25–28 квітня в Києві дебютував новий книжковий фестиваль – «Книжкова країна». Локація для книжкової сфери також нова – Виставковий центр. Місце, де обожнюють гуляти родинами, парами або й поодинці кияни та гості столиці. Щоправда, останні кілька місяців доступ до ВДНГ ускладнений через ремонт синьої гілки метро, проте ані він, ані холод і зливи, ані повітряні тривоги, ані ціни на книжки не завадили людям дістатися до фестивалю. Цікаво, що задум організаторів був у тому, щоб привабити нову, «небульбашкову» аудиторію, і це, гадаю, вдалося. Безплатний вхід, чудова погода на вихідних, наявність їжі та дитячих розваг у доступі – і здебільшого повні зали на подіях, а також натовпи біля стендів видавництв. БараБука провела дві події для дітей – побачення з автор(к)ами сучасної дитячої літератури, яке й дало назву цій колонці, а також благодійну виставку найкращих родинних видань останніх десяти років. Книжки після фестивалю передали у «Місто добра» та «Охматдит».

Закінчилося одне книжкове свято в Києві – а всього через місяць стартує друге, і між ними є час спинитися й подумати: навіщо фестивалі потрібні нам, дитячим авторам та авторкам, а також нашим читачам і читачкам, якщо ми всі так мало читаємо?

Тут я, звісно, провокую. Насправді я не вважаю, що ми читаємо мало. І не підтримую істерик із цього приводу. І свято вірю, що час нарешті відчепитися від першачків чи підлітків, які й так тягнуть понад свої сили. Тут мені дуже іронічно спадає на думку крик душі моєї ж героїні з нової книжки: «Ну ма-а-ам, а жити коли?»

Діти всякого віку в наш час мають безліч спокус, і якщо вони вибирають читання, я готова їх на руках носити. Менших – навіть буквально. Старшим хочу дякувати, як усім нашим дивовижним блогер(к)ам, які багато років допомагають популяризовувати читання там, де в дорослих не доходять руки – або де ми попросту вже не тямимо, як це робиться. Обіймаючи при зустрічі Аню Полегенько, таку рідну, що майже свою, я весь час думаю, скільки Аня (і її мама, пані Інна) вкладає зусиль, праці, творчості в те, щоб популяризувати те, що сама дуже любить. Я розумію цілком, що популярний, успішний блог – це робота, повноцінна, як і моя. А їм іще домашку задають, на хвилинку! А ще ж вступ, а ще ж виправдати чиїсь очікування щодо того, що їм мусить бути цікаво. Ой леле! Та я в їхньому віці…

До речі, про це розкажу анекдот із життя, точніше з нещодавньої презентації юної письменниці Марусі Щербини, яка так само виросла на моїх очах. Марусі 18, я модерую її четверту за рахунком книжку. Помітно, що Маруся дуже виросла як авторка. «Яра» – дуже зріла література про переживання травми в часи війни, хоч і належить до категорії юнацької, та й написана підліткою.

– Чекай, – кажу я Марусі, – твоя перша книжка вийшла у тринадцять… А що я робила у тринадцять? Пасла ягнята за селом…

У залі сміються. Зібралися Марусині однолітки, рідні, друзі родини. Атмосфера дуже тепла. Рядки з Шевченка вкарбувалися в пам’ять тут кожному, хоча для мене вони – частково правда. Хіба що я пасла не ягнят, бо їх у нас не було. Але були кури, качки і всяке таке. Когось я точно пасла в цей час, коли ці нинішні підлітки пишуть книжки про війну.

На багатьох ятках видавців під час фестивалю «Книжкова країна» я бачу вчорашніх або й нинішніх дітей. Усі вони з захопленням розповідають сюжети книжок і діляться порадами, що підійде моїй 9-річці. Я з радістю їх слухаю. Хай-но після цього хтось скаже мені, що ці діти не читають! По правді, я й сама часом вибираю легший спосіб розваг – подивитися комедійний серіал, наприклад, чи відео поскролити, – не будьмо ж лицемірами, визнаймо, що й ми такі.

Ще одна підлітка, 15-річна Євгенія Андрушко з Харкова, має 300 тисяч підписників у тік-тоці! Як думаєте, про що ця дівчина знімає відео? Ніколи не вгадаєте, я сама вражена. Про навчання! Одне з популярних відео – про те, як вчитися, коли немає світла. На фан-зустрічі за мотивами серії «Панна», яку написала я, Женя розповідає про те, як почала вести блог. Властиво, скільки разів починала і коли він нарешті «вистрелив». І я знову розумію, що блог, тим паче успішний, – це повноцінна робота. А тут ще треба якось вчитися (нерідко без світла, бо в Харкові з цим часто проблеми, як розумієте),закінчити 9-й клас  – і жити, жити колись треба! Тож коли Женя каже, що прочитала мою книжку, я радію, що вона знайшла на це час. Колись, знаєте, я писала іншу книжку про відому блогерку з такою ж кількістю підписників, але дівчина, яка грала ту блогерку в популярному серіалі, книжки «про себе» так і не прочитала. Я її розумію, та все ж.

О, ще один епізод! Сидимо з Оксамиткою Блажевською, письменницею, блогеркою і культурною менеджеркою, біля стійки з кавою. Оксамитка розповідає, що одне з її відео «залетіло» в топи, і буквально за кілька хвилин до неї – яскравої, в синьому впізнаваному капелюшку – підходить дівчинка з мамою.

– А ми вас упізнали! Чи можна зробити фото? Ярослава на вас підписана!

Ярослава також має свій блог, я на нього тут-таки підписалася. Бо, повторюю: я готова на руках носити дітей, які вибирають почитати там, де можна щось подивитися.

Розчулена цією сценою, дарую Ярославі листівку зі свіжого мерчу за мотивами серії «Панна».

– О, то це ви – авторка «Панни»? Ми собі цю книжку теж поставили у список очікування! – каже мама Ярослави.

Укотре всі розчулені, стаємо ще раз до спільного фото. Такі миті дуже надихають.

Під кінець третього дня фестивалю підходжу до авторської стійки Сашка Дерманського. Наступного дня більшості книжок уже не буде, бо Сашко, знаєте, – улюбленець дітей різного віку. Це до нього на відкритті київської книгарні-кав’ярні Старого Лева на Михайлівській виструнчилася довжелезна черга по автограф.

Купую в Сашка книжку, якої в нашій бібліотеці ще немає, щоб залишити дитині автограф. Бо це – цінність і радісні спогади про кожен здобутий підпис. Ми й досі в сім’ї сміємося з того, що в нашій домашній бібліотеці є книжка Івана Андрусяка, яку він підписав для невідомої нам Каті. Якщо в котроїсь Каті є книжка, підписана для Ясі, можете написати мені в приват. Заради справедливості скажу, що книжок, підписаних для Ясі, Олі і Сашка в нас значно більше. І вони – я певна – переходитимуть із покоління в покоління як артефакти. Якщо, звісно, вціліють. Адже книжки, як ми пам’ятаємо, – також цілі для російської армії.

Сашко Дерманський зізнається, що довгий час нічого не міг писати, але тут приходять діти й розказують, як люблять його книжки, і це дає йому безмір натхнення. Киваю з розумінням, бо я так само натхненна цими зустрічами, обіймами, автографами.

Крім натхнення, це все живе спілкування дарує матеріал для наступних книжок. Приміром, я спитала у блогерки Жені з Харкова дозволу включити її як прототипку до книжки, яку тепер пишу. І вона погодилася!

Живі зустрічі з живими письменниками дають дуже багато обом сторонам. Діти отримують книжку з історією. Автограф усередині, обставини, в яких ця книжка в тебе з’явилася, все розказане на зустрічі явно підвищують шанси книжки бути прочитаною. Наприклад, другокласник Денис, який відвідав зустріч із письменницею і координаторкою дитячої програми «Книжкової країни» Настею Музиченко, явно надихнувся не лише на читання «Врятованих хвостиків», але й примітив собі песика в тимчасовому притулку на ВДНГ. Собаку, до речі, звуть Аполлон. Моя донька попросила й собі вигуляти песика, тільки спокійного. Їй вивели Кабачка (це його кличка, якщо що). Ось так переплітаються історії з книжок та історії з життя, продовжуються, тривають і проростають далі – вже нашим життєвим досвідом.

Що ж отримують від таких зустрічей дитячі письменники й письменниці? Окрім натхнення, безсумнівно, ще й зіткнення з реальністю. Ми можемо продумувати собі в голові купу сюжетів, але ми ніколи не будемо до кінця впевнені, чи потрапляємо в аудиторію – поки вона сама не прийде відгукнутися. Не всі діти й підлітки, які читають, пишуть відгуки на книжки. Знову ж таки, будьмо чесними: я також читаю більше, ніж пишу відгуків. Наприклад, я досі не поділилася враженнями про чудесну казку «Мемуари лісу» – а вже вийшов і другий том! На фестивалях ми зустрічаємося з тими, хто проміняв свій час на зустріч із автором чи авторкою їхніх улюблених історій. Це – безцінно. Наш час – безцінний. Особливо час цих дітей, яким поміж уроками і тривогами треба ще якось жити.

Тож від імені всіх-всіх живих письменників і письменниць цієї країни я вдячна вам за те, що приходите на наші зустрічі. Вдячна за те, що купуєте наші книжки і книжки колег. А надто – за те, що їх радите іншим! І запрошую відразу на наступний фестиваль – «Книжковий Арсенал» – що відбудеться 30 травня – 2 червня в Києві. Ми готуємо для вас нові історії і нові книжки. Давайте книгодрузячитися!

Чільне фото: Юрій Верес, Книжкова країна

Реставраторка фото Тетяна Терехова з Хмельницького понад три роки реставрує портрети українських класиків та визначних діячів історії України. Свій проєкт Тетяна називає «Кольорова історія». На закиди, що вона «псує» чорно-білі фото як свідчення епохи, Тетяна відказує, що ніхто з людей не був у житті чорно-білим. Свої роботи реставраторка виставляє на сторінках проєкту «Fix.you.pics» у соцмережах Facebook та Instagram. На сьогодні колоризовані фото в обробці Тетяни Терехової ілюструють книжки, використовуються в кінострічках, прикрашають сторінки новинних каналів і блогів, а також розміщені на сайті Верховної Ради України. У доробку реставраторки – колоризовані світлини понад 100 відомих українців та українок.

«У професії реставрації фото я вже більше двадцяти років. Ідея відновлювати фото відомих українців виникла давно, але я не наважувалася її втілити, бо вважала що це нікому не буде цікаво, – зізнається Тетяна Терехова. – Ходила з цим довго і десь глибоко в нетрях комп’ютера в мене зберігалася дуже гарна фотографія юної Лесі Українки – у вишитій сорочці й віночку, яку я мріяла колись, коли матиму натхнення, зробити кольоровою. Та в якийсь момент я вирішила, що це має бути цікаво в першу чергу мені. Тож першими “кольоровими” українцями в моїй історії стали Микола Леонтович, Марія Примаченко і Леся Українка».

Тепер нам здається, ніби робота з українською класикою була актуальною завжди. Сьогодні ми можемо говорити про сучасні пісні на слова українських поетів і поеток, письменник Мартин Якуб створює портрети представників і представниць покоління «розстріляного Відродження» за допомогою штучного інтелекту, гурт «МУР» презентує рок-оперу за мотивами життя й віршів мешканців харківського будинку «Слово», який бурхливо обговорюють у соцмережах (зокрема й тому, що автори альбому «Ти (романтика) забули вказати, що рясно зацитували діалоги та сцени з ігрового фільму «Будинок “Слово”» режисера Тараса Томенка). Однак до великої війни ці теми великою мірою цікавили обмежене коло осіб, ентузіастів своєї справи, дослідників та освітян.

«Важливість свого проєкту я не відразу усвідомила. Спочатку це був процес, який тішив мене як мисткиню: мені було цікаво, як виглядає Іван Франко, Леся Українка, Олена Пчілка та інші відомі українці й українки в кольорі. У багатьох видатних класиків залишилося достатньо багато фото, з якими я б дуже хотіла попрацювати як реставраторка, – розповідає Тетяна. – І коли я вирішила поєднувати на своїй сторінці не тільки колоризовані фото, але й цікаву інформацію про цих людей, то отримала шалений фідбек, зацікавленість і залученість підписників. І першими вдячними відгуками ділилися саме вчителі, викладачі вузів, працівники музеїв, бібліотек. Мене до глибини душі розчулили презентації для уроків української літератури, фото, які мені надсилали бібліотекарі з виставок на бібліотечних поличках, відгуки музейних працівників».

Роботи Тетяни Терехової використовували для виготовлення листівок, поштових марок, плакатів. Дописи з колоризованими фото поширювали сотні, а деякі тисячі разів, кількість підписників сторінки «Fix.you.pics» почала швидко рости.

«Стало очевидно, що матеріал актуальний, цікавий і пізнавальний. Та що говорити, я сама почала набагато більше цікавитисяь історією та культурою, відкривати нове для себе, закохуватися в Україну, – ділиться мисткиня. – Це дуже надихає працювати далі, адже колоризовані світлини допомагають глибше поглянути на персону, побачити її живою, ближчою. Кольорові фото викликають інтерес читача, разом із текстом складають яскраву картинку, доповнюють портрет новими фарбами. Поєднуючи цікавий текст із візуальним матеріалом, на мою думку, легше залучити юних читачів до вивчення літератури, історії. Створення колоризованих фото – творчий процес, що висвітлює історичні та культурні моменти, розкриваючи нові грані навіть всім відомих діячів і діячок».

Зокрема, для «розфарбовування» старих фото Тетяна Терехова мусить зануритися в історичний матеріал, з’ясувати деталі та нюанси одягу та інтер’єру на світлинах. Особливий виклик – колоризація українського вишитого одягу. Ось де має нагоду проявитися творчість та освітній потенціал цієї роботи у всій силі, адже не завжди в музеях можна побачити збережені зразки одягу видатних діячів та діячок.

Інколи спроба «розфарбувати» одяг класиків нагадує детективне розслідування. «Коли я задумала серію колоризацій, що присвячувалися родині Косачів, я стала вивчати ближче матеріали, що були в доступі в інтернеті – публікації тематичних сторінок музеїв, статті інтернет-видань. В одній зі статей знайшла фото рукавів сорочки, яку бачила на Лесі, – розповідає реставраторка. – Не сорочки, а саме рукавів. Хтозна, чому до нас дійшли тільки рукави, але я була безмежно рада, що цей цінний артефакт зберігся! Я розгледіла саме цю вишивку на одній із фотографій Лесі. Це відчуття ні з чим не зрівняти – коли ти ніби складаєш пазл, відновлюєш старе фото, зберігаючи максимальну точність до оригіналу. Адже навіть такі деталі, як рукави сорочки, можуть слугувати взірцем та орієнтиром.
Ці старі фото слугують натхненням і для розвитку багатьох сфер нашого життя. Наприклад, відтворені орнаменти з тієї сорочки слугували прототипом до дизайну сорочки від “ZETA atelier”. А якось мені написала майстриня прикрас Людмила Бурак, показала фото Лесиної силянки, прикраси, яку всі раніше робили чорно-білою. Побачивши мою колоризацію, вона надихнулася й відтворила вже за кольоровою світлиною силянку Лесі в кольорі. Це надзвичайно надихає! Тому в моєму бюджеті завжди є стаття витрат на різні книги про український одяг, прикраси, побут».

Водночас дуже важливо, наголошує Тетяна Терехова, співпрацювати з музеями, які зберігають пам’ять про наших класиків. Не завжди у вільному доступі можна знайти якісне фото для обробки. Тут у пригоді стають активні музейники та музейниці, до яких реставраторка сміливо йде у приватні повідомлення, об попросити те чи інше оцифроване фото. Адже й самі музеї першими використовують роботи Тетяни у своїх соцмережах.

Тетяна також розповіла, що до її робіт нерідко ставляться так, ніби це «безплатний контент», адже він «є в інтернеті». А отже, мовляв, можна просто позичати фото й не зазначати авторства. Чи так це? Адже з одного боку, самі фото часто вже стали суспільним надбанням. Проте колоризація, обробка фото – ні.

Реставраторка каже, що вона створює свої роботи саме для того, щоб ними користуватися. Тож вона щиро заохочує ділитися кольоризованими світлинами, використовувати їх під час уроків та інших освітніх активностей. Однак не в комерційних цілях і – зберігаючи автограф-логотип авторки реставрації.

«Якщо фото використовують і підписують мене як авторку колоризації, це повага до мене і моєї роботи в першу чергу, – зазначає Тетяна. – У світі існують закони, і колоризація світлин набуває таких самих авторських прав при створенні, як і будь-який інший твір – текст, музика, живопис тощо. Усі статті, якими я доповнюю дописи з колоризованими фотографіями, я передруковую зі всіма посиланнями на джерела та авторів».

Отож, і БараБука своєю чергою закликає, цитуючи або й інакше використовуючи чиїсь роботи у своїй творчості, не забувати ставити покликання. Адже відсутність покликання – це плагіат, хай які благородні причини керують нами при створенні або поширенні продукту.

Усі світлини – зі сторінки «Fix.you.pics».

Будьмо відверті: не всі розуміють і сприймають поезію. Тим паче у школі. Тим паче тоді, коли емоції та почуття, в ній описані, не завжди відгукуються твоєму досвіду і віку. Цей трепетний час, коли вже виросли з дитячих віршиків і пісеньок, але ще шукаєте своїх текстів.

Цей матеріал має подвійного адресата. З одного боку, ми б хотіли, щоб він був шпаргалкою для вчителів, які шукають доріжок, якими б шкільна класика могла пройти в серця учнів та учениць. З другого боку, ми б хотіли, щоб ця сама поезія, по-новому зазвучавши у сучасних (або й ні) виконавців, зворушила серця старшокласників, які мусять вивчати її школі. Інколи поетичні рядки легше лягають на душу, якщо їх простелиш музикою. Тим паче, в багатьох віршах ідеться про любов, яка саме прокидається в юних серцях.

Отож, БараБука підготувала добірку пісень на слова українських класичних і сучасних (які, втім, також уже певною мірою класики) поетів – на кожен день лютого, наш «адвент» для очікування весни.

---

1 лютого

---

Нрав і права – Сергій Жадан і Юрій Гуржи

Слова: Григорій Сковорода

Почнімо хронологічно – з Григорія Сковороди, якому не так давно відгриміло 300 років із дня народження. Однак він і досі актуальний, і в цьому можна переконатися, послухавши реггі-альбом «Skovorodance» Сергія Жадана і Юрія Гуржи (запам’ятайте цей тандем), записаний за сприяння Харківського ЛітМузею.

Проєкт SKOVORODANCE – «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди в переспівах Сергія Жадана на реґі-ритми від музиканта Юрія Гуржи. Радість і кураж філософії Сковороди передані через сучасні музичні інтерпретації.

До альбому увійшло 12 пісень. Загалом над альбомом працювали понад 35 музикантів. У треці «Нрав і права», скажімо, можна почути спів Ірени Карпи.

---

2 лютого

---

Знаєш – Віталій Козловський

Слова: Іван Франко

Не знаю, як у вас, а «Чому являєшся мені у сні» Івана Франка в мене це був один із улюблених віршів зі шкільної програми. І коли багато років тому поп-співак Віталій Козловський заспівав «Чому являєшся мені у сні», я миттю записала цю пісню у свої улюблені. Мотив приємний і легко запам’ятовується. Ну ж бо, ви ж також наспівуєте зараз «Хоч знаєш, знаєш, знаєш, добре знаєш…»?

Тепер цей вірш Франка вивчають у 10 класі – якраз у ту ніжну пору, коли серце вже впускає в себе паростки кохання.

---

3 лютого

---

Човен – Один в каное

Слова: Іван Франко

А ось чи вивчали ми у школі вірш «Човен» Івана Франка, я не пригадую. Зате нині це також – один із моїх улюблених текстів Франка. 

---

4 лютого

---

Я п’ю цей вечір до кінця – Крихітка

Слова: Віктор Неборак

Першим цей вірш Віктора Неборака поклав на музику Місько Барбара та «Мертвий півень». Однак як інакше він звучить у виконанні Саші Кольцової з гурту «Крихітка»!

---

5 лютого

---

Тінь. День. Сум – Гич Оркестр

Слова: Володимир Сосюра

Тільки прислухайтеся до ритмомелодики цього вірша Володимира Сосюри:

синій, синій, синій…

Тінь… день… сум…

Це листи осінні

на твою красу.

---

6 лютого

---

Любіть Україну – Гич Оркестр

Слова: Володимир Сосюра

У цій композиції «ГИЧ оркестру» поєднується оригінальний вірш Володимира Сосюри та постмодерна іронія Олександра Ірванця, який закликав свого часу «любити Оклахому».

---

7 лютого

---

Не моя – Kozak System

Слова: Василь Симоненко + Сашко Положинський

Любовна лірика Василя Симоненка, доповнена рядками Сашка Положинського, чудово лягла на драматичну мелодію гурту «Kozak System».

---

8 лютого

---

Очима – ROXOLANA

Слова: Ліна Костенко

Цей вірш Ліни Костенко – про прощання і, звісно, про любов. А також – про те, як поезія допомагає нам промовити те, що не було промовлено вголос: «несказане лишилось несказанним». Ось тільки у виконанні співачки Роксолани пісня позбулася туги й набула легкості – і такі прощання теж бувають.

---

9 лютого

---

Білий рояль – Соломія Чубай

Слова: Микола Вінграновський

У 2019 році Соломія Чубай випустила альбом «POETY. Діалог поколінь», а за два роки – другий альбом у цій серії «POETY 2». До цих альбомів ввійшло загалом 20 текстів українських поетів і поеток, як сучасників, так і вже класиків – дисидентів, вісімдесятників, модерністів і постмодерністів.

---

10 лютого

---

Осіннє небо – Соломія Чубай

Слова: Грицько Чубай

---

11 лютого

---

Папіроси – Dakh Daughters

Слова: Михайль Семенко

Обережно: ліричний герой Михайля Семенка у вірші «Папіроси»… курить папіроси! Цей вірш Михайля Семенка подаємо у виконанні аж трьох виконавців: послухайте, які різні й цікаві інтерпретації одного й того ж вірша.

Смутний – Alexjazz

Місько Барбара, Юрій Єфремов – Папіроси

---

12 лютого

---

О, панно Інно! – Dakh Daughters

Слова: Павло Тичина

Можна безкінечно співати пісні на тексти Павла Тичини, особливо з альбому, тобто збірки «Сонячні кларнети» – і як по-різному вони звучать!

---

13 лютого

---

Ви знаєте, як липа шелестить – Пиріг і батіг

Слова: Павло Тичина

Гаї шумлять – Пиріг і батіг

Слова: Павло Тичина

Іще два вірші Павла Тичини з «Сонячних кларнетів».

---

14 лютого

---

Коли до губ твоїх – Плач Єремії

Слова: Григорій Чубай

У цьому вірші Грицька Чубая – одна з найчарівніших метафор, які мені колись траплялися: «чорний птах повік твоїх».

---

15 лютого

---

Інший – Соломія Чубай

Слова: Юрій Іздрик

Здається, останні роки ми дуже добре затямили, наскільки для нас важливо триматися своїх людей. Ось як у вірші Іздрика:

людина сама нічого не може

людині завжди потрібен інший

на кого можна себе помножити

для кого варто писати вірші

з ким можна разом долати відчай

чи радість ділити не ризикуючи

хто може в будь-яку мить засвідчити

що ти – реальний що ти – існуєш

---

16 лютого

---

Із янголом на плечі – Марія Бурмака

Слова: Іван Малкович

Цей вірш Івана Малковича, достоту як і про «крихітну свічечку букви ї» багато хто знає напам’ять. А в цій композиції Марії Бурмаки він – і тривожна колискова, і різдвяна молитва.

---

17 лютого

---

Слухай але мовчи – ShokolaD

Слова: Сергій Жадан

Сергій Жадан – один із новітніх живих класиків, у цьому немає сумніву. Навіть діти тепер знають окремі слова його пісень (попри те, що більшість із них містить далеко недитячу лексику). Ніжні й мелодійні поезії Сергія Жадана співало багато виконавців. ось як звучить вірш Жадана у виконанні етно-фольк гурту «ShokolaD».

---

18 лютого

---

Пливи, рибо, пливи – Колір

Слова: Сергій Жадан

Сергій Жадан подарував нам багато цитат, але одна з найбільш улюблених – про любов із вірша «Пливи, рибо, пливи». Ось вона:

Любов варта всього –

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

Цей вірш – також у виконанні Соломії Чубай для проєкту «POETY. Діалог поколінь»:

---

19 лютого

---

Тичина. Кларнети – Сергій Жадан і Юрій Гуржи

Слова: Павло Тичина

Пам’ятаєте, ми просили запам’ятати дует Жадана і Гуржи? У 2021 році Мистецький арсенал презентував музичний альбом «ФОКСТРОТИ». Це – експериментальний side-project Літературної Лабораторії в межах проєкту про український футуризм «Футуромарення», кураторка – Оксана Щур.

Альбом складаються із 10 треків та анімації, тут використано тексти та фонограми записів Миколи Бажана, Михайля Семенка, Гео Шкурупія, Павла Тичини, Олекси Влизька, Філіппо Томмазо Марінетті, Володимира Сосюри, Раїси Троянкер, Наталі Ужвій, Леоніда Первомайського, Сергія Жадана та інших.

---

20 лютого

---

Ми помрем не в Парижі – Мертвий Півень та Саша Кольцова 

Слова: Наталка Білоцерківець

---

21 лютого

---

Я помру від застуди – Христина Соловій

Слова: Сергій Жадан

Ще один кавер на пісню «Мертвого півня», виконаний у пам’ять про Міська Барбару, що помер у 2021 році.

---

22 лютого

---

Сірники – Alexjazz

Слова: Михайло Драй-Хмара

За основу пісні взято вірш Михайла Драй-Хмари «Сірники». Це один із останніх віршів поета, який він написав у листі своїй дружині та доньці з концтабору ГУЛАГу на Колимі в 1937. В 1939 був розстріляний совєтською владою.

---

23 лютого

---

Госпітальєрко – Місько Барбара та Юрко Єфремов

Слова: Сергій Жадан

Цей вірш Сергія Жадана, написаний у 2017 році, нагадує нам про те, що війна триває значно довше, ніж два роки. У 2021 році ця пісня на слова Жадана ввійшла до альбому «13 пісень про любов» Міська Барбари та Юрія Єфремова. Пізніше її переспівали сестри Тельнюк.

---

24 лютого

---

Враже – Енжі Крейда

Слова: Людмила Горова

Вірш «Сію тобі в очі» Людмили Горової розійшовся соцмережами в перші місяці повномасштабного вторгнення, як закляття. Тепер це вже – новітня класика. А це – перше втілення цього вірша в пісні. І в нього за рік – 21 млн переглядів офіційного кліпу на YouTube.

---

25 лютого

---

Леся – Круть

Слова: Леся Українка

До дня народження Лесі Українки – один із найвідоміших її віршів у виконанні Круть.

---

26 лютого

---

Плющ – Бумбокс

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти – Соломія Чубай 

Слова: Леся Українка

А втім, ми маємо ще два виконання «Плюща», якими не можемо не поділитися. Одне – від Андрія Хливнюка, друге – від Соломії Чубай зі вже знайомого альбому «POETY. Діалог поколінь».

---

27 лютого

---

Ти втретє цього літа зацвітеш – Плач Єремії

Слова: Тарас Чубай

---

28 лютого

---

Їй 15 – Лінія Маннергейма 

Слова: Сергій Жадан

Ця пісня стала «саундтреком» до книжки Насті Мельниченко «Мій дім – війна», що ввійшла до посібника «Живі письменники. Як говорити з дітьми про війну та мир», а також отримала відзнаку Топу БараБуки 2023 у категорії «Юнацька книжка року».

---

29 лютого

---

Жовтий скотч – Yurcash

Слова: Максим Кривцов

Автор вірша «Жовтий скотч», поет і військовий Максим Кривцов загинув на війні 7 січня цього року. За кілька тижнів до того вийшла його дебютна збірка віршів «Вірші з бійниці». «Тільки якщо я загину на цій війні, я стану класиком», – пожартував Максим Кривцов у листуванні з одним із друзів літнього вечора торік. 

«Жовтий скотч» поклав на музику виконавець Юркеш, вона прозвучала як саундтрек до фільму «Наші котики»:

Весь світ у ранах – я візьму тей жовтий скотч

Я знаю, тут у поміч – лише жовтий скотч

Так вабить декольте цієї дивної весни

Ми всі пішли на Схід, бо хто, якщо не ми

Ми ставимо цей вірш і цю пісню в самий кінець лютого – з надією, що ніхто з наших поетів і поетес більше не стане класиком такою ціною.

Чільне зображення: колар Гриці Ерде до проєкту «Фокстроти», Мистецький Арсенал

PS: у коментарях до допису про цей список мені допомогли доукомплектувати «Співати класику» поуплярними піснями. Наприклад, у 2023 році співак Артем Пивоваров у колаборації з іншими артист(к)ами створив проєкт «Твої вірші, мої ноти», де поклав на ноти слова українських поетів та поеток – Тараса Шевченка, Івана Франка, Ліни Костенко, Лесі Українки, Павла Тичини, Василя Симоненка, Михайля Семенка, Григорія Чупринки, Пантелеймона Куліша, Богдана-Ігоря Антонича, Гео Шкурупія, Миколи Вінграновського та інших.

А вже в лютому співачка Дана Заюшкіна («Vivienne Mort») представила розірви-душу композицію на слова Максима Кривцова «Не ходи ти тут, не ходи».

І, сподіваючись, що цей список буде ширитися не один рік, додаю також одну зі своїх улюблених колядок – на слова Богдана-Ігоря Антонича (цикл «Різдво» і «Коляда»), із яким у мене пов’язані дуже ніжні спогади зі студентської аудиторії – у виконанні Христини Соловій. Музику створив Василь Жданкін.

Хто з нас у дитинстві не грався в детективів? Нас оточували загадки, таємничі зникнення й підозрілі персонажі – і все це ми намагалися розгадати в найбільш чудернацький спосіб. Діти залишаються дітьми навіть тоді, коли вони народилися й виросли під час війни. Тож сучасні 3-класники, так само, як і їхні батьки, теж із задоволенням бавляться в детективів.

Трійко (плюс один) третьокласників із криворізької школи, виїхавши після початку повномасштабної війни з рідного міста до Ужгорода, створили власну детективну агенцію, назвавши її за першими літерами своїх імен. Соня, Марійка й Андрій – детективна агенція «САМ». Також у них є друг Ілля, із яким діти підтримують зв’язок дистанційно, адже він опинився за кордоном, у Польщі. І це – добрий приклад того, як обмінюватися досвідом і зберігати дружбу попри кілометри.

«Із мішків з одягом діти влаштували на вході до школи блокпост, щоб не пускати досередини чужих. Простісінько як у справжніх військових. Впускали тільки тих, хто знав пароль – “паляниця”. Бо лише українці вимовляють це слово правильно»

Перед нами – чотири «неправильні» справи. «Неправильні», оскільки не надто небезпечні, не достатньо серйозні й невідомо, чи й справи взагалі. Спочатку юні детективки й детектив беруться до справ без ентузіазму: адже вони щойно покинули свої домівки, тікаючи від війни. У когось, як у Соні, батьки пішли в ЗСУ, у когось, як Марійки, тато залишився вдома, захищати рідний дім, хтось залишився «за старшого» в родині, де є менші діти. Діти та їхні дорослі знаходять прихисток у спортзалі, як і десятки, сотні людей з України у 2022 році: «Отака цікава родина – п’ятеро дітей, двійко мам й одна бабуся. Звісно, з ними мешкало ще кілька десятків людей. А це було водночас і незручно, і… цікаво. Бо ж за таких умов детективна агенція без роботи не залишиться!» І справді: тут вам і загадка появи неймовірної кількості безплатної їжі, і зниклий перстень (а також наклейки), і невідь-звідки-взялися окуляри, і пошуки хлопчика з Маріуполя.

«Детективна агенція “САМ” в Ужгороді» – один із найбільш оптимістичних і життєствердних текстів про перші місяці повномасштабної війни у списку посібника #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну. Привертає увагу непереможний оптимізм, із яким показано події в цій книжці. Я б хотіла, щоб поруч із кожною дитиною в ці часи була така «бабуся Валя», яка є в Соні. Ось, наприклад, як бабуся Валя реагує на необхідність оселитися у спортзалі з кількома десятками чужих людей:

«– Я живу в триповерховій будівлі в самісінькому центрі стародавнього міста! – раділа бабуся Валя.

– Тобто в шкільній спортзалі, – сумно виправила її мама Настя. – Ми тепер – вимушені переселенці. І замість цілої квартири у вас лише матрац, постелений просто на підлозі.

– Я завжди мріяла мати велику кімнату, – пожартувала бабуся».

Уміти подивитися на обставини під іншим кутом – дуже важлива суперсила, і гарно, коли її демонструють важливі дорослі – якщо не в житті, то принаймні у книжці.

Ольга Куждіна порушує не одну важливу тему. Зокрема, діти долучаються до волонтерського руху й на своєму прикладі розуміють, наскільки важливою є спільна справа і яким значущим є кожен внесок у Перемогу.

«– Сонько, а ти що скажеш? Будеш із нами волонтерити? Чи якось-какось не хочеться?

– Я хочу на фронт. Воювати з ворогами.

– Так тут і є фронт, бо ми це робимо задля нашої перемоги над окупантами, – серйозно зауважила Іванка. – Ми воюємо з потужним ворогом – голодом».

Авжеж, ми всі розуміємо, що фронт у нас – один, і що це – недитяча справа. Але діти (й особливо підлітки) часто відчувають безсилля в цій війні. Усі рішення за них приймають дорослі, відсторонюючи дітей від купи важливих речей. Долучитися у межах своїх можливостей і віку до спільної справи – важливо для дітей. Готувати й роздавати їжу, плести сітки, брати участь у благодійних ярмарках і зборах на військо, воювати в «інформаційній війні» – це все посильні внески для дітей, які відчувають поклик щось робити, аби тільки не стояти осторонь. 

Ми часто чуємо, що історія має властивість повторюватися. Те, що відбувалося колись, може в іншому вигляді повторитися знову, навіть якщо минуло понад дві тисячі років. Яким чином події, що відбувалися в Ольвії за три сотні років до нашої ери, можуть відгукуватися нам у нашім нинішнім переживанні війни? Про це я міркувала, читаючи повість Олексія Гедеонова «Ольвія. Зима змін».

«А нині прийшов Зопіріон – відібрати моє життя: нинішнє, пройдешнє та майбутнє.
Моє життя і багатьох інших. Так завжди чинить війна неправедна. Вона ж бо ненаситна»

Олексій Гедеонов узяв за відправну точку сюжету облогу Ольвії у 331 р. до н.е., коли військо Зопіріона (одного з полководців Александра Македонського) впродовж року штурмувало місто. Відтак на допомогу грекам Ольвії прийшли союзники – скіфи, а македонське військо було розбите. Це все ми бачимо очима підлітка Алкіона, мешканця Ольвії, сироти, якого дражнять «котячим сином». Оповідач повісті – неквапливий, плин речей радше повільний, як і притаманно минулим часам. Алкіон пояснює багато речей, що корисно з погляду сучасних читачів. Але найцінніше для нас те, що поміж усім Алкіон – це і підліток того часу, який потерпає від булінгу через своє походження, який таємно закоханий у дівчину і боїться відкрити їй серце, який понад усе хоче визнання і проявлення у світі. Хлопчина працює служкою при храмі Феба, має «лікарську» практику (що знадобиться під час війни, у допомозі пораненим), виконує дрібні «кур’єрські» доручення (тут, зокрема, сучасних читачів і читачок потішить спосіб доставлення швидких повідомлень від однієї особи до іншої). Алкіон швидко бігає, і саме ця його здібність згодом приносить перемогу мешканцям «щасливого» міста (адже Ольвія з грецької значить «щаслива»). Хоча, якби містяни не об’єднали зусилля для оборони, усе могло б статися геть інакше.

Значна часова віддаленість подій дозволяє нам у безпечному просторі проговорити з підлітками тему війни й зокрема облоги міста. Чим відрізняється облога дві тисячі років тому й тепер? Як захищалися ольвіополіти і як захищалися мешканці Маріуполя? Чому люди не роблять висновків із уроків історії, адже жорстокість щодо цивільних була властива й давнім македонянам? Яку роль у перебігу війни відіграють союзники? Звідки ми знаємо, що відбулося на територіях Причорномор’я так багато століть тому? І чи може бути таке, що нащадки тих, хто штурмував Ольвію, мають свою «версію» цих подій?

Історія справді має звичку повторюватися, і щоб не повторювати минулих помилок, слід добре її знати. Одним із найбільш приємних способів засвоєння історичного матеріалу у всі часи був сторітелінг – оповідання через історії. Від Гомера й до Гедеонова – ми знову і знову переповідаємо історії про мир і війну, про велику людяність і нелюдську жорстокість. Не біймося обговорювати ці теми з підлітками, зрештою, ми всі тепер живемо в історичну добу, тож є велика імовірність того, що колись про них, як і про Алкіона, напишуть нові народні співці.

Більше книжок на цю тему – за хештегом #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну:

Терапія читанням: як говорити з дітьми про війну

Як говорити з дітьми про війну: список книжок українською

Як говорити з дітьми про війну засобами літератури?