All posts by Марія Артеменко

Дітям про екологію: важливе і творче

Екологічне виховання – ознака свідомого батьківства та якісної освіти сьогодні. Його варто починати змалечку, ще в дошкільному віці. Книжки традиційно залишаються помічними на цьому важливому етапі. І дуже тішить, що актуальність тематики не залишається поза увагою українського книговидавничого ринку, навіть попри скрутні часи для нього. Добірку сучасних видань про довкілля поповнила серія з 4-х екоісторій від видавництва «Ранок», які написала Ганна Булгакова й проілюструвала Юлія Гречух.

«Віднесіть мене у смітник!!!»

Серія містить чотири книжки: «От тобі й соломинки», «Михайлик і паперова зірка», «Мрія пані Бляшанки» та «Обережно, скло!», кожна з яких присвячена певній екологічній проблемі, що легко зрозуміти з назв. Зручний формат і невеликий 24-сторінковий обсяг видань спонукають зібрати всю колекцію й читати історії по черзі.

Головні персонажі книжок – діти, які пізнають важливість турботи про довкілля через буденні ситуації, як-от: святкування дня народження, пікнік із батьками, гру в пісочниці чи звичайне малювання. Заразом сюжети містять елемент казковості – предмети говорять до дітей, а ті їх розуміють. Репліки бляшанки, аркуша паперу і соломинок не лише інформативні, а й дотепні. Тож не бійтеся, що читання про важливі речі буде занадто серйозним.

Письменниця заклала у просту для сприйняття форму і загальне розуміння екологічних проблем, і конкретні акценти (сортування сміття, економне споживання тощо) з прикладами коректних моделей поведінки. Прикметно, що у своєму повсякденні Ганна Булгакова сама дотримується свідомого ставлення до довкілля: «Уже шість років я завжди ношу з собою в сумці багаторазові металеві соломинки. Це справді дуже зручно й навіть приємно, коли щоразу в кав’ярнях відмовляєшся від пластикової соломинки. Також я маю багаторазову чашку й еко-пляшку для води. А замість пакетів давно використовую текстильні торбинки, великі й маленькі. Живучи в Харкові, я призвичаїлася до zero waste – споживання з сортуванням відходів. Але оскільки наразі тимчасово мешкаю в іншому містечку, такі процеси складно налагоджувати, зокрема через відсутність пунктів прийому сировини. Проте не припинятиму рухатися в цьому напрямку».

Враховуючи вікування, книжки серії мають відповідне візуальне оформлення: перевага ілюстрацій над текстом, елементи інфографіки та крупні плани. Дитячі персонажі Юлії Гречух симпатичні й колоритні (мій фаворит – темношкірий хлопчик Макс із історії «Обережно, скло!»).

Наприкінці кожної історії читачам пропонують «закріплення вивченого матеріалу» (одна з улюблених фраз вчительок, еге ж?). Ідеться про своєрідну логічну фіксацію прочитаного через творчість. Це, направду, дієвий метод інтегрованого навчання. Покрокові інструкції демонструють, як можна власноруч виготовити тематичні саморобки: брелок із використаних пластикових соломинок, паперового собаку-орігамі, алюмінієву картину або вазу для квітів. Виконання передбачає допомогу дорослих. Усі майстер-класи оформлені зручними картинками, тож із завданням легко впораються навіть недосвідчені «майструвальники/ці».

Муркотлива білінгва

Українсько-польська білінгва «Муркиця загубилася. Zagubiona Mruczusia» належить до дитячих воєнних видань. Вона описує евакуацію потягом із Києва до Варшави після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 року. Проте водночас – це книжка-спогад, спогад щемкий, правдивий і викарбований у серцях багатьох українців назавжди.

«Бух! Пшшш…
Потяг різко чхає і смикається. Мама смикається теж. Вона не любить різких звуків.
Яся не любить броколі, звук сирени і спускатися в підвал»

За сюжетом мама з донькою Ясею та кицею Маркізою змушені залишити власну домівку. Вони опиняються в потязі, де їхня тваринка раптово губиться. У пошуках їм допомагають випадкові небайдужі пасажири, зокрема, ще одна жінка з дитиною. Тож дві мами і дві дівчинки шукають кицю, але насправді – намагаються не загубити себе. Вони крокують із вагона у вагон – у «мовчазний», «бутербродний» і вагон-ресторан – зберігаючи надію на успішний результат. Вбачаю у цьому певний символізм: рух як ознака життя й підтвердження того, що воно триває (а не обірвалося там, на пероні).

Варто розуміти, що кожна дотична до воєнної тематики книжка може опинитися у тригерній зоні читачів. І тому до подібних книжкових «мандрівок у часі» дорослим слід ставитися свідомо. Письменниця Ольга Купріян врахувала це. Текст книжки-картинки дуже обережний і виплеканий. До всього, ще й автобіографічний.

Пластилінові ілюстрації Ганни Осадко у комбінації з колажуванням вражають деталізацією й фактурністю. Розгорт із фірмовими стаканчиками Укрзалізниці – прекрасний. До речі, до створення деяких образів і пластилінових елементів залучалися діти (їхні імена вказані наприкінці видання).

І насамкінець хочу наголосити на основній функції білінгвальних видань – сприяння вивченню й глибшому опануванню іноземної мови. Переклад Анети Камінської прекрасно адаптований для успішних книгодрузячень. Історія загубленої і зрештою знайденої Муркиці (спойлер) неодмінно зацікавить українських і польських дітлахів. Та й дорослих також.

Текст книжки було написано в селі Красногруда на півночі Польщі під час вимушеної еміграції в березні 2022 року. Книжка вийшла в рамках письменницької резиденції фундації «Pogranicze».

Твій дім завжди чекатиме

У цій книжці живе Світло, що перемагає темряву. Воно проблискує крізь ілюстрації, персонажів, мову. Маленький хлопчик розповідає свою історію, яка відгукується тисячам українців сьогодні. Історію про рідний дім, щасливу сім’ю, мирне дитинство і про те, як це все раптово й хижо знищила війна. Разом із батьками й песиком Телесиком хлопчик змушений рятуватися й шукати нову домівку. Його маршрут до болю знайомий: притулок – вокзал – прихисток у родичів – кордон – прощання – невідомість…

«Пам’ятай, кого ти любив у своєму домі.
Пам’ятай, хто любив там тебе.
Ця любов буде тобі за вогнище.
Зовсім, як те, яке ми розпалювали у коминку на Різдво.
Воно розсіюватиме морок навколо тебе»

Дитині складно зрозуміти всі життєві обставини й іще складніше переживати втрати. «Тепер ми бездомні?» – запитує хлопчик перед розставанням із батьком. На такі болючі слова тато знаходить відповідь, що стає кульмінацією сюжету й основним меседжем водночас. Батько разом із сином згадує спільні забавки і сімейні секретики. Колискова мами, поцуплені Телесиком шкарпетки, паросток лимона в горщику, малюнок на стіні в дитячій та інші моменти їхнього життя. Батько запевняє малого, що ці спогади стануть стінами, знання і вміння – надійним дахом, а любов – вогнищем, що завжди зігріватиме. І наостанок додає: «Дім у твоєму серці завжди підказуватиме шлях. Він вестиме тебе саме туди, де ти маєш бути». Проста татова філософія допомагає хлопчику відчути орієнтири на майбутнє. А можливо, не лише йому одному. Можливо, саме цих нагадувань бракує читачам, які також втратили Дім.

Попри невелику кількість тексту, книжка-картинка «Дім» має значний потенціал, що загалом властиво цьому жанру. Отак, кожен розгорт виглядає як окремий розділ. Його можна читати, роздивлятися, обговорювати й переповідати, додаючи власні спогади. Ілюстрації художника Олександра Продана не лише впізнавані, а й особливо дбайливі. Навіть на «затемнених» сторінках митець залишає яскраві елементи, як символи надії. Візуально цей ефект спрацьовує, адже привертає увагу читача. Синьо-жовта палітра, зокрема в одязі персонажів, також створює необхідні акценти.

Особливістю видання є те, що книжка не закінчується після останньої сторінки. На звороті розміщений спеціальний Qr-код із літдодатком (за потреби файл можна завантажити). У ньому зібрані короткі тлумачення важливих символів війни, захованих на сторінках. Це створює цікавий інтерактив для читачів – спершу пошуківка, потім словничок, а наостанок – прекрасне завдання, що «офіційно» дозволяє помалювати у книжці. Такий інструмент стане у пригоді дорослим для рефлексій і обговорення «Дому» з дітьми.

Наостанок нагадаю, що наразі кожна дитяча книжка про війну може стати тригером для маленького читача. Щоб уникнути емоційної травматизації чи ретравматизації, дорослим обов’язково потрібно враховувати індивідуальну готовність дитини до такої літератури. Цьому питанню присвячено цикл фахових розмов «Як говорити з дітьми про війну», з яким можна ознайомитися тут.

Відбитки лап у наших серцях

Історія про дружбу, справедливість і відповідальне/безвідповідальне ставлення до домашніх тварин. Латочка – молода бультер’єрка, яка живе щасливим собачим життям разом зі своєю людиною, дівчиною Мариною. Проте одного дня у їхній квартирі з’являється новий чотирилапий мешканець, якого Марина рятує на дорозі від смерті. Старий і сліпий бійцівський пес Барон опинився на вулиці, адже господар просто викинув його. Разом із Латочкою і небайдужими друзями Марина знаходить шлях до серця Барона, перетворюючи його на Крапочку і повертаючи віру в людей. Також спільними зусиллями вдається зібрати кошти на операцію й відновити собаці зір.

«Адже просто собака — це не лише про чотири лапи і хвіст,
і вуха, і зуби, зовсім ні»

Проте далі в цій історії розгортаються доволі драматичні події з відстоюванням власного права і права захисту тварин зокрема. Колишній жорстокий власник Барона прагне повернути собі пса для нових собачих боїв. І хоча Барон, він же Крапочка, не може зробити вибір, за нього це робить Марина. Зрештою старий пітбуль залишається в надійних руках. І таки навчається грати в «перетягни»: «Це коли на різні кінці канатика, шкарпетки чи капця чіпляється по собаці і ці собаки зі страхітливо грізним гарчанням тягнуть річ кожен у свій бік!». Гумор, із яким Настя Мельниченко описує собачі будні – особливий, щирий і абсолютно зрозумілий для всіх, у кого є домашні улюбленці. Устами Марини письменниця говорить, що власники собак поділяються на два різновиди: ті, хто сплять з собаками в ліжку, і ті, хто в цьому не зізнаються!

Ілюстрації: Аня Гаврилюк

Авторка вправно увиразнює своїх персонажів через протиставлення. Отак, Латочка обожнює їздити в  машинах, а Барона вони збили, Латочка любить гасати, а Барон жив у клітці-вольєрі, Латочка звикла нюхати інших собак, а Барон – вбивати.

Окрім захопливого сюжету, письменниця Настя Мельниченко акцентує увагу на важливих соціальних темах і заразом дає своєрідні підказки для виховання собак «особливих» порід, про яке знає з власного досвіду (наприклад, про екзамени в собачих школах, необхідність чіпування, оформлення спеціального паспорту тощо).  Яскравим доповненням до тексту є ілюстрації Ані Гаврилюк. Крапочка і Латочка у виконанні художниці – дуже симпатичні й мають носи-сердечка. Також на обкладинці можна побачити фото справжніх песиків Насті й Ані – Пікселя й Алабами. Їм же й присвячено книжку – надзвичайним собакам, які навчили людей усміхатися до найгрізніших писків і лишили в наших серцях глибокі відбитки лап. 

Лихосилля проти дітей. Хроніки війни

Сучасна повоєнна дитяча література… Це поняття доводиться вчитися приймати, осмислювати й переосмислювати. Проте навіть під час війни українська книга надійно зберігає свою місію – бути рупором, бути маяком, бути опорою й осередком важливих сенсів.

«Усе минуло добре. З мамою була наша лікарка пані Сюзанна, а тато встиг облаштувати лікарняний підвал, щоб усім було трохи тепліше й безпечніше. В разі чого.

Це «в разі чого» означає, що будь-якої миті небо може стати небезпечним. Повітря починає стогнати — його розриває всяке лихосилля російських військових. Тоді треба швидко ховатися під землю.

Мене називають бойовою дівчиною. У мене є одна сила, про яку знають лише діти повітряних тривог. Я відчуваю, де вони й що роблять, і маю з ними зв’язок»

Лариса Денисенко, письменниця й правозахисниця, написала історії про дітей повітряних тривог у перші дні війни. З того часу потреба в такому чтиві актуалізувалася. Авторці вдалося художньо відтворити ситуації, що відгукуються кожному, як дитині, так і дорослому. Таке сюжетне розмаїття розширює рецепцію війни як такої й водночас впливає на формування сприйняття життєвих обставин.

У книзі «Діти повітряних тривог» складно виділити головного персонажа (хоча оповідка й починається з конкретної дівчинки). Як на мене, це той випадок, коли всі герої – провідні. Вони тримають на собі фокус уваги від історії до історії. Тим не менше, перша героїня книжки – це дівчинка Мія, яка народилася в бомбосховищі 25 лютого 2022 року, на другий день повномасштабного нападу росії. Мія має супер-силу – відчувати зв’язок з іншими дітьми повітряних тривог зі всієї України. Власне на цьому побудовано весь сюжет. Так, на кожній сторінці виникають нові герої, нові міста, нові понівечені долі. Олежа, Іван, Аллуня, Русік, Настуська, Ксюра, розстріляна злотокоса Поліна та інші діти складають разом, наче з пазлів, спільну трагічну картину війни. Кількісно всі історії легко порахувати, але за своїм змістом вони значно більші, аніж будь-який математичний показник. Це історії всіх українців – і сучасних, і майбутніх поколінь, зокрема нащадків, які шануватимуть Україну та ніколи не забудуть ворога.

Ілюстрації: Олена Лондон

Прикметно, що в тексті письменниця уникає індивідуального емоційного оцінювання. Її виважена фіксація подій дозволяє читачам самостійно рефлексувати, спираючись на власні переживання. Разом із тим, у книзі зібрано багато «маркерів війни». Є згадки про «терів», знищену «Мрію», потоплений корабель, українських хакерів і ванну з новою функцією сховку – хлопчик Ярема змагався за місце у ній зі своїм котом. Вороже зло Лариса Денисенко називає авторським неологізмом «лихосилля». Саме воно фігурує у книжці. Етимологічно й метафорично це поняття зрозуміле для дитячого сприйняття. Загалом мова текстів доступна й проста, однак є епізоди, де авторка не нехтує ненормативною лексикою (як от слово «гівнюки» або ж фраза про «рускій корабль»). «Недитячі» репліки виголошує баба Надя з Херсона, і сюжетно вони цілком гармонійні. Але, ймовірно, подібна заувага буде актуальна для тих дорослих, які збираються читати книжку дошкільнятам, або ж мають упереджені/принципові мовні позиції. Це вже питання індивідуального вибору.

Діти повітряних тривог – мешканці з різних куточків нашої Батьківщини: Коломия, Харків, Львів, Ізмаїл, Київщина, Житомирщина, Вінниця, Маріуполь, Херсон та ін. Така свідома широка географія поміж рядків апелює до єдності українців і до одного спільного горя, навіть якщо на момент війни людина опинилася закордоном, як от мала Злата з мамою в Єгипті. А в одній із історій авторка розповідає про Майю зі своєї популярної книжки «Майя та її мами». У час війни дівчинка перебуває в Луцьку, де допомагає дорослим воювати на культурному фронті.

Ілюстрації Олени Лондон дуже символічні. Виразний ворожий триколор, доречне сіре тло, як ознака мороку, та яскраві життєствердні кольори українського прапору складають основу візуалу. Хочу виокремити кілька потужних образів, як от лупаті бомби над Харковом, єдиноріжки з синьо-жовтими гривками, що поєднують подружок із Маріуполя, й червоно-білі обійми Польщі для родини Влада з Ірпеня.

Книжка «Діти повітряних тривог» торкається багатьох важливих тем, зокрема втрати, провини, страху, раннього дорослішання, виживання. Тож слід враховувати, що з-поміж історій хтось може віднайти для себе відповіді, а хтось – болючі тригери.

Як на мене, основний меседж видання надзвичайно важливий і має бути почутий: кожен персонаж книжки проживає свій унікальний досвід війни і кожен робить те, що може. Як і всі ми. Як і всі ми.