За словами Людмили Самусь, у мальописній сфері вона опинилася зовсім випадково. Намалювала для експерименту «Арідник. Сотворення світу» — і відтоді вже п’ятий рік як мальописиця. Художниця віддає перевагу чорно-білій графіці, яка ставить митця в певні межі, що, на її думку, набагато цікавіше, ніж не мати жодних обмежень.
Мисткиня розповіла БараБуці про власний авторський проєкт «Тисячолапі», у якому можуть взяти участь усі бажаючі, особливості, переваги й складнощі своєї роботи та нестримне бажання малювати, адже їй є ще багато чого сказати своїм мистецтвом.
— Пані Людмило, у другому кварталі 2025 року у видавництві UA Comix Publishing побачив світ мальопис «Лис Микита. Пісня перша», який ви намалювали. Це графічна адаптація за віршованою казкою Івана Франка про Лиса Микиту. Як вам працювалося над цим мальописом? Чи виникали якісь складнощі, або, ймовірно, ви в процесі такої роботи усвідомили для себе щось нове?
— За час повномасштабного вторгнення «Лис Микита» став першим моїм мальописом не про війну. Думаю, це одна з причин, чому мені відносно просто над ним працювати. Малювати реальні події в реальному світі в рамках моєї техніки доволі складно, тож після кількох робіт поспіль на цю тему «Лис» для мене виконує роль такого собі «розвантаження». Тематика значно легша, а також жанр більше підходить мені за спеціалізацією. Люблю працювати над казками та легендами. Найскладнішою частиною була розробка візуалу самого персонажа Лиса. Я хотіла, щоб він не нагадував жодного іншого лиса, а був особливим, і думаю, мені це вдалося.
— Як я розумію, «Лис Микита. Пісня перша» — це ваша не перша робота у сфері мальописів. Ви вже намалювалимальописи «Арідник. Сотворення світу», «Символи незламності» та збірку графічної поезії «3.3.3». Розкажіть, будь ласка, детальніше про явище мальопису й особливості роботи з ним. Як вам вдається поєднувати візуальну мову та текст? Що для вас важливо в роботі над графічним романом?
— Якщо ви не проти, я використовуватиму термін «мальопис», адже в моєму випадку він є більш точним ніж «графічний роман».
Власне, у мальописній сфері я опинилася випадково: намалювала «Арідника», то був експеримент, від якого я чекала небагато. Але результат перевершив очікування, «Арідник» став візитівкою мого видавництва, а я зі свого боку побачила, що можу ще дуже і дуже багато зробити, якщо продовжу йти цим шляхом. Ось уже п’ятий рік як мальописиця.
Більшість речей у своїй діяльності я роблю інтуїтивно, це стосується також і поєднання візуальної мови та тексту. Якщо немає прописаного сценарію — просто намагаюся малювати послідовно і не втратити сенс, а якщо сценарій є, то за текст відповідає сценарист. Але зазвичай я не замислююся над тим як усе поєднати, воно виходить саме по собі.
У роботі мені важлива історія, ідея. Це те, що має мене чіпляти й цікавити, адже я не малюю те, що мене не торкає. Це важливий момент моєї роботи. Також обов’язкова умова — це я малюю так, як я бачу. Не люблю, коли обмежують мою свободу як художниці та зазвичай не беруся за замовлення, де від мене очікують не творчості, а виконання вказівок.
— А над чим складніше працювати: над адаптацією віршованої казки чи, наприклад, зі збіркою поезії? У чому полягають особливості й відмінності? Чи хотіли б ви ще намалювати якусь українську казку? Яку саме?
— Кожен жанр має свої особливості, переваги та складнощі. Якщо «Лис» — це казка, яка дозволяє власну візуальну інтерпретацію, то збірка поезії — це збірка рефлексій автора, дуже особиста річ, яку треба вміти відчути й передати. Але мені складно обрати між ними щось одне, люблю працювати над Богдановими віршами, люблю працювати над «Лисом», просто до кожної роботи це різна любов.
Я дуже хочу малювати маловідомі українські казки та легенди, а ще думаю, що в майбутньому Франко матиме не єдину казку мальовану мною, однак ще рано про це говорити.
— У випадку роботи з творами сучасних письменників / поетів, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність художника?
— Особисто я волію працювати самостійно, без співавторів. Але є нюанс: я не сценаристка, лише художниця. Тому, якщо я працюю зі співавтором, то означає, що в нас схожі погляди й ми гарно ладнаємо. Наразі мені щастить працювати з авторами й спілкування з ними допомагає мені в роботі. Проте я намагаюся не піддаватися впливу думок інших людей, бо мені важливо висловлювати моє власне бачення.
— Ви працюєте переважно в чорно-білій графіці, однак постійно експериментуєте. У вашому інстаграмі, наприклад, є роботи з гіпсом, малювання на полотні, ліногравюри, листівки, піни, брошки й багато всього іншого. При цьому вам, я так розумію, усе ж таки ближче до душі саме чорно-біла графіка. Чому? Що в ній такого незвичайного?
— Графіка для мене найбільш зрозуміла в роботі, це основний мій інструмент самовираження. Він найкраще мені вдається, тому я обрала його.
А чому саме чорно-біла графіка… напевне, обмеження кольорової гами не дає розсіювати увагу і концентрує тебе на самій суті роботи, не відволікаючи на кольори. Також це ставить тебе як митця в певні рамки, в яких ти маєш висловитись, і це цікаво, цікавіше ніж не мати жодних обмежень.
— Знову-таки, у своєму інстаграмі ви якось писали, що маєте власні фантастичні світи. Виявом вашої уяви є «тисячолапі» — істоти, які складаються з великої кількості комашиних лап. «Тисячолапі» живуть у власному вимірі та прив’язані до кожної окремої живої людини. Їхні чорно-білі зображення вражають. Хочеться ретельно роздивлятися всі ті сплетіння лапок і розмірковувати над долею кожного персонажа. Розкажіть, будь ласка, детальніше про «тисячолапих». Як вони виникли? Що вас надихає на створення чергового персонажа? Чи не бачите ви їхню історію у вигляді мальопису, наприклад, на кшталт історій Шона Тена?
— О, Тисячолапі — це мій авторський проєкт, у якому я на основі розповіді про себе малюю такий собі асоціативний психологічний портрет людини. Узяти участь може кожен бажаючий, для цього потрібно написати мені в соцмережах.
Виникло це все випадково, коли я розлила туш на чистий аркуш і вирішила дмухнути на краплю. Вона розтеклась і стала схожою на павучка, тому я домалювала лапки. Мені сподобалось як вийшло, і я продовжила час від часу таке малювати. І згодом виник ось такий концепт, що існує досі — кожен Тисячолапий має свою людину, до якої прив’язаний, та існує в паралельному вимірі разом з іншими Тисячолапими.
На їх створення мене найбільше надихають особисті й інтимні речі, якими зі мною діляться учасники проєкту. Це дозволяє тонше відчути їх особистість та історію і дає можливість створити Тисячолапого співзвучного з ними самими.
Наразі не планую створювати з них мальопис, але хто зна, куди може завести мене ця історія.
Роботи з проєкту “Тисячолапі”
— У січні 2024 року вийшла настільна гра «Арідник» (за однойменним мальописом від видавництва UA Comix Publishing) українською мовою. Наразі планується її англомовне видання та є численні замовлення з різних країн. Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу і над мальописом, і над грою. Де ви мали більше простору для уяви?
— Мальопис «Арідник», як я вже казала раніше, був експериментом. Мені було дуже цікаво працювати над ним, але тоді я ще не усвідомлювала весь його потенціал. А гра вже створювалася на етапі мого ясного розуміння всіх можливостей цієї франшизи, я відчувала значно більше сили й чітко бачила вектор руху. Я думаю, робота над настільною грою — то був найбільш щасливий період для мене за час повномасштабки. Це було цікаво, натхненно, і я бачила, що це буде непересічний продукт, яким ми будемо пишатися. Так і сталося — гра вийшла в топ українських ігор, перший наклад блискавично розпродався, і ми досі отримуємо купу захоплених відгуків від гравців.
— Я знаю, що ви дуже любите дерева. І малювати, і бути серед них — у вас багато з ними світлин. А ще вам до вподоби природа, подорожі, Тибет і Мексика. Усе це відображається у вашій творчості. А що ще вас надихає? Якщо вам треба перепочити, зібрати думки докупи, що ви зазвичай робите?
— Мене надихають мої амбіції та усвідомлення своєї сили. Я розумію, що ще маю дуже багато чого сказати своїм мистецтвом, і збираюся це робити.
Коли треба перепочити, то роблю перерву, займаюся чимось іншим, сплю, дивлюсь кіно, лінуюсь і даю собі час. А думки в купі майже завжди, їх у моїй голові мільйони, але кожна має своє місце. Проте в разі чого, час наодинці допоможе розібратися з будь-якими з них.
— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Це, мабуть, найскладніше питання для мене сьогодні, адже я дуже давно споживала якийсь дитячий чи підлітковий контент. Але можу порадити кілька казок:
1) Сашко Лірник«Казка про силу характерницьку, богатиря Ахмеда і Грицька Кобилячу Смерть»;
2) Михайло Стельмах «Журавель», видавництво «Веселка» 1970 (з ілюстраціями Марії Приймаченко);
3) «Казки Карпат», видавництво «Карпати» 1989;
4) «Війна грибів з жуками», видавництво «Час» 1919;
На вибір спеціальності ілюстраторки, графікині та дизайнерки Іветти Ключковської вплинули батьки, які обоє були художниками, а на подальшу творчість надихнули власні діти (її перші глядачі й критики). Адже професія ілюстратора дитячої літератури чудова тим, що дозволяє досить довго відчувати себе дитиною.
Наразі Іветта Ключковська працює над графічним романом «Лісова пісня» (і в захваті від такого досвіду), шукає нові можливості для своєї фантазії, невпинно розвивається, зокрема, цікавиться сучасними технологіями та завжди рада розповісти про неймовірний світ створення книги.
Про все це ілюстраторка поділилася з БараБукою.
— Пані Іветто, ви вже кілька років працюєте над ілюструванням «Лісової пісні» у вигляді графічного роману. Ілюстрації та аудіочитання з відеорядом, які ви викладаєте у вашому інстаграмі й на каналі в ютубі, просто дивовижні. Скажіть, будь ласка, коли ця книжка побачить світ? Як ви оцінюєте свій досвід роботи саме з графічним романом? І які ще книжки в такому вигляді вам хотілося б проілюструвати?
— Ідея ілюструвати «Лісову пісню» з’явилася після знайомства з командою видавництва «Леополь», яка на той час видала графічний роман «Герой поневолі» Івана Франка. Я вже мала вдосталь досвіду з ілюстрування простих книжок і шукала нових можливостей для своєї фантазії. Досвіду з коміксами в мене ще не було, але робота в парі з Кирилом Горішним, який фактично вчив мене мислити сторибордом, допомогла здолати стереотипне мислення ілюстратора окремої сторінки. Бо одинична ілюстрація як доповнення до тексту — це зовсім інше, ніж малюнок, який самостійно розповідає історію. Проєкт розбитий на дві частини, у кожній приблизно по 60 сторінок, і робота над першою частиною вже завершена.
Поки працюю над другою частиною, вирішила готувати аудиторію до зустрічі з форматом графічного роману. У черговий раз стикнулась із тим, як швидко забувається шкільна програма — мало хто пам’ятає, про що «Лісова пісня». Любов та й любов… Тому гарна нагода нагадати про глибинні смисли цього твору. Формат відео й анімації — найпопулярніший зараз і здатен охопити велику аудиторію. Оцінюю свій досвід роботи над графічним романом як захоплюючий. Мені цікаво рухатись уперед і ставити перед собою все складніші завдання. А думок про майбутні проєкти багато, головне, щоб настав час муз, а не гармат…
— Чому ви обрали своєю спеціалізацією саме графіку? Що в ній, на вашу думку, є такого, що зацікавило вас і відгукнулося всередині?
— У дитинстві в мене було багато різних інтересів, але великим впливом на мене був приклад батьків — тато й мама були художниками. Пробувала вступити на графіку і на ткацтво, та лише з третьої спроби вдалося поступити на графіку. Займатись ілюстрацією було відносно просто в плані старту й професійного розвитку, бо у Львові, звідки я родом, діяло чимало видавництв, які давали шанс початківцям.
Подобалося відштовхуватися від тексту, гратися з площиною формату книги, долати технічні обмеження. Не потрібно було великих майстерень чи складного обладнання. Папір, туш-перо (на той час) — і ти вже десь далеко думками.
— Ви працюєте в книжковій ілюстрації з 1985 року. Скажіть, будь ласка, як ви вважаєте, як за цей час змінився світ ілюстрації, зокрема, графіки? Зараз ви активна користувачка соціальних мереж. Як вам дався перехід до диджитал-ілюстрацій?
— Коли я згадую процес створення книги, макета, систему переведення готових ілюстрацій на друкарські форми, то красива якісна книга видається продуктом героїчних зусиль. Зараз фантазію ілюстратора не обмежують технічні умови друкарні, ілюстрації тепер насиченіші, динамічніші. Натомість сучасність ставить нові виклики: потенційний читач усе більше проводить час у телефоні або в мережах. Сучасні технології дають великий простір для творчості. Як тільки в мене з’явився комп’ютер, я одразу почала вивчати програми та робити все самостійно. Сьогодні анімація, фотографування, сканування, монтаж відео, озвучення — усе доступно, і це ще навіть не враховуючи нові можливості ШІ. Перехід до диджитал-ілюстрування став необхідністю, яку вимагає сучасний час, а я люблю працювати з тими задачами, що несуть розвиток. Ба більше, що фокус уваги все більше переходить в інтернет.
— Якою була ваша перша проілюстрована книжка? Чи хотілося б вам колись повернутися до неї та щось у ній «вдосконалити»? Чи після такої роботи ви остаточно впевнилися, що це «ваше», і ви обрали правильний шлях?
— Мою першу книжку я робила у видавництві «Каменяр» у Львові, але першою великою роботою було ілюстрування твору Кіра Буличова про Алісу Селєзньову «Полонені астероїда» (Кишинів, 1988 рік). Я тоді ще була студенткою, і основною задачею було зробити великий обсяг ілюстрацій у стислі терміни. А книжкою, з якою я відчула себе справжньою художницею, стала робота з видавництвом «Веселка» над виданням Марселя Еме «Казки кота Воркота». Там я вже відходила від впливу батьківського художнього стилю й шукала власні мотиви…
Чи хочу я щось переробити? Не можна переробити свою молодість, мені дорогі ці перші кроки. Моя домінантна риса — це ставлення до минулого як до перегорнутої сторінки. Я дивлюся на свої роботи відсторонено. Сприймаю себе як імпульс творчості, й те, як він проявляється, залежить від обставин: може в ілюструванні, може в дизайні, а може й в інших проявах, як-от відеопроєкти.
А потім настали «веселі часи» дев’яностих, видавництва не справлялися з інфляцією, і я переключилася на закордонні контакти. Офорти та літографія протягом п’яти років були для мене хорошою практикою реалізації як художниці. У 1996 році я повернулася до книжкової ілюстрації.
— Ви створюєте ілюстрації, які допомагають дітям любити книжки. Скажіть, будь ласка, на вашу думку, як за цей час змінилися діти? І чи змінилися взагалі? Як ви вважаєте, що було потрібно дітям, коли ви тільки починали працювати, як ілюстраторка, і що потрібно зараз, аби вони полюбили книжки?
— Зараз діти зовсім інші: вони більше знають і більше бачили, але при цьому залишаються такими самими. Вони так само хочуть, що б їх любили. А для того, щоб полюбити книжки, необхідно, аби книгу любили батьки й читали дітям, поки ті не навчаться робити це самі. Хоча б перед сном — а діти пам’ятатимуть це все життя. А щодо самих ілюстрацій, зараз із цим легше в тому плані, що ілюстрування книг перестало бути прибутковим, і там залишилися люди, які живуть цим. Дуже багато хорошої перекладної літератури. Художники часто самі пишуть та ілюструють свої книги. А початківці часто копіюють стиль наймодніших художників, і це теж добре, бо мода — дзеркало часу. Коли я починала, то не переймалася такими складними питаннями, малювала так, як мені цікаво: складно, не площинно, у чомусь парадоксально. Діти перебувають у фантазійному світі гри, а там все «догори дриґом».
— Ви якось сказали, що те, що дитина побачить у дитинстві, залишиться з нею на все життя. І що вашими першими глядачами були ваші діти. Усі книжки, які ви малювали, ви малювали для своїх сина й доньки. А які книжки ви любили в дитинстві? Які історії та ілюстрації залишилися з вами на все життя?
— Професія ілюстратора дитячої літератури чудова тим, що дозволяє досить довго відчувати себе дитиною. А це наповнює кожен день чудесним відчуттям пригод і відкриттів. Перша книжка, що мене вразила, — це «Діти капітана Гранта» Жуля Верна. Я читала її з картою, шукала паралелі та відмічала маршрут. Любов до деталей мені прищепив батько, я спостерігала, як він ретельно збирає матеріали для майбутніх книг.
У нас була велика бібліотека, яка давала можливість вивчати історію костюмів, меблів, матеріальної культури. Інтернету ж не було, і орієнтуватись у світових тенденціях ілюстрування було важко — тільки книги соцтабору: НДР, Чехословаччини, Польщі, Угорщини.
І мої діти також виростали в атмосфері культу книги. Я працювала вдома, і вони бачили всі етапи створення ілюстрацій — від ескізів до оригіналів. Над «Робінзоном Крузо» Даніеля Дефо я працювала, коли сину було дванадцять років. Тоді я отримала це замовлення, але малювала так, ніби для нього — читали разом, розповідала йому про кораблі, зброю та історію того часу.
Коли підросла донька, з’явились інші книжки й інші розмови. І всі дівчачі історії та книжки я присвячувала їй.
— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора? Співпраця з якими сучасними українськими авторами вам найбільше запам’яталась і чому?
— Я люблю своїх авторів і мені дуже пощастило працювати з багатьма сучасними письменниками України. У видавничій діяльності існує етика співпраці, є довіра до обраного художника, і всі зауваження проходять через редактора. Мені цікавий внутрішній світ письменника, його шлях у літературі. Чомусь вони стають мені рідними. Напевно тому, що ми разом народжуємо щось нове під назвою «книга». Особливо мені запам’яталася співпраця з Олександром Гаврошемнад першим виданням «Неймовірних пригод Івана Сили» та з Зіркою Мензатюк і її «Таємницею козацької шаблі». Енергія та любов до України цих письменників заряджала відкликом і ентузіазмом.
— Ваші роботи були представлені на багатьох виставках, у тому числі — міжнародних. Скажіть, будь ласка, ви помітили якусь відмінність від сприйняття ваших ілюстрацій іноземними й українськими глядачами? Що кому більше відгукується у ваших роботах? Чи не плануєте ви в найближчому майбутньому знову організувати виставку в Україні?
— За кордоном у мене були виставки офортів і літографій, але книжкову ілюстрацію не виставляла, тому не можу порівняти. Якщо говорити про іноземних глядачів, то я помічаю, що їхній досвід з мистецтвом ширший, завдяки більшому діапазону культурних надбань, відсутності цензури та насиченого ринку пропозицій. Це робить їх більш вимогливими до якості мистецтва. Коли говорили про радянських людей, як найначитаніших, я завжди ставилася до цього з гумором, бо раніше, коли дитяча книжка була дотаційною, вона випускалася мільйонними накладами. Та це не означало, що всі її читали.
Художники працювали чудово, але це все було дуже одноманітне — проходило художні ради й «шліфувалося». У кожному напрямку мистецтва мають бути експерименти, а в нас був суцільний соцреалізм і багато красивості. Хочу наголосити, що найкращі здобутки в мистецтві тих часів були досягнуті всупереч обставинам, завдяки ентузіазму і генію митця, а не підтримці суспільства. Знаю це, бо виростала біля батька, який працював у сфері ілюстрації. Зараз же великі зміни, й треба видавати нові книжки, знайомити глядачів із сучасними ілюстраціями, розповідати про неймовірний світ створення книги.
— Які 5 українських дитячих/підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Зараз видається багато якісної дитячої та підліткової літератури, але я, на жаль, читаю тільки те, що ілюструю… Деякі з тих книг, що я проілюструвала, входять зараз у шкільну програму. Наприклад: «Таємниця козацької шаблі»Зірки Мензатюк. Дуже раджу не тільки почитати її разом з дитиною, а й поїхати маршрутом пригод персонажів.
Ілюстраторка, дизайнерка, творча людина і трохи чарівниця — усе це про Олю Музиченко, яка тепер відома на весь світ завдяки участі в ілюстрації книжки «Гаррі Поттер: Чаклунський альманах».
БараБука обговорила з ілюстраторкою всі вагомі магічні питання, досвід співпраці з українськими та іноземними видавництвами, майбутні проєкти й навіть родинні стосунки.
— Пані Олю, тепер вас, напевно, найчастіше запитують про досвід ілюстрації книжки «Гаррі Поттер: Чаклунський альманах». Я вас вітаю, це неймовірно і дуже надихає. Я теж прихильниця світу Гаррі Поттера, тому хотіла б запитати вас іще дещо дуже важливе: Ґрифіндор чи Слизерин? Сова, жаба чи кіт? Зіллєваріння чи темні мистецтва? А якщо серйозно, чому друга книжка «Гаррі Поттер і Таємна кімната» ваша улюблена? І яку з усіх семи книжок ви хотіли б проілюструвати й чому?
— Якщо вибирати між двома, то Ґрифіндор. Але взагалі, я, найімовірніше, навчалась би в якомусь незірковому Рейвенклові чи Гафелпафі. Я точно заздрила б тим, хто з крутих факультетів, була б закохана в того таємничого блондина зі Слизерину і безуспішно намагалася б підкорити серце усім відомої зірочки з Ґрифіндору.
Кіт, і бажано киця, і бажано дві.
Хочу переслухати якось усі книжки й визначити заново улюблену частину. Я була фанаткою в дитинстві, проте коли малювала «Альманах», то до того часу повністю збайдужіла. Зараз інтерес до книжки повертається.
Не хотіла б більше ілюструвати! Уявляю, скільки це мороки, а я ще й так повільно малюю… Ніколи на це не погоджусь. Ось навіть відомий художник Поттеріани Джим Кей покинув малювати ілюстровані видання Гаррі Поттера ще на Ордені Фенікса — нібито через ментальні проблеми. І я та-а-ак його розумію.
Я вже взяла участь в «Альманаху»: намалювала одну книжку про Рона із серії Pocket Potters і зараз малюю ще дещо.
У мене таке враження, що з одинадцятого класу я весь час пашу вдень і вночі. А останні півтора року, відколи надумала робити бренд одягу, то взагалі безпросвітно. Дуже хочу навчитися жити по-іншому. І точно хочу зробити перерву з ілюстраторством. Ще й ці всі неврегульовані питання теж стимулюють абстрагуватись і подивитися на цю професію інакше.
— Ви співпрацюєте з британським агентством Pickled Ink. Скажіть, чим відрізняється робота з іноземними та українськими видавництвами? Які є переваги й складнощі?
— Pickled Ink — чудове агентство. Я навіть не знаю, як я туди потрапила. Знаю тільки, що перед цим я невдало подалася в якесь інше іноземне агентство, бо начиталася в українському перекладі ArtHuss «Як стати успішним ілюстратором», що так треба робити (оце тільки тепер дізналася, що оригінал видало Bloomsbury). Отож подалась я кудись невдало, як тут мені Pickled Ink самі й написали. Їхній сайт не відкривався в Україні (здається, це і досі так), із чого я тоді зробила висновок, що це можуть бути якісь шахраї, тож не треба сильно на щось сподіватись. У нас був зідзвон, мені дали тестове завдання, яке я малювала пару місяців і так і не домалювала. Треба було зробити різдвяний пакувальний папір, а я ж розстаралась і почала малювати якісь шпалерини з мільярдами деталей. (Недавно я той файл видалила, бо комп’ютер дуже вис, треба було хоч трохи звільнити місця).
Попри повністю провалені дедлайни та незавершене тестове, вони мене чомусь узяли. В той час у них було 22 ілюстратори й серед них — моя най-найулюбленіша Júlia Sardà. Я обожнювала її роботи, і вона тоді сильно вплинула на мій стиль. От оце було як потрапити відразу у вищу лігу або на крутий факультет, якщо мовою Гаррі Поттера. Мені також пощастило з агенткою Amy Kitcherside. Вона ввічлива в будь-якій ситуації, контролює, щоб умови договорів виконувалися, і моя робота була завжди оплачена. Дуже орієнтується в геополітичних подіях і завжди показує мені, що Україна їй не байдужа. До речі, вона десь тричі перепитувала мене, чи таки точно хочу я братися за Гаррі Поттера, бо ж у Джоан Ролінґ були «репутаційні скандали».
А ще за роки роботи зі мною вона таки придумала механізми, які змушують мене набагато частіше вписуватись у дедлайни.
Різниця в роботі та в оплаті дуже велика, але без агентки я і там наступила б на багато граблів.
Якщо загальна картина, то праця ілюстратора там більше цінується. У мене були різні історії, і були й дивні, але от із Bloomsbury працювати надзвичайно приємно.
— А з якими українськими видавництвами ви ще хотіли б попрацювати? Чому?
— Зараз, сподіваюся, видаватиметься книжка моєї мами з моїми ілюстраціями в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ». От у них прямо мріяла(!) хоч разок!!! У мене навіть було це записано в життєвих цілях. Причому я була впевнена, що ця ціль нереалістична і мені не світить. Але вийшло так, що мене там випадково таки видали самі, бо ж «Альманах» переклали українською мовою. Шаленим задоволенням було викреслити цей пункт зі списку цілей (поки це єдине закреслення там).
Коли я тільки починала в ілюстрації, то, зрозуміло, хапалася за все. Намалювала купу всього безплатно, вчилася, де тільки можна. Я цим горіла і мене можна було схилити на будь-які умови, аби тільки я могла малювати. Якісь кар’єрні зрушення почалися, коли керівниця Книжкового форуму у Львові, неймовірна Олександра Коваль, побачила десь мої кострубаті анімації та попросила зробити гіфки для них. Але в більшості випадків історії були невдалі. Пам’ятаю, як мені запропонували малювати одну книжку у «ВСЛ» і я та-а-ака була щаслива, та-а-ак старалась. Я довго не могла приступити від хвилювання, та нарешті таки почала, скинула свої наївні ескізики й, що ж, продовжила далі малювати. Аж тут через деякий час виявляється, що цю книгу вже домальовує зовсім інший ілюстратор, і мені про це чомусь не сказали (може, щоб не образити).
Зараз це мило згадувати, однак тоді я тиждень проридала. Не знаю навіть, як і пережила та залишилась ілюстраторкою)).
А вже як почала працювати із Pickled Ink, то часу стало ще менше, і від більшості замовлень просто відмовлялась (і українських, і британських). На пропозиції відписувала, що готова малювати тільки мамині книжки, або тільки щось дуже надзвичайно цікаве й визначне. Але зараз я настільки вигоріла, і навіть не уявляю, ЩО таке визначне та цікаве це має бути, аби я захотіла малювати. От тільки для «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» щось і намалювала б, але невеличке.
— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Я знаю, наприклад, що у вас прекрасний творчий тандем із вашою мамою — Мариною Павленко. Чи не виникало у вас конфлікту між мамою і донькою та авторкою й ілюстраторкою? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?
— Тож у мене дуже мало співпраці з українськими письменниками. Але я щиро вважаю, що вони мають мати більший вплив на ілюстратора і більше право голосу, ніж зазвичай мають.
Щодо мами, то вона дає повну творчу свободу й дуже хвалить. Рідко щось просить виправити. Правда, було колись таке, що я в пориві дочірньої любові намалювала її портрет, і вона, перш ніж виставити його собі в фейсбуці, дуже багато всього в цьому портреті сама перекроїла-виправила і тільки потім виставила.
Узагалі, я мало ресурсу черпаю з дитинства. Наприклад, я не відчуваю себе ані особливо красивою, ані розумною, ані успішною, мені важко вірити в кохання. Єдине — це те, що я маю сильне переконання, що талановита і це переконання мені вкоренили і мама, і тато.
Зараз конфлікти виникають тільки через те, що я досі не домалювала одну її книжку.
— Ви створюєте дуже цікаві анімації про київське метро. Чому вас так зацікавила ця тема? Яка ваша улюблена станція метро в Києві?
— На жаль, уже давно не створюю. Маю чорнову короткометражку про бабусь у метро, але підозрюю, що вона так ніколи й не побачить світ.
— Ви колись поділилися, що мрієте створити власну книжку. Про що б була ваша історія? Чи робите ви зараз якісь кроки для втілення вашої мрії в життя?
— Знову ж таки, я настільки втомлена, що зараз у мене такого бажання немає. Втім, я відчуваю, що це було б мудро з мого боку, і це була б красива крапка в ілюстраторській кар’єрі. І, можливо, якщо я добре відпочину, то таки зроблю це.
— Ваша мама у своїх інтерв’ю неодноразово називала вас перфекціоністкою. І ви самі часто зазначали, що любите промальовувати велику кількість деталей на ваших ілюстраціях. Отже, це правда. Скажіть, будь ласка, а скільки приблизно часу ви витрачаєте на промальовування однієї такої ілюстрації? І чи домальовуєте ви щось пізніше, коли бажаєте щось вдосконалити?
— Вона так каже, але я так не вважаю. Дуже довго, навіть не рахуватиму. Взагалі, детальність дійсно є моєю проблемою — дуже гальмує, і ще й не є показником високого стилю, тож я хотіла б від цього відійти.
— Ви колись зізналися, що стали в’язнем свого стилю, який давно переросли, і що ви намагаєтесь експериментувати. А які стилі вам іще подобаються? І в якому стилі ви хотіли б спробувати щось для себе нове?
— Подобається щось живе… щось, у чому зберігається енергія. Зараз це також щось, що максимально не схоже на вилизаний АІ art.
— Я знаю, що крім ілюстрації, вас іще, цікавить, наприклад, одяг. Розкажіть, будь ласка, детальніше про ваш проєкт Fur-Fur. Що вас надихнуло на його створення?
— Я збирала вінтажні сукні. В якийсь момент їх стало так багато, що я почала їх продавати. А далі вже логічним кроком було створити свій бренд. Уже повним ходом ішла війна, відкладати було нікуди. І так і почалося — без досвіду та навичок. Я не знаю, наскільки мене вистачить і куди заведе, але поки відчуваю запал продовжувати, то буду це робити.
— На багатьох світлинах в інстаграмі вбрання Fur-Fur демонструє ваша сестра. Я знаю, що вона також ілюстраторка і в неї геть інший стиль. Скажіть, а чи хотіли б ви колись створити спільний проєкт, пов’язаний з ілюстрацією чи книжками? Чи не складно це, коли ваша сестра теж творча особистість, чи це, навпаки, об’єднує вас?
— Так, сестра в мене шикарна. У нас багато є планів на все підряд. І на хатку з овечками в селі Легедзине (звідки мамин тато родом).
Якщо пропрацювати травму покинутого, то сестра із ворога перетворюється на найкраще, що є в житті.
Ми багато маємо здійснити разом, тож треба буде ще не раз нам народитися в одній сім’ї, аби хоч частинку втілити в життя. У неї дуже класні анімації перекладкою. Шкода, що вона перестала їх робити.
— Які 5 українських дитячих/підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Я радила б перечитати всі книжки Марини Павленко, звичайно.
Львівська художниця, ілюстраторка, авторка і дизайнерка Оксана Була ще змалечку любила малювати й вигадувати різноманітні історії. Саме вона створила і дала життя мешканцям лісу-туконі. Теплі та затишні ілюстрації й оповіді підкорили серця як дорослих, так і дітей по всьому світу.
БараБука розпитала творчиню про особливості її персонажів, досвід у створенні відеогри «Туконі: Хранителі Лісу», дитинство і творчі мрії.
— Пані Оксано, ваш всесвіт Туконі просто неймовірний. Дозвольте привітати вас із тим, що у 2025 році на сервісі Steam з’явиться пригодницька гра-головоломка «Туконі: Хранителі Лісу». Ви брали безпосередню участь у її створенні й вклали в неї якусь частинку себе, витративши стільки часу, сил і натхнення. Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей проєкт. Чи хотіли б ви коли-небудь повторити такий досвід?
— Дуже вам дякую! Дякую за привітання з грою від імені всієї команди! Робота над «Хранителями Лісу» триває, так що якраз переживаю цей досвід. Зробити гру з туконі я мріяла давно, навіть були якісь починання. Але серйозності ця справа набула, коли до мене звернувся Олексій Фурман, геймдизайнер, співзасновник Dream Operator із запитанням, власне, чи не хотіла б я зробити туконі-гру. Ми зійшлись у баченні й так почався проєкт.
Я розробляю сюжет. Щось беру з неопублікованих історій Мандрівника і молей, щось додумую спеціально для гри. Радимось із геймдизайнером і проєкт-менеджером, що і як буде краще. Скорочуємо. Багато. Придумую, роблю ескізи локацій. Палітри. Персонажів. Цього разу, з повною версією, у мене є трохи більше простору, тому що на підтримці візуальних речей у нас тепер є чудові художниці, і я можу передати їм детальний концепт, ескізи на кольорову проробку, а тоді присвятити час сюжетним нюансам. Наприклад, коли я працювала над демо, було виснажливо і придумувати, і малювати все до найменших деталей. Завжди хочеться максимально зберігати свіжість ока, а це можливо лише при розділенні завдань.
Роботи попереду ще багато, працюємо.
— А зараз після роботи над «Туконі: Хранителі Лісу», чи не замислювалися ви над мультиплікацією? Може, ви вже створили / намалювали подумки сюжет для якоїсь такої історії?
— Звісно ж, я мрію про мультиплікацію. Мені здається, я і «думаю» ці історії, як мультфільми. Історія «Вересової молі» так і задумувалася. Тільки окресливши всю серію, я взялася до детальної проробки першої частини.
Хочеться більше розповісти про деталі туконі-світу.
— Я знаю, що на назву «Туконі» вас надихнула історія про маленьких лісових людей із книжки про легенди австралійських аборигенів. А що допомагає вам бачити й відчувати кожного вашого персонажа: вигадувати йому ім’я, характер і його власну історію? Що вас надихає?
— Персонаж складається з багатьох «рівнів». Є візуальний: його вигляд, і більшість моїх героїв з’явилися вперше саме як малюнки. Наприклад, туконі дерев мають вигляд їхніх дерев. Щоб намалювати їх, спершу я вивчала форму листя різних дерев, якісь їхні особливості. Ці особливості й підказали візуальні нюанси. Наприклад, вільховий туконі завжди зелений і любить воду, чорничний змінює колір від яскраво-зеленого до багряного, дуб прокидається останнім навесні та ін.
Коли йдеться про текстову історію, серію, персонаж поглиблюється. Історія по суті і є персонаж. Вони тісно пов’язані.
Інколи щоб «побачити» певного персонажа потрібні роки. Так у мене було з лінією молей. Добре продумані персонажі мають такий вигляд, наче вони існували завжди. Їхні риси й те, що вони роблять, здаються очевидними. Але насправді в основі таких образів лежить велика праця — автор бере всім відомі факти про щось і надає їм спрощену форму.
Колись я натрапила на макрофото пухнастого шовкопряда й зробила стилізований ескіз. Я ніколи не бачила мультиків чи книжок про молей, нічних метеликів. Ідея зробити щось абсолютно нове дуже захоплює і надихає.
Оскільки то був «шовкопряд», персонаж на ескізі отримав у лапи клубок ниток. Так з’явилась «ідея персонажа» Міль. Щоб дати цій ідеї історію, мені потрібно було відповісти на безліч запитань. Чому в неї у лапах клубок? Молі відомі тим, що їдять шерстяні вироби. А як щодо моєї молі, вона збирається з’їсти цей клубок? Що ще цікавого можна робити з клубком ниток? На ці запитання я намагалася відповідати малюнками, сценами. І кожна нова спроба підказувала щось для історії, а відповідно — для фінального персонажа.
Інший факт, який я хотіла обіграти, — усі знають що молі летять на світло. Чому?
На шляху до вирішення цих запитань я перемалювала тисячі молей. Це у свою чергу відшліфувало їхню форму (якщо поглянути на перший ескіз і молей тепер, різниця помітна, і головне — помітна стилізація. Цей персонаж досить далекий від натуралістичного зображення, що колись стало основою). Та що найголовніше — у процесі цього довгого пошуку народилася не лише форма, а й сюжет, що ліг в основу серії «Вересова міль», концепція, яка пов’язала разом світ сонця, дерев і туконі зі світом ночі, ліхтарів і молей.
Стосовно імен — мені подобаються прості. Як-от Зубр. Чи Сіра Міль — мені здалося, що в історії про світ наповнений кольорами таке ім’я буде незайвим.
А от із Брахмін вийшло по-іншому. Знову ж таки, в процесі ескізування різних видів метеликів я знайшла одного під назвою Brahmin Moth і підписала так ескіз. А пізніше дивне слово Брахмін просто приклеїлося до героїні, і навіть коли я пробувала це змінити, усе одно забувалась і називала руду міль Брахмін.
Щодо назв обʼєктів в українській мові повно простих слів стосовно природи, які звучать надзвичайно магічно. Наприклад, центральне чарівне дерево в мене називається Явір. ЙА-ВІ-Ррррр — хіба воно не чудове? Так і чується в ньому і висота, і шелест, і незбагненна зелена енергія…
— Майже 10 років тому у вас уже була виставка акварелі та друкованих ілюстрацій «Мешканці лісу», присвячена всесвіту Туконі. Тепер, після появи на світ ваших книжок «Зубр шукає гніздо», «Ведмідь не хоче спати», «Туконі — мешканець лісу», «День народження ялинки» й «Вересова міль», чи не хотіли б ви організувати ще одну таку виставку? Якою вона була б?
— Хотілося б зробити виставку з більшим задіюванням простору. З тематичними кімнатами. Тут туконі дерев, там лучні, окрема кімната для молей. Якось я побувала на виставці Тіма Бартона, то от, якщо вже мріяти, то в цей бік.
— Ви завжди казали, що любили малювати ще з дитинства. А що саме ви любили малювати? Яким був ваш улюблений колір?
— Я любила малювати такі собі «історії». Герої з першого аркуша часто робили ще щось на другому, третьому тощо. На одному їхнє насичене життя якось не вміщувалося. Любила малювати поліцейських, трансформерів. У одній книжці дитячих пісень раз побачила лисичку, що наводить губи помадою. Вона мені дуже сподобалася, то ж я ще її малювала багато.
Пам’ятаєте, були такі «Книги обліку №», розграфлені зошити з тонкими аркушами? Ми з подругами малювали в них одяг із фільмів і журналів, а потім гралися, що ми дорослі (уявляли, що нам по 16! Поважний вік), і вибирали «у що ми сьогодні одягнені». Також кожна мала свій колір. То мій був рожевий, вишневий і золотистий.
— Ваші книжки виходили багатьма мовами: чеською, німецькою, корейською, італійською, словацькою, грецькою, каталонською та ін. Скажіть, будь ласка, чи отримували ви якийсь фідбек від закордонних читачів? Чи відрізнялось їхнє сприйняття вашої історії та персонажів від українських читачів?
— Не можу сказати, що мені досконало відомий фідбек у всіх країнах. Але загалом він є, тому що люди час від часу щось пишуть у соцмережах про мої книжки, викладають фото, можуть написати особисте повідомлення. Усі вони зазвичай дуже приємні. В Італії згадки про книжки виходили в друкованих газетах, що й не дивно, адже саме Болонья є столицею дитячої книжки. У Кореї й Польщі я бачила багато активностей по мотивах книжок. Найбільше відгуків із Чехії.
Стосовно різниці сприйняття персонажів, я такого не помітила, щоб десь їх сприймали гірше чи краще.
— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив справляє автор на діяльність ілюстратора?
— Часто буває, що ілюстратор малює суто спираючись на текст, без спілкування з автором. Так я малювала для іноземних авторів, книжка Sunfish and Moonlight, наприклад. Або може бути присутнє спілкування з видавцем чи артдиректором. Напевно, єдиним випадком, коли я знала автора, і ми навіть зустрічалися, щоб щось обговорити по книжці, це була робота над «Хто росте у лісі» Катерини Міхаліциної. У такому випадку, звісно, особисте знайомство дуже надихає. «Хто росте у лісі» була третьою книжкою, та, коли вже знаєш автора, (і якщо у вас є контакт) хочеться поспілкуватися більше.
А буває, що просто подобається чиясь творчість, сама людина, і хочеться для неї щось намалювати.
— Ви якось сказали, що вашою улюбленою книжкою в дитинстві була «Роня, дочка розбійника» Астрід Ліндґрен. Ви хотіли б її колись проілюструвати? А які ще книжки ви хотіли б проілюструвати?
— Книжка про Роню, що була у мене в дитинстві, мала такі прекрасні ілюстрації, тому, мабуть, ні. Ще стільки всякого нового можна намалювати. Зі «старих мрій», мабуть, «Лісову пісню» досі хочеться.
— Чи маєте ви зараз час і можливість малювати щось для себе? Якщо так, що саме вам подобається малювати?
— Та наче все, що я малюю, воно так чи інакше для себе. Загалом час для творчості, для роботи, треба виборювати у «життєвих обставин», тож не так багато є цього часу, і деякі ідеї доводиться відкладати. Останнім часом я менше малюю, але більше досліджую сценарну майстерність, закони побудови історій.
З «малювального», люблю студіювати народний одяг, орнаменти, старі фотографії.
— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Важко вибрати, тим більше мені не вдалося прочитати всі з останніх новинок, які я хотіла.
Мені надзвичайно подобається книжка «Зврк» Галини Ткачук. Там цілий фантастичний світ побудований на «дитинстві в 90-х», але так все майстерно і просто і з гумором. Особливо цінно в цій книжці, що вона не повторює «старі-добрі світові сюжети», а творить новий сюжет, заснований на наших контекстах.
Історія ілюстратора Ростислава Попського — це втілення мрії будь-якої творчої людини. Почавши малювати для себе та власної втіхи, тепер він співпрацює з такими видавництвами, як «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та «Видавництво Старого Лева». А наразі він не тільки ілюстратор, але й письменник, який вже створив 3 книги: «Мене забули на Місяці», «Там, де блукають сни» та «Зірка шукає море».
Про натхнення, творчі плани та улюблені книжки Ростислав Попський розповів у своєму інтерв’ю БараБуці.
— Скажіть, будь ласка, чому ви вибрали для себе саме ілюстрацію для дітей? Яка взагалі ваша улюблена дитяча казка?
— Не те щоб я «вибрав», швидше, це було щось на кшталт «А чом би й ні?». Річ у тому, що друзі та знайомі вже довгий час переконували мене пов’язати життя з образотворчим мистецтвом, і, між іншим, з’явилась ідея надіслати кілька малюнків у видавництва. В результаті отримав перше замовлення і з великим ентузіазмом взявся до справи. Хоча тоді я був абсолютно «темний» в галузі ілюстрації, не знав про це нічого, навіть жодного ілюстратора не назвав би. Однак минуло вже 15 років, а я і досі малюю книжки. І, по правді, не уявляю себе в будь-якій іншій справі.
У дитинстві було безліч улюблених книжок-казок, читаних-перечитаних, але найбільше любив, мабуть, «Пригоди Незнайка», казки Отфріда Пройслера… Важко пригадати всі. А зараз це однозначно «Пеппі Довгапанчоха», яку я вперше прочитав зовсім недавно.
— Як на мене, ілюструвати для дітей є однією з найскладніших справ у цьому світі. Адже такі ілюстрації мають бути щирими, чесними, чутливими, тут неможливо фальшивити або обманювати, адже діти таке відчувають. Та й казка сама по собі доволі складний жанр. Як вам вдається створити та зберегти таке відчуття у ваших ілюстраціях?
— У кожній дорослій людині живе дитина (ось така банальна теза), і це особливо важливо для дитячих письменників та ілюстраторів. Важливо час від часу дивитися на свою роботу саме дитячими очима. Особисто для мене ця «внутрішня дитина» і є головним критиком, і коли ми доходимо згоди, значить, ілюстрація вдала. Ну і викладатися на максимум, звичайно.
— Як зазвичай проходить ваш типовий робочий день? Які звички допомагають Вам налаштуватись на роботу та організувати робочий процес?
— Нічого особливого, просто сідаю працювати. Колись для мене професія художника була оповита таким собі романтичним флером, ніби це такі особливі люди, яким потрібне «натхнення» та ін. Зараз же це звичайнісінький робочий день, як у всіх. Щоправда, ненормований. Просто є робота, яку потрібно зробити, ось і все.
— Протягом останніх років у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» побачили світ кілька ваших книжок «Мене забули на Місяці», «Там, де блукають сни» та «Зірка шукає море». Ви колись казали, що на створення ілюстрацій вас надихають книги та музика. А що ж надихає вас на створення історій? І про що ви хотіли б написати ще?
— Навіть важко так одразу сказати… Це може бути що завгодно, щось побачене-почуте, думки й образи, що клубочаться в голові. Приміром, ввечері я дивлюся якийсь фільм і одночасно черкаю бездумно щось у блокноті. І раптом з’являється ідея книжки. Так було, наприклад, з «Мене забули на Місяці». Ну і сни, звичайно! Якось мені наснилась обкладинка до книжки, над якою я безрезультатно бився понад тиждень. А ще я можу підхопитись о третій ночі та малювати, бо щойно примарився відповідний форзац…
І дуже важливо розвивати вміння бачити незвичайне в повсякденному.
— Ви колись казали, що вам трохи набридло малювати дитячу класику, та ви хочете малювати щось авторське, чого раніше не було. З того часу, ви проілюстрували багато чудових авторських книг. Наприклад, «Мед і Паштет — фантастичні вітрогони» Уляни Чуби, яка перемогла у номінації «Дитяча книга BBC — 2020», «Пароплави і кити» Григорія Фальковича, яка потрапила у «Топ Барабуки» 2021 року, отримавши номінацію «Поетична книжка року», а «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка з вашими ілюстраціями — це взагалі шедевр. Скажіть, будь ласка, кого із сучасних авторів, як українських, так і іноземних, ви хотіли б сьогодні проілюструвати? Що це були б за твори?
— О, це завжди велика проблема! З того часу, як видавництва довірили мені самому вибирати твір для ілюстрування (а це неабиякий привілей), кожного разу мені було важко зупинити свій вибір на чомусь конкретному. До того ж, це й велика відповідальність: раз ти сам вибрав твір, то будь такий ласкавий і намалюй максимально суперово! Крім того, вибрана сьогодні казка завтра може вже не бути аж такою заманливою, однак все, пізно — видавництво вже погодилось на книгу. Тож вибір потребує дуже ретельного підходу. Нещодавно я понад місяць голову ламав, що б я таке хотів намалювати – заледве щось накопав… Ну а якщо вже геть ідей немає, тоді просто чекаю, що запропонує видавництво (дуже добре, що не завжди доводиться самому вибирати).
— Як часто ви буваєте задоволені своїми роботами? Адже зазвичай митці такі перфекціоністи, та постійно щось дописують / домальовують / дороблюють у своїх творах. Ви перфекціоніст? Як ви розумієте, що ваша робота завершена і треба зупинитись?
— Як правило, щойно завершена ілюстрація мені, звісно, подобається (інакше я б її ніколи не закінчив). Проте з часом в очі впадають усі недоліки, як реальні, так і уявні. Тож можу сказати, що дуже небагато ілюстрацій мене досі влаштовують. І це, мабуть, правильно, так і має бути. На моє глибоке переконання, невдоволення собою є найважливішим чинником мистецького прогресу. Повністю самовдоволений художник ризикує впасти у творчу стагнацію, а від цього один крок, щоб навчитися махати рукою: «І так згодиться!»
Це те чого я насправді боюсь і усіляко намагаюсь уникнути. Тому так, можна сказати, що я десь трохи перфекціоніст. Але то біда, мабуть, усіх ілюстраторів.
А зрозуміти, що робота завершена дуже просто: коли результат максимально збігається з тим образом що вже склався в уяві (повністю вони все одно ніколи не збігаються). Ну й отримати схвалення «внутрішньої дитини», звісно.
— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок Ви порадили б нашим читачам?
— Гм… «Мед і Паштет» Уляни Чуби — то однозначно. Усі вірші Фальковича для поціновувачів дитячої поезії — обов’язково. Ну і будь-які книжки Сашка Дерманського, дитячого класика української літератури. Про «Тореадорів…» і казати нема чого — їх і так усі знають. І величезну купу книжок інших чудових письменників!
