All posts by Като Деспатi

Подорожні придибенції Ірени Спок

Почну з трепетного – наважитися читати Карпу мені, після лагідних пастелей дитліту, було просто-таки страшно. Ні-ні, я не знаю про Ірену нічого такого, що могло б цей забобонний острах обґрунтувати, я навіть не знайома з нею… Але ж уявіть собі лишень: телезірковість та еротичні фотосесії, режисерські й акторські експерименти, англійська й французька філологія, 15 років психоделічного тріп-хоп-індастріал-панк-рок хардкору, рівнотривала письменницька кар’єра, яку не оминули увагою Іздрик та «Гранослов», «Дуліби» й «Best Ukrainian Awards» із «КСД», а заразом і вибагливі читачі Польщі, Чехії та Болгарії. Та що вже й казати про небезпечні чари її творчості, коли навіть ґуґл-транслейт не втримався й спробував самотужки перекласти одну з книжок Ірени Карпи російською…

Словом, довіритися Карпі лячно, але як замашно вона бере читача за шкуру й волочить за собою куди заманеться, і як воно солодко – протеліпатись усією карколомною подієвістю, спрагло напихаючись курним повітрям і яскравими довкружсвітніми краєвидами з її гучної, ритмічної, злегка насильницької ласки.

Baby Travel… – такий собі веселий нон-фікшн про емпіричний досвід ненормальної мами двох цілком нормальних дітей. Це книжка про те, як не боятися нового досвіду, пересувань, культурних експірієнсів, самого себе. Тут вистачає і пригод, і практичних порад, і суспільно-культурних розвідок

Хоча бібліографія Ірени Карпи варта окремого місця на однім із ваших широких підвіконь, для «Baby Travel» нам слід віднайти якесь осібне розташування, адже чергова подорожуйка авторки, направду, є ще й туристичним посібником, практичним порадником для дорослих та їхніх дітей, теперішніх і прийдешніх, а також усіх інших збоченців, що з якихось причин намилилися кудись терлиґатись із малюками й тваринами. Книжку укладено із заграванням до абетки, впорядковано частково за географічною ознакою, здебільшого – за ключовими враженнєвими чи явищними теґами, напхано купою практичних порад гігієнічного, інженерного, монетарного, логістичного, гастрономічного, дипломатичного, господарчого, психологічного й ринкового характеру.

Розгортаючи «Бебі-тревел» на будь-якій сторінці, ви дізнаєтеся думку досвідченої мандрівниці «1+2 дітей» щодо одвічних запитань: «що брати», «що вбирати», «де ж так можна», «Боже, що робити» тощо. Будуть згадані й фахово, репортерсько відкоментовані мандри з мацьопами на будь-який смак, як-от авіаперельоти, подорожі автівкою, залізничні доїжджання та підступні вело- й моторикші, «класична виїздка» кіньми, а також слоняча й верблюдяча верхова їзда.

Тут вам і відвідини верхівки льодовика, і скелелазіння в Ліхтенштейні за два тижні до пологів, власне пологи в Барселоні й ще одні – в передмісті Берліна, чайлд-дотичні особливості Німеччини, Австрії, Швейцарії, Іспанії, США, Франції, Непалу, Індонезії, Македонії, Хорватії, Чорногорії etc., біганина по візи й квитки за три дні до подорожі, порушення візових режимів, медичні несподіванки із щасливим завершенням і загалом цілий екшн-серіал не пов’язаних між собою кумедних пригод, що їх мамуся з чотирирічним стажем Карпа та її піратки Кора й Кая вивернуть вам на голову з характерними безцеремонністю, колоритом, відвертістю і янгольськими усмішками вимащених карі щасливих мордесь, яких і вам щиро бажаю.

Моноліття дитячих книг

В авторитетних літературних й освітянських джерелах неодноразово траплялися мені згадки про автора нетривіальної біографічної прози для дітей, диво-казкаря, який чарує малюків українськими оповідками, сповнюючи крихітні серця радісним трепетом до рідного слова. Кажуть, пан Євген Білоусов перейнявся наставництвом меншачків ще у старших класах, а згодом, уже студентом-істориком, відбув свої найщасливіші дні відзнаконосним «піонервожатим» у самому всесоюзному «Артекові». Вже понад 40 років автор фахово прищеплює нашим мацьопам «любов та повагу до Вітчизни, її історії, традицій, видатних людей» оповіданнями, романами, казками й легендами; особистим коником і візиткою письменника вважаються казкові повісті про дитинство видатних українців, які невтомно перевидають ось уже майже десять років.

Із повістями-казками про малого Шевченка й крихітку Лесю настав час познайомитись і мені. Важу в руках: видання добрі, якісні, у твердій глянсовій палітурці, роздивляюся лаконічне оздоблення у стилі цілісної книжкової серії, на цупкому, щедро ілюстрованому папері. Колористика гарна, приємна, щоправда, сюжетно обкладинки викликають осторогу – розпашіла пишно вбрана Леся років семи богомільно стисла рученята й відсторонено дивиться вдалину; зморений шестирічний, може, Тарасик у лахмітті й тяжкій зажурі тулиться попід тином, виводячи кривулі на клаптикові паперу…

Та нас, козацьких нащадків, так просто не залякаєш, почитаймо-но, там і видно буде. Мені, отже, знову десь між сімома й десятьма роками, до читання вбираюся й налаштовуюсь як змалечку: врочисто, всі справи нагальні поробивши, у вишиванку перебравшись (бо за мого дитинства не так уже й багато було, знаєте, дитячих книжок українською в Києві). Розгортаю, отже, першу сторінку: подяки, директори музеїв, завідувачі кафедр, члени спілок… передмови довгі, коли вже почнеться казка?!

Мені вісім років, і я ненавиджу укрліт за глевку темряву, в якій її маринують до святкового столу пізнання

А починається так, що мешкали на землі українській Вишиванки й Колядки, Казки й Загадки, Крашанки, Легенди зі Щедрівками, за старших у них були Слово й Пісня, а ще маяли в небі Чарівне Перо та Чорна Хмара. Всміхаюся вдоволено: початок віщує світлий та вигадливий переспів славних традицій із самих глибин нашої гордої давнини, а я вже з першої миті пишаюся й нетерпеливлюся, шукаю тої невимовної краси. І що ж? Слово з Піснею воюють із царями й програють, рідну землю загарбники неволять, народ мій навколішках стоїть, що там навколішках – злидарі й невільники непосильною працею на цім світі тримаються, під нагайками перед панами плазують… тяжко, несподівано, як ніби й мені нагайкою по спині. Пожурюся над тими книжками, біля вікна подумаю, чаю журавлинного нап’юся та й далі в книжки зазираю, кривдно мені, та цікаво: це ж ні Лесі, ні Тарасика ще ніде не було.

2Та й далі побут жебрацький, краєвиди моторошні: могили, кургани суцільні, одні чоботи на двох та окраєць хлібчика на цілу родину. Аж ось і Лесю видно – не видно, власне, а чутно вже про місто її рідне та сусідні міста, про князів, і все не слава Богу – володіли… приєднали до Росії… зробили повітовим… торги щотижня відбувалися… Ну, торги то й торги, а Леся? А Леся з поважної родини, одні родичі з тих, другі з тих, треті Герцеговину тримали – йой, позираю у вікно, чуба мну, протираю очка. Витерплю! Що там хоч у Тарасика? Животіння кріпацьке, господар хати із заслання вернувся, родині вже й притулитись нема де, а малий по селу роззирається, Перо йому розповідає: володіли… хазяйнували… власністю були й кілька тисяч кріпаків… перейшло село у спадщину…

Гортаю далі. Тарасик шукає, які ж то ноги в неба, чи звичайні, а чи стовпи металеві, – чудний Тарасик, замрійкуватий, далеко від хати йде і йде, поки йде – може, вже щось про Лесю чутно? Про Лесю не чутно. Три легенди про її місто. Цікаві й короткі, дякую за такі легенди, вже веселіше мені читалося й про «розподілення до району» в Лесиного тата. Тим часом стрілися малому Тарасові чумаки, чумаків я люблю: ще ті лицарі були, тільки що мирні, але дужі, вайлуваті, велети-чарівники, та ще й на мажу нас із Тарасом беруть – от де пригоди… Та ні, дотарґали чумаки потомлені нас до сусіднього села й подалися далі, тяжку долю у вуса обмірковуючи, хіба взнали від них, що «когут у дорозі за будильника працював», ото ще диво.

Аж он і Леся з’явилася. Знали ви, що вона сама собі ім’я Лариса на аркушику немовлям обрала, сама себе маленька Лосею величала й сама ж себе втретє вже на Лесю перезвала? Ну, й що люди поважні, шляхетні їй за хрещених стали, а як же, коли сама родина Косачів давня та поважна… із прабатьків у Боснії… титул герцога… землі іменні завоювали турки… предки мамині – грецьке коріння, на службі в самого Хмельницького тлумачем, драгоманом… ех… Що в Тараса? Тарасика сестра Катруся дуже любить, він допитливий росте й цікавий, тільки чомусь із ним геть нічого не стається, от хіба літери вчити почав від тата – Аз, Буки, Веди.

Леся із братиком гуляє садочками, плете віночки, від мами легенди всотує, пісень селянських дослухається, сама підспівує; онде Тарасика до діда ведуть, а дідо про гайдамаків оповідає. Гарно дідо оповів, із запалом, аж мені проясніло, дарма що коротко, Тарасикові сам гетьман Залізняк тої ночі наснився, велів справно вчитися й українській справі служити. Леся собі далі співає, із братиком в садочку гуляє, матуся легенди їм переказує, а тато в них юрист, голова з’їзду мирових посередників… простий люд захищає… людина чесна й справедлива. Ой, кажіть, Лесина мамо, легенду ліпше: у кожного з давнього поважного роду Косачів своє захоплення, і сам Лесин тато хороший мисливець, а рідний брат його взагалі в царя за лови відповідав… Родина Косачів завше товаришувала з поважними давніми родинами – Драгомановими, Старицькими, Лисенками… Лесин дядько по мамі від переслідувань емігрував у Швейцарію. Леся з Михайликом гуляють у садочку, слухають легенди про русалок, співають обрядових пісень. Леся починає вчити літери з мамою – Аааа, Беее…

Голова важка, бо думки в ній тяжкі та невимовні, у дитячій голові ще нема таких слів, якими б вилити цей свинець розчарування. Казкові персонажі, що на них покладалися мої сподівання дива, зі сторінок відклеюються як недоріки-аплікації на вже парафованому моноліті тексту. Засилля генеалогічної інформації та історичних посилань зверхньо й зухвало нависає наді мною, впивається власною величчю, пересичується собою, не відає, що розшаровується, розвалюється брилами. Мій дитячий мозок закипає і вимикається водночас. І відкладаю ті книжки, а направду – жбурляю одну за другою в дальній закут.

Безумовно правдивий фактаж соціальної несправедливості, що так не на часі кулеметною чергою розшив мої перші спроби самостійного позакласного читання, жахи історичної несправедливості, місиво туги й болю мого народу, приниження рідної мови, тяжка кріпацька доля й страшні хвороби чавлять мене тягарем, не доступним ані дитячому розумінню, ані емоційному сприйняттю.

Це зовсім не книжки про малих Тарасика й Лесю, що могли б прокласти місточки між мною й цими дітьми, зачудувати країною, з любов’ю до якої вони зростали, зацікавити винятковою долею й неповторною творчістю. Я ховаюся, тікаю з цієї задухи, лукаво приправленої кількома цікавинками, зі споду яких – самі кліше. Я хочу одного: більше ніколи нічого не чути про ці тяжкі й неприємні речі. Мені вісім років, і я ненавиджу укрліт за глевку темряву, в якій її маринують до святкового столу пізнання.

Світи й нЕсвіти Марка Рисочки

Сьогодні ми вирішили поділитися з вами не лише враженнями, а ще й зажурою та сподіваннями, пов’язаними з одним непересічним виданням дитячо-підліткового фентезі. Проте давайте все за порядком. Передовсім у книжці привертає увагу мистецький клас видання: матова тверда палітурка пишається фантастичною ілюстрацією Надії Дойчевої-Бут. Мисткиня наділила ще й кожен розділ книжки насиченим та ласкавим до ока алегоричним малюнком із ниткою невловимого, але рідного мотиву, що залишає тривкий український флер. Цупкий та фактурний, ледь жовтуватий папір протиставляє себе холодній канцелярській білизні й безособовості, забезпечуючи щільне зчеплення з читачем. Нетиповий, помірно великий шрифт барви какао знижує контрастність та пом’якшує сприйняття тексту – як у тривалих читацьких марафонах, так і під час імпульсивних спроб почитати в динамічних обставинах.

Подвійна рекомендація середньому-старшому шкільному вікові, очевидно, пов’язана з винятковою літературністю й сугестивністю мови автора, що робить твір радше надвіковим, але непростим для сприйняття молодшим дітям чи, приміром, на слух. Майстер візуального навіювання, драматург, кіносценарист і режисер Олександр Денисенко створює неймовірно об’ємний текст, за яким абсолютно відчутно існує вимислений до дрібних деталей світ роману, що розгортається не на порожньому місці чистого аркушу, а з достеменно оживленої реальності без видимих швів та місць склеювання. Чудовим досвідом читання цієї книжки для сучасних споживачів візуального фаст-фуду стане рідкісний випадок мимовільного проживання роману, свавілля уяви, провокованого невичерпаністю, зазвичай не властивою дитячому текстові. Бо дива починаються там, де бічним поглядом ухоплюєш не облуплений краєчок сцени, а процес панорамного розгортання самодостатнього світу за межею фокусу нарації.

Чудовим досвідом читання цієї книжки для звичних споживачів візуального фаст-фуду стане рідкісний випадок мимовільного проживання роману, бо дива починаються там, де за межею фокусу нарації поглядом вхоплюєш не облуплений краєчок сцени, а процес панорамного розгортання самодостатнього фентезійного світу

Книжка перша гаданої квадрології «Межник, або Всесвітнє Свавілля» знайомить нас із немовлям Марком Рисочкою. Перипетії, що розгортаються довкола цього буцика, вражають своєю зухвалою маловірогідністю й непідступною логікою послідовностей заразом. Малюк із непростою історією походження та поки малозрозумілими здібностями є об’єктом ловів та опіки потойбічних сутностей, міського й заміського дрібного криміналітету та, на перший погляд, цілком протилежних чарівних сил. Проте не подумайте, за всіма викрутасами й чарами сюжет не стає казковим – у цьому світі не існує однозначного, а отже, хрестоматійного, урізаного світла, як не існує в романі й безумовної пітьми.

Подієвість оповіді не переважає, а повноцінно врівноважується й мережиться рефлексіями та внутрішніми діалогами, відчуттями й розмірковуваннями персонажів. Характер численних подій приємно вивищується над модним на фентезійній ниві батально-героїчним напрямком. Розваг у книжці – хоч греблю гати. Прекрасним тонким гумором автора просотаний кожен порух героїв. Тут тобі й привиди, що викладають і полюбляють горори, романтика мафіозного кагалу, детективні переслідування, пом’якшені екскурсійними описами мальовничого Луцька, знайдеться й драматична таїна походження з маленькою історією кохання, заразом. Ви вже в захваті?

Якщо придивитись до оформлення обкладинки, можна подумати, що видання передвіщає дитяче відгалуження «Українських майстерень фантастики» видавництва «Грані-Т». На останній сторінці книжки навіть уміщено анонс продовження – «Межник. Срібний дощ над Брамою Шафарки» з уже готовою магічною ілюстрацією Надії Дойчевої-Бут, проте минає п’ятий рік, а продовженням навіть не віє. Складно висновувати однозначно, що стало перепоною грандіозним планам чудового видавництва і прекрасного автора, проте зачин продемонстрував, як на мене, тектонічний потенціал українського підліткового фентезі й має прикметні ознаки випадку, коли визначні результати творчості мають дорівнювати усвідомленій відповідальності. Дитяча українська література не така заможна подібними творами, щоби просто вкотре втратити Марка Рисочку, цього разу назовсім.

Уперед і вгору з прикладами

Зацікавлення наших дітей незмінно скеровані вперед і вгору. Вчорашні хлопчаки й дівчатка, може, під нашим далекозорим наглядом і тим більш імовірно, що зовсім без нас, цілоденно пеленгують вказівники та мотивації, намацують доступні витягнутій руці креслення самоархітектури, щоб уперше свідомо й самостійно, за власним образом і вподобою будувати з себе СЕБЕ. А от що саме вони об’єктивно можуть знайти й зужити з цією метою, закласти підвалиною свого єства – залежить цілком від нашої здатності визначити їхній час, визнати право й забезпечити можливість необмежено читати, слухати, дивитися й споживати інформаційний простір сьогодення настільки повно, наскільки глибоко можуть їх затягти вага й мотивація власної спраги.

«Історії талановитих людей» – перше з ніби й «дорослого» читання, яке варто запропонувати тинейджеру, бо це книжка-верифікація, книжка-мапа, в якій написано не «про» селебрітіз, – нею йдеться поруч із непересічними людьми, а отже, й виходиться на якісь незлецькі стежки. Інтерв’юерка-укладачка гостинно веде читача за лаштунки власного зіркового неба, поступається «теплим кріслом навпроти», і в нім так розслаблено німується та сприймається, довкола гріє єдність, панорама вікна за плечима співрозмовників живо малює щоразу нові захопливі обрії, а луна суголосся розростається до самовпізнання, з яким так і тягне повторювано погоджуватись у дії.

«“Історії талановитих людей” – перше з ніби й «дорослого» читання, яке варто запропонувати тинейджеру, бо це книжка-верифікація, книжка-мапа, в якій написано не “про” селебрітіз, – нею йдеться поруч із непересічними людьми, а отже, й виходиться на якісь незлецькі стежки»

У цій книжці ревно шукають свій шлях, сумніваються й бліднуть від жаху невизначеності, звіряються у прагненнях, звитяжно змагаються з обставинами всередині та ззовні, розчаровуються та, погордо зриваючись, знову не дають подертим колінам розсмакувати асфальт. Тут знаходять себе в неочікуваних місцях, перегукуються американським сленґом і практичною географією, відверто забивають на стереотипи й вишукано каламбурять. Ці прості й елегантні, ерудовані й тому щиро розгублені, а тоді зібрані й цілеспрямовані, нетривіальні та майже щасливі люди пілотують експедицію до власних зенітів і пропонують підвезти кожного подорожнього, якщо йому таки по дорозі.

Що казати: разом із нагрітим сідалом крісла та формою відтиску думки в ньому, нам дістається багато чого від авторки – захоплення, жива цікавість і тепла симпатія до одинадцятьох справжніх й амбітних людей: письменників, перекладачів, журналістів, громадських та культурних діячів, телеведучих, адвокатів і музик різноманітних напрямів, а також сміливих поєднань усього цього в різних пропорціях.

Тож кого відкриють чи актуалізують для себе читачі цього видання, клубки чиєї культурної діяльності й розмаїтої творчості розмотуватимуть, нанизуючись самі? Тут подають теплими Юрія Андруховича, Катерину Ботанову, Ольгу Герасим’юк, Ларису Денисенко, Iрену Карпу, Андрiя Куликова, Iвана Леньо, Сергiя Лещенка, Юрiя Макарова, Мар’яну Садовську, Наталку Сняданко та й, зрештою, саму Ірину Славінську – успішну й вельми амбітну літераторку, критика, перекладачку, журналістку, шпарину до цієї галереї достойних облич, за сумісництвом й одну з живих фотографій експозиції.

Бісова душа, або Той іще скарб

Свої наступні життя, чи то в Ирії, чи знов на Світі Білім, я житиму достеменно так, як їх проживають видання «Бісової душі» Володимира Арєнєва. Тринадцять років тому перша едиція цієї фентезійної повісті, укладена двадцятитрирічним на той час, та вже премієносним фантастом-літературознавцем, вийшла друком у видавництві «Джерела М», доважена чотирма іншими оповідками автора. За результатами 12 років допроявлення різними мовами й форматами, зі слів самого письменника, «ця книжка наблизилась до умозірно ідеального образу того, що я хотів написати у травні 2001-го».

На мою ж приватну опінію, остання книжка «Бісова душа, або Заклятий скарб» є тим, що можна відповідально назвати золотим взірцем запізнілого бароко підліткового козацького фентезі в українській літературі. Неможливо не відзначити якості видання, що носить виразно подарунковий характер: від надійної, привабливої матової палітурки, цупкого офсетного паперу до улюбленої якнайчитабельнішої гарнітури, а головно – завдяки мистецькій та фольклорно досконалій оздобі ілюстратора Олександра Продана. Можна припустити, що саме через виграшне оформлення й на хвилі актуальності «рідної» тематики наклад розлітається, як ті гарячі пиріжечки, але я гадаю інакше.

Книжка «Бісова душа, або Заклятий скарб» є тим, що можна відповідально назвати золотим взірцем запізнілого бароко підліткового козацького фентезі в українській літературі.

За легким, невимушеним повістуванням лежить ґрунтовне дослідження й кропітке узгодження розкішної української демонології зі складнопідвивертами семіхристиянської за формою й глибоко язичницької за суттю теософії українського народу. Достеменність побуту й подієвості часів козаччини, буденність і монотонність мандрівки напрочуд органічно поєднуються із магічними чинами характерника, божественним промислом і невідступним потойбічним утручанням з відпочатково властивою українській культурі нерозривною взаємозумовленістю, взаємодомовленістю навіть. Сюжет замішано й хитросплетено на міфологічній симфонії неоднозначності, невивершеності «добра» чи «зла», «очевидного» й «видимого», «суті» й «сутності».

Розгортаючи цю книжку, мимоволі поринаєш у сусідній історичний вимір – мова, канва й звороти викладу пашать автентикою, що без втрат пережила адаптацію для сучасного юного читача, та безумовно збагатять його буденний лексикон. Події розгортаються неочікувано й захопливо, стежка пригод характерника Ярчука і його малого супутника, звивиста й стрімка, виринає то по цей, то по той бік світів. Композиція тексту насичена й виважена – тут у міру героїки, батальності, містики, фольклору й добірної козацької фільозофії. За соковитим ярмарком перевертнів, русалок, упирів, берегинь, дводушців та майстерної авторської демонотворчості заховано й дидактичні скарби ненав’язливих співроздумів про безжаль власної честі й милосердя, скерованих назовні, розважливі витоки звитяжності й м’яку вдачу істинної сили, переступ і невід’ємне право покути.

Аудиторія книжки якнайширша: «Бісова душа» однаково добре надається як до читання вголос, так і до «асистентського» прочитання разом із молодшими школярами. Буде цікавою для самостійного вжитку решті вікових категорій від середньої школи до пізньоакадемічного віку, тож раджу й знову раджу кожному читачеві, що кохається в козацькій магічній романтиці, а надто тим, хто ще не захоплений цією безсмертною й невичерпною цариною.