На Форумі видавців у Львові Дзвінка Матіяш презентувала свою нову повість –«День сніговика». Цього разу письменниця обрала старшу аудиторію, аніж ту, до якої апелювала в «Казках П’ятинки», – підлітків. Однак улюблена Дзвінчина свята Параскевія П’ятниця незримо присутня і в «Дні сніговика». Вона втілена в образі прабабусі П’ятниці, яка сниться Малому, підказуючи спосіб порятунку Ірми. Зрештою, саме вона як небесна покровителька допомагає героям повісті скинути тирана.

Жанр «Дня сніговика» можна означити як казку-антиутопію. Від казки в повісті – речі, що мають чарівну силу (своєрідні обереги). Це й гарбузові оладки прабабусі П’ятниці, і рятівні барвисті шалики, які плете Сюзанна, і сніг, і маленькі сорок дерев від Лаври, які підливає Ірмина мама і які розцвітають у день падіння тирана.

Антиутопією повість є тому, що її герої – жителі Великого міста – перебувають у тоталітарному суспільстві, у світі, по-орвелівськи сірому. У більшості з них не лише сірий одяг і пофарбоване насіро волосся: після вживання спеціальних таблеток великомістяни панічно бояться снігу й нікому з них не сняться сни. Сміх тут також під забороною, адже коли хтось є самодуром, як тиран Макабрій, то сміх для нього рівнозначний викриттю – достоту як у знаній казці про голого короля.

Гротескність образу Макабрія підкреслює його шепелявість, передана у прямій мові, його страхи, самозакоханість, жорстокість, захланність, самодурство, врешті, його поспішна втеча з палацу, яка відсилає читачів до нещодавніх політичних подій в Україні. Прототип Макабрія очевидний, адже «День сніговика» Дзвінка Матіяш писала у важкі дні січня й лютого цього року, коли на Майдані за правду страждали й гинули люди.

«Малий більш нічого не запитував, бо уявив себе в тому будинку – в якому з людьми роблять щось дуже погане, з якого хочеться втекти, але коли ти починаєш тікати, за тобою женуться, і ти падаєш на сніг, і вже не можеш встати. А сніг стає червоний».«Винаходити щось таке, щоб люди не вмирали, Ірмо, зовсім не потрібно. Адже смерть – це тільки двері, за якими на нас чекає багато важливого»

Як і в кожній тоталітарній системі, у Великому місті є інакодумці – ті, що люблять сніг і бачать сни. Серед них – Малий (так гарно, що він – просто Малий, як і герой чудової Астрід Ліндґрен!) – один із трьох, кому доведеться здійснити пророцтво, що його так намагається уникнути тиран Макабрій. Відразу зрозуміло, що Малий – інший: він не любить математики, яку так цінують великомістяни, та мріє стати художником.

Важливо, що письменниця показує читачам: тоталітарне суспільство тримається на страхові, підлабузництві, кар’єризмі, меркантильності й доносах. Зокрема, на Ірму доносить мама заздрісної однокласниці, а Малого ледве не викриває системі рідний старший брат. У такому суспільстві є привілейована каста, всі решта – маріонетки ляльковика (недаремно сестра і брат малого мають імена Барбі та Барб). Однак людина, яка має внутрішню силу й гідність, а ще – підтримку вищих сил, може й мусить протистояти злу.

Головна героїня книжки – дівчинка Ірма, якій ось-ось виповниться дванадцять, – мріє потрапити в особливу математичну школу до Великого міста, навіть не уявляючи, наскільки там усе сіре. У Медовому місті, де вона живе, люди ще не втратили кольорів і люблять сніг. Сніг у повісті – символ духовної сили й чистоти. Саме снігу боїться тиран – і ще тих, хто його любить. Викупана ще немовлям у снігу, Ірма має надзвичайну витривалість і мужність. Перед дівчиною постає моральний вибір – покривити душею, вдаючи, що їй неприємний сніг, і здійснити свою мрію, або ж не йти на компроміс із совістю. Ірма відчуває, що своїм криком зрадила б людину, яка загинула на снігу. Думаю, для підлітків тема вибору, людської гідності й безкомпромісності дуже близька, й Ірмина поведінка неодмінно викличе в читачів емпатію.

Ірма також має малу посестру в світовій літературі – дівчинку Момо з повісті-казки дитячого німецького письменника Міхаеля Енде. Як і Момо, яка самотужки боролась із сірими панами, що викрадали в людей час їхнього життя й радість, Ірма протистоїть системі своїм внутрішнім вибором.

Цікаво, що в героїні «Дня сніговика» є прототип у реальному житті – 18-річна бельгійка, яка після закінчення гімназії вирішила пройти дорогою святого Якова. За словами Дзвінки Матіяш, Ірму вона зустріла торік під час паломництва до Сантьяґо-де-Компостела, коли відважна дівчина вже подолала пішки тисячу кілометрів від свого дому.

Повість сповнена біблійних алюзій. Наприклад, у сцені прозріння героїв після промивання очей снігом відчитується зцілення Ісусом незрячого; Малого фактично переховують від системи, що дуже нагадує втечу земних батьків із малим Ісусом в Єгипет, щоб сховати його від Ірода; кров невинного чоловіка проливається за ближніх. І хоча ніде прямо не сказано «Бог» або ж «молитва», зрозуміло, що це – Той, хто посилає все, зокрема сни, а мамині поливальні думки, які додають ув’язненій Ірмі сили, – то власне молитви за неї.

Утім, письмо Дзвінки Матіяш не сповнене лише поетичності, символів й алюзій. Зокрема, сцени знущання з Ірми в центрі роботи з психікою прописані з натуралістичними й моторошними подробицями.

Авторка проговорює у книжці ще дві дуже важливі теми – страждання і смерті. Малому болісно від правдивих і страшних снів, в яких гинуть і страждають люди, а няня Сюзанна вчить його, як пережити страждання. Також вона пояснює, що смерть не страшна, що померлих забирає до себе Той, хто посилає сни. Власне безсмертя душі дає людині надію і силу.

Герої і події книжки надовго захоплюють уяву і не відпускають. Її важливість – в осмисленні трагічних подій недалекого минулого, у вірі в те, що жертви і смерті ніколи не марні, а їхній плід – духовне відродження людини.

Ігор Калинець. Казки зі Львова. – Львів: СПОЛОМ, 1999.
Ігор Калинець. Данка і Крак. – Львів: Літературна агенція Піраміда, 2009.

Дотепні, пізнавальні, кумедні й вигадливі – і це ще далеко не всі означення, якими можна окреслити «Казки зі Львова» відомого українського поета Ігоря Калинця. Будь-хто й будь-що може стати героєм його казки: повітряна кулька й чортик, квіти, столик рококо, капчики, загадковий Ваннух, дивний і невидимий Пан Ніхто чи Хлопчик-Фігурка, якого на запітнілій віконній шибці намалювала пальцем дівчинка. 

Фантазія письменника легко вселяє душу в будь-який предмет, нехай то буде старовинний млинок для кави, сільничка, парасолька чи телефон, – і з’являються історії про них, несподівані й химерні, які автор іронічно назвав «Дурні казки». Також книжка вміщує «Майже казки», «Розповіді квітів» і «Розповіді про квіти» (назвімо їх «квіткові» казки), «Довгі казки», «Таке собі» й поетичну «Книжечку для Дзвінки».

Автор пояснює малим читачам, що «квіткові» казки народилися, коли він перебував на засланні, далеко від рідного дому, де його розрадою був маленький квітник (до слова, квітковий цикл є і в Калинця-поета, окремою книжкою він вийшов під назвою «Ці квіти нестерпні»). Кожна з цих казок має поетичний зачин, який засвідчує, що вони насамперед розраховані на читання вголос, адже закликають слухачів до уваги:

Цитьте, діти, цитьте всі!
Стало тихо – маком сій.
Будем тихо-тихо так,
Поки зійде в тиші Мак.

Можна відразу ж і пояснити маленьким читачам-слухачам, що казкар у цьому заклику обігрує фразеологізм «тихо, хоч мак сій». Невеличкі вірші також вміщено в тексті казок. З одного боку, вони прив’язані до сюжету, а з іншого – дають можливість через повторення віршиків залучити дітей до активного сприйняття казки. Гадаю, малюкам буде цікаво дізнатися казкові історії про календулу й айстру, фіалку й незабудку, кульбабку, левину пащу й нагідки та інші квітки.

Увага до мови характерна для всіх казок автора – у них багато синонімів і фразеологізмів, тож, слухаючи твір, дитина водночас може збагатити лексичний запас.

Кумедні казки об’єднані в розділ «Таке собі». Зокрема, дещо іронічна історія про столик рококо, на якому чеберяла ніжками принцеса, що, виявляється, призвело до столітньої війни. Усміхне й казочка про капчики неакуратної дівчинки, які вирішили знайти собі нові ноги, і Ваннуха – фантастичну водяну людинку, що вибулькнула з крана й прогулялася в тих капцях квартирою. А ще про снігобородьків – маленьких кумедних чоловічків із довгими-предовгими бородами, що, як вірять в Естонії, з’являються з першим снігом.

Прикметно, що в багатьох казках автор не просто бавить читачів цікавими історіями, а й ненав’язливо пояснює нові для них поняття – як-от про стилі рококо чи ампір, столітню війну чи етимологію слів (наприклад, чому римську календулу стали називати нагідками, чи що айстра по-нашому означає «зірка»). А от казка «Хлопчик-Фігурка, який задоволений собою» допоможе малим читачам розібратися в деяких різновидах літературних жанрів, проілюструє, наскільки різноманітні історії можна скласти про того ж героя. Тобто казки для Ігоря Калинця – також спосіб показати дитині можливості мови й творчості загалом, принади мовної гри, навіть своєрідного бешкетування зі словом.

Скажімо, на мовній грі автор побудував цілу казку «Пан Ніхто» («Довгі казки»). Виявляється, пан Ніхто поселяється в загубленій хлопчиком Арчиком рукавичці через граматичну помилку: синичка, замість сказати, що в рукавичці ніхто не живе, промовила, що в рукавичці мешкає ніхто. Загадковий пан найбільше любить частки не- і ні-, тому постійно все заперечує, додаючи їх перед кожнісіньким словом, тож порозумітися з ним геть нелегко. Понад те, пан Ніхто здатен впливати на поведінку тимчасового власника загубленої рукавички: чи дитина, чи дорослий раптом починають поводитися невластиво для себе, бо ними керує своєрідний дух заперечення.

Таким чином, гра з мовою вибудовує сюжетну канву, і саме завдяки їй з’являються кумедні діалоги, які роблять казку впізнаваною, а крім того, добре придалися б для підручника з української мови:
– А хто?
– А Ніхто.
– А який ти?
– А ніякий.
– А звідки ти?
– А нізвідки.
– А чий?
– А нічий…

Гадаю, що діти легко запам’ятають імена героїв цієї казки, бо що вони утворені як повторення частини від власних назв: сорока Рока, синичка Ичка, песик Есик, тітонька Онька.

Калинець «бешкетує» і в казці «Королівна і граф Мурмирчинський», постійно переплутуючи букви у словах, що кардинально змінює їх зміст і додає оповіді комічності. Якщо дітям подобається, як виправляє слова у листах до батьків Малий Вовчик Іана Вайброу, то Калинцева казка їх також неодмінно потішить. До того ж автор не забуває чемно перепрошувати за переплутані чи не в кожному реченні слова: «Заголосувала, перепрошую, загаласувала королівна з усіх жил, перепрошую, сил, поки своїх фрейлін не розпудила, перепрошую, не розбудила, бо не було з ким бавитися».

Увага до мови характерна для всіх казок автора – у них багато синонімів і фразеологізмів, тож, слухаючи твір, дитина водночас може збагатити лексичний запас. От, скажімо, скільки синонімів ви пригадаєте одразу до слова «заметіль»? В історії про снігобородьків речення побудоване на їх нанизуванні – і синонімів там аж вісім: «Тому особливо снігобородькам подобаються заметілі, метелиці, завірюхи, хурделиці, віхоли, сніговії, хуртовини, хуги, сніговиці – тоді вони налітаються, скільки душі хочеться».

А наприклад, у повісті-казці «Данка і Крак» один із розділів повністю є обміном героїв у телефонній розмові приказками та фразеологізмами: «ллє як з відра», «погода під псом», «темно хоч в око стрель», «як грім з ясного неба», «аж гай гуде», «аж іскри з очей посипалися», «буря у склянці води», «клювати носом», «туману напустив», «слова на вітер кидати» тощо. До речі, Данка – дошкільня, тож насправді не всі примовки, які повторює (бо чула від батьків чи бабусі), розуміє. А Крак – крук дуже розумний, тож розтлумачує їх дівчинці. Батькам варто пам’ятати, що малим дітям образність сталих висловів, які збагачують мову й мовлення, зазвичай не зрозуміла, тому, читаючи книжки, слід зважати на це й тлумачити приховані значення.

Казку «Данка і Крак» можна вважати краєзнавчою, адже її сюжет побудований на історії давнього й середньовічного Львова. Як і Данка, малі читачі дізнаються про заснування міста, про те, як Богдан Хмельницький відступив, щоб його не руйнувати, а також пізнають таємницю Крака (в цьому насправді криється вся інтрига оповіді). Авторові можна закинути хіба що деяку статичність книжки, побудованої переважно на діалогах: зазвичай Крак прилітає на вікно Данки або телефонує. Втім, уві сні дівчинка все ж стає активною учасницею давніх подій. Виглядає на те, що в цій казці для Калинця важлива не карколомність сюжету, а можливість залучити малих читачів до пізнання історії рідного краю, вирішення моральної дилеми (винен Крак чи ні у смерті короля), національної самоідентифікації дитини.

Книжку про Данку і Крака оригінально проілюстрував молодий львівський графік Остап Лозинський, а «Казки зі Львова» художньо оформила Ірина Балдина. Оформлення останніх цікаве тим, що розділи книжки відділяють кілька сторінок ілюстрацій, на одній із яких зображено кахляну піч (або, як кажуть у Галичині, – п’єц) на цілий аркуш – що, на перший погляд, повторюється. Втім, коли дитина приглянеться уважно, то побачить, що з кожним розділом на печі порожні кахлі замінюються кольоровими – з уміщеними на них міні-ілюстраціями до казок.

«Казки зі Львова» також містять поетичну «Книжечку для Дзвінки», але, оскільки поезії Калинця для дітей виходили кількома окремими книжечками, як-от: «Деякі пісеньки, бо всіх не можна скласти», «Небилиці про котика і кицю» чи «Забави тістечок», – про них БараБука розповість окремо.

Чи траплялося вам зустрічати кота, який понад усе на світі любить малювати, натомість змушений брати нестерпні уроки танців та гри на скрипці? До того ж, він навіть зіграв (щоправда, геть нездало) роль Ромео у королівському театрі. Тож якщо з цим диво-котом на ім’я Мяуслав у вас іще не було нагоди познайомитися, розгорніть нову книжку львівської письменниці Галини Рис «Подорож до Котанії» – і довідаєтеся про всі його пригоди. 

Наш герой вирушає до Котанії, бо там усі коти незалежні від двоногих. У них немає господаря, зате є своє королівство. Виявляється, Мяуслав – загублений у дитинстві син короля Котанії. Його поверненню дуже радіють – так само, як тішився віднайденому синові батько-король у книжці Астрід Ліндґрен «Міо, мій Міо». Проте разом із родиною кіт отримує безліч занять, які йому зовсім не до шмиги. (Напевно, дітям знайоме це відчуття, коли батьки силоміць записують у гурток, де заняття не приносять радості). А от вправлятись у малярстві Мяуславу не дозволяють, мотивуючи тим, що в королівській родині ніколи не було художників. Уявити тільки, син короля змушений… украсти олівці, щоб потай малювати даму серця. Так-так, перше кохання у книжці також є :), і – розкрию таємницю – авторка задумала написати романтичне продовження котячих пригод, але про це поки що нікому ні мур-мур!

Не дивно, що Мяуславу хочеться втекти з королівства, де він не може бути собою і де бачить підлабузництво придворних, нещирість у взаєминах, чимало награності (нашого героя навіть змушують спілкуватися з батьком за посередництвом суфлера). Навіть полювання у королівстві не справжнє, а нагадує шоу за сценарієм. Щоправда, безпосередність Мяуслава дещо змінює усталений звичай, – і, що кумедно, сам він виявляється впольованим Балакучим кроликом, на якого всі полюють.

Гумор та іронія, як на мене, мусять бути в хорошій книжці для дітей. І в «Подорожі до Котанії» вони є. Наприклад, смішний епізод, коли маестро Бравісимо хвалить Мяуслава за те, що той спромігся з-поміж усіх нот одну взяти не фальшиво, або коли кіт засинає на виставі й будиться від аплодисментів, або коли ненажерливого першого королівського радника везе бричка, в яку впряжено вісьмох павичів.

Є тут і багато тем для роздумів: про важливість дружби й любові, про те, як у житті залишатися собою, бути справжнім, а не актором у чиїйсь виставі. Напевне, читачі, яким адресована ця казкова повість, уже замислюються про такі речі, тому думки Мяуслава про життя, його філософія будуть їм близькі.

«Світ наш сповнений чарів, ми просто рідко їх помічаємо»

Книжка написана гарною образною мовою. Читачики зауважать яскраві фразеологізми (сталі образні вислови), як-от «хай йому грець», «душа не з лопуцька», «голову мастити». Деякі з них авторка змінює ситуативно, «окотячує», наприклад: «узяв ініціативу в свої лапи» (замість у свої руки), «не покладаючи лап», «твоїх лап робота». Або ж і вигадує власні: приміром, Балакучий кролик каже: «Я їм покажу, де капуста росте» (на зразок «де раки зимують»).

До речі, казкова повість написана від першої особи (себто кіт розповідає про свої пригоди сам), завдяки чому оповідь вийшла дуже щирою та правдивою. А надихнув Галину Павлишин на її створення цикл «котячих» картин (виставка графіки «Весняні Сни Котів») молодої художниці Світлани Чернишевої, яка згодом і проілюструвала «Подорож до Котанії».

Сподіваюся, Мяуслав стане одним із твоїх улюблених персонажів-котів, до яких, мабуть, згодом додадуться і мудрий кіт Сиволап із «Королівства» Галини Пагутяк, що дуже подобається мені, й Келлерів кіт Шустрик чи Гофманів кіт Мур, яких дуже любить авторка «Подорожі до Котанії».

Застереження від БараБуки:

Гав! Теж дуже сподобалася мова казки – плинна, барвиста, ніякої навмисної спрощеності для малих читачів, а читається легко. Проте спантеличило ім’я головного героя. Авторка утворила його з головного котячого слова аналогічно до людського іменотворення, проте використала лексику російської мови, що в даному контексті чується як суржик. За академічним тлумачним «Словником української мови» коти літературною мовою «кажуть» не «мяу», а «няв» 🙂 Тож грамотніше було б назвати персонажа, наприклад, «Нявослав».

БараБука не проти вживання суржику, якщо того вимагає характер персонажа, приміром, чи стилістика тексту. Та й коти українські в побуті спілкуються і «мняв», і «няв», і «мяв», і «м’яв», і «мяу»… Проте доброму оповідному стилю «Котанії», що написана власне літературною мовою, він не пасує.

Виявляється, у Карпатах живе… слоник, який зветься Дзвоник, ходить у перший клас і вміє розмовляти людською мовою. Звісно, слоник Дзвоник – літературний персонаж, який мешкає не у простому лісі, а в Чарівному. Він уміє оповідати цікаві історії, і їх уже назбиралося, за словами львів’янина Володимира Читая, який «записує» слоникові оповіді, близько п’ятдесяти. Планується, що всі вони поступово будуть видані в серії «Читальня слоника Дзвоника»; втім, оскільки ілюстрування – тривалий творчий процес, наразі (у 2012 і 2014 роках) друком вийшли дві книжки – «Історії Чарівного Лісу» та «Нові історії Чарівного Лісу», які разом умістили сім історій.

Серед історій Чарівного Лісу є декілька з виразним казкотерапевтичним ефектом. Наприклад, уже перша оповідка, як слоник Дзвоник став лісовим пожежником, може бути «лікувальною» для діток, що соромляться своєї повноти чи зросту (або інших «не таких» рис) і хотіли б бути іншими, – подібно, як Дзвоник хотів бути схожим на чаплю. Однак письменник нагадує дітям давню істину (як у Біблії: «Бог не дивиться на обличчя»), що важливий насамперед не вигляд, а чин – усе добро, що може зробити людина для інших. Тому за сюжетом «вада» слоника – його надто великий зріст – стає перевагою: адже тільки йому під силу швидко врятувати мурашник від пожежі.

Із цією історією співзвучна оповідь про черепашку Черепка і зайвий панцир, якого він вирішив позбутися, щоби швидко, як усі, бігати на уроках фізкультури. Втім, виявляється: те, що Черепку начебто заважає, насправді дуже добре його захищає, без панцира він попросту не є собою. Маленьким читачам доведеться поспівчувати Черепкові й разом із ним шукати викинутий панцир, який безслідно зник, – а це вже справжня пригода. А, крім того, дитина також має навчитися бути собою – не такою, як усі, а особистістю з лише їй притаманними рисами й особливостями.

– Повагу дають справи.
– Які?
– Добрі, сину. Добрі!

На противагу закомплексованості й невпевненості в собі інші герої Володимира Читая – такі як ослик Якало чи цап Гордань – надмірно самовпевнені й зовсім не критичні до себе. Прочитавши про їхні пригоди, не один маленький хвалько матиме над чим поміркувати, і, напевне, зрозуміє, що не варто вихвалятися, а потрібно більше працювати над собою. А якщо про пригоди Якала дітям читатимуть батьки, теж збагнуть, що не варто безпідставно захвалювати дитину, а треба допомогти їй досягати не уявних, а справжніх успіхів.

Також актуальна для дітей означеного віку розповідь про дружбу хом’ячків Тута і Тама, яку спромоглася розбити жаба Душка, адже в початковій школі діти часто сваряться і миряться з друзями. Ця історія навчить читачів прощати кривдникові, а також розуміти: той, хто ображає інших, часто сам надто вразливий і скривджений через брак любові, тож потребує розуміння, прощення і дружби – так, як жабка Душка.

Важливо, що автор «дає шанс» усім своїм персонажам – хоч би якими лихими, впертими чи немудрими вони були. У цьому простежується важливий педагогічний момент історій Читая, на що треба зважати батькам, які хочуть виховати дітей добрими, милосердними, рішучими.

Особливо показова в цьому плані оповідка про чортика Крутихвоста – думаю, дорослі, прочитавши її, одразу зрозуміють, що це типова історія про «важку дитину». Потрапивши до Чарівного Лісу, він миттю підбиває школярів на шкоду, навчає їх лаятися – одне слово, поводиться як типовий неформальний негативний лідер класу. Не дивно, що звірі виганяють його з лісу. У те, що Крутихвіст може виправитися, вірить лише цап Буцай, який заопікувався малим. І справді, терплячість, наполегливість і любов цапа поступово дають свої плоди: Крутихвіст стає йому справжнім сином. Його педагогічні методи варто запозичити і батькам, і вчителям, які готові махнути рукою на «важку дитину».

Історії Чарівного Лісу написані добірною мовою, у них багато емоційних динамічних діалогів, в яких виявляються характерні риси персонажів. Жвавості оповіді автор досягнув, уникаючи складних синтаксичних конструкцій, послуговуючись стислими розповідними реченнями. Історії сповнені легкої іронії і не переобтяжені довгими описами, яких зазвичай не люблять діти-читачі. Думаю, дітлахам сподобається, що письменник дає героям виразні імена і пояснює їх етимологію: чому саме чортик називається Крутихвіст, ослик – Якало, цап – Гордань, слоник – Дзвоник, а хом’ячки – Тут і Там.

Герої цих оповідок будуть близькими і дошкільнятам, і молодшим школярам, які на їхньому прикладі можуть навчитися долати власні перші життєві труднощі, дружити, любити і прощати. Великий чіткий шрифт підійде дітям, що саме вчаться читати, а емоційні яскраві ілюстрації Марини Шутурми приваблять читачів різного віку – зрештою, всіх, хто любить добрі казки зі щасливим кінцем.

Письменник стверджує, що історії Чарівного Лісу розраховані на дітей 4-8 років. Зазвичай у цьому віці дітям подобаються «серійні» оповідки з продовженням – наприклад, знамениті Нестайкові «Дивовижні пригоди у Лісовій школі», цикл історій «Жили собі кролики», оповіді про Мартіну чи про Ніколаса й багато інших. Тож казки з «Читальні слоника Дзвоника» також мають хороший шанс посісти належне місце на поличці малих книголюбів.

Якщо тобі тринадцять, а життя здається сірим і буденним, можливо, саме час зазирнути до родинної шафи і пошукати в ній скелетів? Ні-ні, зовсім не варто вивертати увесь одяг, шукаючи страхітливих кісток, ідеться про інше.

Може, існує якась сімейна таємниця, цікава родинна історія, про яку дорослі – а вони так люблять від дітей усе приховувати! – досі тобі не розповідали? Тож розпочинай пошуки в документах, фотографіях і листах.

Навіть якщо не знайдеш чогось надзвичайного, напевно, дізнаєшся щось цікаве, прочитавши листи дідуся до бабусі, скажімо, як освідчитися дівчині в коханні? А якщо пощастить – знайдеш шкільний татів щоденник і врешті матимеш алібі, коли приноситимеш додому щось менше за «сімку»?

А найкраще – порозмовляти з батьками, з бабцею і дідом, і, напевне, вони розкажуть тобі про історію вашого роду. Принаймні саме так трапилося в житті тринадцятирічного Арсена – героя однойменної повісті відомої української письменниці Ірен Роздобудько. Арсен – хлопець із багатою уявою, сповнений жадобою пригод. Іноді йому здається, що все найцікавіше відбувається в книжках, натомість у житті – нудьга й одноманітність: школа, вчителі, комп’ютерні забавки.

«Я здогадався: це був знімок Арсена і Нійолє. Так ось якими вони були! Молодими, гарними. Закоханими… Мабуть, сфотографувалися перед поверненням додому. Ще не знаючи, яка доля їм випаде. Я зітхнув і поклав світлину поруч із аркушами»

Та якось на початку літніх канікул хлопець пригадує почуту в дитинстві від діда цікаву і трохи моторошну родинну історію, яка «кидає тінь» на весь рід. І Арсен їде (до речі, без дозволу і без відома мами!) в село, де розпочинає власне розслідування. Адже він не хоче, аби в їхньому роду, як подейкують, був убивця. До того ж – його тезка!

Завдяки допитливості й цілеспрямованості хлопця, його мудрості й спостережливості, а також «шерлокхолмсівським» здібностям усі скелети випадають із шафи, і Арсенові вдається зняти тавро убивці зі свого предка-тезки та дізнатися таємницю привида Білої Пані, що ночами гуляє селом і обростає легендами. Але про подробиці не розповідатиму, інакше позбавлю тебе всієї інтриги і насолоди від читання.

Краще скажу, що сама письменниця описану в книжці історію… не зовсім вигадала. Просто уважно слухала родинні історії, що й лягли в основу сюжету, і так само радить робити своїм читачам.

Щоправда, родинна таємниця – це далеко не одна, хоч і головна, сюжетна лінія в повісті. Адже і в сім’ї самого хлопця, як воно частенько буває, не обійшлося без проблем. Арсен живе лише з мамою, бо тато їх покинув. Тож ти, напевно, уявляєш, які почуття і думки виникають у хлопця, коли він зустрічає в бабці й діда свою молодшу зведену сестру з рідкісним і химерним іменем. А ще ж у книжці є екзотична корида у місячну ніч!

Якби я була дівчинкою-підлітком, напевно, закохалась би в Арсена, як і Айрес. Бо він відважний хлопець, читає багато книжок, не зануда, не скиглій і не тюхтій, а відчайдух, дуже рішучий, самостійний і не позбавлений почуття власної гідності й родинного зв’язку. А хто ж така Айрес, я не розповіла? Дізнаєшся, прочитавши книжку. Обіцяю, що нудно не буде. І навіть за якийсь час захочеться перечитати цей динамічний напівдетектив і напівпригодницьку повість, як мінімум, іще раз.

Застереження БараБуки:

У тексті повісті можна натрапити на необережні факти й вислови. Як ось те, що в 70-х роках ХІХ століття один із пращурів головного героя читав твори Жуля Верна, Майн Ріда і навіть Ольги Кобилянської (яка на той час ще була дитиною, адже народилася 1863 року). Також чомусь на початку літа на березі річки опиняється «солом’яний намет» (солома буде лише наприкінці літа, минулорічна за зиму мала б зогнити, але накрити сіном, та ще й курінь, а не «намет», цілком можна було б). Ще зранку в селі у творі можна «почути» «спекотну тишу» (у цей час там якраз все гуде-квокоче-мукає й ґелґоче), а в полі пасеться «стадо» корів (українські корови пасуться в череді).

Є й інші несподіванки, знайдете – пишіть у коментарях свої гав-гав 😉