Від редакції. Подобається нам це чи ні, але ми живемо в епоху великих змін щодо розуміння дитячого читання у нашій країні. Оновлені Хрестоматії сучасної української дитячої літератури нарешті надійшли у школи, методичні рекомендації Міністерства освіти дають вчителям молодших класів простір для застосування нових підходів, а в освітніх інтернет-спільнотах давно вже популярні найрізноманітніші матеріали про закордонний досвід уроків читання та літератури.

Однак активним вчителям та батькам досі часто бракує розуміння, як конкретно втілювати нові ідеї у наших реаліях. Як із окремих ідей сформувати певний системний підхід, який мав би конкретні результати. Великим подарунком для БараБуки став матеріал «Сторітайми у школі» Антоніни Ящук, яка описала свій досвід впровадження сторітаймів у першому класі своєї доньки, зазначивши не лише позитивний ефект, а й проблемні питання. Цей матеріал на нашому порталі зібрав величезну кількість переглядів, що змусило нас озирнутися і виявити, що навколо БараБуки уже зібралася чудова спільнота небайдужих батьків, бібліотекарів, вчителів звичайних та альтернативних шкіл, які виробляють власний цікавий досвід і можуть ним поділитися. Так з’явилася ідея руху Нове читання, основна ідея якого – застосування нових підходів до дитячого читання і поширення цього досвіду поміж однодумців.

Однією з найбільш завзятих мам, котрі активно та свідомо створюють навколо дітей своєї спільноти креативну атмосферу читання є Оксана Олійник. Її історія – друга в нашому циклі.

Оксана Олійник із родиною. Фото Ethan Daish

Чотири роки тому ми з чоловіком і на той час півторарічним сином переїхали зі столиці в невелике село Христанівку на Полтавщині. Перше літо ми дуже багато гуляли з місцевими дітьми, і я помітила, наскільки їх манять красиві ілюстрації сучасних дитячих книжок. Ми брали «Улюблені вірші» і йшли на кручі їх читати. Це дуже надихало, і я піддалася на вмовляння й почала позичати книжки.

Але ті книжки, які я давала, або не поверталися, або приходили в дуже сумному стані. І, поплакавши над картонкою Еріка Карла в оригіналі, роздертою з особливою пристрастю і винахідливістю, я прикрила лавочку. На той момент не бачила способу дати дітям доступ до краси і при цьому не вигоріти вщент.

Тож мені спала на думку ідея збирати бібліотеку. Щоб люди надсилали те, що їхні діти переросли, щоб дати можливість читати бодай старі, але книжки. Бо спершу надсилали привіти з мого дитинства. Тепер багато хто купує спеціально для нас щось у книгарні, а хтось – привозить привіти від видавництв та конкурсів, як от «Дитяча книга року BBC» (у нас є всі минулорічні конкурсанти). Кількість книжок росла й займала весь наш життєвий простір, а приміщення для бібліотеки й уявлення про те, як вона має працювати, на той момент було дуже приблизним.

Й одного вечора хвилями інтернету мене винесло на проект Storyline Online, суть якого полягає в тому, що відомі актори читають книжки для дітей вголос (доступний на youtube). Поки на той час уже двійко моїх синів підростали й сопіли в чотири дірки, я слухала казочки.

Одна мене вразила й не відпускає досі. “Lion in the Library”, прочитаний Мінді Стерлінг. Про те, як лев почав ходити в бібліотеку, бо йому дуже подобалося, коли в певні години там читали дітям вголос – тобто проводили Story Hour, «години історій». Я пригадала, чому мені так подобалося бути студенткою кафедри культурології. Була група, яка щотижня читала дуже різні й дуже цікаві книжки (привіт, курс «Особистість в культурі Заходу» Олександра Івашини), обговорювали їх спершу у форматі семінару, а потім ішли ділитися враженнями і допроживати цей досвід у найближчий усім відомий кафе-бар.

І я зрозуміла, як закохати дітей у книжку. У травні 2016 року я повісила в селі оголошення, що щосуботи о 17:00 я читатиму вголос дитячі книжки. Перше читання ми провели у дворі клубу, і мені це сподобалося. Єдине, що трохи важко було перекрикувати вітер. І з наступної суботи ми почали читати у приміщенні закинутої столітньої школи, яка того ж літа зусиллями проекту Школи Лохвицького Земства, до якого ми долучилися, стала пам’яткою архітектури й отримала охоронний статус. Розбиті шибки, виламані двері, кілька колод – такими були «декорації» наших читань.

Леся Воронина читає христанівським дітлахам. Фото Ольги Герасим’юк, hrystanivka.blogspot.com

Одного разу нам читали справжні письменники – Леся Воронина і Сергій Пантюк. Вони приїхали 4 червня на толоку, щоб допомогти прибрати скло та розчистити чагарі довкола школи-красуні. Їх закликала Ольга Герасим’юк, яка заповзялася знайти та врятувати недооцінені й забуті перлини українського архітектурного модерну.

Читання потроху ставали дедалі очікуванішими й популярнішими, ми почали також бавилися в ігри, дотичні до теми книжок. В іграх, а потім в і читаннях, почали брати участь волонтери з інших країн.

Американці Джон і Емілі читали улюблені книжки зі свого дитинства, а я перекладала репліку за реплікою. І головне (для дітей так точно) – вони привезли з дому цілу торбу заморських цукерок та печива, і кожного разу пригощали всіх присутніх. Про це я знімала серії для відеоблогу – бо було відчуття, що це захочеться пригадувати й дивитися знову і знову. Що в цьому є якийсь чар і сила.

Фото Івана Бикова

Останнє читання було особливим. Ми читали казку мого чоловіка, Ореста Олійника, про те, навіщо ми це все робили і яка в цього дивного заняття мета. «Як Квітка чортів зустріла» – історія про те, як дівчинці, яка знайшла прихисток від грози у старій школі, наснився сон. Уві сні чорти глузували з людей і хвалилися, як вони черпають свою силу із цих старих, находжених дітьми, шкіл, і вирощують на цій силі своє потомство. Коли Квітка прокинулася, вона вирішила закликати друзів і повернути собі своє багатство і своє майбутнє.

Тут же ми розібрали ролі й записали звук до майбутньої вистави Христанівського театру тіней (довелося такий створити, ха-ха), яка проїхала з «гастролями» 6 населених пунктів разом із проектом «Школи Лохвицького Земства». Були в Харсіках, Березовій Рудці, Миргороді, Чорнухах, Лубнах та вдома, у Христанівці (села та малі міста Полтавщини).

У березні 2017 року нарешті вдалося відкрити бібліотеку, яку ми збирали кілька років, для мешканців села. Відкрили її разом із магазином, який не працював понад 8 місяців (автобус у райцентр ходить двічі на тиждень). Точніше, у приміщенні самого магазина.

Днями милувалася картиною, як 9-річний Яся із хижою усмішкою їхав на велику без сідла і тримав у руці дитячу енциклопедію «Акули». Старші запитують книжки про любов та кулінарні рецепти, а малі з гордістю розказують, як за три дні прочитали й повернули попередні книжки. У чудовому стані.

Тепер ми запрошуємо всіх небайдужих допомогти в облаштуванні бібліотеки. Оленка Бондар приїхала на тиждень, щоб робити електронний каталог. Це монотонна робота, якої багато – вистачить на всіх. Також шукаємо охочих працювати з деревом – потрібно зробити книжкові полиці (одну зі стін магазина хочемо зашити повністю). Потім їх потрібно буде пофарбувати.

План такий, щоб разом із «Товарами повсякденного попиту» (на магазині досі висить стара табличка), створити попит на книжки. І в перспективі, коли книжок стане значно більше і коли виросте наша організаційна спроможність, переселити її у власне приміщення.

Наша мрія виглядає приблизно так. Діти все більше й більше люблять читати і їхні батьки починають скаржитися, що робота не робиться, бо неможливо відірвати від книжок. Дорослі перечитують потроху всю українську класику «про любов і не тільки» (включаючи, звісно, вигуки). Замість приправи «Мівіна» починають брати «Прованські трави» (бо книжки з кулінарії найбільше ходові). Приїздять гості-відпочивальники з дітьми і без і читають на кручах біографію Ханни Арендт, поки малі гортають дебеле кольорове томище томище “1000+ Fantastic Facts”. З нетерпінням чекаю літа.