All posts by Ольга Купріян

Сер Шерлок і Леся Холмс

Один із найдієвіших методів приманити читача-підлітка до книжки – вручити йому чи їй цікавий детектив. Саме тому від розвитку цього жанру залежить доля чи не всієї дитячої та підліткової літератури. Адже як воно зазвичай буває? Береш, втягуєшся, а далі незчулася – як пів дня пройшло, а книжку дочитано. І добре, якщо це ціла детективна серія, як обіцяє «Розбишацький детектив» Діани Мельникової. Адже щойно у дитячій редакції видавництва «Наш формат» вийшла друга* частина цієї пригодницької саги – «Справа брата-незнайомця».

«– Ми розкрили справу, – з порога заявила я. – Але заарештувати злочинця не можемо, ми не поліцейські. Тож діло за вами, Євгене Михайловичу».

Головні герої повісті – незмінні Сергій Василевський, він же Сер, і Леся Дика, вона ж розповідачка. Після тріумфу зі справою зниклого княжого меча, яку діти мимоволі розкрили в першій частині «Розбишацького детектива», до Сера й Лесі добралася заслужена слава юних детективів. Тепер справи самі «йдуть» до них у руки: новий знайомий Кирило звертається до підлітків із проханням з’ясувати, чи його нововіднайдений старший брат справді є тим, за кого себе видає? А чи він прикидається, щоб пограбувати родину Кирила?

Цю інтригу авторка повісті Діана Мельникова майстерно втримує до самого фіналу, щоразу підкидаючи нові й нові «за» й «проти» тієї чи іншої версії. Паралельно з розслідуванням підлітків поліція розшукує злодія, що вкрав діамантовий перстень Кирилової мами. Можливо, ці справи пов’язані? Однак розумакам-детективам дорослі весь час вставляють палиці в колеса: то вчитися змушують, то тренуватися, то музикувати, а то й відмовляються допомагати їм із перевіркою версій!

Якщо в першій частині серії герої Мельникової вляпуються у справу цілком випадково, розслідують її також переважно волею щасливого збігу обставин, то у другій книжці йдеться про реальні проблеми. Дорослі не раз попереджають Сера і Лесю про те, що це надто небезпечно. Адже невідомо, на що здатен злочинець, щоб залишитися в тіні.

Важливої глибини додає тема психологічних переживань загубленого хлопця – «брата-незнайомця» Кирила. Тараса ми бачимо лише через призму сприйняття Лесі, яка проявляє чутливість та емпатію щодо незнайомого їй парубка. Як це – бути не улюбленою дитиною в родині? Як це – загубитися в незнайомій країні й кілька років пробути в горах, не маючи з ким поговорити? Як це – коли тобі весь час не довіряють? Про це все завдяки Лесі замислюється й читач.

Наостанок маленький комплімент образу класної керівниці детективів-розбишак. Іронічні коментарі Вікторії Андріївни – окрема насолода. Припущу, що це можуть бути реальні репліки з розмов зі школярами, оскільки цю тему Діана Мельникова дуже добре знає, працюючи вчителькою української мови та літератури у школі. Висловлю побажання: у третій частині розбишацьких пригод дайте більше тексту Вікторії Андріївни!

* Перша книжка серії «Розбишацький детектив» (Справа про княжий меч) вийшла друком у «Фонтані казок» 2017 року.

Додали мапу України, прибрали привид Леніна: як адаптують перекладні видання для дітей

Пам’ятаєте ті часи, коли ми всі гуртом цитували українські переклади популярних мультфільмів? Зали кінотеатрів вибухали від реготу, коли в американському мультику «Тачки» проскочив комбайн «Валєра» (знахідка перекладача Олекси Негребецького). Чимало таких знахідок трапляється читачам і в українських перекладах дитячих, підліткових і дорослих книжок. Отак, кіт із «Гаррі Поттера» завдяки перекладачеві Віктору Морозову став Криволапиком, а Геґрід заговорив, як карпатський вуйко.

Вдала адаптація непомітна для стороннього ока. Ми часто не помічаємо, коли змінюються назви величин або подаються адаптовані назви тварин (як-от усталене в українській мові «сіра мишка» в перекладі Морозова «Ґруффала» там, де в оригіналі little brown mouse, а на ілюстраціях – мишка коричневого кольору). Натомість, вдалі перекладацькі знахідки наближують іноземний текст до читачів і змушують усміхатися при впізнаванні знайомого.

БараБука розпитала українських видавців та редакторів, які працюють із перекладними виданнями для дітей, які цікаві випадки адаптацій траплялися в їхній роботі і що саме підпадає під потребу адаптації.


1. Доповнення


По-перше, це доповнення, яких не було в оригінальному тексті, однак які з тих чи інших причин вважаються необхідними в перекладному.


«Адаптація у перекладних виданнях може стосуватися різних моментів. Це і доповнення цих видань, примітки з роз’ясненнями, нюанси з актуалізацією тих чи інших фактів, – розповідає Оксана Антонів, редакторка відділу нон-фікшн видань «Видавництва Старого Лева». – Усі зміни погоджуємо з правовласниками – це також злагоджена внутрішня комунікація між учасниками видавничого процесу».

Польські автори Александра та Даніель Мізелінські намалювали карту України спеціально для українського видання книги «Карти», «Видавництво Старого Лева»

Якось видавництву довелося домалювати в популярному атласі польських авторів Александри та Даніеля Мізелінських «Карти» мапу України. У 2013 році «Видавництво Старого Лева» придбало права на це видання, яке на той час було світовим хітом і перевидавалося багатьма мовами. Однак серед 50 великих карт 42 країн із шести континентів не було карти України. Видавництво звернулося до правовласників Wydawnictwo Dwie Siostry із проханням доповнити книжку. «Так, у 2014 році Старий Лев не лише видав “Карти” українською мовою, а й виправив цю очевидну геополітичну несправедливість і спеціально для українського видання замовив у авторів карту України, – зазначає Оксана Антонів. – Автори, базуючись на інформації, яку ми надали, спеціально для нас створили карту України. Ми рекомендували міста, місця-пам’ятки, національні вподобання та інші елементи, які б характеризували Україну серед інших країн на карті світу. Відтоді видавці з інших країн також мають змогу оновлювати своє видання і доповнювати його картою України».

Схожа історія трапилася з книжкою «Атлас Міст» Д. Черрі (іл. Мартіна Гааке). Її українське видання «ВСЛ» доповнили розворотом про Київ.

Катерина Перконос, колишня головна редакторка видавництва «Маміно» розповіла, як уже після виходу двох книжок із серії «Мистецтво мислити» Оскара Бреніф’є видавництво додало до українських видань інструкцію, як читати ці книжки.

Сторінка з енциклопедії «Історія дослідження космосу від сонячного годинника до польоту людини на Марс», видавництво «Artbooks»

«Перші дві книжки (“Хто я?” і “Що добре, а що погано?”) вийшли друком без жодних змін. Запитання автора іноді звучать неоднозначно, іноді трохи дивно, але ми не стали робити їх “зрозумілішими” в українському перекладі, – ділиться Катерина Перконос. – Після виходу двох книжок ми почали отримувати відгуки про те, що батьки не зовсім розуміють, як читати їх із дітьми. У відповідь ми радили найпростіший спосіб роботи з книжкою, з якого пропонує починати сам Оскар на своїх семінарах. І виявилося, що саме цього бракувало українським читачам — покрокової інструкції з користування книжками Бреніф’є! Отримавши її, батьки побачили, як книжка працює, і були задоволені ефектом. Ми все зважили та вирішили додати цю інструкцію в наступні книжки серії. Сформулювали її, погодили з автором та правовласниками — і решта серії вийшла вже з інструкцією».

Сторінка з енциклопедії «Історія життя від великого вибуху до тебе», видавництво «Artbooks»

У видавництві «Artbooks» доповнили перекладну енциклопедію для дошкільнят даними, що актуальні для українських читачів. «Коли працювали над “Енциклопедіями DOCS”, то зверталися за науковою консультацією до співробітників Національного науково-природничого музею НАН України Павла Васильовича Пучкова та Юрія Олексійовича Шевели. Завдяки їхнім підказкам ми додали в книжку “Історія життя від великого вибуху до тебе” інформацію про те, що камені строматоліти, утворені синьо-зеленими водоростями, можна побачити не лише в Акулячій затоці в Австралії, але й в Україні – у Сиваші, що на заході Азовського моря. А в “Історії дослідження космосу від сонячного годинника до польоту людини на Марс” з’явилася згадка про те, що комету Чурюмова-Герасименко у 1969 році відкрили саме українські астрономи», – ділиться Марія Курочкіна, головна редакторка видавництва «Artbooks».


2. Оновлення інформації, виправлення фактологічних помилок і неточностей


По-друге, перекладне видання часом потребує оновлення інформації, оскільки деякі знання або дані можуть застаріти. Сюди ж – виправлення фактологічних помилок та неточностей.


«Коли ми видаємо перекладну книжку, то обов’язково перевіряємо інформацію, яка може застаріти, бути неактуальною, а іноді навіть хибною. Помилятися властиво всім. Навіть іноземним авторам і видавцям», – зазначає Марія Курочкіна.

«Помилки бувають різні: від дрібніших (наприклад, в “Атласі пригод” на розвороті про Гаваї, де розповідається про кокоси й намальовані кокосові дерева, в макеті оригіналу було написано pineapples – тобто «ананаси») до крупніших, – розповідає Жанна Капшук, головна редакторка видавництва «Книголав». – У книжці “100 фактів про космос” ми виправили кілька важливих фактичних помилок (як-от відстань до Андромеди, кількість років роботи марсохода “Опортьюніті”, рік, коли Плутон перестав бути планетою). Також у нас із правовласниками цієї книжки була тривала дискусія щодо історії конструкторів Сергія Корольова та Валентина Глушка. В оригінальному виданні було вказано, що Глушко звинуватив Корольова в державній зраді, і тому того ув’язнили. Насправді ж обидва стали жертвами радянського терору, а Глушка ув’язнили навіть раніше. Все це ми пояснили правовласникам – і нам дозволили переформулювати інформацію, щоб вона була подана без звинувачень і непідтверджених суджень».

Розгортка з посібника «Scratch для дітей. Веселий вступ до програмування», ВСЛ

Буває й таке, що від часу виходу книжки в оригіналі до виходу перекладу (а на це потрібен час) минає рівно стільки часу, щоб видання потребувало дбайливого оновлення інформації. Особливо, якщо йдеться про науково-популярну літературу, в якій стрімко змінюються дані, а найновіші дослідження й технології впливають на результати цих самих досліджень.

Оксана Антонів поділилася історією про «оновлення» книжки М. Марджі «Scratch для дітей. Веселий вступ до програмування»: «Коли книжку тільки перекладали, програма Scratch змінила інтерфейс, отже, вчитися програмувати у 2.0 версії було малоактуально. У співпраці з науковими редакторами зі сфери програмування ми по-суті переписували написання кодів (кілька розділів) до оновленої 3.0 версії Scratch. І зробили це навіть швидше, ніж правовласники, підготувавши оновлену версію книжки для українського читача. Сам процес та кінцевий результат погоджувався на всіх етапах із власниками прав. Всі учасники процесу були зацікавлені в такій адаптації».

Працюючи з другим виданням посібника «80 хитромудрих запитань…», редакція «Книголава» за допомогою наукових консультантів оновила застарілі наукові дані: скажімо, в оригінальному тексті там було вказано, що черв’яки не можуть дихати під землею з наближенням дощу, а тепер науковці довели, що це не так.

Замість привида Леніна у книжці «Атлас монстрів і привидів» («Книголав») тепер привид Гоголя

Окремої уваги заслуговують ідеологічні моменти, які можуть бути вкрай гострими й важливими для читачів перекладної книжки. Як бути з цими фрагментами? Зберігати їх, роблячи примітки, чи адаптовувати? Очевидячки, кожна редакція вирішує ці питання на свій розсуд.

Жанна Капшук розповіла, що у книжці «100 фактів про історію» була ціла сторінка, присвячена Леніну. «Його описували як героя революції, тіло якого лежить у Мавзолеї. Також там повідомлялося, що до того там лежав Сталін, але через те, що він був “грубим правителем”, його звідти прибрали, – ділиться головна редакторка «Книголава». – Ми вирішили розкрити цю тему правдивіше й написати про декомунізацію, залишивши всю візуальну частину. З правовласниками ми це довго затверджували, бо вони не могли зрозуміти важливості таких пояснень, ніби думаючи, що Ленін – це якийсь просто прикольний персонаж для дітей в Україні. Проте адаптацію нам погодили».

«Атлас пригод» із розгорткою про Київ замість московського метро, «Книголав»

Вдруге Ленін трапився «Книголаву» в дитячій книжці «Атлас монстрів і привидів»: «У розділі про привидів була історія про привид Леніна – ми попросили замінити його, й “перетворили” привид Леніна на привид Миколи Гоголя, розповівши в цій історії про видатного письменника», – зазначають у видавництві.

У книжці «Атлас пригод» цьому ж видавництву довелося «пожертвувати» розворотом про московське метро на користь Києва, оскільки столиці України в оригінальному виданні не було. Проте у виданні мусить бути певна кількість сторінок, тож додати ілюстрацію дозволили, тільки забравши один із розворотів. «Зважаючи на російсько-українську війну, ми вважаємо доречнішим розповідати дітям про українські місця, а не про російські», – пояснює позицію видавництва Жанна Капшук.


3. Наближення іноземних реалій до читача


По-третє, адаптації впроваджують, щоб наблизити текст перекладної книжки до читача, який живе в інших реаліях. Зазвичай це – найчастіший привід змінювати щось у перекладних книжках для дітей і підлітків.


«Видавництва й редакційні ради існують для того, щоб пропускати через сито досвіду кожну книжку у прагненні підготувати її так, щоб вона була максимально корисною для читачів, – пояснює Олена Рибка, провідна редакторка видавництва «Vivat». – Коли ж у фокусі перекладні пізнавальні книжки, то насамперед звертаємо увагу, наскільки реалії, описані в ній, збігаються з українськими, наскільки вони адаптивні й наскільки зрозумілі нашій аудиторії».

Книжки, над якими працюють у видавництві «Віват»

Скажімо, для роботи над книжкою Кортні Макавінти й Андреа Вандер Плюм під робочою назвою «Повага: як діяти, коли зазіхають на твій особистий простір» (переклад Дарини Березіної) видавництво «Vivat» запросило коментарі від Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» і української «Поваги» – кампанії проти сексизму в медіа і політиці. «Це дає можливість не просто показати українським дівчатам, до кого звертаються в Америці, якщо їх силують до небажаного сексу, якщо умовляють викурити цигарку або ж просто не чують благань про допомогу, а й дати інформацію про дієвий інструментарій, доступний в Україні, додати (це окремо буде виділено у верстці примітками й врізками) покликання на українське законодавство, – розповідає Олена Рибка. – Тож тут ідеться радше про доповнення й адаптацію розділу “Корисна інформація”, що міститиме посилання на сайти й назви книжок, які може прочитати український читач».

Так само у «Віваті» працювали із книжкою «Зробіть з дитини фінансового генія!» Бет Коблінер, адже банківський інструментарій, який використовується у США, не є релевантним для України. Тож на етапі перекладу видавництво звернулося до фахівців, щоб підібрати аналогічний або дотичний до наведеного американського інструментарій, який можна застосувати і в Україні. За словами Олени Рибки, після цього книжка з усіма коментарями й адаптаціями збільшилась майже на 20%, однак від того тільки виграла.


Актуалізація: коли це доречно, а коли – ні?


Найчастіше під адаптацію потрапляють реалії, які можуть бути незрозумілими та неочевидними для аудиторії книжки. У першу чергу – це ідіоми, фразеологізми, жарти. «У такому випадку ми шукаємо заміну, яка зберігатиме емоційний посил, – каже Марія Курочкіна. – Тут можу згадати серію “Франсуаза Буше представляє”. Наприклад, у “Книжці, яка нарешті пояснить тобі геть усе про батьків” замість “Музею мідій в Бретані” у нас з’явився “Музей залізної руди в Горішніх Плавнях”!».

Фрагмент із книжки Француази Буше «Книжці, яка нарешті пояснить тобі геть усе про батьків», «Артбукс»

«Видавництво Старого Лева» у книжці польської авторки Моніки Утник-Стругала «Коли настає ніч. Що відбувається, коли ми спимо» вирішило змінити дату святкування Івана Купала (дати різняться у Польщі та в Україні), а також додати факти про найглибшу станцію метро в Києві та найвисокогірнішу метеостанцію, що знаходиться поблизу Говерли. «Таких фактів в авторському тексті не було, – каже Оксана Антонів. – І авторка, і видавництво були за такі зміни, адже вони робили видання цікавішим і актуальнішим саме для українського читача».

У художніх книжках часто змінюють імена героїв. Наприклад, улюбленців українських малюків Шустя і Шуню в оригіналі звуть Pip and Posy. «Щось підказує мені, що “Піп і Позі” на наших теренах не були б так популярні», – сміється головна редакторка видавництва «Artbooks».

Фрагмент із книжки «Рік Санти» видавництва «Артбукс» із неадаптованими іменами дітей

Утім, частіше за все перекладачі й видавництво все ж залишають оригінальні імена. «Нещодавно ми випустили книжку “Рік Санти”, в якій не адаптували імена чемних діток у списку Санти. Там лишилися Фльор, Ландер, Астрід та інші імена, популярні в Нідерландах. Багатьох українських дітлахів це засмутило та обурило, про що нам написали батьки. Визнаю, відсутність адаптації у цьому випадку була помилковим рішенням», – зізнається Марія Курочкіна.

Редакція видавництва «Книголав» часто стикається з необхідністю доповнення книжки інформацією, що актуальна для українського суспільства. «Коли ми готуємо українські видання науково-популярних та популярних перекладних видань, то замислюємося не лише про те, як точно передати інформацію, закладену авторами, а й про те, як зробити ці книжки корисними та зрозумілими для наших читачів, – розповідає Жанна Капшук. – Адже кожна країна має свою специфіку в побуті, суспільних зв’язках, законах, традиціях, краєвидах, економіці, політиці тощо. Тож ідеться про перевірку та адаптацію моментів, що стосуються термінології, системи мір, законодавства, корисної інформації, географічних, економічних особливостей тощо».

Фрагменти з книжки «Політика для початківців» видавництва «Книголав»

Отак, у «Книголаві» адаптували дані про транспорт для книжки «Маленькі дослідники: Транспорт», подали актуальні контакти для посібників «Як я дорослішаю. Посібник для хлопців» і «Як я дорослішаю. Посібник для дівчат», а в посібниках «Бізнес для початківців» і «Мої гроші» адаптовували всю економічну термінологію, а також у розділах про податкову систему, пенсійну систему, студентські стипендії, страхування – писали про те, як це працює саме в Україні.

«У книжці “Політика для початківців” ми робили чимало доповнень, – продовжує Жанна Капшук. – У цій книзі описаний широкий іноземний досвід, і нам важливо було в наявному контексті подати для наших читачів інформацію про те, як це відбувається в нас. Наприклад, ми додавали пояснення про нашу виборчу систему, про те, як у нас проходять вибори, про наш досвід війни, про протести й революції (додали інформацію про Майдан 2013 року), у розділ про війну додали повідомлення про анексію Криму».

В оригінальному виданні «Атласу монстрів та привидів» не було розвороту про українських міфічних персонажів («Книголав»)

Деякі книжки у «Книголаві» доповнювали важливою інформацією про Україну та українські реалії на відповідну тему – це відбувалося за умов попереднього обговорення із правовласниками та авторами, дозволу правовласників та авторів та затвердження з правовласниками та авторами фінального вигляду повного макету, включно з доповненнями. Таким чином у книжці «Атлас тварин» з’явився розворот про бобрів як представників української фауни, в «Атласі монстрів та привидів» – розворот про українських міфічних персонажів, у посібнику «Футбол» домалювали зображення Андрія Шевченка у розділі про найвидатніших футболістів тощо.

Утім, такі пропозиції не завжди погоджують правовласники оригінальних видань. Скажімо, у бестселері «Казки на ніч для дівчат-бунтарок» видавництву не дозволили додавати історії про українських жінок, тож обидва томи вийшли без «українського контексту».

Провідна редакторка видавничих проєктів «БараБуки» Юлія Підмогильна пригадує момент, коли їй дуже хотілося переписати текст перекладу: «Кілька років тому редагувала книжку про страви різних країн і регіонів. Про Україну там згадали всього один раз, коли презентували борщ. Англійською фраза звучала досить нейтрально, типу: “Цей суп із буряків, як кажуть, було винайдено в Україні”. Звичайно, мені хотілося, щоб у книжці було менше сумнівів, адже ми ж усі знаємо: “Борщ – наш”, – каже Юлія. – Проте повністю привласнити страву й викривити переклад я не могла. Зрештою українською цей текст зазвучав так: “Рецепт цього гарячого супу з буряків, найімовірніше, було винайдено в Україні, де він вважається національною стравою”. Але як же мені хотілося в тексті зробити борщ стовідсотково українським!»

«Зазвичай мета адаптації – щоб читачі краще зрозуміли текст, – переконана Юлія Підмогильна. – Наприклад, якось я редагувала книжку про виробництво та виготовлення речей, де йшлося про різні підприємства. В українському перекладі прядильна фабрика отримала назву “Нитчук і сини”, ткацький комбінат належав Ткаченкові, а підприємство з виготовлення вапна стало частиною корпорації “Білик і Ко.” У книжці про мистецтво був скульптор Джордж Стоун, який в українському перекладі став Юрієм Каменярем. Також ми адаптували імена – у перекладі з’явилися Миколка, режисер Сашко, кав’ярня “Смаколики від Тараса” й песик Дружок (англійською його звали Фідо – це найпопулярніша собача кличка в США). Звичайно, якби йшлося про художню книжку, таких вольностей не було б. Хоча навіть у художніх текстах промовисті імена можуть не тільки транслітерувати, але й адаптувати».


А як же примітки?


Щоб зробити текст ближчим до читача, перекладачі та редактори також можуть додавати в текст примітки. Через них легше пояснити якісь реалії, гру слів чи розповісти про історичних діячів.

«У випадку з перекладними книжками примітка – універсальна річ, – зазначає Юлія Підмогильна. – Проте трапляються книжки такого формату, що примітки не можна поставити (це, зокрема, ілюстровані книжки чи книжки з нетиповою версткою). Тоді стараємося ввести пояснення в текст або обираємо слово, яке ближче для читачів. Наприклад, в одній книжці йшлося про глетчер. Українською це слово звучатиме так само. Але чи зрозуміють діти, що ж воно таке? Тому ми вжили більш зрозумілий синонім – льодовик. Часом підшуковується аналог, який буде більш впізнаваним. Приміром, героїня пішла в магазин, накупила різних продуктів, зокрема й баночку саго. В Україні ця крупа не дуже відома, тому ми б мали дати примітку (але в тій книжці це було неможливо). Оскільки саго згадувалося в тексті раз і не було сюжетотворчим, ми з перекладачкою замінили його на баночку горошку».

Інколи простий, здавалося б, вислів «із життя» в новому контексті сприймається як неприпустимий. Зокрема, переосмислення старих істин часто стосується народних казок, які тепер широко «переписують» у всьому світі. Скажімо, у книжці «Уроки виживання для принцес», що вийшла у «Книголаві», у казці про Русалоньку був фрагмент, де її мудра бабуся радить онучці начепити на хвіст вісім великих устриць, перш ніж спливати на поверхню. І коли русалонька каже, що вони завдають їй болю, бабуся каже: «Без болю не буде результату» (англ. NO PAIN, NO GAIN). «Ми написали правовласникам, що мораль “No pain, no gain!” у контексті зовнішнього вигляду є некоректною і неактуальною, – зазначає Жанна Капшук. – Це лукізм і ми проти дискримінації за зовнішнім виглядом. Натомість ми переписали цей текст і зробили акцент на тому, що бабуся застерігала її від небезпек земного світу (у казці справді таке є). Правовласники прийняли правку, подякували й навіть написали, що передадуть зауваження в редакцію, аби переписати оригінальний текст».

Переклади книжки «Зірки і макові зернята» Романи Романишин та Андрія Лесіва різними мовами. Серед усіх видань вирізняється французьке. Фото: ВСЛ

Важливо, що не лише в Україні адаптовують перекладні видання, наближаючи реалії до свого читача. Права на тексти українських авторів лише нещодавно почали активно продавати закордон, тож ця практика в нас тільки формується. Оксана Антонів із «Видавництва Старого Лева» розповіла, що французьке видання книжки «Зірки і макові зернята» Романи Романишин та Андрія Лесіва також зазнало змін: видавництво «Rue du Monde» змінило обкладинку й назву книжки, а також переназвали головну героїню (в оригінальному тексті вона Дора, а у французькому перекладі – Майя, адже це дуже популярне ім’я у Франції).

Фрагменти з різних видань «Книжки про соплі» (видавництво «Маміно»)

Адаптації практикують у всьому світі. Отак, працюючи над іспанською «Книжкою про соплі», у видавництві «Маміно» помітили, що в англомовному виданні цієї книжки адаптували кілька сторінок. «Долучаю картинки і пропоную розвагу: вгадати, які – з іспаномовного оригіналу, а які – з англомовного перекладу. Підказка: в українському виданні ми залишили оригінальні ілюстрації» – зазначає Катерина Перконос.

Фрагменти з різних видань «Книжки про соплі» (видавництво «Маміно»)

«Адаптація – це узгоджені всіма сторонами процесу кроки, які спрямовані на краще розуміння і сприйняття тексту його читачами», – вважає Оксана Антонів. «Зрештою, бувало різне: в одному з видавництв в оригінальній книжці про тіло людини було дві ліві ноги – ну от як їх не перемалюєш?» – сміється Олена Рибка. Проте у всіх випадках – наголошує кожна з редакторок – ідеться про узгодження навіть найменших змін із правовласниками. У разі, якщо вони проти адаптацій у перекладі, текст виходить без змін.

Чотири циркачки й вовк

Про Наталію Довгопол, авторку пригодницьких молодіжних ретророманів, я дізналася два роки тому: її «Шпигунки з притулку “Артеміда”» потрапили в короткий список підліткової премії «Навиворіт». Відтак повість «гуляла» від одного короткого списку до іншого, аж доки наприкінці минулого року не виборола перше місце в конкурсі «Еспресо. Вибір читачів». Уже в першій книжці Наталії для young adult помітно фірмові «фішки» письменниці: динаміка, що межує з кінематографічністю, небанальні й справді небезпечні пригоди, що їх авторка описує на історичному тлі, а також – сильні й самодостатні, емансиповані персонажки. Спершу це – шпигунки з різних кінців світу, а вже в новому романі «Мандрівний цирк сріблястої пані» – циркачки, кожна зі своїми таємницями, своїм походженням, усі по-різному сильні, проте однаково незалежні.

«– А що ж то за шапіто, у якому навіть звірів нема? От я був у Києві, Харкові… Там і коні, і дресировані тигри, і пітони… Кажуть, незабаром привезуть слона. А тут…
– Чув, що власниця цирку, фрау Ґріте, затята противниця вистав із тваринами. Вона каже, що це не гуманно, – відповів молодик у зеленому капелюсі й модному картатому піджаку. – Єдина тварина, яка з’являється на арені, це її знаменитий ручний вовк…»

«Мандрівний цирк сріблястої пані» відразу налаштовує читачів на певні очікування. Ми сподіваємося з головою поринути у пригоди, побачити циркове життя зсередини, а магічна обкладинка обіцяє таємничу історію між дівчиною і Вовком. І тут логічно здогадатися, що ця історія матиме й романтичний ухил. У цьому місці мені слід делікатно відступити, оскільки ще бодай слово – і я позбавлю вас насолоди дізнатися, хто є хто в цій історії. Достатньо сказати, що за жанром це суміш міського фентезі та історичного пригодницького роману. Нам однаково цікаво як спостерігати за магічними істотами українського фольклору, які в уяві Наталії Довгопол набувають незвичних рис, так і за місцинами початку ХХ століття, які ретельно змальовує письменниця. Разом із мандрівним цирком ми подорожуємо селами Наддніпрянщини, зупиняємося в готелях Черкас і знімаємо квартиру з «привидом» у самому серці Одеси.

Утім, лишімо за дужками пригодницьку складову роману (повірте, вона вкрай захоплива, однак натякнути на бодай щось, не бовкнувши зайвого, складно) й перейдімо до головного. Усі мешканці цирку, включно з нерозлучною «сріблястою парою» (Ґріте й вовком) – страшенно самотні. Усі вони переконані, що працюють в цирку й живуть у фургончиках на колесах тимчасово, поки не знайдуть свого місця й свого істинного призначення. Однак кожному зрештою доведеться зазирнути всередину себе, щоб зрозуміти: цирк – це більше, ніж робота. Для кожного з них цирк – єдиний дім, а циркачі – єдина можлива сім’я. Це може бути болісне усвідомлення, але це саме та правда, яка дарує прозріння. Терапевтична правда, що дозволяє рухатися далі.

Усі підлеглі «сріблястої пані» фрау Ґріте – по суті бездомні, яких вона підібрала з вулиці. Діти й підлітки зі складним минулим, у яких вона, й сама майже дитина, зуміла розкрити талант: співачка Корнелія, акробатка Пантера і, нарешті, – таємнича Причинна, яку всі вважають божевільною. Дівчинка, що не пам’ятає свого минулого, ба навіть свого імені. Дівчинка з туманними очима, яка, втім, не боїться велетенського вовка й уміє чинити дивовижне.

Героїні Довгопол – складні, цілісні, вільні й неймовірно цікаво прописані. Усі вони шукають себе і своє призначення, і кожна з них знаходить його у свій спосіб. Дівчатам (і вовкові, він тут далеко не другорядний персонаж) співпереживаєш від знайомства до останньої сторінки, з ними хочеться побути довше (тут я висловлю сподівання, що й ця книжка потрапить на пітчинг Одеського кінофестивалю й отримає кіношне втілення). Вони тікають із дому, самостійно заробляють на життя й будуть свої долі так, як хочеться їм самим. Вони викладаються на сцені й отримують насолоду від своєї роботи та реалізації, однак вони не бездоганні, в кожної свої «скелети в шафах» – і від цього їхня значущість для читачів young adult тільки зростає. Але я збрешу, якщо обмежу аудиторію роману тільки «молодими дорослими». Кожен-бо знайде в «цирку» щось своє, по що захоче не раз повернутися.

Страх і сором у маленькому містечку

«Я народилася ще в ті часи, коли міленіум був далеко попереду, і в ньому обов’язково мав бути кінець світу» – такими словами дев’ятикласниця Таня починає розповідь про визначальну подію (чи ряд подій) у своєму житті. Подій, що призвели до великого і тривожного «всі побачать» – падіння й величі, обнулення й заново написаного життя. Не певна, чи це спойлер, адже все це можна «прочитати» з назви повісті: в ній і бажання зійти на п’єдестал, і страх осоромитися на весь світ. Це все притаманно Тані, від імені якої ми й дізнаємося про життя школярок кінця 1990-х у провінційному містечку десь в Україні.

«Є два способи, щоб стало все рівно: або отримати все, або все втратити»

З перших сторінок ми занурюємося в тривогу очікування кінця світу у близькому майбутньому й іронічно описане бажання урвати бодай крихітний шматок теперішнього. Нас оточують дешеві яскраві речі, якими прагне володіти Таня і її однокласниці – кольорові колготи, чоботи з завуженими носаками на шпильках, «Тетріс» і жуйки «Love is», на яких ми вчилися розбиратися в коханні. Інших джерел для навчання любові в нас не було – батьки нерідко мали погані стосунки, шкільна програма демонструвала суцільне страждання, цікавість до тілесності була строго татуйована, а старші подруги намагалися намацувати стежки любові, як уміли. Тож часто-густо в коханні ми були, як сліпі кошенята, як Таня і її подруга Ольга: дивилися на об’єкт захоплення здалеку, зітхали й намагалися інтерпретувати його поведінку собі на користь. Страждали, а тоді знову намагалися виправдати своїх коханих. Ми не знали нічого про секс (бо в наших батьків при Союзі його «не було», та й у незалежній Україні він не відразу з’явився) і про здорові стосунки, ми вчилися на телесеріалах і вкотре страждали, наслідуючи персонажів книжок про романтичне кохання. Зрештою, ми набивали ґулі й ставали цинічними, або ж вчилися жити, як уміли.

Таня, яка розповідає цю історію з висоти свого дорослого досвіду, схоже, навчилася іронічно ставитися до своїх юнацьких переконань. По правді, ця самоіронія, що межує з сарказмом, на початку заважає співпереживати оповідачці. Складно розгледіти в ній драматичну героїню аж до кульмінаційного моменту, де все перевертається з ніг на голову, і Таня нарешті отримує те, чого хотіла від початку.

«Я хочу бути такою, як ви. Щоб так, як вам, було все рівно на всіх, на чужу думку» – каже вона своєму особистому янголові чи демону (про це їй доведеться поміркувати згодом), не питаючи про ціну. Продершись крізь усі нашарування Таниного самозахисту, які приховують її глибоке страждання, її страх перед чужою думкою та осудом, її невпевненість у собі, – починаєш їй співчувати. Тож коли вона зрештою втрачає все – бо саме такою є «ціна», яку доводиться сплатити за байдужість до громадської думки, – відчуваєш, що ти на її боці. Адже ця історія – не лише про Таню кінця 90-х, вона про кожну дівчинку, яку навчили озиратися на інших і не помічати себе: «“Я” – остання літера в алфавіті» – казали нам, «Думай, що люди скажуть!», «Дивись, щоб мені не було за тебе соромно!».

«Усі побачать» – дебютний твір письменниці Яни Блажівської, і, звісно, йому подеколи бракує технічної вправності. Затягнута композиція, картонні персонажі, неправдоподібність одного з ключових героїв, спокусника й «визволителя», невиразність конфлікту – це все простір для росту. Попри те, повість цікава не лише як свідчення реальності часів найсвіжішого зламу століть. Хоча й ця атмосфера тягучості, сірості, невиразності й полювання на «шмаття» зображена досить колоритно, а ілюстрації Андріани Чуніс стильно підкреслюють ту епоху. У всякому разі повість претендує на цікавий зразок янґ едалту – не лише для сучасних підлітків, але й для їхніх дорослих батьків, які виросли напередодні «кінця світу».

Біг, що робить нас щасливими

Історії для дітей бувають різними. Хтось любить фантастичні, хтось – реалістичні. Хтось більше читає про тварин, а хтось – про людей. Хтось любить пускати сльозу, а хтось – сміятися. Хтось обожнює ніжні мрійливі історії, а хтось шукає книжку про себе – непосидючку, який любить бігати. Чудова новина: є така книжка! Написала її бігунка-любителька Олеся Кешеля-Ісак, а проілюструвала Ольга Дегтярьова.

«Я не хочу, щоб ти був посидючим, сину. Я хочу, щоб ти був щасливим. І щоб світ навколо тебе був завжди кольоровим. Як і навколо мене. Бо, зізнаюся тобі теж: я, як і ти, коли біжу, бачу, як світ навколо мене сяє»

«Непосидючка» – це художня історія, в яку доречно вплетені науково-популярні вставки. З них юні читачі й читачки дізнаються, як вибрати кросівки (їх, виявляється, є десятки видів, а в мами головного героя їх «ціла полиця»!), як правильно харчуватися (і що куркума сама по собі не дуже смачна, а у правильно підібраній страві – мням!), якими бувають спортивні годинники, скільки потрібно пити під час бігу, що таке півмарафони і як узагалі відбуваються дитячі спортивні забіги. Наприклад, ви знали, що на всіх дорослих марафонах і пів марафонах є дитячі забіги? Ніби створені спеціально для того, щоб батьки не мусили шукати на цей день няню, а долучалися до дорослого захоплення. А головне – в цьому забігу медальки роздають УСІМ учасникам! Усе це пояснено в доступній для дошкільнят і молодших школярів формі, адже й головний герой «Непосидючки» – хлопчик Теодор – поступово розбирається у цих важливих речах разом із батьками.

Що особливо цінне в історії Тео – те, як захоплена бігом мама вміє передати свою пристрасть синові. Не лицемірячи, що це «корисно», а в той час вибираючи для себе щось геть інше. Мама Тео обожнює біг, для неї це – джерело натхнення й ресурсу. При цьому вона не займається спортом професійно, а бігає заради чистого задоволення. Хлопчик також пробує бігати й зрештою відчуває те саме: «Я… я знаю, що ти хотіла б, аби я був посидючим, слухнянішим і менше бігав. Але я хочу тобі зізнатися: коли я бігаю, мамо… Тільки коли я бігаю… – Тео зупинився. Він не знав, чи говорити далі, чи повірить йому мама А потім на одному подихові сказав: – Тільки коли я бігаю, лише тоді я бачу світ КОЛЬОРОВИМ!». Важливо, що в тата при цьому – інші захоплення, він не бігає разом із усіма, нам не показують ідеалізованої картинки, де вся родина – затяті бігуни.

Ілюстрації Ольги Дегтярьової створюють динаміку й підкреслюють ніжні та зворушливі моменти там, де це потрібно. А які різноманітні відтінки емоцій переповнюють дітей під час забігу! Одні будь-що намагаються перемогти, інші розслаблені, деякі діти напружені або ж зосереджені, а наш Тео аж світиться гордістю і щастям.

Гадаю, ніхто не заперечить, що спорт і фізкультура важливі й потрібні. Однак яка наша головна мета, коли ми займаємося спортом? Невже всі ті, хто ходить у спортзали чи на спортивні майданчики, прагнуть стати чемпіонами? Авжеж, ні. Проте дітей нерідко віддають у спортивні школи, де й досі основна мета – виховати чемпіонів, аж ніяк не насолода від улюбленого заняття. «Непосидючка» дає альтернативу: спорт нам потрібен для задоволення, для того, щоб бути щасливими й бачити світ «кольоровим» (хтозна, що мають на увазі мама й син, коли про це кажуть). Авжеж, Теодор також хоче прибігти першим і перемогти, вийти на п’єдестал чемпіонів, щоб усі ним захоплювалися. Але авторка ставить маленького героя перед непростим вибором: бути переможцем попри все чи підтримати друга? Це дуже цінна можливість обговорити ситуацію: як би вчинила ваша дитина на місці Тео? А як би вчинили ви самі?

Важлива прикінцева нотатка про оформлення. Це перше дитяче видання «Yakaboo Publishing». Книжка цілком упорається з роллю подарункової, оскільки вона великого формату, щедро проілюстрована й надрукована на якісному цупкому картоні. Є закладинка, тож маленькі читачі, які пробують подужати книжку самостійно, не загублять місце, де зупинилися. Окремо додається мапа для найменших непосидючок – на ній можна шукати різні елементи. А головне: на задній обкладинці маленьких читачів чекає сюрприз – золотиста медалька «Непосидючка №1», яку можна видавити просто з обкладинки й повісити на шию!