Історія ілюстратора Ростислава Попського — це втілення мрії будь-якої творчої людини. Почавши малювати для себе та власної втіхи, тепер він співпрацює з такими видавництвами, як «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та «Видавництво Старого Лева». А наразі він не тільки ілюстратор, але й письменник, який вже створив 3 книги: «Мене забули на Місяці», «Там, де блукають сни» та «Зірка шукає море».

Про натхнення, творчі плани та улюблені книжки Ростислав Попський розповів у своєму інтерв’ю БараБуці.

— Скажіть, будь ласка, чому ви вибрали для себе саме ілюстрацію для дітей? Яка взагалі ваша улюблена дитяча казка?

— Не те щоб я «вибрав», швидше, це було щось на кшталт «А чом би й ні?». Річ у тому, що друзі та знайомі вже довгий час переконували мене пов’язати життя з образотворчим мистецтвом, і, між іншим, з’явилась ідея надіслати кілька малюнків у видавництва. В результаті отримав перше замовлення і з великим ентузіазмом взявся до справи. Хоча тоді я був абсолютно «темний» в галузі ілюстрації, не знав про це нічого, навіть жодного ілюстратора не назвав би. Однак минуло вже 15 років, а я і досі малюю книжки. І, по правді, не уявляю себе в будь-якій іншій справі.

У дитинстві було безліч улюблених книжок-казок, читаних-перечитаних, але найбільше любив, мабуть, «Пригоди Незнайка», казки Отфріда Пройслера… Важко пригадати всі. А зараз це однозначно «Пеппі Довгапанчоха», яку я вперше прочитав зовсім недавно.

— Як на мене, ілюструвати для дітей є однією з найскладніших справ у цьому світі. Адже такі ілюстрації мають бути щирими, чесними, чутливими, тут неможливо фальшивити або обманювати, адже діти таке відчувають. Та й казка сама по собі доволі складний жанр. Як вам вдається створити та зберегти таке відчуття у ваших ілюстраціях?

— У кожній дорослій людині живе дитина (ось така банальна теза), і це особливо важливо для дитячих письменників та ілюстраторів. Важливо час від часу дивитися на свою роботу саме дитячими очима. Особисто для мене ця «внутрішня дитина» і є головним критиком, і коли ми доходимо згоди, значить, ілюстрація вдала. Ну і викладатися на максимум, звичайно.

— Як зазвичай проходить ваш типовий робочий день? Які звички допомагають Вам налаштуватись на роботу та організувати робочий процес?

— Нічого особливого, просто сідаю працювати. Колись для мене професія художника була оповита таким собі романтичним флером, ніби це такі особливі люди, яким потрібне «натхнення» та ін. Зараз же це звичайнісінький робочий день, як у всіх. Щоправда, ненормований. Просто є робота, яку потрібно зробити, ось і все.

— Протягом останніх років у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» побачили світ кілька ваших книжок «Мене забули на Місяці», «Там, де блукають сни» та «Зірка шукає море». Ви колись казали, що на створення ілюстрацій вас надихають книги та музика. А що ж надихає вас на створення історій? І про що ви хотіли б написати ще?

— Навіть важко так одразу сказати… Це може бути що завгодно, щось побачене-почуте, думки й образи, що клубочаться в голові. Приміром, ввечері я дивлюся якийсь фільм і одночасно черкаю бездумно щось у блокноті. І раптом з’являється ідея книжки. Так було, наприклад, з «Мене забули на Місяці». Ну і сни, звичайно! Якось мені наснилась обкладинка до книжки, над якою я безрезультатно бився понад тиждень. А ще я можу підхопитись о третій ночі та малювати, бо щойно примарився відповідний форзац…

І дуже важливо розвивати вміння бачити незвичайне в повсякденному.

— Ви колись казали, що вам трохи набридло малювати дитячу класику, та ви хочете малювати щось авторське, чого раніше не було. З того часу, ви проілюстрували багато чудових авторських книг. Наприклад, «Мед і Паштет — фантастичні вітрогони» Уляни Чуби, яка перемогла у номінації «Дитяча книга BBC — 2020», «Пароплави і кити» Григорія Фальковича, яка потрапила у «Топ Барабуки» 2021 року, отримавши номінацію «Поетична книжка року», а «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка з вашими ілюстраціями — це взагалі шедевр. Скажіть, будь ласка, кого із сучасних авторів, як українських, так і іноземних, ви хотіли б сьогодні проілюструвати? Що це були б за твори?

— О, це завжди велика проблема! З того часу, як видавництва довірили мені самому вибирати твір для ілюстрування (а це неабиякий привілей), кожного разу мені було важко зупинити свій вибір на чомусь конкретному. До того ж, це й велика відповідальність: раз ти сам вибрав твір, то будь такий ласкавий і намалюй максимально суперово! Крім того, вибрана сьогодні казка завтра може вже не бути аж такою заманливою, однак все, пізно — видавництво вже погодилось на книгу. Тож вибір потребує дуже ретельного підходу. Нещодавно я понад місяць голову ламав, що б я таке хотів намалювати – заледве щось накопав… Ну а якщо вже геть ідей немає, тоді просто чекаю, що запропонує видавництво (дуже добре, що не завжди доводиться самому вибирати).

— Як часто ви буваєте задоволені своїми роботами? Адже зазвичай митці такі перфекціоністи, та постійно щось дописують / домальовують / дороблюють у своїх творах. Ви перфекціоніст? Як ви розумієте, що ваша робота завершена і треба зупинитись?

— Як правило, щойно завершена ілюстрація мені, звісно, подобається (інакше я б її ніколи не закінчив). Проте з часом в очі впадають усі недоліки, як реальні, так і уявні. Тож можу сказати, що дуже небагато ілюстрацій мене досі влаштовують. І це, мабуть, правильно, так і має бути. На моє глибоке переконання, невдоволення собою є найважливішим чинником мистецького прогресу. Повністю самовдоволений художник ризикує впасти у творчу стагнацію, а від цього один крок, щоб навчитися махати рукою: «І так згодиться!»

Це те чого я насправді боюсь і усіляко намагаюсь уникнути. Тому так, можна сказати, що я десь трохи перфекціоніст. Але то біда, мабуть, усіх ілюстраторів.

А зрозуміти, що робота завершена дуже просто: коли результат максимально збігається з тим образом що вже склався в уяві (повністю вони все одно ніколи не збігаються). Ну й отримати схвалення «внутрішньої дитини», звісно.

— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок Ви порадили б нашим читачам?

— Гм… «Мед і Паштет» Уляни Чуби — то однозначно. Усі вірші Фальковича для поціновувачів дитячої поезії — обов’язково. Ну і будь-які книжки Сашка Дерманського, дитячого класика української літератури. Про «Тореадорів…» і казати нема чого — їх і так усі знають. І величезну купу книжок інших чудових письменників!

Розпитувала Надя Рибальченко. Ілюстрації надані Ростиславом Попським.

Дорослі дуже часто забувають про те, що колись і вони були дітьми. І навколишній світ був не тільки новий та цікавий, а й при цьому одночасно страшний і незрозумілий. Як не переплутати, де право, а де ліво? Як запам’ятати, як зав’язувати шнурки? Чому не можна забирати іграшку, котра тобі сподобалась, у іншої дитини? Все це здавалось таким складним і незбагненим. У дорослих про таке було трохи лячно питати. Як і казати, наприклад, що ти не любиш рибні котлети, та не хочеш їх їсти. І що ти побоюєшся чогось нового. Навіть таких смачних речей, як диня чи цукрова вата. І ти не дуже тоді розумів, яким дорослим варто довіряти, і чи потрібно їх слухатись лише тому, що вони дорослі.

Книга казок «Іскорки суперсил» потішить дошкільнят не тільки цікавими історіями та чудовими ілюстраціями, а й допоможе дорослим краще зрозуміти своїх дітей і вихованців та розкрити увесь свій потенціал казкарів, творців і винахідників!

Помічниками у розумінні нашого світу та здобутті нових навичок є чотири Іскорки — головні персонажі книги: творча і бешкетна Бринь, поміркована та кмітлива Жуж, дбайливий і життєрадісний Пум, а також дружній і грайливий Міо. Всі разом у кожній історії вони дізнаються про щось нове, вчаться правилам, сваряться, куди ж без цього, миряться і розважаються.

«Дружба, як справжня суперсила, здатна творити дива і допомагати»

До 7 років дитина лише ще вчиться керувати своєю увагою, реакцією і поведінкою. І шістнадцять казкових історій про кумедних Іскорок мають навчити дошкільнят новим навичкам — суперсилам. Таким, як безпека, логіка, емоційна обізнаність, взаємодія з дорослими й однолітками, екосвідомість, креативність та ін.

Кожна нова навичка розкривається у відповідній оповіді завдяки яскравим та милим ілюстраціям Марії Степанової. Так, у казці «Мандрівка тролейбусом» Іскорки подорожують тролейбусом, дізнаються про правила поведінки у громадському транспорті та громадських місцях і навчаються навичці рівноваги. А у історії «Котлетка для песика» Іскорки вчаться чесно і відкрито говорити про свої потреби, бо ніхто не вміє читати чужих думок, навіть люблячі тато з мамою, і освоюють навичку взаємодії із дорослими.

Також наприкінці кожної історії розміщені практичні і творчі завдання, які можна виконувати усім разом, як дорослим, так і дітям, та QR-код, за яким дорослим можна більше дізнатись про кожну навичку. За посиланням розміщуються доступне і коротке відео для розуміння почуттів та емоцій дитини, і десять порад-сходинок для засвоєння дошкільнятком нової навички.

Збірка історій була створена Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) в Україні за підтримки Міністерства освіти і науки України та втілена у життя завдяки праці українських дитячих письменниць — авторок Марії Артеменко, Насті Музиченко і Галини Ткачук та редакторки-упорядниці, керівниці лабораторії дитячого читання НЦ “МАН” Тетяни Стус, а також за участі психологині Світлани Ройз та педагогині Соломії Бойкович. Книжка знаходиться у вільному доступі на платформі розвитку дошкільнят НУМО, тому її може завантажити кожен, хто забажає. Ще на цій платформі міститься багато інших цікавинок про Іскорок: пізнавальні мультфільми про їхні нові пригоди, розмальовки та ляльковий театр, де можна самому вигадати будь-яку історію про улюблених персонажів.

Як на мене, «Іскорки суперсил» — це дуже важлива і потрібна на сьогодні книга. Адже поважаючи та розуміючи одне одного ми і стаємо рідними, близькими, однією сім’єю.

А у вас часто буває жужальний настрій? Ви любите читати «тихі» книги? А вмієте малювати словами? Хочете порахувати синичок, які ховаються серед сторінок? Тоді мерщій у подорож із Іскорками суперсил!