досі боюся. Мій останній навчальний рік був насиченим,
напруженим і так далі. Гадаю, ви мене розумієте. Я встигала лише вчити уроки,
ходити на тренування та на гуртки. А коли я хотіла почитати щось цікаве (о ні!), то згадувала, що на четвер мені
потрібно прочитати щось зі світової літератури, а на середу – з укрліт. І мій
час, виділений на приємне, а саме – на читання, забирали твори зі шкільної
програми. А вони, чесно кажучи, були нуднуваті. І це відбило мені бажання
читати, що я аж злякалася, що «зіпсувалася» остаточно. Бо це справді приємно,
круто, цікаво, коли книжки
захоплюють!
Я писала рецензії цього року, але, певно, мене страшно відволікали
думки про навчання, неможливо було насолодитися читанням повністю. А от «Лепрекони»
– це перша книга, яка вивела мене з цього стану. Хоча вона не перша, яку я
читала на канікулах.
На мою думку, авторка вдало передала життя сучасних
україномовних нематюкливих підлітків, вживаючи імена достатньо відомих
співаків, ігор та використовуючи слова «нафіга», «задовбав» і суто сучасний
сленг. У розмовному стилі головної героїні я впізнала свій. Ну, я ж говорю дуже
схоже, справді! Ні, звісно, є моменти, не схожі на спілкування київських
підлітків чи їхні смаки, бо тут зустрічаються рідковживані слова. Так можуть
говорити на західній Україні, але аж ніяк не в центральній.
Дуже цікавими є моменти в кінці, вони мені страшенно
сподобалися. А саме те, як Наталка (тобто головна героїня) розмовляла з
психологинею, але прочитати можна було лише слова Наталки. І, звісно, лист
вкінці, який так хочеться прочитати на початку. Правда, з іншої сторони,
читаючи даного листа, складається враження, що в ньому є вся книжка. Ні, не
прям УСЕ, але головний сюжет. І читаємо ми усе в книжці (окрім листа, звісно)
суто заради другорядних подій.
Юльця, найкраща
подруга Наталки, бореться за права. Права дітей, підлітків, жінок. І це
не показано як «жах-як-погано», а навіть навпаки. Принаймні в мене склалося
позитивне враження від книжки, якщо її розглядати так, як це любить робити та ж
сама Юльця – чи є там сексизм форми «так-і-має-бути-що-тут-дивного» (маю на
увазі, що бувають книжки, де ґендерну дискримінацію не висміюють чи
наголошують, що це погано, а просто показують, ніби так і має бути. Власне,
звідси я й назвала так цей вид сексизму у творах).
Я не впевнена, що Валентина Захабура через головну героїню показує себе чи всіх тінейджерів, далеко не впевнена, та все ж: Наталка вважає, що Клим – це допотопне ім’я, і знає вона лише одного такого. У мене не так. Климів зараз достатньо багато, або це в мене таке «Климське» середовище – хтозна.
Якщо чесно, я не побачила в «Лепреконах» надзвичайно
захопливого сюжету, він плавний, але затягує. І крім цього, я дуже часто
думала: «Жиза», «А-а, прям таке у мене було!».
Ця рецензія на книгу «Вбивство п’яної піонерки» (до речі: «Чому вбивство?», «Чому п’яної?», «Чому піонерки?» – чому така назва незрозуміло довго, дуже довго) Сергія Оксеника буде не так про сюжет, як про стиль, наскільки цікаво читати книжку. Точніше, мої враження.
Отже, спочатку про стиль.
«Коли в мене нарешті сформувалося бажання, зірки перестали падати. Бажання було таке: я вже не хочу бути піонером»
З перших рядків відчувається те, що автор – далеко не
початківець. Спочатку я навіть не так звертала увагу на сюжет, як кайфувала від
правильно підібраних слів, ще й у красивому порядку! Зараз, коли я розгортаю перші
сторінки книжки, я не бачу такої геніальності. Але перше враження – це, на мою
думку, дуже важливо. Стиль чимось нагадує текст із шкільної програми (вони ж не
даремно туди входять, правда?)
А ось цей факт мене реально здивував: у «Вбивстві п’яної
піонерки» Ревмір 1935го року народження, Агент (Хрущ) – 1932 року. Оскільки
вони дорослі, але не старі, то можна припустити, що події відбуваються в кінці 50-х
років. Я думала, що Сергій Оксеник писав цю книжку раніше, років сорок тому. Аж
ніяк не в 2016–2017 роках! Це ж дуже круто – відтворити події, які могли
відбуватися тоді, ще й з найдрібнішими деталями в умовах 21-го століття! З
діалектами, звичками, традиціями. Наприклад, як описували письмо ручкою та
чорнилом: «Взяв ручку, акуратно опустив у чорнильницю, потім відірвав куточок
газети, яка лежала в мене на столі, й добре протер перо». Саме ці деталі мене
затягнули.
Оскільки там відтворюються реалії минулого, можна помітити
різницю між підлітками того часу і сучасності.
По-перше, вони там п’ють вино без нагляду дорослих із
восьмирічним Юрком.
По-друге, поводяться вони трохи дивно для мене. Дуже сміливі
(якби мене хтось надумав лишити у хаті в п’ять років саму, уночі!..). Але й
думають якось по-дитячому. Ну, для підлітків. Сучасних.
По-третє, схоже, тоді люди були не такими високими. Бо у
дівчат, яким щойно стукнуло 14, був тридцять п’ятий розмір ноги. Виходить,
зріст у них, у порівнянні з нинішніми тінейджерами, менший.
Про сюжет – він якийсь плавний, але заплутаний, зі
згадуваннями зовсім минулого (тобто минулого минулого… ну, ви зрозуміли, сподіваюся)
та навіть майбутнього! «Якби ж то я знав, у що це виллється!..», «І правильно
зробив, як з’ясувалося». Це було цікаво.
У даному творі є дві сюжетні лінії – Вова та Ревмір. Розділ
про Вову, розділ про Ревміра. Але не лише так їх можна розрізнити. Ревмір
говорить російською мовою з українськими словами (хоч дивним є те, що іноді
(рідко) він переходить на чисту українську. В думках, звісно), а Вова –
навпаки, здебільшого українською. І це, знову ж таки, круто.
Ясна річ, тут трапляються слова типу «планшет» (не в
сучасному значенні), «врем’янка», «фуражка». В багатьох книжках використовують
таку річ як «примітки». Бо поки вловиш значення цих слів, або поки погуглиш…
Простіше глянути в низ сторінки.
Та є один момент у книжці, який трохи напрягав. Це те, що
там трошки відчувався сексизм. Наприклад, готували лише жінки. Жінки перші
(завжди) мастили спини чоловікам. Потім Вова кілька разів ділив поведінку на
«чоловічу» та «нечоловічу»: «Ображатися на дівчат – це взагалі нечоловіча
поведінка»; «Це зовсім погано. Ще бракувало, щоб за мене дівка заступилася». І
жінок часто показували як боягузок! Коли м’яч летів, чоловіки намагалися
відбивати його, а жінки верещали і боялися м’яча. Жах. Як таке можна написати?!
Так-так, розумію, не 21 століття, тоді інші звичаї були… Та все одно дратує! А
ще мене обурило порівняння курей із базарними бабами. Просто це можна зрозуміти
як «Кури кращі за базарних баб», що згодом може переростив у прирівнювання
жінок до тварин. Певно, я перефантазувала. Так, мене «Тільки б за мене дівка не
заступилася!» заділо.
І… Чи нормально казати «занегритосіли»? Тут же корінь –
«негр»… Просто цікаво стало.
Крім того, що «Вбивство п’яної піонерки» – детектив, на
деяких моментах я сміялася. На грі слів – «Ще б пак» і «Щепак», та й не тільки!
Те, що це трошки комедійна книжка, доводить наявність слів «сральня» (туалет),
«засрані», «гімно», «засрагент». Ну і вирази із «скотіна», «ублюдок» та інші також
присутні.
Загалом книжка довга (великий плюс) і гарно написана. На мою
думку, Сергій Оксеник гарно відтворив реалії 50–60-х років. Та для кого вона – дітей, підлітків чи
дорослих? Гадаю, більше для дорослих, або майже підлітків (тобто дітей, молодших
за мене на пару років). Або ж для дорослих, які можуть оцінити стиль автора, книжку,
написану про минуле. Коли мені було дванадцять чи одинадцять років, я дуже
любила читати книжки такого типу. Можливо, це була моя особливість. Зараз я
була зацікавлена у «Вбивстві п’яної піонерки», але не на всі 100%. Більше
насолоджувалася стилем, особливостями того часу. Ну але мені сподобалося!
P.S.: Розділи на
таких сторінках: 5; 73; 93; 121; 141; 157; 167; 189; 199; 217; 223; 237; 251;
271; 283; 293; 307; 321; 331. Останні цифри майже всі ідуть парами. Майже рай
для очей перфекціоніста чи перфекціоністки!
Книга «Це зробила вона» – це збірка невеликих художніх текстів на основі біографій. Кожен текст написаний іншою людиною, картинки намальовані іншою (іншим) художницею (художником)! Можливо, автори та авторки, художниці й художники повторилися, але я цього не помітила.
Коли тексти пишуть різні люди – це дуже класно! У кожного свій стиль письма… Так цікаво поринати у чийсь стиль. Розглядати його, смакувати ним. А якщо він тобі не сподобався – будь ласка – прогорни сторінку, і там уже текст абсолютно по-іншому написаний! Тут якщо хтось змахлює і візьме текст із «Вікіпедії», частково перефразуючи (як у «Силі дівчат», але про це трохи згодом…), то загальне враження від книжки не зіпсується, якщо інші 49 авторок та авторів напишуть нормально.
У цій книжці біографія не тільки описується як «народилася
такого-то числа, померла такого-то. Училась там-то, жила – там-то», а й від
імені котика (про Катерину Десницьку), самої себе (Катерина Білокур). Навіть
якщо без таких цікавинок, текст усе одно має вигляд не статті, а цікавої
історії. Раніше я думала, що книжки в такому стилі нудні – просто набір статей .
Але книжка таки затягує! Я серйозно! Зимовими ночами я сідала під ялинку і
читала, читала, читала… і мені чомусь не набридало. Можливо, через
різноманітність стилів, жінок, про яких пишуть, їхніх біографій. Деякі тексти
писали знайомі мені люди, і… читати ставало ще цікавіше!
Трошки про те, що мені не сподобалося. Як на мене, тут
багатенько письменниць і художниць. Про художниць я відчула, бо ця професія
мені не була дуже цікавою. І «письменниці-художниці» йдуть цілими блоками, одна
за одною.
У тексті про Софію Яблонську написано то про Софію, то про
Зосю. Спочатку я взагалі думала, що це дві різні особи (все-таки імена трохи
по-різному звучать) , але потім у мене закралася підозра, що це одна й та сама
репортерка. Погуглила: справді, Зося – це Софія.
Коли я дочитала біографію Єлизавети Шахатуні і перегорнула
сторінку, побачила твір-біографію Євгенії Маринченко. Зібралася почитати про життя,
дитинство героїні… Але тут згадується (2 речення) лише трьохрічна архітекторка,
а потім зразу 33-річна…
А тепер трохи про ілюстрації. Вони гарні, кожна по-своєму.
Абсолютно в різних стилях. На 52-й сторінці – ілюстрація до Анни Стен. Вона
мене страшенно захопила! Не знаю, чому. Можливо, через її нафарбовані очі і
світле кучеряве волосся… Але коли на неї дивишся, вона стає ще більше незрозумілою…
«затягуюча картина» у «затягуючій книжці».
А ще у цієї книжки є продовження «Це теж зробила вона».
Якщо взяти оповідання з обох книжок і помістити в одну –
ніхто нічого не помітить. Це не друга частина, а саме продовження. Під «друга
частина» я маю на увазі книжку, схожу, але іншу.
А коли я кажу «продовження», я уявляю, як написали одну
книжку, принесли її до редакторки чи редактора, але вам сказали: «Задовга». І
ви просто, не вагаючись, розділили її навпіл. Одну книжку назвали «Це зробила
вона», а ще одну – «Це теж зробила вона».
Чим вони, все-таки, відрізняються? По-перше, у першій
частині ілюстрації розташовані зліва, а текст – справа, а от у другій навпаки.
Загалом про цю книжку (загально) я нічого нового сказати не можу, це копія
попереднього видання. А от про цю частину оповідань (якщо розбирати оповідання
окремо), можу.
Більшість оповідань написані цікаво, хоча трапляються
пафосні моменти. Наприклад, у біографії Марії Затуренської є таке речення
«Виливала на папір тугу за домом, Україною» чи «…коли оздоблює білою вишивкою
ніжну білосніжну хустину – обіцяння молодості» – в тому ж самому
тексті…(багатозначні крапки).
Звісно, я можу помилятися, але на сторінці 62, присвяченій
Марії Затуренській, написано «з фотографії на нас дивиться…» коли я чую
«фотографія», аж ніяк не уявляю малюнок. Заплутано трохи.
Коли я читала про Олену Курило, відразу помітила зумисне
вживання рідкісних українських слів, виділених курсивом. І вони йдуть не по
порядку, це не має вигляду перераховування. Потім пояснюється, що таких слів могло
би не існувати, якби не мовознавиця Олена. Прикольно.
Ось тільки що я ввела у «Ворді» слово «мовознавиця». Воно
автоматично підкреслилося червоною лінією. «Нове слово» – подумала. Але потім я
вирішила перевірити страшний здогад: ввела це слово в чоловічому роді. І таки
підтвердився. Програма не знає цього слова в жіночому роді! А ось у книжці
наполегливо вживаються фемінітиви! І за це великий респект, дуже класно! Хочеться,
щоб люди почали їх вживати.
Раїса Троянкер – поетка, що прожила, як написано у книжці,
«її життя було коротким, лише 37 років…» . Але навіть тут його трошки
збільшили. Під ім’ям написано «30 жовтня 1909 – 29 грудня 1945». Перша дата –
дата народження, друга – смерті. Але якщо порахувати, то вона прожила лише 36
років, 1 місяць і 29 днів. Якщо додати її перебування у животі матері, все одно
не вийде 37 років. На жаль.
До речі, чому в неї зображено рожеве волосся? Вона
фарбувалася? Про це нічого не сказано…
Серія книжок «Це зробила вона» (хоч їх поки лише дві) дуже
корисна. Читаючи їх, розумієш, що можеш досягти чогось великого і ти сама, як
це зробили вони.
«Сила дівчат: маленькі історії великих вчинків» – має також невеликі історії про видатних жінок. Оскільки тексти писали лише двоє людей, вони приблизно в однаковому стилі. Навіть історії всі починаються з фрази «одна дівчинка». (Це такий творчий задум, я думаю.)
Біографії тут менші, про деякі, якщо чесно, читаючи їх,
з’являється відчуття, що їх просто взяли з Вікіпедії, перефразувавши. Пафосні. Тексти
часто не затягують, а їхня одноманітність стає нуднуватою. Історії не
зацікавлюють (не всі, звісно), чимось схожі на підручник. Малувато реально
цікавих фактів, не загальновідомих!
Було б добре, якби показували роки народження та смерті –
деяких осіб я гуглила – цікавилася, чи ще вони живі.
На кожній ілюстрації можна помітити речення, що починається
зі слів «щоби бути як (ім’я жінки, про яку даний текст)». Все би нічого, якби
вони не були аж такими пафосними! «Мати високі ідеали», «підкорювати вершину за
вершиною», «залишатися цілеспрямованою» і т.д.
«Щоби бути як Ліна, потрібно знати не менше як сто рим до
слова “любов”, бути відвертою і непохитною у своїх
переконаннях» – ну як таке можна написати у дитячій книжці!? Незрозуміло
(меншим за мене), пафосно!
Та загалом ідея цікава.
Мені книжка не дуже сподобалася, якщо чесно. Але дизайн
класний. Смаки не однакові, а це просто моя думка.
Книжки такого типу – суперова ідея. Читаючи такі книжки,
розумієш, що дівчата не гірші хлопців. Є багато видатних жінок! Треба, щоб люди
бачили це. Дівчата також на багато спроможні. Це залежить не від статі, а від
самої людини! Завдяки таким книжкам, сподіваюся, буде абсолютна рівність
статей! Спасибі людині, яка видумала писати такі книжки. Це, все-таки, чудова
ідея!
«Территория правды.
Родителям вход воспрещён». Назва мені відразу
здалася занадто пафосною. «Якась нецікава книжка», – вирішила я. Та, розгорнувши
її, я зрозуміла всю її геніальність. Ідея книжки полягає в тому, що підлітки
(якщо враховувати, що 9-ти річні діти – це підлітки) ставили запитання, які їх
хвилюють, а люди різних фахів старалися відповідати. Психологи, бізнес-тренери,
коучі, арт-терапевти, бізнесмени, телеведучі, директори компаній, підприємці,
адвокати, актори, письменники, блогери, журналісти, викладачі, лікарі і люди
багатьох інших професій (ну чому, чому тут не вживають фемінітивів?!) Цей
перелік я виписала з книжки в такому самому порядку, тільки переклавши на
українську – книжка російськомовна!
Проект класний, я сама знайшла тут багато запитань, які не
знала, кому поставити, які мене цікавили. Але (упс!) на багато запитань
психологи відповідають ухильно, або відповідають не на те питання, яке поставили,
а на схоже, зі спільною темою. Цю книжку цікаво читати, там безліч різних запитань-відповідей!
Але, на мою думку, назва занадто пафосна і не зовсім відповідає самій книжці.
Якби психологи і психологині, та інші люди різних професій відповідали прямо, і
те, на що очікує підліток, то гаразд, а так…
У назві є така частина «Батькам вхід заборонений». Я не
зрозуміла, чому. Що там такого секретного? Дорослі, які відповідали на запитання,
теж батьки! Ну що там таке, чого батькам не можна знати? Навпаки, коли батьки
бачать те, що хвилює їхніх дітей, вони починають їх краще розуміти! А це
чудово, правда?
Ще тут траплялися занадто очевидні питання, відповідь на які
занадто проста. На мою думку, їх не варто було б включати у книжку, варто було замінити
їх якимись більш цікавими.
Гадаю, ця книжка буде корисна багатьом сучасним підліткам.
Якщо у вас є якісь проблеми (підліткам) чесно, раджу!
Книжку «Дівчатам слово. Як бути сильною, розумною та неповторною» я чекала ще від «Книжкового Арсеналу». Та коли я її почала читати, мені стало просто нудно. Спочатку я з задоволенням витрачала свій час на неї, але потім… просто відкинула її і захопилася іншою книжкою.Коли мені написали, що «Дівчатам слово» треба прочитати для рецензії, я знову за неї взялася.
У книжці,
крім дорослих речей, є дуже
очевидні, які, на мою думку,
знають всі підлітки і діти, починаючи
від 8 років. Іноді з’являється відчуття, що це – енциклопедія для дівчат, які
тільки переходять із віку «дошкільнята» у «школярки-зі-шкільними-проблемами-і-дорослішанням»,
але з уживанням складних для них слів («балакавр», «тенденції» та інші).
Формат книжки зручний – невеличкий і з гнучкою обкладинкою. Щоправда, коли читаєш, вона весь
час згортається!
Також тут іноді трапляються, гм, цікаві картинки. Розумію,
що у книжках може бути сказано про секс – і це нормально, але напрягав той
момент, що бабуся бачить, як я читаю книжки з великими картинками грудей і
того, чим відрізняються чоловіки і жінки. Але картинки чорно-білі і намальовані лініями. Спасибі й на
цьому.
Я читала вибірково ті розділи, тема яких мені цікава (наприклад, про їжу. І рецепт із
авокадо вдалий – смакота!)
Я не можу сказати, що книжка мені цілковито не сподобалася – нудною була тільки одна частина, а друга – навіть надихаюча. Одне слово, мене цікавили теми, але не подобалося, як написано. Сам стиль нуднуватий, чи що.
Коли я почала читати, книжка мені не сподобалася. Тобто не можна сказати, що прямо не сподобалася, але здалася нуднуватою. Можливо, це питання смаків: мені не цікаво читати книжки без пригод.
Але через якийсь час (близько середини книжки), події, що відбувалися у світі, вигаданому Танею Малярчук, почали мене захоплювати. Перше, що мені сподобалося – це затишок, який створює книжка завдяки словам «Ліпше», «Лапате листя», «Завше». Її ніби аж приємно буде читати дома, в теплі, коли надворі дощитиме. На превеликий жаль, затишок, який робили ці слова на початку твору, зіпсувала одна-єдина фраза: «Вчепившись беззубим ротом у цицьку…» Можна було б цю картину описати й лагідніше.
«Що довше я розмірковувала, то більше помічала довкола себе результатів діяльності таємничих руконогих істот. Для себе назвала їх вадантами, що з латинської мови перекладається як «ті, що ходили б, якби існували». Переклад може бути не зовсім точний, бо ночовид Фе Дір Сосюра, який навчав нас мертвих мов, часто натякав, що я люблю вкладати в невідомі слова більше змісту, ніж в них є насправді»
Коли я читала цю книжку, мені траплялися фрази, що заставляли вдуматися в них. Наприклад, коли описували подругу Терези, прозвучало таке: «Грудки моєї подруги Ліри – вони були справді червоні, аж вогняні» чи (це також про Ліру) «Її багряні грудки миттєво привертали в сутінках загальну увагу» – що це значить? Груди? Чи грудина? Можливо, вам здасться це очевидним. «Як таке можна не розуміти?!» Але нагадую, що рецензія – це моя думка.
Здається дивним те, що дівчина, яка щойно народилася («Я тремтіла всім тілом і притискалася до материних грудей» чи ті самі «Беззубі роти і цицьки») уже дерева пафосно називала «годувальниками». До того ж, мені цікаво, як вона говорила без зубів… Звісно, рукокрилі – це не люди, в них по-іншому все сформовано і так далі, але у книжці не було сказано, що вони розумом сильно відрізнялися від людей. Звісно, не враховуючи пам’яті. Не сказано було й протилежного, але все-таки з тексту було видно, що по силі розуму руконогі з рукокрилими подібні.
Ілюстрації Каті Слонової
Тереза, головна героїня, досліджує вадантів. Головними доказами їхнього існування були: «А хто ж тоді збудував усе це місто?» – гаразд, справді. Також вона доводила, що ваданти були руконогими. «Навіщо тоді вони будували б стільці? – щоб на них сидіти. А сидять тільки безкрилі, або просто руконогі.
Все ніби нормально, але мене цікавить одна річ: звідки вона знає, що на стільцях сидять, а не стоять на головах, приміром.
Також зі сходами, дверима, ліжками. Звідки Тереза знає, що по сходах ходять, через двері проходять, а на ліжках сплять? Головна героїня ніби не так і багато (за сюжетом) знає про вадантів.
Книжка починається з вступу. Довгого вступу – він займає трохи менше половини книжки. Відтак ідуть пригоди із дуже вдалими інтригами. Я вважаю, що лише заради цих інтриг можна прочитати цей вступ. Ні, я не кажу, що він жахливий, він цікавий, але лише через ідею. У цій книжці неймовірно цікава ідея. Якщо порівняти вступ із пригодами – різниця велика, просто гігантська. Через це вона, можна сказати, неодноманітна. І, на жаль, у поганому сенсі. Після «Стрибань» – то пригоди, то буденне життя, починається найбільша, найочикуваніша пригода. І враз книжка переривається. Як на мене, страшенно невдало. По-перше, немає продовження цієї книжки, щоб переривати на найбільшій інтризі. По-друге, книжка перервана навіть не на піці інтриги, а лише на наростанні.
УВАГА! ЗАРАЗ БУДЕ ТРОХИ СПОЙЛЕРУ!
У кінці тільки Тереза вибирається за гори, ні, вона навіть до хребта ще не долетіла, вона зустрічає Лео. І все. Кінець. Таке відчуття, ніби авторці набридло писати, і вона перервала на першому-ліпшому моменті, який хоча б ледь-ледь був придатним до закінчення. Чи просто розірвали повну книжку навпіл і дописали закінчення до першої частини, щоб книжка не закінчувалася недописаним словом.
«Mox Nox» – це назва книжки. Тільки я чомусь не можу зрозуміти, чому авторка підібрала до неї саме цю назву. «Mox Nox» –- це те, що написали ваданти на міському мурі. Це значить «ніч іде». Але чому саме ця назва? Адже там було й безліч інших… Якщо вдуматися, можна це зрозуміти. «Ніч іде» – підходить найбільше. Але, по-перше, ніч не йшла на сучасність. Вона йшла на минуле. Тобто в минулому. По-друге, для чого існує назва? Як на мене, вона має хоч трішки розповідати про книжку. Але тут, щоб здогадатися, що таке «Mox Nox», потрібно прочитати якусь частину книжки. І, дивлячись на назву книжки в магазині, не скажеш, про що у вищезгаданій книжці йдеться. Я взагалі думала спочатку, що тут ітиметься про таємничих підлітків (людей…
Словом, у книжки багато хиб, через які буває «дивно» читати «Mox Nox». Але, не зважаючи на це, книжка цікава, і її варто читати лише задля інтриг і ідеї, адже книга із вдалою ідеєю не може бути поганою. Ну, принаймні, навіть якщо може, це не про цю книжку.