Від редакції. Колонки Лесі Демської-Будзуляк – цикл матеріалів на тему історії літератури для дітей та юнацтва. Української дитячої літератури, що важливо зазначити, оскільки наш із вами портал присвячено насамперед українській дитячій книжці. Радимо почати з першого матеріалу «До історії української дитячої літератури…» й іти далі, вглиб, із кожним абзацом відкриваючи для себе нових авторів, давно забуті твори й жанри.
Не можна просто так сісти і почати писати історію будь-якої літератури. Найнеобхідніше, що слід зробити для будь-яких контактів з історією, – це укласти з нею «мирний договір». Як правило, такий договір складається з декількох пунктів:
– термінологія;
– періодизація;
– класифікація;
– канон.
Без цих чотирьох пунктів пуття не буде, бо історія робитиме, що хоче, а Ви будете триматися за голову і думати, коли це жахіття закінчиться. Отже, перше – термінологія.
Якщо ми зібралися писати історію дитячої літератури, слід домовитися, що розумітимемо під цим поняттям. Здавалось би, банальне запитання, а от і ні (пригадаймо Камю). Виявляється, серед сучасних дослідників немає однозначного розуміння терміна «дитяча література». Наприклад, дослідниця із Запоріжжя, Тетяна Січкар, розпочинаючи доволі цікаву статтю «Історія, стан і перспективи розвитку української літератури для дітей і про дітей», уже в першому реченні наводить декілька термінів: «література для дітей», «література про дітей», «література для дітей та юнацтва», «дитяча література». Інша дослідниця, Валентина Кизилова (Луганськ), доповнює цей ряд іще й терміном «література дитячого кола читання». Коли ж звернутися до Літературознавчого словника-довідника (Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. – Київ, 1997), знайдемо в ньому два означення: «література для дітей» та «дитяча література». У першому випадку написано: «“Література для дітей” – художні, науково-популярні та публіцистичні твори, написані письменниками безпосередньо для молодшого читача різних вікових категорій, починаючи з дошкільнят”», а в другому – «“Дитяча література” – література, творена безпосередньо дітьми”». Якщо з першим можна цілком погодитися, то щодо другого виникають сумніви. Я, скажімо, не знаю жодного дитячого твору, окрім творів моєї доньки, які вона виписує на уроках розвитку мовлення та в своєму дитячому щоденнику. Зрештою, не будемо тут звертатися до літературознавчих словників інших народів, далеких і близьких, пропоную зупинитися на терміні «література для дітей та юнацтва». Водночас варто погодитися з пані Кизиловою, що: «Дитяча література не вичерпується творами про дітей. У дитячу літературу входить значне коло творів, адресованих дітям, що не мають героєм дитину» (Кизилова В. В. «Дитяча література: стан. проблеми. Перспективи»), а також із думкою, що не всі твори про дітей є винятково для дитячого кола читання.
«Більшість проблем і в науці, і в житті виникають від того, що люди наперед не домовляються, що вони розумітимуть під тими чи тими висловами»
Хай не здається дивним, що присвячуємо стільки місця питанню термінології. Адже, як показує досвід, більшість проблем і в науці, і в житті виникають від того, що люди наперед не домовляються, що вони розумітимуть під тими чи тими висловами. І виходить класична шекспірівська ситуація: говоримо одними словами, але маємо на увазі діаметрально протилежні речі. Наважимося навіть на філософське узагальнення: питання узгодження термінології – це питання узгодження людських досвідів і знань заради досягнення певного порозуміння. По-моєму, звучить непогано. Та з другого боку, цілком практичного, як можна писати історію якоїсь літератури, не знаючи, про що саме ти писатимеш, навіть не про які конкретні твори, а про їх різновид.
Отже, перше питання, здається, з’ясували. Із цього місця я назву нашу «фундаментальну» розмову «Історія літератури для дітей та юнацтва».
