А що ви знаєте про Плутон? Що він колись вважався планетою… Що був такий бог підземного царства в давньогрецькій міфології… А ще, наприклад, пса так можна назвати… Був такий пес. Але він помер. І тепер він, мабуть, переселився на крихітний Плутон, де, можливо, й перебувають душі померлих. Бачите, як все пов’язалося? Це частково. Але це я лише вам, дорослим, привідкрила завісу сюжету нової книжки Валентини Вздульської. Дітям же своїм всіх карт перед читанням не розкривайте. Почніть з розкривання форзацу, неймовірно, космічно красивого.

« Із весільної подорожі мої батьки привезли чорного, як космос,
цуцика. Його назвали Плутон.
Плутон швидко виріс і з цуцика перетворився на великого пса.
Коли він гавкав, здригалися стіни, а сусіди стукали в батарею.
— Баф! Баф! Баф!»

Отож, це історія про хлопчика, який втратив домашнього улюбленця Плутона. А ще малий із батьком чекає трансляції знімків Плутона, які обладнаний камерами космічний апарат має от-от зробити й передати землянам. А тут раптом дзвінок у двері – і… ну добре, бодай одну таємницю я залишу таємницею.

Валентині Вздульській майстерно вдалося поєднати в одній історії стільки, здавалося б на перший погляд, непоєднуваних речей: космос, тварини, міфологія і навіть смерть. Авторка доволі делікатно підходить до теми смерті, акцентуючи навіть не на ній самій, а на житті. Яке продовжується, яке насичене цікавими подіями навіть світового космічного масштабу, або – простими буденними радощами… Якими саме – мовчу, бо обіцяла не розповідати все, що трапилося після дзвінка у двері.

Ще тут – чудова аналогія спустошеного та безнадійного внутрішнього стану героя з карликовою планетою Плутон, далекою й холодною, на краєчку Сонячної системи.

Оминути розмову про візуальну частину книжки неможливо. Ілюстрації Інни Черняк стильні й влучні. Гадаю, дітей неодмінно потішить те, що вони займають на кожній сторінці більше місця, аніж текст (який, до речі, великим кеглем, що зручно при читанні книжки такого великого формату). Обкладинка взагалі шикарна – не знаю, чи свідомо добирався колір і концепція, але вона максимально передає атмосферу розповіді.

Харківський «Віват», що видав таку красу, має від мене найвищу оцінку. Рекомендовано читати батькам зі своїми дітьми від 3-х років.

Різдвяна історія для справжніх чоловіків – так можна було б охарактеризувати це казкове оповідання (чомусь означене видавництвом як «повість»). По-перше, текст Сашка Дерманського стриманий, без зосередження на побутових деталях та «душевних» описах, які могли б відвертати від головного; по-друге, серед усіх героїв переважають персонажі чоловічої статі. Та й ілюстрації Ростислава Попського також не вирізняються наївною милістю та гламурністю. Вони канонічно строгі, стильні й характерно серйозні. До речі, родзинкою роботи художника є вгадувані об’єкти Львова. На одній ілюстрації, наприклад, зображено Чорну кам’яницю з площі Ринок, колишню кам’яницю Ганлівську, частину кам’яниці Убальдіні та палац Корнякта, на іншій – шпиль Латинського кафедрального собору.

Сюжет книжки побудований навколо появи чарівного фургончика загадкової тітоньки. Щороку на Різдво вона з’являється в місті, приносячи мешканцям святковий настрій та радість. Проте цьогоріч події загрожує інша, сумна: Мряка за допомогою Крука планує знищити всі «джерела» втіхи містян. Дідусь головного героя, Тишка, раптово занедужує, тож усі гроші, тяжко заощаджені хлопчиком на смаколики, йдуть на ліки, а не на очікувані впродовж року солодощі. Та й усе місто сповнюється дивними невеселими подіями.

Тітонька Мальва пропонує Тишкові підробіток. І це стає вирішальним для порятунку мешканців міста. Під час одного з кур’єрських доручень хлопчик підслуховує змову Мряки та Крука. Тепер події починають бурхливо розвиватися. Кульмінація – нетривалий і дещо комічний двобій добра зі злом (хоча в інших творах Дерманського все зазвичай відбувається значно смішніше, за що його й люблять читачі). Певна: не зіпсую вам утіхи від читання, якщо попереджу про перемогу добра.

«Казки і солодощі викликають найбільше радості в людей… Якщо людину позбавити радості, їй нίчого робити на цьому світі».

Фінал несподівано короткий: «Дідусь і Тишко просто собі стояли, тримаючись за руки. Вони відчували тепло один одного. І це було дивовижне відчуття». Історія завершується доволі сухо й лаконічно, емоційно непереконливо. Оскільки казка розрахована на маленьких читачів, можна було ґрунтовніше підійти до висновків, завершальних акордів перемоги добра. Зрештою, показати бодай якісь емоції Тишка, який, постійно ризикуючи й боячись, витримав карколомні пригоди.
Герої книжки однозначно поділяються на добрих і поганих. Власне, для молодшого шкільного віку було б і зарано в тексті такого обсягу ускладнювати характери персонажів. У кожного тут своя місія та робота, що автор підтверджує іменами (Лялик, Карус, Сяйван, Круасанно).

Певної миті під час читання стає цікаво: автор свідомо населив маленький світ чарівної оповідки переважно чоловіками? Бачимо лише двох жінок, щоправда, першорядних дійових осіб: добру тітоньку Мальву та погану Мряку. І саме між ними як представницями протилежних духовних сил відбувається боротьба.

Окрім захопливого сюжету, Сашко Дерманський не забув і про ряд важливих речей, які завжди доречно пояснювати дітям (зрештою, нагадувати й дорослим). Автор тонко, ненав’язливо торкається складних життєвих питань. Наприклад, як «працюють» щедрість та жертовність: Тишко «звик ділитися», він не жаліє грошей, відкладених на солодощі, а без вагань купує ліки для хворого дідуся. Є і традиційно казкове – боротьба зі злом: зокрема, діти дізнаються, що лиходіїв можна перемогти лише добром та сміхом.

Не боїться автор зачепити й проблему смерті: батьки Тишка працюють янголами на небі. Природним фоном казки є дружба з тваринами: герой зустрічає в парку самотнього собаку, піклується про нього, а пес віддячує хлопчикові. Ну й звісно, дещо особливе дізнаємося про Різдво, без якого не відбулися б усі пригоди. «Різдво!.. Ви чуєте? Лишень від звуків цього чарівного слова у небі починають співати невидимі дзвіночки, і здається, що от-от станеться дещо казкове».

Є кілька зауваг до редакторки видання, яка не вгледіла декількох росіянізмів. Дещо можна було б пробачити, проте іноді хотілося певні фрази замінити на милозвучніші:«не чувся від щастя», «чого доброго», «не зронили ні звуку», «звідки не візьмись», «біг через силу» тощо.

Спокусою легковажно відкараскатися від цього питання є типові аргументи: технологічне суспільство, в якому телебачення й інтернет замінили папір; дорослі, що не мають впливу на космічно швидкий розвиток дітей, тощо. Але, можливо, ми не з тої гори дивимося на проблему, відповідно, не бачимо її (тої гори проблем чи проблемної гори) у всій «красі»?

Наперед (якщо раптом хтось не дочитає) скажу: питання не в дітях, а в їхніх батьках!

Щиро дивуюся, чому українською досі не перекладена книжка французького письменника Даніеля Пеннака «Як роман». Я зробила б її настільною для всіх батьків. Вона доступна в російському перекладі (але, звісно, краще читати в оригіналі, якщо є можливість). Це невеликий за обсягом текст про проблему читання. Автор – досвідчений педагог та письменник. І мені наразі не доводилося натрапляти на точніші, лаконічніші та корисніші нотатки/поради/вказівки чи просто спостереження щодо нечитання дітлахів.

Змусити читати малюка – засаднича проблема для батьків, а згодом і вчителів. І часто найпоширенішим наслідком усіляких методик і спроб цього досягти отримуємо ще більшу відразу дитини до книжки. Одним із популярних, на жаль, так званих педагогічних методів є, до прикладу, дозвіл подивитися телевізор чи пограти в комп’ютерну гру після читання. Таким чином, «телевізор підноситься до рівня нагороди – а читання, відповідно, опускається до категорії обов’язку… наш винахід, не чий-небудь». Отже, проблема батьків №1 – книжка стає символом покарання. А хіба можна полюбити гільйотину?

«У мене ніколи не було часу читати, але ніщо й ніколи не могло мені стати на заваді дочитати улюблений роман». Даніель Пеннак «Як роман»

У школі питання постає гостріше, оскільки йдеться вже про необхідність чи навіть обов’язок читання. Від кількості прочитаних сторінок залежить успішність учня. І тут, мабуть, кожен може навести безліч негативних прикладів з уроків літератури, не оминувши, зокрема, і бездушності викладача, якому інколи важить лише вчасне виконання шкільної програми. Даніель Пеннак пропонує позитивний приклад, яким демонструє протилежний ефект. Його метод геніально простий і не вимагає жодного магічного втручання – окрім магії любові до читання самого вчителя. І це спрацьовує максимально: «А якщо замість того, аби змушувати читати, вчитель раптом вирішить поділитися власною радістю читання?». А чудодійний взірець педагога, який досягає того, що авдиторія вже дорослих дітей зацікавлюється книжкою і вдома далі читає її, полягає в таких «фокусах»:

1. Читати вголос: інтонаційно, захопливо, по-справжньому, живо;
2. Особисто перейнятися текстом, забути про свою посаду й завдання уроку;
3. Захопити слухача одразу, першим реченням, бо потім можна й не наздогнати дитячої уваги.

Не потрібно статистичних таблиць, щоб погодитися з автором, що насправді підштовхує малечу до читання не шкільна програма (тобто вона змушує, проте в негативному розумінні – безрезультатно). Надихають дитину взяти книжку в руки невимушені поради друзів, родичів чи випадкових знайомих – у щирому спілкуванні, без крихти насильства чи нав’язливості, без ніяких зобов’язань. «Найкращим, що ми прочитали, ми завдячуємо найчастіше тому, хто рідний нам, і з тим, хто нам близький, ми власне й про це почнемо говорити. Мабуть, тому, що прив’язаність, як і бажання читати, означає перевагу».

Питання часу – чи не найпоширеніше виправдання для нечитайків. Звісно, ті, хто не хоче читати, завжди знайдуть пояснення: мовляв, бракує часу, заважає гора важливіших справ тощо. Але, як це слушно й для інших речей, читання – це справа пріоритетів. Урешті, це спосіб життя. «Час для читання – це завжди вкрадений час. (Як, зрештою, і час писати, і час кохати.) У кого вкрадений? Скажімо, в обов’язку жити».

Читання вголос – базова річ для дорослих, які намагаються прищепити дитині любов до літератури. Польський літературний критик Юстина Соболевська у «Книжці про читання» приділяє цій темі окремий розділ, щиро ділячись власним досвідом читання малюкам. Цікаве спостереження авторки: читаючи книжки свого дитинства, ми наче передаємо діткам частину власного досвіду, пережитого колись через ці тексти, – відбувається магічна позачасова синхронізація.

Даніель Пеннак наголошує на відповідальній ролі батьків у цьому процесі. Це наче своєрідний індикатор – через читання вголос, матеріалізацію звуків, як на плівці, виникає справжнє ставлення читача до тексту, до слухача/дитини. А сам читач у такій ситуації стає повністю беззахисним перед книжкою.

Читання – особиста справа. Мабуть, це кульмінаційна теза всієї філософії читання, метафізика проблеми, якщо хочете. Отже, читання не вимагає нічого взамін – ані якоїсь звітності, ані обов’язку обговорити книжку, ані похвал чи критики в бік автора. Більше за те, читач може й має повне право мовчати про прочитане. І в цьому полягає ісихазм стосунків людини та книжки. Це важливо зрозуміти батькам, які націлені розбивати стіну між дитиною та літературою, врешті – між малюком та собою.

Побіжно хочу згадати ще одну авторку з Франції – мистецтвознавця, педагога та письменницю Франсуазу Барб-Ґалль, чию книжку «Як розмовляти з дітьми про мистецтво» нещодавно перекладено українською у «Видавництві Старого Лева». Цікавою є паралель із Пеннаком у власне підході до теми. Спільний знаменник – це задоволення.

«Наразі думайте лише про те, як допомогти відкрити одну приємність – досить просту, але рідкісну: приємність споглядання… Ми вільні оглядати тільки те, що нам хочеться, і тільки так, як нам хочеться. І що це – одна з найважливіших засад сприйняття прекрасного».

Слід відкрити дитині найважливішу таємницю – від читання книжки чи споглядання твору мистецтва можна (і потрібно) передусім мати насолоду: емоційну, естетичну, фізичну, зрештою. Малюка не треба повчати, силувати до сприйняття тексту чи візуального образу, не варто намагатися нав’язати власні дорослі й не завжди правильні, а іноді й однобокі стереотипні розуміння й трактування прочитаного чи побаченого. Слід лише дати поштовх, показати напрямок, відхилити завісу іншого світу, в якому дитина зможе сама робити перші кроки. Зрозумівши цей принцип, його важливість та ефективність, батьки зможуть витворювати власні методології щодо навчання чи радше заохочення малечі до пізнання дійсності.

Цей філософський момент є ключовим у французькому вихованні загалом – мати задоволення від життя, усього, що робиш, вивчаєш і над чим думаєш.

Читати також: Чому деякі діти не люблять читати і що з цим робити