Ми часто чуємо, що історія має властивість повторюватися. Те, що відбувалося колись, може в іншому вигляді повторитися знову, навіть якщо минуло понад дві тисячі років. Яким чином події, що відбувалися в Ольвії за три сотні років до нашої ери, можуть відгукуватися нам у нашім нинішнім переживанні війни? Про це я міркувала, читаючи повість Олексія Гедеонова «Ольвія. Зима змін».

«А нині прийшов Зопіріон – відібрати моє життя: нинішнє, пройдешнє та майбутнє.
Моє життя і багатьох інших. Так завжди чинить війна неправедна. Вона ж бо ненаситна»

Олексій Гедеонов узяв за відправну точку сюжету облогу Ольвії у 331 р. до н.е., коли військо Зопіріона (одного з полководців Александра Македонського) впродовж року штурмувало місто. Відтак на допомогу грекам Ольвії прийшли союзники – скіфи, а македонське військо було розбите. Це все ми бачимо очима підлітка Алкіона, мешканця Ольвії, сироти, якого дражнять «котячим сином». Оповідач повісті – неквапливий, плин речей радше повільний, як і притаманно минулим часам. Алкіон пояснює багато речей, що корисно з погляду сучасних читачів. Але найцінніше для нас те, що поміж усім Алкіон – це і підліток того часу, який потерпає від булінгу через своє походження, який таємно закоханий у дівчину і боїться відкрити їй серце, який понад усе хоче визнання і проявлення у світі. Хлопчина працює служкою при храмі Феба, має «лікарську» практику (що знадобиться під час війни, у допомозі пораненим), виконує дрібні «кур’єрські» доручення (тут, зокрема, сучасних читачів і читачок потішить спосіб доставлення швидких повідомлень від однієї особи до іншої). Алкіон швидко бігає, і саме ця його здібність згодом приносить перемогу мешканцям «щасливого» міста (адже Ольвія з грецької значить «щаслива»). Хоча, якби містяни не об’єднали зусилля для оборони, усе могло б статися геть інакше.

Значна часова віддаленість подій дозволяє нам у безпечному просторі проговорити з підлітками тему війни й зокрема облоги міста. Чим відрізняється облога дві тисячі років тому й тепер? Як захищалися ольвіополіти і як захищалися мешканці Маріуполя? Чому люди не роблять висновків із уроків історії, адже жорстокість щодо цивільних була властива й давнім македонянам? Яку роль у перебігу війни відіграють союзники? Звідки ми знаємо, що відбулося на територіях Причорномор’я так багато століть тому? І чи може бути таке, що нащадки тих, хто штурмував Ольвію, мають свою «версію» цих подій?

Історія справді має звичку повторюватися, і щоб не повторювати минулих помилок, слід добре її знати. Одним із найбільш приємних способів засвоєння історичного матеріалу у всі часи був сторітелінг – оповідання через історії. Від Гомера й до Гедеонова – ми знову і знову переповідаємо історії про мир і війну, про велику людяність і нелюдську жорстокість. Не біймося обговорювати ці теми з підлітками, зрештою, ми всі тепер живемо в історичну добу, тож є велика імовірність того, що колись про них, як і про Алкіона, напишуть нові народні співці.

Більше книжок на цю тему – за хештегом #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну:

«Яблука війни» Надійки Гербіш – книжка, що нібито про війну, але насправді про життя. Історія родини Софійки відносить нас на сто років назад у часі, коли завершувалася Перша світова війна, розпадалися імперії, а до становлення самостійної України ще належало боротися довгі десятиліття. Попереду – окупація більшовицькими військами, голод, репресії, примусові виселення, русифікація, Чорнобиль, розпад ще однієї імперії – і нарешті омріяна незалежність. До якої, на жаль, батько Софії, який воював за незалежну Українську державу, не мав шансів дожити.

«Радіти – означає перемагати. Жити – означає перемагати. Думати про майбутнє – означає перемагати. Готувати закрутки на зиму – означає перемагати. Добре вчитися – означає перемагати! Іди і зроби уроки, – любила казати вона»

Родина Софії – вимушені переселенці ще тієї, давнішої війни. Із Жовкви вони емігрували до Північної Америки, де пробували вибудувати життя від нуля. Ось тільки Захар, тато Софії, ніяк не міг відпустити минулого: «— Катерино, ти знаєш, що війна не закінчилася? Ти розумієш, що поки ми тут гаруємо і будуємо їм Америку, там, удома, польські війська відтіснили Українську галицьку армію — нашу армію! — і методично забирають нашу, українську, землю! Ця триклята війна мала бути остаточною війною, війною на закінчення всіх воєн, як вони нам торочили по радіо. І вони закінчили цю війну. Покарали винних. І святкують собі свій мир. Але ж для нас, українців, вона не закінчилася і не закінчиться доти, поки ми не будемо господарями на своїй землі! Катерино! Ти чуєш мене? Ти хоч розумієш, про що я? — кричав тато». Ми бачимо, як родина дівчинки малими кроками, любов’ю, силою і наполегливістю мами долають недугу батька – її ми тепер звемо пост-травматичний стресовий розлад (ПТСР), але Катерина добирає чудову метафору розбитої вази: «— Не плач, — прошепотіла Софії, — вазу я склею, не біда. Тільки би ще якось тата склеїти докупи…». Вазу, єдину річ, привезену з дому, мама зрештою склеїть, однак на ній будуть сліди, вона пропускатиме воду. У ній відтоді стоятимуть сухоцвіти. Хіба не так і ми тепер, сто років потому, відчуваємо себе, переживши сотні й тисячі втрат у цій, знову визвольній війні проти імперії?

Поміж іншого герої Надійки Гербіш інтуїтивно знаходять найбільш дієві способи впоратися з травматичними спогадами. У кожного з членів родини свої травми: мама приховує болісну таємницю, тато бореться з внутрішніми демонами, а донька згадує непростий час, коли їй доводилося ховатися від ворожих солдатів. Захарові, який думками й досі на війні, зі своїми побратимами, не видно світла, радість мовби згасла для нього. Натомість мама вчить доньку щодня робити малі речі, жити, радіти, готувати закрутки на зиму, старанно вчитися – це і є перемога, як мудро зауважує Катерина (і ще багато психологів, до речі). У цій історії вона мовби втілює всіх інших жінок, котрі в усіх інших війнах «склеювали вази докупи». Катерина, завдяки природній комунікабельності, зав’язує купу соціальних зв’язків на новому місці, практикує англійську мову й щодня попри все приносить у свій новий дім життя.

Одна з ключових сюжетних ниток цієї історії – жіноча дружба, що триває поколіннями. Це і дружба Софійки та її нової подружки з Австрії Ґретхен, і листи двох їхніх бабусь, які так само дружили, і дружба Софійчиної мами з веселою Фанні, і дружба з молодою вчителькою – суфражисткою міс Джен. Дружба тут не має упереджень, кольору шкіри чи країни походження. Водночас усі герої старанно плекають свою ідентичність: «Мене теж часто називають тут полькою, хоча я – українка з Ґаліції. Думаю, нас усіх тут із кимось плутають. Ми, звісно, всі тепер американці, але… як би це сказати… різні американці», – каже Софія.

«Яблука війни» – книжка про циклічність життя і смерті. Переживши жахіття Першої світової війни, люди вірять, що такого не станеться ні з ким «ніколи знову». Тато Ґретхен привозить із дому насіння яблук, щоб вирощувати їх на новій землі. Тато Софії розуміє, що його визвольна війна й досі триває – і невідомо коли закінчиться. Уже дорослою Софія передає яблука подрузі на фронт Другої світової війни, де дівчина служить медсестрою. Можемо припустити, що нащадки Софії також роблять свій внесок у цій новій визвольній війні.

Книжка порушує немало важливих тем, які особливо відгукуються тепер. Єдине застереження – вона не для молодших школярів. Хоча головній героїні Софії майже 10 років, сама вона в цій історії весь час перебуває ніби збоку. У центрі сюжету все ж – проблеми, тривоги й переживання дорослих. Частіше на передній план виходять батьки дівчинки – Катерина й Захар, чиїм бідам співпереживає читач. А ось підлітків і дорослих можуть зацікавити теми, порушені у книжці: емансипація жінок, збереження ідентичності, пошук себе на новому місці.

Ця історія родом із іншої війни, але вона так само й про цю війну, яку ми переживаємо нині. Роз’єднані родини, загублені родичі, таємниці й біль, про який люди вибирають промовчати. Оксана Лущевська пише про 1958 рік, минуло понад десять років по Великій Війні, ми бачимо «розквіт» радянщини – і тих, хто чинить тихий супротив системі.

«Саша відчувала щось особливе, наче настав якийсь переломний момент. Наче й справді вони їхали не з дому, а додому. Може, Шусик і має рацію. Адже дорога додому – це й справді питання часу. Що ближче вони до брата – то ближче вони до дому»

Ми також бачимо двох дівчаток, Сашу і Шусика, майже підліток, – відчайдушних у своєму бажанні знайти брата. Цей брат – позашлюбний син їхнього тата, тож мама не те щоб дуже зраділа його існуванню. Однак для дівчаток брат – це просто брат, той, хто мусить бути поруч, і квит. Так починається історія оповідання «Як у казці» – з бажання віднайти свого. Дівчатка поринають у пригоду й, точно як у казці, мають випробування в дорозі. До Києва з ними їде знайома тітка, що розповідає казки. Від Києва до Станіславова (нинішній Івано-Франківськ) Саша і Шусик їдуть також не самі – а в супроводі п’ятьох кошенят, котрих прихистили дорогою.

В історії Оксани Лущевської, крім основної пригодницької лінії, закладено кілька додаткових сюжетів. Можна розгорнути ниточку ненависті тітки Гандзі до СРСР, або ниточку батька, що на війні набув нової сім’ї, загубивши на якийсь час свою родину… Нинішня війна в цьому сенсі геть не схожа на ті, що точилися у світі в минулому столітті. Тепер ми принаймні маємо зв’язок – і за першої ж нагоди запитуємо у своїх людей: «Як ти?» Ми тримаємо ниточки близькості навіть тоді, коли хтось далеко. Тато дівчаток не мав такої розкоші – таким чином у Саші й Шусика з’явився брат Женик. Який, утім, так само загубився зі своєю мамою. Женик – іще один сюжетний закрут цієї книжки. Сирота, дитина війни, шибеник, який мешкає на вокзалі після смерті мами. І який завдяки сміливості й наполегливості своїх сестер, яких він навіть не знав, віднаходить батька й цілу родину.

Ця книжка – ніби не про війну. Однак ми все одно радимо ознайомитися з нею в рамках теми #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну. Адже такі історії – наслідки кожної з воєн. Ось трійко дітей у супроводі батьків, тітки Гандзі й п’ятьох кошенят їдуть додому й розмовляють про життя. І про війну, авжеж: «Слухати тата дівчатам хотілося, але водночас і не хотілося. Говорити про війну тяжко. І не говорити про війну тяжко. Слухати про війну тяжко. І не слухати про війну тяжко.

Та Женик слухав жадібно, вбираючи кожне татове слово. Женик хотів знати все-все, що розповідав тато. Та найбільше Женик хотів знати, що весь цей час після війни тато в нього був. Відколи Женик утратив маму, у нього був тато! І тато є. І тато буде. І вони їхали додому. Де вони всі житимуть добре. І хіба це не так само, як у казці?»

Ця історія, як і має бути в казці, має щасливе завершення (у післяслові письменниця розповідає, що ж насправді сталося з прототипами Саші й Шусика, її мами й тітки). Такі фінали дуже потрібні нашим дітям тепер. Добре знати, що війни колись закінчуються, і що рідні люди мають шанс знайти одне одного.

Володимир Аренєв – один із найпрофесійніших українських авторів, що ретельно й вивірено працюють із підлітковою літературою. Хоча буде не зовсім чесно сказати, що лише з підлітковою, адже Аренєв пише смислами, які цікаві також дорослим читачам і читачкам. Ось тільки його персонажі й персонажки – підлітки, що ризикують і проживають небезпечні й, що вже казати, прецікаві пригоди. Аренєв запустив відразу кілька успішних циклів (особисто я чекаю з нетерпінням завершення «Сезону Кіноварі» й продовження «Сапієнсів»), а «Скарбничка історій» заповідається на ще один цикл «Чарівні формули оповідача». У ньому, підозрюю, розвинеться навчальна тема письменника, в яку він багато років вкладається паралельно до власної творчості.

«– Слухай, – зглянулася над хлопчиком Урсула, – а що ти мав на увазі під «закляттям»?
– О, – сказав він, – це довго пояснювати. Але якщо коротко: я приречений на пошуки історії. Такої, знаєш, яка мене захопить і здивує. Закінчення якої я не зможу передбачити. – Він покрутив чашку в пальцях, перстень знову блиснув у світлі лампи. – Той, хто розповість таку історію, поверне мені свободу»

Назва циклу «Чарівні формули оповідача» й перша книга серії натякає на те, що йтиметься про три базові для літератури речі: 1) унікальну магію творчості; 2) певні закони ремесла, якими можна навчитися користуватися; 3) в центрі всього стоїть сторітелінг, історії. Властиво, тому й «Скарбничка історій». Центральна метафора надто промовиста, її можна розгортати й розгортати: тут очевидно проступає безліч претекстів, зокрема й «Вавилонська бібліотека» Борхеса, не кажучи вже про «Тисячу і одну ніч», яку головним чином обігрує автор. Та найцікавіше в цьому всьому те, як у «Скарбничці» переплітаються життя й вигадані історії, історії і майстерність їх розповідати. Де межа між цими поняттями? Коли закінчується життя й починається міфотворчість? У той самий момент, коли ми переказуємо те, що відбулося.

Головна інтрига повісті – чи вдасться дівчинці Урсулі (усі збіги в іменах – невипадкові) зняти прокляття з джина, ув’язненого у скарбничці? – тримається за руку з іншою: чи вдасться Урсулі опанувати мистецтво розповідання історій? Адже завдання неабияке: слід здивувати того, хто за понад три тисячі років прочитав і переглянув практично ВСЕ, того, хто бачив дуже багато, подорожував, уміє чарувати й сам навчає інших сторітелінгу. Ось як говорить про себе в’язень скарбнички: «Я читаю та говорю дев’яноста сімома мовами  розумію триста шістдесят один діалект […]. Також я можу приборкувати диких тварин, зменшуватися та збільшуватися на власний розсуд, не їсти кілька століть, складати вірші, знаходити втрачене і трансформувати живу матерію у неживу». На всі спроби виконати завдання, Шамхураш Вогненнокрилий, він же Підкорювач Семи Драконів, Звитяжець Битви П’яти Розумів, Серп Сумнівів і Спис Істини, тільки знуджено зітхає. А тимчасом його час витікає в буквальному сенсі – через пісочний годинник. Урсула навіть не підозрює, але її час спливає також, адже за законами жанру, взявшись допомогти джинові, вона втягує себе і своїх близьких у небезпечну гру. Якщо вона не зможе розчаклувати джина, прокляття торкнеться і її близьких. Знову ж таки, за законами жанру, Шамхураш «забуває» повідомити про цю деталь на початку історії.

Отак ми плавно підійшли до теми формул оповідача. Володимир Аренєв – не лише практик літературного ремесла, він також багато років навчає літературній майстерності у власній студії. Крім того, він багато років викладає підліткам на літературних школах від «Litosvita», тож написання власного «підручника» – це мовби логічний крок із його боку. Утім, це не класичний підручник із літературної творчості, до яких ми звикли. Аренєв створює історію, яка би ілюструвала всі ті прийоми, про які він говорить. І все це діє як частина сюжету, адже теоретична складова книжки – це конспекти Урсули, які вона записує з лекцій Шамхураша. І тут мені закралася зненацька думка: адже й сам Володимир – трошки як той джин, збирач історій (і якщо пильно придивитися до ілюстрацій Сашка Ком’яхова, то певні риси схожості навіть у зовнішності героя вдалося передати). Навчаючи інших, маючи величезний досвід із писання, укладання, читання, перекладання, викладання текстів, тебе що далі, то складніше здивувати. І як читач, ти опиняєшся в непростій ситуації: мало який твір може направду тебе вразити і здивувати! Тож ти стаєш свого роду рабом історій, як джин стає невільником речей, на які сам колись перетворив живих людей. Скарбничка вщерть заповнена предметами, що колись були людьми, і це ще одна чудова метафора: в центрі кожної історії – людина, її життя. Як джин живе зі своїм прокляттям – бути прив’язаним до скарбнички й перетворювати людей на речі, так і письменник має своє «прокляття» – перетворювати життя на історії. Обоє не можуть інакше. Хіба що… знайдеться котрась фантастична в усіх сенсах Урсула, яка знайде вихід. Та й, судячи з наміру Аренєва продовжити цикл, не факт, що це допоможе. Адже література – це не лише «прокляття» (один із вимірів якого – низька оплачуваність праці), це ще й покликання. І може, омріяна Шахмурашем свобода – не звільнення від історій, а радше вибір і можливість творення власних історій, скидаючи всі умовні й не умовні кайданки, шаблони й правила. Як це й робить Урсула у властивий тільки їй одній спосіб.

Зізнаюся: я планувала прочитати дитячу книжку Валерія Пузіка ще торік, щойно вона вийшла. По-перше, заради того, щоби бути в контексті. Адже як оглядачка дитячих книжок та одна з барабук, я чесно ознайомлююся з багатьма виданнями на книжковому ринку. Проте є ще «по-друге», і це – моя особиста симпатія до автора книжки, який ще у 2015 захищав Україну й тепер знову пише з окопів свої «листи до сина» (відчуваєте тяглість традиції?) та ділиться на своїй сторінці у фейсбуці картинами, написаними на коробках з-під набоїв. Щойно харківське видавництво «АССА» анонсувало другу частину серії про «“Делфі” та чарівники», я виправила минулорічний недогляд.

«Так буває. Одного дня приходить війна і все змінюється. Але дракони? Чому
вони напали? Чому?»

Валерій Пузік пише альтернативну історію Одеси. Мені часто трапляється в дитячих і підліткових книжках Київ та Львів, Харків, проте я не пам’ятаю сучасних міських текстів про Одесу. Як тут не згадати заклик письменниці, дослідниці дитячої літератури Оксани Лущевської: «Нам, українським авторам, слід негайно ставати українськими амбасадорами й прописувати та промальовувати на сторінках дитячих книжок свої українські історії: множини українських ідентифікацій та моделей» (Звідси: «Ландшафти України: що робити дитячим авторам для популяризації регіонів», для Читомо).

У текстах Валерія Пузіка Одеса прописана дуже «живо»: можна пройтися вулицями, згаданими на сторінках повістей, намацати бруківку стопами, відчути подих моря й атмосферу старих книгарень. Одеса Пузіка – це місто кіношне, місто Юрія Яновського, проте водночас місто, де ім’я Орест дивує перехожих незвичністю й навіть – чужістю.

Події в цій серії стаються в наш час. Більше того, автор закручує нитку інтриги навколо цілком реальної події – катастрофи з танкером «Делфі», що застряг біля берегів міста взимку 2019 року. Історія цього танкера сама собою досить загадкова, але Валерій Пузік зумів розкрутити з неї оригінальну фентезійну нитку. Є пророцтво, в якому згадується корабель без капітана, є легенда про драконів на дні Чорного моря, а також, ясна річ, є чарівники і хранителі, що мешкають в Одесі поряд зі звичайними людьми. Знову ж таки, слідуючи певній традиції, основою основ у цих книжках є Чарівна Книга, в якій пишеться майбутнє. І цю книгу може прочитати лише майже 8-річний Орест.

Родина Ореста цілі дні проводить на Одеській кіностудії, де знімають екранізацію «Майстра корабля» Юрія Яновського. Цитати з українських модерністів та віднайдення українського контексту Одеси – те, що особливо втішає мене як літературознавицю. Проте це не єдине. Автор добре будує інтригу: події змінюються швидко, часом аж занадто (тут я згадую, що все не випадково, адже Валерій Пузік також сценарист). Другорядні герої Пузіка яскраві й кінематографічні зовні, однак головним дещо бракує глибини та мотивації – сподіваюся, ми побачимо більше у третій частини серії. Місія та обов’язок рятувати рідне місто звалюються на бідолашного Ореста настільки зненацька, що й дорослі розгубилися б. Гадаю, якби зробити головних героїв – Ореста й Макґі – старшими, підлітками, історія тільки виграла б. Адже вік ініціації, про яку прямо говориться в тексті, настає близько 12 років, аж ніяк не у вісім.

У всякому разі я з нетерпінням чекатиму на продовження пригод Ореста і Макґі. У першій частині – увага, СПОЙЛЕР! – катастрофи уникнути не вдалося: Одесу зруйновано. У другій частині юний поштар Макґі повертає час назад, щоб виправити лихо. У третій, за логікою, доля Одеси та драконів, які зазіхають на всі чорноморські міста, має бути вирішена. І якщо ви відчитуєте тут натяк на російсько-українську війну, то так воно і є. Нагадаю, війна триває вже вісім років, і в розділі «Руїни» (книжка 2021 року), де дракони знищують Одесу, дуже болісно сприймається епізод, де Орест із батьками сидять під землею, у сховищі, поки над ними все палає вогнем:

«Вони нищили все на своєму шляху. Дихали вогнем і туманом. Багатоповерхівки падали. Пил здіймався вгору. Усюди клубочився попіл. Якби хтось зміг їх зупинити! Але хто подужає?.. Дракони кружляли над містом, яке стрімко перетворювалося на руїни.

– Тату, чому так? Чому вони прийшли?

Відповіді в батька не було.

Він мовчав.

– Нічого, синку, все буде добре, – промовила Ірина.

Як добре?

Міста немає.

Цілого міста немає!

Чи скоро не буде…

Що «буде добре»? Як жити далі?..

Цього ніхто не знав.

– Це війна, синку. Так приходять війни.

– Війна з драконами?

– Ні! Із темними силами. Дракони лише виконують накази.

– А можна якось змусити їх не виконувати?

– Вони завжди їх виконують, ці накази…

– Але чому?

– Я не знаю».

Власне, ми справді не знаємо. Гадаю, за якийсь час напишуться книжки, в яких будуть запропоновані не лише запитання, але й відповіді. Поки ж війна триває, і пріоритети в нас (і в Ореста, і в його батьків) – інші. Найперше – вижити. І тут дуже сильно звучать слова головного героя (нагадаю, він – учень молодшої школи): «Що відбувається там, нагорі? – думав Орест. – Чи вціліла школа? Пекарня? Стадіон? Кіностудія?..

А якщо там уже нічого немає?..

І скільки нам тут сидіти? Ми не можемо все життя переховуватися, або ж утікати, або ж уникати… Якщо це війна – необхідно прийняти бій». І перемогти. Щоб жодна дитина більше не мусила стикатися з драконами, що зазіхають на наші міста.