«Щоденник Лоли» – це книжка для фанатів серіалу «#Школа», як мені спершу здалося (вона написана за мотивами цього серіалу), та вона підійде для будь-кого. Але читання для хлопців ускладнює рожева обкладинка + закладка. Тому я її читав тільки вдома. Адже в нас в країні купа людей із відсутнім почуттям гумору. Тож я не висовувався.

«Хело. Виявляється, я вже майже забула, як писати руками. Коли ми востаннє так писали щось, крім контрольних і тестів?»

Серіалу я не дивився (бо це потребує 2 тижнів, а часу в мене не так багато: треба підготуватися до завтрашнього дня, музичку послухати, вуха потренувати після навушників).

Зі знанням десь 4-6 серій (після яких я зрозумів, що серіали не для мене) я почав читати цю книгуліну. Мушу сказати, що книжка читається значно швидше, але всього сюжету вона не розказує, бо в ній в основному висвітлюється Лола як персонаж. Персонаж справді дуже цікавий. Але навіть без базових знань серіалу ця книжка досить просто читається, хоча деякі деталі неуточнені (я, наприклад, майже нічого не зрозумів з епізодом її викрадення, але підозрюю, що вся інформація про це є в серіалі).

На мою думку (як же набрид цей вираз!), багатьом шанувальникам серіалу буде цікаво подивитися на життя Лоли з боку самої Лоли. А також дізнатися те, про що серіал не розповідає (есклюзивно для паперового видання!).

Лола почала спеціаліазуватися на скандалах не так давно, але заради лайків, підписок, аудиторії і реклами вона готова на будь-які вчинки. Вона мусить всім говорити, що батьки постійно в різних справах і не мають часу. Насправді ж її мама померла, а їхній тато пішов із сім’ї. Лола лишається сама з бабцею і трьома меншими дітьми. Тому все не так просто, як на перший погляд, коли думаєш, що Лола – кляте стервозне дівчисько. Всі гроші на виживання їй дає реклама в її блозі. Якщо не буде аудиторії, то рекламодавці або менше платитимуть, або їх взагалі не буде. А якщо не буде грошей, це означатиме голодну смерть для всіх членів родини (2 брати і сестра, бабуся і сама Лола). І Лола виступає годувальником своєї сім’ї. Бабусиної пенсії ж не вистачає майже ні на що.

Інтрига: у книжці є сцени сексуального характеру! Тому якщо ви батьки дитини, якій збиралися дати почитати цю книжку – щоденник, то перечитайте цю сцену, і зробіть свій вибір. Але я не відчув нічого бридкого в цій сцені, тож читати можна (на відміну від деяких таких самих сцен в інших книжках).

Лола також має власні правила виживання в школі, а ще лайфхаки, але вони інколи провалюються, і тоді наїстись на халяву в ресторані на день народження виявляється проблематично, особливо коли немає грошей.

Лола описана досить достовірно, її опис дуже нагадує мені її в серіалі. А от в сюжеті можуть бути деякі додані події, чи вирізані (без спойлерів).

Книжка крута, рекомендую почитати, але хлопцям – тільки коли ніхто не бачить!

Книжка мені сподобалась уже з першого погляду на обкладинку. Це тому, що я дуже люблю різні ґаджети і маю їх у себе вдома багато, а також цікавлюся технологіями різних електронних приладів, слідкую за новинками ринку ґаджетів тощо.

Гадаю, тим, у кого є вдома хоч один електронний ґаджет (наприклад, смартфон або планшет), ця книжка Андрія Тужикова теж сподобається. У ній детально оповідається про те, як функціонує ваш ґаджет. Особливо раджу її всім, хто цікавиться сучасними технологіями. Також тут розказано про історію та анатомію комп’ютерів, операційні системи, інтернет, програмістів, стартапи та хакатони, штучний інтелект… А також про екзотичніше: квантові комп’ютери, біологічні обчислення, Bitcoin та нанороботів.

«Але перш ніж зрозуміти «як», потрібно зрозуміти «навіщо». Для чого взагалі придумали всі ці надскладні речі, з якими працюють учені в білих халатах у стерильних високотехнологічних лабораторіях, а потім, немов неосяжний дар, передають нам, аби ми могли зіграти в «Pokemon Go», зробити селфі й викласти його в Instagram, повеселитися з друзями у спільному чаті».

Не думайте, що те, що відбувається у вашому смартфоні – це магія. Ця книжка – ніби короткий екскурс в історію всіх «комп’ютерних штук».

Ми всі оточені технологіями. Наприклад, я зараз пишу цей текст завдяки голосовому вводу тексту на своєму iPad-і. Ви, найімовірніше, читаєте цю рецензію на комп’ютері, смартфоні чи планшеті.

Чи задумувалися ви колись, як цей текст відображається на вашому екрані? Почитайте цю книжку – знатимете!

У світі технологій вся інформація змінюється дуже швидко, виходять нові ґаджети, операційні системи, технології. Саме тому деякі деталі цієї книжки, яка є досить свіжою, вже трохи застаріли. Я маю на увазі, що вже з’явилися інші технології. Утім, зміни невеликі і майже не мають значення. До речі, я помітив, що в кінці «Короткої історії технологій» пропонують «прокачати мізки». Я вже бачив таку саму пропозицію у книжці Аліни Штефан «Літо довжиною в ДНК»! Теж від проекту «Лакібукс». Видно, це така фішка зазначеного проекту.

Мене дуже потішило, що в цій «Короткій історії технологій» є креативні ілюстрації Наталки Сойко, практично на кожній сторінці! Тут 112 сторінок: не мало, але не так і багато. Тому цю книжку можна почитати, їдучи у громадському транспорті, у школі на перерві, або ж на уроці (якщо зацікавить так, що не відірватися, але тихенько, аби не побачила вчителька; найкраще – на інформатиці). Одне слово – обов’язково почитайте. А я піду, позависаю в Mortal Combat 5 (про ігри у книжці теж написано).

Я часто зустрічаю своїх однолітків, що мало хочуть знати про науку і вважають її нудною. Втім, герої книги Наталка Птаха, Назар Щур, Леся, Дзиґа і Ян так не вважають. Вони добре знають біологію, навчаються з класною вчителькою біології у школі «Всесвіт». Герої дуже хочуть поїхати до біологічної лабораторії і радіють, коли виграють ґрант на цю поїздку. Однак друзі великодушно відмовляються від поїздки задля популяризації науки серед школярів. Вони вирішують проводити курси і лекції, де зрозуміло, цікаво розказувати про складну науку — біологію.

«– То чого ти хочеш? – сердився Ян. – Щоб усі поснули, коли ти пояснюватимеш їм усю складність?
– Не поснуть. Я розповім так, що не поснуть, але без гітар»

Я думаю, ця книжка є досить науковою, адже тут основний акцент саме на науці – це не пригоди школярів з підземеллями чи загадками гробниць, не детектив. Це – харч для мозку, тобто штанга. Завдяки цій книжці свої знання можна непогано прокачати.
Але рекомендую її для 8–11 класів, для тих, хто готується до ЗНО. Для них ця книжка буде дуже корисною.

Втім, шкода, що у книжку не занесли бодай міні-словничка біологічних термінів, які стрічаються дуже часто. Наприклад, коли ти в таборі чи банально немає доступу до інтернету, а треба загуглити щось із книжки?

Проте коли є необмежений доступ до інтернету, то з цим не виникне проблем, адже передбачено виділені хештеги на полях українською і англійською мовами. За ними швидко можна знайти всі терміни.

Вважаю, що цікаво було б впровадити цю книгу у школах як матеріал класного чи позакласного читання з біології. Рекомендую до схвалення Міністерством освіти.

Читайте також: Відростити мозок. Не боятися ГМО

Усі 176 сторінок читаються дуже швидко. Укінці є галерея з фото, що стосуються тем у книжці. Шкода, правда, що вони чорно-білі, але це вже дрібниці. В оформленні книги використано три кольори: чорний, білий і зелений. Завдяки цьому ілюстрації стали дуже цікавими, а схеми – зрозумілими.

В одному з розділів герої дізнаються про премію Калінги. Цю премію ЮНЕСКО вручає за популяризацію науки. Її має шанс отримати той, хто розповідає про складні наукові штуки простими словами, зрозумілими не тільки науковцям. Я вважаю, що «Літо довжиною в ДНК» сміливо можна подавати на цю премію!

«Таємні товариства» Лесі Ворониної уже стали трилогією. Я зовсім не сподівався виходу нової частини: після «Таємного товариства брехунів» мені здавалося, що історію закінчено, «лихих синіх жаб» переможено остаточно, проте, виходить, я помилявся… Вийшло, що навіть після двох поразок «лихі сині жаби» не втратили мрій підкорити нашу планету і мати вдосталь улюбленого харчу – комах.

Продовження відомої повісті, написаної у фантастичному жанрі, з улюбленцем читачів Климом Джурою, без сумніву, зацікавить багатьох читачів. Події відбуваються на горі Підстава (напевно, десь в Україні) та на горі Треп у Шотландії.

«І ось тепер я сидів у вологій печері, прислухався, як у кутку шарудить якийсь дрібний гризун, і намагався зрозуміти – чому я так по-дурному вскочив у цю примітивну пастку? (Клим Джура)»

До «плюсів» цієї книжки можна зарахувати:

1. Складно придумати, як можна третій раз, після таких поразок, оживити синьомордів. Проте Леся Воронина це завдання успішно виконала.

2. Книжка невелика, на 141 сторінку, але сюжет розкритий, як у деяких виданнях на 300 сторінок.

3. Цікава, пригодницька і симпатична. Багато не важить, для тих, у кого мало часу для читання теж підходить (читається швидко).

Однак немає книжок без «мінусів», і на ці промахи варто глянути:

1. У книжці Леся Воронина «взула» начальника табору «Екстремал» (Тютя) у крокси рожевого кольору, але на малюнках, що на сторінках 7 і 39, він, певно, вдома їх забув і швиденько знайшов перші-ліпші кросівки, проте на звороті обкладинки Тютя вже не полінувався (ну, це все ж таки зворот!) і вони десь знайшлися.

2. Клим розповідає: «Пізно ввечері, сидячи вдома… Я зазирнув на ФБ і побачив там повідомлення… Чекаємо опівночі 13 червня на горі Підстава… Я тут таки почав збиратись в дорогу, до призначеного часу лишалось 12 годин» (скорочено).

Тут можна припустити так: якщо Клим сидів удома пізно ввечері, то до найближчої півночі або лишалося ще зовсім небагато часу, або ж до наступної після найближчої на кілька годин більше, ніж 24 години. Виходить, що це якось так: пізно ввечері – опівночі = 12 годин?

А ще, судячи з цієї головоломки, відразу ж після виходу Клима з дому пізній вечір раптом має перетворитися на світлий день (якщо це помилка в тексті).

3. Чому синьоморди не затримують усе товариство, коли вони підпливають у капсулі до лабораторії, а просто собі дивляться!? Якщо це все через контейнер із їхніми ікринами – чому би просто їх не схопити?

4. Лише в самому кінці книжки я виявив, що вона називається не просто «Таємне товариство ботанів», як на обкладинці, а навіть «Таємне товариство ботанів, або Екстрим на горі Підстава».

Я хотів би зазначити ще одну не зовсім хибу, але особисто мені все ж хотілося б прочитати докладніше про операцію «Антижаб – 3» і те, що було після неї. Напевне, й іншим читачам теж хотілося б прочитати про всі ці події трохи більше.

Усі «Таємні товариства», на мою думку, заслуговують екранізації. Нова книжка, незважаючи на деякі незначні промахи, безумовно, викличе хвилю захоплення у всіх читачів і всі вимагатимуть (включно зі мною) нової частини. Ця книжка мене вразила і здивувала. І здивувала досить приємно. Тож «Таємне товариство ботанів» можна сміливо додавати до вашої колекції!

Це історія про любов до собак, самоту, співчуття та відповідальність за братів наших менших…

Для початку візьмімо обкладинку. Вона ніби намальована пастелями. Що ж, зрештою, достатньо багато дитячих книжок так оформлено. Часто для них є й багато інших стилів – але цей один із найцікавіших, на мою думку.

«Візьму й заведу гіпопотама, коли виросту. Що тоді тато скаже?»

Обличчя й морди на обкладинці не змазані, що радує. Обкладинка завжди має бути хорошою, якщо за справу беруться такі львівські майстрині пензля, як Наталка Гайда, авторка малюнків до більш ніж двадцяти дитячих книжок.

Та я занадто заговорився про оформлення, а кожні втрачені хвилини – це гроші та життя для мене і для вас, тож час переходити до змісту.

Текст великими буквами, що буде зручно для менших дітей. Малюнки через одну-дві сторінки, що дуже радує. Книжка невеличка, але змістовна. Я вважаю, що вчителі могли б читати дітям на уроках літературного читання по розділу з книжки (я раджу 1–2 класи).

За моїм визначенням жанр – драма з хепі-ендом, частково заснована на реальних подіях. Щоб зрозуміти детальніше – рекомендую прочитати книжку.

Ідеться про трьох головних персонажів (Колю, дядя Мирона і бігля) і про кількох другорядних. Хлопчик Коля (Колючка) мріє про пса. Одного разу він знаходить за смітником старого напівбігля. Колючка відводить його до дядь Мирона (дядь Рона) який теж хоче мати пса. Але дядь Рон вирішує відвезти його до притулку. Чим це все закінчиться – читайте.

А все починалося з качок. З колекції качок, картин про качок і тарелі з качкою. А ще – з пана Річарда Хаймана та Оксани Лущевської. Саме пан Річард (дорогий друг Оксани Лущевської) надихнув її написати цю чудову книжку.

Також радий сповістити, що бажання пані Оксани (щоб книжка надихнула читачів на роздуми, а роздуми обернулися на дії) виконано. Книжка надихнула мене на роздуми. Роздуми надихнули мене на дії. А дії обернулися на цю рецензію!