Ця книжечка звичайних собі «пригод» звичайної дівчинки на ім’я Марійка, яка мешкає у звичайному місті й у звичайній квартирі. Яка щойно почала ходити до звичайної школи й у якої народився звичайний братик – «не Ангелик», і в якої одного дня зламався звичайний молочний зуб. Вона також має звичайну бабусю, що живе в селі, і звичайного тата, з яким «мріє про перегони» та феррарі… А ще – це місто, в якому мешкає Марійка, справді особливе, бо всі трамваї, тролейбуси й автобуси, що їздять його вулицями, так чи інакше доїжджають до великої синьої річки, яку видно з великого балкона у Марійчиній квартирі!
Така собі дівчинка Марійка, яка особлива вже тим, що є просто звичайною ровесницею для маленьких читачів 5–8 рочків, які переживають щодня подібні події. Бояться темряви, ображаються на друзів, не хочуть іти до школи, пишуть листи св. Миколаю. Може, їм також хоч раз випала нагода зіграти у шкільній виставі чи скласти вірш про «велику синю ріку»…
Авторка не втомлюється нагадувати перед кожною «пригодою» про те, хто така ця дівчинка Марійка, підкреслюючи її звичайність, тож, дочитавши до останньої історії, можна остаточно подружитися з цією дівчинкою. Настільки, що буде шкода з нею прощатися… А тому – захотіти й собі розповідати Марійчині казки, вигадувати власні – про Марійку чи не про неї. До нескінченності, саме так, як любила слухати-переслухувати казку про курочку Рябу дівчинка.
«Казки Марійка слухала вранці, а не увечері, коли лягала спати. Тоді вона просила маму, щоб та співала бабусиних пісень, не колискових. Але мама все одно починала співати про рученьки й ніженьки, яким пора в ліжечко, і тоді дівчинка затуляла вуха руками:
– Ні-ні-ні! Заспівай, як бабуся: про густі лози! Або про дві тополі! Або про сірії гуси!»
Із книжки читачик чи слухачик неодмінно дізнається, як не плакати, коли потрібно вирвати молочний зуб (він на малюнку Мар’яни Петрів схожий на «справжнісінький замок»). Замислиться, «що в людини головне» й чому Марійці довірили такі відповідальні ролі – вибрати ім’я для братика та зіграти Білосніжку у шкільній виставі. А ще – як полюбити плаксивих братиків чи сестричок, написати найособливіший лист святому Миколаю, не боятися шкільних учителів… Як народжуються діти чи вірші, звідки беруться чудовиська і як їх погамувати… Марійка знає вже багато важливих секретиків і готова ними ділитися.
Оксана Думанська як авторка дуже злагоджено співпрацює зі своєю «маленькою білосніжкою», музою, яка допомагає не тільки завершити почату казку, а й підказує теми для несподіваних розв’язок. А ще письменниці добре вдалося виписати роль Марійчиної бабусі, безперечного авторитета для дівчинки.
Читайте також: Оксана Думанська: школярчина бабуся з передмістя
«Марійчині пригоди» – це книжка, в якій авторка підказує вирішувати складні ситуації жартуючи. Жартом навчає мама дівчинку відповідати на дошкульну образу (як її, своєю чергою, вчила її мама, тобто Марійчина бабуся!). Жартує з дівчинки і її … власний вірш, у якому «знову останній рядок не виходить», а тому треба кликати на допомогу маму. Смішками й починається книжка: Марійка переповідає на свій лад казку про курочку Рябу, яка, мовляв, тому не несла більше золотих яєць, що «діти дорого обходяться», і в якій кульгава дівчина «подала рученьку» козакові з пісень, що їх співала бабуся.
Марійчина книжечка особлива не тільки простими життєвими сюжетами, а й надзвичайно світлими за фантазійною палітрою малюнками. Симпатичні чудовиська й «зіркові» корови, зуби-будинки та смішкуваті гноми, «курочки-ряби» в косах дівчинки та задоволені «ангелики» в материнському лоні – усі персонажі книжки О. Думанської знайшли оригінальне художнє втілення. Вони неодмінно вкажуть напрямок, як вийти зі звичайного міста Буднів (чи «це від слова “буде”?» – допитується Марійка) до Великої Ріки Любові (тобто Роду, що походить від слова «рідний»), щоб НЕ боятися, НЕ ображатися й НЕ соромитися побажати навіть Святому – «ніколи не зазнати біди». І цей спосіб порозуміння з дітьми – пояснення значень окремих слів, – на мою гадку, письменниці вдався якнайкраще: вона вчить у простому й малому шукати Найголовнішого в Людині.
Читайте також інтерв’ю з письменницею: «Бібліотечний рейтинг книжки – найцікавіший»
Ця книжка буде рости разом із вашою дитиною. Легкі для запам’ятовування вірші складаються, наче пазли, у захопливу казкову історію про Стоніжку, яка захотіла стати комашиною Супермоделлю, а тому просить маленького читача допомогти їй вибрати у «Крамничці для комах» наймодніші босоніжки на всі її сто пар ніг.
Звісно, така пропозиція припаде до душі насамперед дівчаткам, у яких, як «У нашої Насті», багато претензій на те, щоб бути «такою гарненькою, немов на картинці». Однак і хлоп’ят Стоніжкова історія не залишить байдужими. Бо для завзятих юних художників Стоніжка заховала чорного фломастера від «Чорного пана»:
А чому він чорний пан –
Чорні чоботи й жупан?
Бо малює справжній майстер!
В нього чорний є фломастер.
Адже Стоніжка не вміє заперечувати навіть тим упертюхам, які навмисне псують малюнки невідповідними кольорами! Вона вірить, що їм усе-таки набридне чорний колір і тоді вони по-справжньому заприятелюють із «Равликами» з гарної дитячої забавлянки-до-сніданку. А «Котище» – ціла забавлянка-хованка (із завданням «Знайди кота!» на малюнку), ще й лічилка.
Аж ось Стоніжку, яка щойно гостювала в котика на даху, занесло в нірку до мишки, яка «призбирала усякого добра», «та все було їй мало», хоч «замала нора». Отак через погану звичку добра мишка, яка понад усе полюбляла тепло, гарячий чай і спокій, втрапила в справжнісіньку халепу… Вірш «Хутро для мишки» застерігає від непродуманих учинків:
А наша казка, діти,
Скінчилася уже.
Аби спокійно жити,
Не зиркай на чуже.
Розмальовуючи мишок, малюк заспокоюється й забуває про прикрість чи примху. Окрім того, за цією казкою можна вчити дитину рахувати до десяти (з прихованим завданням: знайди на попередній сторінці десяту мишку, яка накрилася ґудзиком!).
А наша казка, діти,
Скінчилася уже.
Аби спокійно жити,
Не зиркай на чуже.
Старші діти можуть уже рахувати рибок навколо віршика про «Акулу». Хоча насправді Акула пропонує малечі іншу гру – «морські курси» з вивчення видів музичних інструментів і типів танцю. Потім дітлахи їх згадають і зможуть відтворити у «Босих танцях»…
«Дві тітоньки» в кавунячому оформленні не залишать байдужими навіть найменшеньких, які найбільшу ягоду світу впізнають відразу. Щодо яскравості вражень позмагатися з цим «кавунячим» віршем (якого заохочуємо читати скоромовкою!) може хіба «Корова кольорова» (з цим віршем можна експериментувати і як зі скоромовкою, і як із колисанкою), яка на завершення казки від Стоніжки побажає вашій дитині соковите «На добраніч!». Але доки малюк не заснув, ви маєте з ним повернутися до крамниці, де він отримає відповідь на запитання: «А що сталось далі з капелюхом?». Потім разом із «лісовими музикантами» він буде веселитися під «Босі танці» й розмальовувати весняне дерево з раю, як сам собі знає… Мабуть, після всіх цих веселощів вам доведеться свою дитину, яка за час читання зі Стоніжкою вже дуже й дуже підросте, нарешті познайомити з лисом «Маленького принца», адже без Екзюпері годі зрозуміти, чому «щасливі діти – я і лис» і чому
І лис не був би лисом,
Якби не довіряв слідам.
А навесні, коли зелене
Й таке все гарне, аж до сліз,
В міське помешкання до мене
Постукав мій знайомий лис.
Загалом за книжкою Мар’яни Савки дошкільнятко навчається одночасно різних дій: малювати, рахувати, знаходити предмети (бо видання можна використовувати і як зошит для розвитку дитини), знайомиться зі світом найнесподіваніших барв, а саме – розпізнає кольори за таліями-клубочками Стоніжки (щоправда, деякі кольори цих клубочків іноді важко назвати навіть дорослим…), а також вивчає різноманітних «маленьких тваринок» – комашок, равликів, мишок, рибок і, звісно, найзагадковіших істот – гномиків. І якби ця книжка була у форматі картонки, то, ясна річ, мама б не хвилювалася, що Стоніжка раптом розпадеться на всі «сто ніжок», «не доживши» до молодшої школи… Бо для старших дітей у ній теж є багато цікавого: за віршами діти можуть складати власні казкові історії (про лісових непосидьок-«танцюристів» чи «задуманого» лиса) або розвивати фантазію разом із Чарівним деревом (наприклад, розписати його як Дерево Родоводу). Отже, Стоніжка в босоніжках чекає на вас, малята, щоб навчити, як правильно танцювати босий танець…
Нема такого отамана в історії Запорізької Січі, який би міг зрівнятися непереможністю у битвах проти ворогів українського народу, як кошовий Іван Сірко, від часу смерті якого цьогоріч минає 335 років.
Марія Морозенко недаремно зацікавилась життям цього славетного отамана, адже його приклад справді гідний наслідування для сучасного підлітка. Вона написала не просто оповідь про Івана Сірка, а незвичайну книжку – легенду, яка оживає при місячному сяйві. Вдало поєднавши літописні свідчення, народні перекази, думи та звичаї, М. Морозенко створила захопливий біографічний роман про видатного характерника, який покликаний зацікавити юного читача козацькою минувшиною. Написана у казковій манері, ця оповідь затягує у вир української історії XVII століття, тож постає ніби жива ілюстрація до нудного підручника з історії… Тому політичні події того часу в тексті подаються лише як тло, дуже обережно, наче авторка боїться втомити юного читача надмірною «підручниковістю»… Адже вона хоче, щоб малий знавець історії передусім потоваришував з Іванком-характерником, як зі своїм ровесником, щоб пізніше стати джурою знаменитого кошового Сірка.
«Він, великий характерник Іван Сірко, міг залікувати все на тілі, але страшна рана, залишена підступним ворогом у душі, виявилася невиліковною навіки»
Сірко-характерник у цій книжці видається українським Гаррі Поттером. Тому для підлітків, яких захоплює чародійна аура історій Дж. К. Ролінґ, ця легендарна біографія стане справжнім відкриттям звичаїв і традицій українського народу, з якого народжувалися самовіддані чарівники – волхви. А їхні чарівні засоби є не менш цікавими – і небезпечними! – ніж фантастичні предмети магії, які вигадала англійська авторка. Адже українська магія бере початок із таїн власне буття – народження й смерті людини, з уміння оволодіти мовою природи, щоб розпізнавати її явища для приборкування стихій.
Щоправда, трохи затягнутий початок із докладним описом пологів може відвернути увагу нетерплячого підлітка. Однак для тих, хто подолає це перше випробування, дальший текст готує багато приємних несподіванок, затягуючи потужним буруном у вир казково надзвичайних учинків характерника, з яким юний непосидько вже не зможе розлучитися, проходячи разом із малим Іваном Половцем усі труднощі в школі характерництва – то знемагаючи в пустелі, то співпереживаючи через утрату сірого побратима… Зріднившись із цим малолітнім відчайдухом, він мимоволі захоче шукати продовження історії про життя Великого характерника і знайде її у другій частині роману про Івана Сірка – в оповіді про Славетного кошового, яку написано через три роки після створення першого тому.
Другій частині роману теж не бракує чарівної аури, яку підтримує прогнозуванням майбутнього волхвиня Рода. Однак загалом атмосфера оповіді більш життєво наближена, що показує Сірка водночас і як доблесного воїна, і як чоловіка та батька в мирний час. Утім, можуть бути спокійними ті читачі, що не люблять батальних сцен, оскільки битви з бусурманами авторка описує ніби з позиції стороннього спостерігача, переносячи центр подій на стосунки головного героя зі своїм оточенням, на його вміння розпізнавати людську душу й відчувати фальш та лицемірство. Так, з одного боку, вступившись за новоприбулого на Січ хлопчину, Сірко відразу розкрив у ньому талант завзятого воїна-Гострозора, який через трагічну необачність осліп. При цьому Сірко не дав своєму джурі остаточно втратити смак до життя, вміло скерувавши хлопця на стежку кобзарства. З другого боку, Сірко також наскрізь бачить зрадників та хитрунів, з якими поводиться особливо жорстоко – і не стільки через власні образи, скільки через кривди, завдані ближнім. (Його найбільший ворог із дитинства – Тарас Чорнопліт – сам себе прирік на забуття через злостиво-змовницьку натуру пристосуванця).
Ця книжка покликана слугувати стимулом, а не джерелом для здобуття нових знань, тому авторка не в усьому дотримується історичної правди, а дозволяє собі трохи пофантазувати задля художнього експерименту, щоб виявити приховані риси характеру свого героя. Приміром, другого Сіркового сина Романа письменниця хоронить у дитячому віці (він упав з коня), хоч насправді він одружився з донькою гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького, а після смерті батька опинився у Варшаві. Однак для М. Морозенко його вигадана рання смерть дає змогу глибше зрозуміти життєву драму кошового на схилі літ (після втрати всієї родини, яку вирізали татари): «Він, великий характерник Іван Сірко, міг залікувати все на тілі, але страшна рана, залишена підступним ворогом у душі, виявилася невиліковною навіки».
З іншою метою М. Морозенко робить Івана Половця сином-одинаком (хоч за романом Володимира Малика «Посол Урус-Шайтана» із тетралогії «Таємний посол» Сірко мав брата Нестора, який потрапив у турецьку неволю). Однак цей домисел дає змогу авторці увиразнити характерницький норов майбутнього кошового, який іще дитиною без дозволу батьків утік на Січ, а отже, змусити читача перейнятися болем Сіркової матері Марії, яка не мала від єдиного сина бажаної ніжності й турботи, та знайшла їх у взаєминах із невісткою Софією, що несподівано прийшла в Маріїн дім, чим викликала бурю незадоволення серед односельців (мовляв, не була вінчана з Сірком за церковним звичаєм…).
Звісно, сюжет двотомового роману захопить передусім хлоп’ячу аудиторію, однак дівчата теж не залишаться байдужими, оскільки в тексті є багато зворушливо-сентиментальних моментів, які змушують серце частіше битися (в описах втрат, поразок, життєвих непорозумінь особливо відчувається, що авторкою роману є жінка)…
Читайте інший погляд: Сірко, якого не було
На карб цій повісті можна було б хіба поставити схильність М. Морозенко до патетичної розповіді, її зловживання патріотичними штампами (кінцевий абзац «Розповіді про Івана Сірка народжуються й нині. Бо ж тільки правдиво розповідаючи про славні подвиги в ім’я рідної неньки-України, можна гідно пошанувати пам’ять славетного козака, Великого Характерника» є цього найяскравішим прикладом: таке враження, що авторка боялася, що її твір залишиться недокінченим і читач чогось не зрозуміє… Хоча якраз навпаки – сучасна легенда про походження назви річки Чортомлик промовляє сама за себе, увіковічнюючи ім’я кошового-характерника). Однак загалом деяка штучність окремих фраз абсолютно не заважає розгортанню сюжетної інтриги й жодним чином не применшує значення цієї історії для виховання майбутніх поколінь – для гартування їхнього молодечого духу.
Саме такі легендарні біографії у пригодницько-казковому дусі про зухвало-відчайдушних характерників мають усі задатки, щоб збільшити серед підліткової аудиторії кількість тих, які серйозно можуть зацікавитися історією України, навчившись від головного героя безкорисної жертовності заради інтересів рідного народу й нещадності до зрадників і неправдомовців.