Коли я була малою, то дуже боялася однієї книжки в нашій домашній бібліотеці. Книжок у нас завжди було багато, й читати я любила змалку, але ця книжка викликала в мене страх і неприязнь. Її ховали від мене в шафці, де зберігалися «некондиційні» книжки, які мама не вважала за потрібне виставляти на полиці.
Коли я вже виросла і страх перед книжкою нарешті пройшов, я забрала її до себе й відтоді вожу скрізь, хоча досі не прочитала. Це книжка українських народних казок, видана в Києві у видавництві «Веселка» того самого року, коли я народилася в Маріуполі, – 1987-го. Її подарувала мені якась із маминих подруг, що живе на іншому кінці України. Чому я боялася книжки з українськими казками, не знаю, але думаю, що виною всьому були похмурі ілюстрації в мутно-зелених тонах. Серед моїх дитячих книжок було тільки дві українською мовою – ця і ще один збірник казок, узагалі без ілюстрацій, але з похмурою назвою – «Казки з-за ґрат» (перше видання заборонених до друку в СРСР українських казок). Решта книжок у мене були російською.
Коли я пішла у перший клас, довго плутала, яке саме місто є столицею України, а яке нашої області – Донецьк чи Київ. Мені пощастило, щоліта я їздила до бабусі на Чернігівщину проїздом через Київ, тому вивчила-таки столицю України. Але в Маріуполі люди куди частіше мають родичів у Росії, тому їздять зовсім в іншому напрямку. Можливо, через це багато хто там, де я виросла, досі вагається, де в них столиця.
Коли мені було років 12, я організувала в нашому дворі концерт для бабусь на честь 9 травня, де ми читали патріотичні радянські вірші про війну і співали воєнних пісень про «Этот день победы» і «Катюшу». Щоправда, георгіївських стрічок я не можу пригадати.
«Мені пощастило, я добре засвоїла урок, бо переїхала в Київ, де важко забути, в якій країні живу. Але я не можу дорікати поганим знанням географії своїм землякам, навіть тим, хто закінчував школу вже в незалежній Україні.»
Коли я була у старших класах, мене не оминула хвиля поттероманії, і я запоєм читала позичені в однокласниці книжки Джоан Роулінґ. Уже в 11 класі ми з другом, таким самим поттероманом, як я (але він був крутішим, бо йому відповів на листа сам Деніел Редкліфф!), натрапили в одній із маріупольських книгарень на український переклад «Гаррі Поттера». Пригадую, як не могли тоді насміятися з чудернацьких імен головних героїв, яких ми знали під іншими іменами: Геґрід для нас уже був Хагрид, Невіл Лонґботтом – Долгопупс, та й факультети чарівної школи ми знали під зовсім іншими назвами.
Коли я закінчувала школу, то й гадки не мала, що існують сучасні українські письменники. Що казати, якщо навіть моя вчителька тоді не була впевнена, чи жива ще Ліна Костенко.
Коли я чую сьогодні гнівні звинувачення й риторичні запитання щодо Донбасу (Маріуполь, до речі, – не Донбас, а Приазов’я) і його стосунку до України, то згадую уроки зі шкільного курсу «Рідний край». На цих уроках ми складали свій родовід, вивчали походження власного імені та назви свого міста. Крім усього іншого, ми писали в зошитах свою адресу в незвичний спосіб: вулиця, будинок, місто, область, країна, материк, планета Земля. Мені пощастило, я добре засвоїла урок, бо переїхала в Київ, де важко забути, в якій країні живу. Але я не можу дорікати поганим знанням географії своїм землякам, навіть тим, хто закінчував школу вже в незалежній Україні. Адже з часом шкільні знання вивітрюються з голови. Особливо те, з чим ми рідко стикаємось у повсякденному житті.
Раніше ми писали про те, що громадський рух «Не будь байдужим!» узяв на себе непросту місію – поширювати «капосну» сучасну українську літературу серед старшокласників. Чи вдалося їм надовго зацікавити школярів цікавими й неординарними творами, покаже час, а поки що цікаво, що думають про таку ініціативу письменники, чиї твори вчать під час «С.Е.К.С.у», а також учні, перед якими вже сьогодні стоїть непростий вибір – читати їм сучукрліт чи не читати.
«Я за, я думаю, мої тексти можна вивчати в 11 класі, а от у 8, мені здається, ще не варто. Взагалі питання не в тому, чи можна читати мої тексти чи, скажімо, “Трактат про мудаків” Іздрика, їх можна читати хоч у дитячому віці, питання в тому, чи треба це робити. На це питання у мене відповіді поки що немає», – каже Світлана Пиркало. Авторка романів «не для молодшого шкільного віку» про будні молодої емансипованої українки, яка робить кар’єру журналістки в Києві та Лондоні, сумнівається щодо того, чи потрібно, наприклад, дітям у 12 років читати «Декамерон»: «Тут питання в тому, що ж ті діти мають читати… Уже ніби ми не змушуємо їх читати 150 романів про кріпацтво. А що вони мають читати, ще просто невідомо».
Натомість Юрко Іздрик уважає ідею розповідати про його твори у школі невдалою: «Та Боже збав!.. Кому це треба? Стішки, може, да. Там сленгу багато, там любов, всі діла. А прозу ні, ні, прозу в кращому разі студентам філології, і то як зразок текстів, які гарно препарувати. А поза тим, яка в них цінність? Це трупи, які добре препарувати». Водночас найвідоміший постмодерніст української літератури вважає, що буде достатньо, якщо «людина вийде зі школи зі знанням, що в принципі українська сучасна література існує». «Якщо вона захоче, то вона її знайде. Щоби принаймні люди знали, що це не конче про горобину над ставком», – каже Іздрик.
Окреме питання – наявність у сучасній українській літературі текстів, цікавих саме підліткам старшого віку (15–17 років). Голова руху НББ, Оксана Левкова, каже, що метою проекту «С.Е.К.С. у школі» є не лише спростування негативних стереотипів щодо «депресняковості» української літератури як такої, а й уявлення про «безпардонну відірваність від життя молоді україномовних текстів». «Ми намагаємося популяризувати сучасну літературу, яка порушує близькі українським підліткам теми: спорт, мода, ІТ, молодіжний побут, подорожі, кумири», – пояснює вона. При цьому, визнають активісти, «підліткових» текстів у сучасній українській літературі за понад 20 років її існування написано не так уже й багато, але традиційно такими вважають прозу Любка Дереша, Тані Малярчук, Ірени Карпи, Сашка Ушкалова.
«Сьогодні є багато прекрасних письменників, і чекати, поки вони помруть, щоб включити їхні твори в шкільну програму, – абсурдно»
Цікаво, що сам Сашко Ушкалов не вважає свій роман «БЖД» романом для підлітків. Письменник також розповів, що мав два випадки читання своїх текстів у школах Харкова та Харківської області, і обидва були негативними: «У містечку Лозова під кінець мого виступу вчительки української мови та літератури відкрито на мене кричали, що мене треба здати в психіатричну лікарню, і я не маю права викладати у середній школі чи виступати там. Інший випадок стався зі мною в одній із гімназії Харкова, куди мене запросив почитати один із учнів. Коли я прочитав те, що я мав прочитати, а читав я, звісно, без ненормативної лексики, опускаючи ці місця… Треба було бачити обличчя цієї вчительки, коли я закінчив, вона шукала підтримки у цих старшокласників. При цьому клас мовчав, абсолютна тиша. Тоді вона почала піднімати примусово, питаючи їхню думку про молодого автора. Коли учні почали казати, що їм сподобалося, я побачив паніку в її очах».
Не можна заплющувати очі на те, що сучасна література часто не відповідає смакам учителів української літератури. «Однією з проблем сучасної школи є, перепрошую за неполіткоректність і сексизм, клас цих вчительок. Я уявляю собі цю армію… Це безпросвітно абсолютно. Можна тисячі розумних творів накидати в підручники, але ті вчительки і мали самі трошки хоч щось читати, щоб аж так не боятися. У школу не ходи, у школу прийдеш, вони тобі тих бідних дітей зженуть, вишиванки понакривають, бандуристок заставляють співати, ужас!», – розповів учасник дискусії «Сучукрліт у школі: Уроку не буде?» під час Форуму видавців у Львові у вересні 2013 року Іздрик.
Щоб дізнатися думку самих школярів про сучасних українських письменників, ми запитали думку учнів, які були присутні на дискусії. Хоча проект «С.Е.К.С» зорієнтований на 10 та 11 класи, на дискусію разом із вчителькою прийшли дівчата-восьмикласниці. За словами однієї з них, Юлі Федак, «Сьогодні є багато прекрасних письменників, і чекати, поки вони помруть, щоб включити їхні твори в шкільну програму, – абсурдно». «Недавно із задоволенням прочитала Оксану Забужко. Ліна Костенко – взагалі геній. Іздрик, Карпа чи Пиркало, на мою думку, люди без морального виховання. Тема наркоманії, алкоголю, еротики чи лайливих слів є № 1 у ХХІ столітті, вона вже зараз призводить до духовного спустошення, депресивного стану, деградації суспільства та культури», – заявила учениця львівської школи, у якій дбають про духовний розвиток учнів і навіть моляться перед уроками. Ще одна слухачка, Олена Шкарпінець, уважає, що дещо із сучасної літератури в школі читати зарано, але вибрані твори – треба обов’язково: «Андрухович цікаво пише, Любко Дереш… Твори класиків однозначно треба вивчати, незалежно від того, коли вони жили і чи живуть сьогодні… Але Карпу чи Іздрика не можу назвати письменниками… Це особи, які тільки її “засмічують”. Остап Вишня казав: “Коли входиш в літературу, чисть черевики”».
У київських школах навіть старшокласники, на відміну від львівських восьмикласників, рідко знаються в сучасній українській літературі настільки, щоб ділити її на добру та погану, і переважно не чули про неї взагалі. «Якщо чесно, я не великий фанат сучасної української літератури. Чула про Андруховича, Дереша, але не читала. Після уроку про сучукрліт прочитала “БЖД” Ушкалова. І я дійсно в захваті», – розповіла недавня 11-класниця з київської школи на Борщагівці, Вікторія Ващенко. «У 10 класі натрапила в інтернеті на відео з Андрієм Любкою, сподобалось. Почала шукати ще. Про сучасну українську літературу в школі я чула тільки на оглядовому уроці перед ЗНО. Від однокласників чула про Карпу, але сама не читала. Недавно почала читати сучасну українську поезію в тематичному пабліку в соцмережі», – розповіла Марія Голобурда, яка цього року закінчила 11 клас однієї з чернігівських шкіл.
На дискусії у Львові Ірена Карпа розповіла, що під час однієї зустрічі у львівській школі на запитання про те, кого учні знають серед сучасних українських письменників, почула лише два імені: Леся Українка та Пауло Коельо. «Мені важливіше, щоб людина зробила свій вибір самостійно, і хай краще вона читає книжки сучукрліт під партою. Стосовно програми, то знову ж таки… Коли там є якесь страшне слово, то вчителька, яка все життя розказувала про трагедію Чіпки та іншого кріпацтва, швидше за все не зможе адекватно пояснити, про що йдеться в сучукрліт. Тому чесніше буде, якщо вона розкаже про те, що читає сама. Якщо вона читає Донцову, то хай про неї і розказує», – вважає Карпа.
Що ж до вчителів, то не всі вони, звісно, читають тільки Донцову і Коельо на дозвіллі. І кожен із нас може пригадати вчителів-мовників, може, й не своїх, а друзів чи знайомих знайомих, які знаходять час і натхнення цікавитися тим, що не входить до шкільної програми, у тому числі сучасною українською літературою. А відтак знайомлять із нею і своїх учнів, попри брак часу та обмеження шкільної програми. Але поки таких учительок меншість, уроки про сучасну українську літературу як громадська ініціатива залишатимуться на часі.
Чи знають сучасні школярі про існування сучасних українських письменників і чи потрібне їм це знання взагалі? Чи хочуть сучасні українські письменники бачити себе в шкільному підручнику з української літератури і чи бачать школярів серед своїх потенційних читачів? Довкола цих питань точилася дискусія «Сучукрліт у школі: Уроку не буде?» під час Форуму видавців у Львові у вересні 2013 року.
Дискусію зорганізували учасники громадського руху «Не будь байдужим!» (НББ), які чомусь вирішили, що школярам бракує уроків, і придумали для них іще один – про сучасну українську літературу.
«Коли ми приходили на урок у київські школи в 11 класи, перше, що ми просили зробити, – назвати асоціації до словосполучення “українська література”. Результати, думаю, нікого не повинні здивувати. Для сучасних українських підлітків укрліт зазвичай асоціюється з ЗНО, стражданнями, націоналізмом, патріотизмом, Шевченком, Лесею Українкою, фольклором, репресіями і депресіями… Уроками про сучукрліт ми хочемо показати їм, що українська література буває інакшою, не лише ура-патріотичною та депресивною, якою вона, на жаль, здається після шкільного курсу», – пояснили організатори дискусії.
Уроками про сучукрліт волонтери НББ намагаються донести до школярів, що українська культура (у цьому випадку – література) може бути не лише калиново-сопілковою, а українські письменники пишуть не лише про сумну долю селянства і голодомор. Коли шість років тому рух НББ уперше зорганізував у київських школах серію уроків про сучасних українських письменників, акція називалася «Українська мова – суперкльова!» і була задумана для того, щоб популяризувати серед київських школярів українську мову як таку. На уроках студенти-філологи «Києво-Могилянської академії» розповідали про твори сучасних українських письменників (кожен обирав на свій смак, закохані в творчість Юрія Іздрика розповідали про Іздрика, закохані в тексти Забужко – про Забужко, найбільш тверезомислі – власне, про підліткову літературу: Дереша, Малярчук і Карпу), також учнів знайомили з творчістю «Бу-Ба-Бу», Юрія і Софії Андруховичів, Сергія Жадана, Сашка Ушкалова, Світлани Пиркало, Тані Малярчук, Андрія Любки, Ірени Карпи (на прохання вчительки), поетів-двотисячників та інших.
Навесні цього року волонтери НББ – студенти київських вишів, не лише з Могилянки, і не лише філологи – відродили проект (трохи в іншому форматі – з акцентом саме на сучасній літературі). Проект стартував у Міжнародний день рідної мови 21 лютого під назвою «С.Е.К.С.». Абревіатура розшифровується як «Сучасне Епатажне Креативне Слово», – такий собі синонім до іншої абревіатури: сучукрліт. Низку уроків про сучасних українських авторів прочитали в школах Києва, Вінниці та Запоріжжя. Цієї осені НББ поширює акцію ще на чотири міста сходу та півдня України: Харків, Суми, Запоріжжя та Сімферополь.
Щоб дізнатися думку сучасних українських письменників про перспективи знайомства українських школярів з їхніми текстами, на дискусію запросили Світлану Пиркало, Сашка Ушкалова, Юрка Іздрика та Ірену Карпу – сучасних письменників, про яких із-поміж інших розповідали школярам учасники проекту.
Усі фото Вероніки Ергашової.
