Письменник і моряк Антон Санченко у своїй першій дитячій книжці «Левантійські канікули» відправляє героїв-восьмикласників на кілька місяців у плавання. Капітан суховантажного судна погоджується взяти в рейс сина із приятелем і дає їм можливість попрактикуватися в усіх суднових спеціальностях. «Таврія» спускається Дніпром у Чорне море, навідується до Азовського, тоді йде Мармуровим, Егейським, Іонічним морями в Адріатику. Заходить у порти, розвантажується й завантажується. Боцман, радист, штурман і решта команди охоче навчають юних стажерів Сергія і Дениса своїх премудростей. Читачі разом із ними мають нагоду дізнатися чимало деталей моряцького побуту: приміром, у понеділок заведено снідати оселедцем, а у вільний од вахти час – фарбувати металеві частини судна, щоб не заіржавіли. Після прочитання навряд уже хтось переплутає баржу з пароплавом, а останній – із кораблем. Інформації море – зокрема, чимало історичних екскурсів про ті місця, якими подорожують герої. Частину викладено більш-менш докладно, щось дане одним штрихом – такий гачок має вчепитися в допитливого читача й змусити його перегорнути ще кілька книжок на тему або принаймні перелопатити інтернет. Наприкінці розділів – уривки з Денисового записничка з поясненнями судноплавних термінів.
«– Вахту прийняв! – гукав Денис кудись у простір містка, де мали знаходитися обидва вахтових помічники капітана, що теж саме мінялися, і перехоплював від Сергія штурвал.
– Вахту здав! – відповідав Сергій і відпускав штурвал.
Так двічі на день починалися для Дениса оті чотири години вдивляння в картушку гірокомпаса, рухомі циферки на білому кружечку, вночі ще й підсвіченому, і навколишній світ переставав для нього існувати»
Мені в цій книжці бракувало тільки інформації, що Антон Санченко сам відходив морями й річками впродовж п’ятнадцяти років. Довідки про автора видавництво не вмістило, не зазначили цього і в анотації. А сам він у тексті не признається, хоча й частенько виникає власною персоною. Переважно – щоб пояснити реалії 1990-х, коли відбувається дія, або ж прокоментувати чи вставити шпильку, часом геть не дитячу. Сподіваюся, що без знання про досвід письменника текст викликає не меншу довіру.
Неспішно викладаючи енциклопедію судноплавних хитрощів у дусі Жуля Верна понад половину книжки, автор врешті закручує детективний сюжет. Сергій із Денисом ув’язуються в розслідування й починають нагадувати героїв славнозвісних «Тореадорів із Васюківки». А під кінець на них чекає справжнє випробування. Стає трохи шкода, що оповідь так довго «розкачувалася». Санченко не вважає за потрібне оживити її психологічними колізіями – усі герої прості, без ніяких задніх думок. Такі собі прямолінійні хороші освічені хлопці. Винятків на весь текст лише два: шахрай-бізнесмен, який забезпечує детективну інтригу, і єдина жінка «за кадром» – Денисова мама. Втім, відчуття фальші не виникає: хлопці діють природно, бешкетують, лякаються, коли страшно, і запалюються, коли цікаво.
Але я б порадила змиритися з вадами «Левантійських канікул» заради їхніх чеснот. Окрім оспіваної вже тут скарбниці ексклюзивної інформації, викладеної зрозумілою мовою, це також здоровий погляд на життя. У сучасному світі товариство «простих хлопців», які точно знають, що треба чесно робити свою справу, хай там що, не так часто зустрінеш навіть у книжках.
