Уявіть собі, що поруч із нами живуть крихітні створіння, які допомагають не псувати природу. Які вони? На що схожі? Що вони роблять? І де мешкають? А чи бачать їх люди? Дорослі чи тільки діти? У цій книжці стільки чудасій і стільки запитань!

Ірина Громова відкрилася мені як дитяча авторка лише з «Джойками». Дивно те, що ця екокнижка, та ще й із казкою, не потрапила мені до рук раніше, адже я таке люблю. А ще «Джойки» чудові тим, що в них є осіння, зимова, весняна і літня історії. Тож поруч зі звичкодрузяками в мене з’явилося бажання перевірити, чи вимкнуті вода та світло, а ще я виписала з десяток невідомих мені досі слів.

Ця історія розпочалася зі шкільної екскурсії. Якщо ви не задумувалися над сортуванням сміття, то рушаймо разом із Сашком до сортувальної станції… Але кого він знайде у сміттєвому пакеті? І які пригоди принесе це знайомство? Зимова історія неможлива без календаря з завданнями, родини, подарунків і диво-ялинки. А якщо вона ще й пахне випічкою, мандаринами чи ялівцем… А які захоплення у самих джойок? Не завжди ж їм працювати, правда? Навіть під час змагань зібране сміття додасть ваги. Та й дитячі канікули сповнені пригод на природі.

Ілюстрації Євгена Самойлова вміло доповнюють книжку. Я, мабуть, занадто доросла, щоб відразу уявити Фрулю чи Вухася, тому залюбки розглядала героїв і їхні пригоди на яскравих малюнках. А довкола номера сторінки читачі побачать тематичні візерунки, пов’язані з відповідною порою року.

Ця історія сповнена дружби й родинного тепла, вона про стосунки між братами і сестрами, між батьками, дітьми, дідусями й бабусями, про важливість говорити й слухати інших. Вона ще раз нагадала мені як авторці «Батареєчки», що використані елементи живлення не викидаються у смітник. А ще вкотре наголосила на тому, щоб не годувати птахів хлібом і печивом.

Цитати:

• Сподіваємося, що колись на звалищах зовсім не буде відходів.
• Поки ми з вами базікаємо, з крану вже крап-крап-крап – і по краплиноньці ЦІЛА СКЛЯНКА води витекла.
• Давайте звичкодрузячити, тобто набувати кориснявих звичок.
• Обіцянкати – це тобі не слова на вітер кидати.
• Дорослі теж можуть змінювати звички.
• Чому фільм – старий і добрий, якщо йому менше років ніж мамі?

Тому щиро раджу для прочитання і малих, і великих читайликів.

У рекомендаціях стоїть «середній шкільний вік», але головна героїня Яся – дошкільнятко. І про її з братом пригоди разом із джойками залюбки слухатимуть діти від п’яти років.

Таня Гуд – невідома мені досі авторка. Але на її «Незламне серце» я заглядала відтоді, як видавництво вперше написало про цю книжку. Це історія дівчинки, яка мрію бути відомою співачкою ставила понад дружбу. Та одного разу все змінилося. Змінилися всі, бо в Україні почалася війна. Розгублена дівчина змушена поїхати з дому в гори до бабусі. Що принесе їй довга дорога? Може, попри страх Уляна знайде друга і поверне віру в себе? А ще порине у світ української міфології, де познайомиться з мавкою, лісовиком, потерчатами, та іншими істотами.

«Якщо йдеш до цілі, не зупиняйся на пів шляху. Ніколи не досягнеш мети з таким настроєм. Треба бути наполегливою – і доля обов’язково відповість»

Ілюстрації, що намалювала Наталія Матюшко, майстерно доповнили сюжет. Тут можна впізнати і щасливі миті родинного дому, і красу карпатських лісів, і наші українські страви та одяг. Можна відчути мелодію наших пісень і пригадати звуки кобзи чи сопілки. А ще те, що я дуже люблю, бо час від часу беру до рук і голку з ниткою – українські орнаменти та соняхи, що починають і закінчують розділи.

Я мало читаю про війну, дитячого ще менше. Як письменниця, не хочу торкатися цієї теми. Але прекрасно розумію, що війна поруч, вона у житті наших дітей, і такі книжки потрібні. Ця книжка про те, що найважливіше тепер – бути разом. Не сваритися, не розділятися, а просто діяти. У міру своїх можливостей, але не звертати зі шляху: «Якщо йдеш до цілі, не зупиняйся на пів шляху. Ніколи не досягнеш мети з таким настроєм. Треба бути наполегливою – і доля обов’язково відповість». Саме ця надія, що все буде добре, навіть мене переконує, що ми вистоїмо, адже «ми ж і серце цієї галявини, цієї країни. Її незламний народ». На жаль, українські діти нині змушені переїздити, втрачати друзів, вчитися онлайн, забувати власні мрії – і про це теж є у «Незламному серці». Це історія молодших підлітків, які повертають свою українську ідентичність. Адже Україна – це не лише борщ із пампушками, це вишиванка, крайка, віночок, українські народні пісні і дерев’яні хати, які тепер можна побачити хіба що в музеях архітектури та побуту.

Книгу написано з використанням карпатської говірки. І мені як уродженці Івано-Франківщини це дуже приємно. Хоча я не впевнена, чи правильно передала авторка діалект, бо зі свого дитинства пригадую трошки інше, ніж говорить баба Параска. Але чи знають його теперішні діти? Ті діти, які мають смартфони і ноутбуки і бажають «впевнено прямувати в майбутнє, а не повертатися в незрозуміле минуле».

Ось кілька тез із книжки, які звертаються до внутрішнього джерела сили юних читачів:

• Якщо сильно чогось хотіти, це неодмінно стане реальністю.
• Усі ми маємо стіною стояти одне за одного.
• Мама завжди вчила, що потрібно уникати поганих людей, а не того, чого не можеш побачити.
• Страх – не прояв боягузтва.
• Свобода – це коли сам обираєш, ким бути.
• Дружба в такі складні часи стане важливішою за омріяну популярність.
• Ніхто не мав втрачати своїх домівок та свого спокою.
• У людей з’явилася надія. Саме зараз ми маємо підкріплювати її не горюванням за тим, що втратили, а радістю за те, що отримали.
• Треба жити, доки маємо змогу.

Я знаю, що в казці можливе все. Часто й сама таке використовую. Але «читаю як письменниця» вносить свої корективи. Не може в один час цвісти вишня і соняшники. Це ж квітень і серпень. Хоча тепер через природні аномалії буває всяке. Та книжка варта того, щоб читати. Вона для дітей, які вірять у добро, бачать надію і люблять та вміють дружити. Вона про і для українських дітей. Тому читайте! Раджу всім, і великим і малим. І, хоч на книжці стоїть вік читачів від семи років, думаю, п’ятирічки слухатимуть залюбки.