All posts by Оксамитка Блажевська

Синдром невдахи

Якщо нам щось не вдається, ми називаємо себе невдахами. Ця думка проростає всередині і не дає нам шансу стати кращими. Усе падає з рук, плани скасовуються, зустрічі переносяться, не встигаєш на автобус, телефон розряджається у невдалу мить – знайомо? Звичайній дорослій людині нелегко з цим впоратися, а що вже скажеш про дитину чи підлітка. Саме в підлітковому віці стається криза віри в себе, з’являються комплекси. Про це й пише український письменник Володимир Нікітенко у своїх книжках «210 добрих справ. Темні часи» і «Нікчеми?».

«210 добрих справ. Темні часи» є продовженням книжки «210 добрих справ», за якою навіть знято мультсеріал. Той самий мотив машини часу (як у Герберта Веллса), тільки ось у другій книжці Володимира Нікітенка головний герой Кіт та його сестричка Еммі подорослішали – робити добрі справи для того, щоб підзаряджати Машину Часу, їм стало нудно. Перед нами – зовсім неідеальна картинка сім’ї Гудіні: діти в ґаджетах, тато-винахідник проєктує всілякі дивні штукенції (зокрема, саме він сконструював Машину Часу), а мама постійно розбиває домашній посуд, і нічого з цим не вдієш. Доводиться постійно повертати все назад за допомогою Машини Часу. Для цього слід щодня заряджати її добрими справами, діти мають для цього спеціальні накопичувальні годинники. Кітові все набридло. Як і Кевін із американського різдвяного фільму «Сам удома», хлопець мріє, щоб його сім’я зникла: «Здається, я не дуже засмутився б, якби якимось дивом моє славне сімейство кудись випарувалося». Пам’ятаєте , до чого це призвело у фільмі?

Цю історію прочитуємо від імені 15-річного хлопця. Кіт вважає себе невдахою, бо переживає знущання однокласників. Хлопець починає фіксувати свої невдачі: «Падінь з велика – три штуки, з дерева – два, нерозбірливе мимрення – постійно, примітивна брехня – періодично, вдалих відповідей на дурні жарти Джеремі – нуль!». До речі, схожим чином вчиняє і Андрійко Говоруха, герой книжки Саші Кочубей «Сім нескладух Говорухи». Кітові ніхто такого не напророчував, він просто не вірить у себе і фіксує свої нещастя у вигляді «законів». Ось як звучить перший закон Кіта-невдахи: «Якщо в мить ганьби ти думаєш, що тебе ніхто не знімає, то… уважно вчитайся в назву закону!». Другий закон такий: «Якщо є ймовірність, що неприємності пройдуть повз, то це точно не вона!».

У певну мить Кіт вирішує, що не хоче робити добрі справи, бо йому й так нічого не вдається. Саме тоді перед ним з’являється загадковий Годинникар. Незнайомець переконує хлопця, що Машину Часу можна заряджати не лише енергією добрих, але й поганих справ. Кіт починає втілювати пораду в життя. Спрацьовує ефект доміно: один поганий вчинок провокує все більше й більше недобрих справ. Одначе Кіт про це й не замислюється, бо всі свої невдачі він за допомогою Машини Часу перетворює на успіхи, а капостями хлопець підзаряджає пристрій. Начебто все має йти чудово, навіть у табличці особистих невдач тепер майже нічого не зазначено. Проте дуже скоро Кіт бачить наслідки своїх дій: від постійних повернень у часі утворюються часові дірки, через які в сучасний світ проникають то птеродактилі, то грецькі воїни. А ще починають зникати люди, що роблять добрі справи. Кітові потрібно терміново рятувати світ від того, що він сам і накоїв. Розумієте, як це складно?

Книжка показує, як діють погані й добрі справи: «Природа капостей така, що коли ти робиш одну, вона чіпляє за собою наступну, а та, своєю чергою – наступну… І все це перетворюється на величезний каменепад гидот… Люди не вміють цінувати добро! А значить нечасто передають його далі! Ти, напевно, і сам помічав, що зазвичай за допомогу люди хіба що можуть невдоволено буркнути “дякую”, і на цьому все!». Ось чому важливо розуміти наслідки своїх дій. А ще цінувати свою родину, хоч би якою вона є. Надзвичайно динамічний сюжет разом із харизматичними ілюстраціями Андрія Щербака дає читачам у цьому переконатися.

Фортунато, головний герой повісті «Нікчеми? The Unworthy?» (книжка вийшла у двомовному варіанті – українською та англійською), також вважає себе невдахою. Його тато працює прибиральником космічного сміття, мама готує синтезовану їжу в хімічній лабораторії, а бабуся надміру контролює хлопця, хоча йому майже тринадцять. Фортунато перейшов у нову школу, друзів у нього там немає, ще й доводиться терпіти знущання від шкільних розбишак.

«Ну, ось що я постійно роблю не так? Чому я вічно такий невдаха? Чому я такий нікчемний?» – весь час запитує себе головний герой. Однак він такий не один! Несподівано за допомогою чарівного глека, який виявляється чимось на зразок машини часу, Фортунато опиняється в Середньовіччі і знайомиться зі своїми двійниками – Фортунато-з-минулого і Фортунато-з-майбутнього, які теж вважають себе невдахами. (Майже як у «Різдвяній пісні у прозі» Чарльза Діккенса – тільки там Скрудж зустрічався з духами минулого, теперішнього і майбутнього Різдва.)

Хлопці знайомляться з таємничим Алхіміком. Той намагається переконати героїв: потрібно змиритися з тим, що вони нікчеми і нічого не зможуть змінити. До речі, всі персонажі, що зустрічаються героям у Середньовіччі, також вважають себе невдахами й нікчемами, навіть інквізитор Мерзотто. Книжка нагадує про вибір, який є в кожного з нас: «Змиритися і опустити руки, або прийняти виклик і зробити наступний крок».

Трьом Фортунато, як і трьом мушкетерам із книжки Дюма, доводиться стати командою (принцип «Один за всіх і всі за одного») і шукати шляхи, як вибратися з чергових невдач. Текст жвавий, захоплює бурхливим сюжетом і несподіваними поворотами. І, звісно, інтригує те, чи вдасться трьом Фортунато позбутися синдрому невдахи й повірити в себе? Адже недаремно в назві книжки закрався знак запитання.

Обидві книжки Володимира Нікітенка – «210 добрих справ. Темні часи» і «Нікчеми?» – будуть цікаві підліткам, яким подобаються винаходи й сучасні технічні досягнення людства, адже автор яскраво це все описує.

Володимир НІКІТЕНКО. 210 добрих справ. Темні часи / Ілюстрації: Андрій Щербак. – Київ: ДІПА, 2020. – 172 с.

Володимир НІКІТЕНКО. Нікчеми? The Unworthy? / Ілюстрації: Андрій Щербак, Володимир Поспєлов, Марія Бедніна, Дарья Добровольська, Ярка Август, Катерина Цаберяба, Олена Трубанова. – Київ: ДІПА, 2020. – 224 с.

Обережно: кліщ!

На цій книжці варто було б розмістити не лише наліпку «Обережно: кліщ!», а й попередження «Обережно: дуже смішно!», «Обережно: дітям читати заборонено!» – тоді її точно прочитають! Бо діти дуже люблять різні заборони й залюбки їх порушують.

Книжка доволі специфічна, адже йдеться в ній про кліща, а кліщів ніхто не любить – ці істоти здебільшого викликають страх і огиду. Тому брати в руки «Міцну дружбу Дімона» трохи страшно: все-таки стереотипи є стереотипи, і від них нікуди не дітися. Утім, якщо все ж зважитися й розгорнути книжку, можна більше дізнатися про життя кліщів – книжка насамперед стане у пригоді дітям, які люблять досліджувати природу. Бо в дитячій літературі дуже часто можна зустріти котів, собак, ведмедиків, їжачків, кротів тощо, а от кліща – це вже радше виняток.

«– Як тобі не соромно, – сказала мушка Ніна. – Тільки й знаєш, що з людей кров пити. Пішов би на завод холодильники робити. Чи ракети.
– А мені й без заводу добре, – заперечив кліщ Дімон. – У мене є все. Он навкруги скільки людей зі смачною кров’ю. Пий – не хочу!»

Після прочитання книжки Юрія Нікітінського ви почнете ще уважніше оглядати себе після прогулянок у теплу пору року, щоб до вас, бува, не вчепився Дімон чи якийсь його родич. А це дуже корисна звичка!

Хто ж такий Дімон? Це кліщ, який втрапляє в різні пригоди. Він думає, як зберегти своє життя, мандрує, закохується, біжить у лікарню, коли напився крові доброї людини і сам став добрим, рятується від сумних думок, і навіть одного разу рятує дитячий садочок від грабіжників. Усе це описано у вигляді гумористичних сценок-анекдотів, які діти зрозуміють по-своєму, однак глибинну суть деяких із них вловлять дорослі – особливо тих епізодів, які стосуються чорного гумору й різних дорослих досвідів.

Ілюстрації: Марина Шутурма

Деякі сценки – підтвердження життєвої мудрості й народних прислів’їв: «Любов не завжди буває взаємною. В усякому разі, з людьми», «Краще зайвий раз промовчати, ніж дурницю ляпнути», «Ситий голодному не товариш», «Ніколи не треба падати духом. Допомога прийде звідти, звідки її зовсім не чекаєш», «На колір і смак товариш не всяк» тощо. Образ кліща Дімона мені нагадав реального й літературного персонажа, знаного фантазера й авантюриста – барона Мюнхгаузена, який теж втрапляв у схожі пригоди – політ на ядрі, їзду на половині коня, витягуванні себе з болота за перуку тощо. Можна навіть провести аналогію з іменем кліща – барон і Дімон. До речі, в тексті також є весела гра слів із іменами героїв: Дімон і Демона, Симон і Симона.

Книжка складається з двох частин: життя кліща Дімона і його пригоди після того, як він зустрів кохання всього свого життя – Демону. Адже кохання змінює не лише людей, а й кліщів. А ще кліщі можуть переймати людські звички: наприклад, турбуватися через те, що не прихопили з собою купальники; планувати перейти на фруктові й овочеві соки; однак святкування Нового року їм узагалі незрозуміле, бо в той час вони собі мирно сплять під купою опалого листя.

Ще варто згадати про іншого персонажа цієї книжки – клопа Семена, який часто сміється з невдач Дімона, почувається третім зайвим, бо не може знайти свою кохану половинку, не вміє кусати людей, щоб їм було не боляче, часто сумує і слухає блюз поки не зустрічає Симону тощо. А ще він переживає справжні шекспірівські пристрасті, адже теж був закоханий у Демону, але Дімон – його друг. І що ж робити? Вирішення цієї ситуації автор описує у сценці «Міцна дружба», яка й дала назву книжці.

До речі, я помітила наприкінці книжки «місце для комашиної творчості» – думаю, там можна написати власне продовження пригод кліща Дімона або ж вигадати історію про якихось інших комах.

«Міцна дружба Дімона» Юрія Нікітінського – чудовий приклад позитивної психотерапії для дітей і дорослих. От є у кліща пригоди, він їх переживає, а взагалі в нього все добре і настрій чудовий. І тут автор пише: «От би й нам усім так, га?». Натяк зрозуміли?

Купити книжку можна тут.

Кіт у масці

Безперечно, книжки про котів користуються великим попитом серед дітей і їхніх батьків. Ну хто не любить цих пухнастих створінь? Мені здається, що якщо герой дитячої книжки – кіт, то вона має всі шанси стати бестселером.

Хоча, коти, звісно, бувають різними. Смугастими, чорними, білими, рудими, з плямками – але водночас такими доволі стереотипними. А хочеться чогось неординарного. А як щодо кота в масці? Так, саме таким є котик Фаго з новенької повісті Олександри Дорожовець «Замріяний котик Фаго». Він чорно-білий – і має такий вигляд, наче носить чорну маскарадну маску-метелика. Ну справжній тобі Зорро! Саме таким його зобразила й художниця Наталія Кудляк. Але не лише ця ознака вирізняє котика з-поміж усіх. Фаго – дивак, бо любить майструвати всілякі механізми, заводних пташок, крихітні літачки. А ще – мрійник, що геть не властиво для котів. Бо що потрібно котам? Щоб рибки вдосталь і затишне місце для ночівлі. А ще в нього незвичне для кота ім’я – Фаго. Тут мені одразу згадався фагоцитоз із курсу біології у школі (фаго означає «пожирати»). І справді, Фаго – вгодований і зовсім неспортивний котик.

Ілюстрації: Наталя Кудляк

Живе Фаго в місті Стамбул у Туреччині. Авторка зображує це місто як королівство котів і «місто тисячі дивовиж, про які всі знають, і одного великого дива, якого не помічає майже ніхто». Звісно, люди там теж є, але вони здебільшого прислуговують котам, хоча самі цього не усвідомлюють. Можна сказати, такий собі котячий рай. Коти там катаються на трамваях уночі, коли всі люди сплять. І в них теж є котячий султан.

У Фаго є мрія – дізнатися таємницю руху. Чому рухаються машини й особливо – як літають літаки, що їх приводить у рух? Усі ті літачки, які майструє Фаго, літають лише за вітром і зникають у водах Босфору. Проте інші коти зневажливо ставляться до його улюбленого заняття. Хіба не дивакувато мріяти про літак, коли всі коти мріють про зовсім інше? І тут через текст проглядає дуже важлива тема, яку можна обговорити з дітьми, – глузування з чужих мрій. Адже мрії в кожного свої, тож чому хтось інший має глузувати з твоєї мрії?

Фаго – впертий, він не відступається від своєї мрії. «Але мені це потрібно!» – каже він. І правильно робить. Єдиний, хто в нього вірить – портовий кіт Бруно. Адже так важливо, щоб у цілому світі знайшовся бодай хтось, хто вірить у твою мрію, правда? Бруно теж має свою поки що нездійснену мрію – щоб у нього був великий рожевий папуга з розкішним різнокольоровим хвостом. Однак для цього треба дістатися тропічних островів, а це поки що неможливо. Властиво, саме тому він вірить у мрію Фаго: адже коли замріяний котик розкриє секрет руху, тоді й здійсниться мрія портового кота. Ось яка співзалежність мрій, виявляється. Якщо ви здійснюєте свою мрію, то це може когось наштовхнути на здійснення власної.

Ще в цій повісті є чари, які проявляються у вигляді сили слова і ввічливості. От як із розбишакуватих котів зі смугастого патруля товстого Бо зробити хороших і слухняних? Просто сказати їм гарні слова і попросити ввічливо. Султанська дочка Агнеса вдало користується цими чарами. А ще вона – приклад королівської манірності й нетерплячості.

«Замріяний котик Фаго» – магічна повість Олександри Дорожовець, просякнута особливою романтикою й водночас присмаком небезпеки. Ці риси знайомі читачам повісті «Старий будинок», із якою авторка дебютувала у 2015 році й навіть отримала відзнаку «Топу БараБуки». На відміну від «Старого будинку», яким зачитуються молодші підлітки, «Замріяний котик Фаго» призначений для школярів початкових класів і має трохи іншу тональність. Повільна й розмірена оповідь історії про котика Фаго зацікавлює і зненацька робить сюжетні викрутаси, як ті польоти з султанською дочкою над Босфором, коли тільки вітер має владу – то в одну сторону повіє, то в іншу… Все відбувається наче випадково (Фаго дізнається про літак у султанському палаці і вирішує просто так прогулятися до нього), але, може, так і мало бути? Ні інтернету, ні книжок у котів нема, тож дізнатися про будь-що можна хіба що з практики. Це, властиво, й робить Фаго – досліджує і майструє, намагаючись зрозуміти механізми й конструкції. (Дуже нагадує мого молодшого брата в дитинстві – той розбирав магнітофони, щоб дізнатися, як вони працюють, паяв якісь там дротики – і виходило щось геть інакше. Ох ці діти, які намагаються відкрити для себе таємниці й вигадати щось нове! І як важливо батькам підтримувати ці спочатку недолугі дитячі спроби й припущення. Якщо вірити в дитину, то в неї виростають «крила».)

Історія Фаго мені дуже нагадала життєвий шлях авіаконструктора Ігоря Сікорського. Дивна річ, але і Фаго, і майбутньому авіагенію снився той самий сон: як вони літають на летючих кораблях. Сон Сікорського втілився в реальність, а ось про мрію Фаго почитаєте на сторінках цієї книжки. Зауважу тільки, що маска Зорро на Фаго з часом вам здаватиметься дуже схожою на окуляри пілота.

Купити книжку можна тут.

Хто такі – ці чубзики?

Чим тільки не населена дитяча література! Тут вам і коти, собаки, зайчики, білочки – цілий зоопарк. І, звісно, казкових і фольклорних істот письменники теж не оминають увагою. Дракони, відьми, мавки, чугайстри і все це насправді дуже цікаво. Проте вигадування оригінальних персонажів, про яких ще ніхто не написав – то насправді унікальна річ, на мою думку.

От, візьмемо, до прикладу, світ мумі-тролів та інших чудернацьких істот, яких вигадала фінська письменниця і художниця Туве Янссон. Були собі казкові тролі – а стали незвичайні мумі-тролі, а ще хропусі, мумрики, гемулі, мюмлі, чепурулі, капарулі тощо. А як про них цікавенно читати, правда?

Або ж згадаймо кумедних гобітів, героїв «Володаря перснів» британського письменника Джона Р.Р. Толкіна.

Ілюстрації Сергія Лоскота

А хто такі чубзики? Гугл нічого путящого вам про них не розкаже, навіть не намагайтеся. Хто такі чубзики, знає лише сучасний український письменник Сергій Лоскот, бо він написав про них цілу книжку, яку так і назвав – «Чубзики». І навіть сам намалював цих персонажів так, як собі їх вигадав (так само зробила, до речі, і Туве Янссон із мумі-тролями).

У цій книжці одразу ж на початку автор розповідає, хто ж вони такі – ці чубзики: «Їжаки – не їжаки. Хто їх розбере – такі собі реп’яшки з вушками та оченятами-ґудзиками. Одним словом – чубзики. І хто їх так назвав? І звідки вони з’явилися? Достоту не скаже вже навіть Ніхто». Ніхто – це так звати дідуся головного героя – чубзика Пензлика. Вам спочатку буде невтямки читати Ніхто замість ніхто, але з часом можна звикнути і до такого незвичного імені.

Ці чудернацькі істоти живуть на хутірці Трівка-Дми і горя не знають… до того часу, поки не прокинулася Біла Королева, немов Спляча красуня, після ста років зачарованої сплячки. І тут мав би за логікою початися доволі динамічний сюжет, як у творах про гобітів Толкіна, але, очевидно, в Сергія Лоскота був зовсім інший задум. Це як читати про мумі-тролів: навіщо екшен, якщо такі милі персонажі? Тому цю книжку не раджу читати швидко, бо вона – більше про деталі, за якими потрібно спостерігати, описи природи, якими можна насолоджуватися, загадки, які згодом розкриваються, про різних персонажів, які поступово з’являються, пригоди, які цікаві самі по собі, і ще про гумор у діалогах героїв. Так, там є з чого пореготати. Чубзики насправді дуже кумедні персонажі, і сміятися – то, мабуть, одна з їхніх улюблених справ. Ось як Сергій Лоскот пише про чубзика Ніхто: «Старий чубзик був дуже смішливий. Йому палець покажи – почне живіт надривати. Сміх, як вважав Ніхто, дуже корисний для організму, надто до та після їжі! А пожартувати з когось – то взагалі свята справа…».

Чубзики – доволі цікаві й неординарні істоти, як на мене. Чубзик Пензлик любить малювати (тому й назвали його Пензликом): свій затишний будиночок він розмалював улюбленими квітками і яблучками. Він охайний і вихований, і так би й жив на своєму мегазатишному хутірці Трівка-Дми в атмосфері загального хюґе (так само, як і гобіти)…. якби не опудала Білої королеви, які ходили по сто одному королівстві і примушували всіх радіти й усміхатися. Пензлику теж дісталася огидна посмішка й дивна вимова слів, а в його дідуся Ніхто, який був знаним чарівником, зникли чари.

Ще в чубзиків неймовірні звичаї – особливо свято Знайди, яке вони гучно святкують, адже це їхнє найулюбленіше свято після Нового року. А полягає воно ось у чому: якщо в чубзиків губиться якась річ, вкрай потрібна просто зараз (якщо чесно, таке й у людей часто буває), то вони її відкладають у спеціальну скриню знайдених загублених речей і раз на рік беруть участь у конкурсі «Найкращий Знайда». Виграє той, у кого більше знайдених речей. Однак річ у тім, що ці знайдені речі потім розбирають усі присутні, як ото на секонд-хенді в перший день завезення товару. Уявляєте, що там твориться? Зважаючи на те, що чубзики дуже люблять святкувати, то тут можна запідозрити алюзію на наше українське суспільство. Думаю, це можуть помітити батьки, які читатимуть цю книжку разом зі своїми дітьми.

Ще в цій книжці є звичні для дитячої літератури персонажі, але автор наділив їх досить оригінальними вміннями й рисами характеру. Наприклад, миші, які уявляють себе кажанами і мріють літати, а ще вони постійно вчиняють різні капості, які впливають на сюжет. Або ж опудала, які оживають під дією чарів, мають огидні посмішки і пришиті серця. Песик Бібо, який нявкає, і, як запевняє кіт Цілий Кашалот, становить загрозу для всіх котів. Ну і чорний кіт, якого звуть Цілий Кашалот – такий він вгодований, але все одно їсть та їсть.

Здивувати дітей зможе персонаж, якого звати Дверей – це чудовисько, яке скрипить і ниє, і, звісно, живе у дверях. Таке трохи капосне, але його майже ніхто не бачить. І Худище, яке дуже любить розмовляти про все на світі, але з ним так нудно, що хочеться тікати світ за очі. І ще один загадковий і підступний персонаж, через якого всі негаразди у книжці і стаються. Але про це вже дізнаєтеся, прочитавши книжку до кінця.

Загалом «Чубзики» – про те, що примусити когось усміхатися – це далеко не найкращий спосіб зробити когось щасливим. Усмішка має йти від душі – тоді вона справжня. Біла Королева примушувала своїх підданих усміхатися й радіти просто так, бо вона хотіла, щоб усі були щасливими. А так не виходить, на жаль. Парадокс: зло хоче змусити усіх бути щасливими. Дивно, правда ж?

«Чубзики» Сергія Лоскота – пригодницька повість-казка, в якій я помітила доволі нестандартне поєднання казкових і фольклорних персонажів: миші, коти, собаки співіснують поряд із водяником, мавками, русалками тощо. Ну і, звісно, чубзики тут – надзвичайно оригінальні, хоч і трохи схожі на їжаків. А, може, таки на нас із вами? Тут варто згадати хіба що дотепну цитату з книжки: «Краще запитайте у Дверея – хто-хто, а він усе знає».

Купити книжку можна тут.

Бьордвотчинг (не) можливий

Доволі популярним заняттям в останні роки стає бьордвотчинг (англійською birdwatching) – спостереження за птахами, вміння розрізняти їх за зовнішністю чи співом. Ви ж чули, як співають, витьохкують, скрегочуть пташки рано-вранці? Улітку вони навіть можуть вас розбудити. Або можна спостерігати за тим, що вони роблять, чим харчуються, фотографувати їх і фіксувати певні їхні особливості. Але, звісно, є більш поширені птахи, яких ви можете бачити чи не щодня у населених пунктах, а є такі, які маскуються, живуть віддалено від людей, або ж узагалі поволі зникають.

«ПтахАбетка – це маленька подорож у світ творчості та знань. Що нам по-справжньому треба – це жити в гармонії з природою, вивчати її, берегти й пам’ятати, що вона – це ми»

Саме таких птахів ви зустрінете на сторінках «ПтахАбетки» Ірени Панаріної. І тому бьордвотчинг із цією книжкою не зовсім можливий – бо там не звичні для нас горобці, синички, голуби (тут про них навіть згадки немає). Ірена Панаріна зібрала у своїй абетці тих птахів, які тепер рідко зустрічаються у природі, оскільки здебільшого занесені до Червоної книги України. І це для нас усіх така дуже важлива книжка-пересторога: дивіться, ці птахи існують, їх потрібно берегти. Тому я б радила прочитати цю книжку не лише дітям, а й дорослим. Можливо, саме після усунення причин зникнення, які наведені у книжці, спостереження за цими пташками стане цілком можливим у майбутньому.

Дивовижність «ПтахАбетки» полягає ще й у тому, що створена вона не як зазвичай – фарбами-пензлями або в комп’ютерній програмі, а завдяки… ниткам і спадщині. Авторка отримала у спадок величезний пакет ниток «муліне». І просто не знала, що з ними робити. Одного разу гралася цими нитками і побачила в них образи птахів. Так і спала їй на думку ідея зробити «ниткових» птахів та укласти пташину абетку. Спочатку образи птахів будуть для вас зовсім незвичними, деякі можуть своїм виглядом навіть налякати (особливо ґава, хохітва і тетерук), але коли ви порівняєте фото цих птахів із нитковими зображеннями, то зрозумієте, що насправді вони дуже навіть схожі і передають характер кожної пташки. І кожен образ стане для вас дуже-дуже рідним.

Книжка скомпонована за алфавітним принципом, але не повсюди по книжці перша літера назви птаха збігається з певною буквою абетки, часом знаходимо цю букву усередині слова. Тож для дітей, які вивчають алфавіт, це стане своєрідним маленьким квестом.

Мені сподобалося, що це не звичайна дитяча книжка-нонфікшн із енциклопедичним стилем, а справді жива й неординарна – кожен текст містить якусь історію, якийсь цікавий факт із життя пташки, якусь її особливість, яку має тільки вона, і це насправді дуже добре запам’ятовується. Діти неодмінно звертатимуть увагу на оперення пташки, наприклад, на те, що жовна зелена – це по суті дятел із зеленою смужкою, а шпак у цій книжці має незвичне рожеве оперення. А ще в кожному тексті вказані причини, через які та чи інша пташка зникає чи занесена до Червоної книги України, а також ареал поширення – територія, де її можна побачити і поспостерігати.

Я вважаю, що це книжка, яку має прочитати кожен дитячий письменник, який планує зробити своїми персонажами птахів, адже тут є справді цікаві історії про кожну пташку, до того ж так буде можливо ще раз наголосити на важливості їхнього збереження.

Ця книжка неодмінно допоможе вчителям на уроках у початковій школі.  Дітям дуже цікаво буде знати:

– яку пташку можна заводити вдома замість собаки;

– дзьоб якого птаха схожий на шило, а якого – на лопату;

– яка пташка може просвистіти зо двадцять мелодій;

– які птахи ходять неначе у масці – хтось у білій, а хтось у чорній;

– який птах може вертіти головою на 200 градусів;

– який птах – справжній ненажера;

– чому фламінго рожеві тощо.

Відповіді знайдете на сторінках «ПтахАбетки» – справді вартої уваги книжки, створеної з любов’ю до природи. Можливо, хтось із читачів цієї абетки виросте і стане не лише бьордвотчером, а й орнітологом – дослідником птахів.

Купити книжку можна тут.