All posts by Ольга Русіна

Повернення в юність: дорослі книжки, які можуть сподобатися підліткам

Чимало письменників, які писали дорослу літературу, навіть не здогадувалися, що їхніми творами пізніше будуть зачитуватися підлітки. Навряд чи думали про це Артур Конан Дойль, Олдос Гакслі або Рей Бредбері, пишучи свої детективи, антиутопії та фентезі. Можливо, просто зараз про таку ж долю своїх дорослих творів не підозрює і хтось із українських письменників. Часто доводиться чути, що писати для підлітків складно: вони прискіпливі, одразу відчувають фальш – особливо це стосується теми стосунків та кохання. Тим часом усе може бути й простіше: деякі з таких «дорослих» книжок уже увійшли в коло підліткового читання або ж мають всі шанси зацікавити сучасних підлітків. Кілька таких книжок, об’єднаних темою та емоційною лінією любові, пропонуємо в нашій добірці.

Сергій Мартинюк, «Капітан Смуток»

Видавництво “Фабула”, 2018

Дебютна книжка фронтмена популярного молодіжного гурту «Фіолет», автора саундтреків до серіалу «#Школа» Сергія Мартинюка, написана у стилі Джека Керуака. Двоє головних героїв – ексцентричний і яскравий Пі та його друг, анонімний і дещо пасивний оповідач – хаотично подорожують Україною. Це – дорога заради дороги; утім нарівні з самою подорожжю рушієм сюжету є постійні зв’язки з минулим, які проявляються у кожній наступній зупинці героїв. Вони слугують приводами для екскурсів у дитинство та юність обох Пі та його друга, що пройшли у 1990-х і з багажем яких зараз намагається розібратися так багато українських авторів.

Пі – центральна постать роману, що притягує до себе пригоди, якого любить і яким захоплюється його друг. Роль товариша Пі від самого дитинства, здається, зводиться до того, щоб супроводжувати друга в його мандрах, як Санчо Панса Дон Кіхота. Проте що далі, то більше відчувається, що Пі – далеко не романтичний ідеал свободи та вільної любові, а інфантильний чоловік, що застряг у своїх дитинстві та юності. «Капітан Смуток» – це книжка про згубні пристрасті молодості, любов до друга дитинства, яка ідеалізує та не бачить вад, хворобливу прив’язаність до минулого. Пі харизматичний, але й безвідповідальний, сміливий, але й неуважний до того, хто поруч. Пі з сентиментальністю згадує свої проминулі любові, але не переймається власними позашлюбними дітьми. Тут авторові можна закинути стереотипність багатьох суджень і вчинків головного героя, які оповідач ніяк не спростовує, а також зайву маскулінність образу Пі (жіночі персонажі тут досить пласкі та завжди другорядні). Варто зазначити, що наприкінці роману Пі змінюється, хоч ми і не розуміємо, як і чому ця зміна сталася, – автор просто констатує факт: і так у житті буває. А також розкриває таємницю оповідача, другого безіменного головного героя, що виявляється справді вдалим сюжетним ходом і для нього, і для Пі.

Таня Малярчук, «Забуття»

Видавництво Старого Лева“, 2016

Ця книга кілька років тому отримала відразу дві діаметрально протилежні відзнаки: «Книгу року ВВС-2016», а після цього – «Золоту бульку» ЛітАкценту як книжка-розчарування, викликавши цим хвилю дискусії в українському літпросторі. У романі є дві основні сюжетні лінії – оповідь головної героїні та життєвий шлях українського мислителя та соціолога В’ячеслава Липинського, який помер за десятки років до того, як оповідачка цієї історії з’явилася на світ. Попри це, вона відчуває певний зв’язок із Липинським і намагається віднайти його ознаки у власному житті. Окрім цікавої і добре прописаної біографії Липинського, маємо тут емоційну оповідь героїні про її власне життя зі своїми проблемами: стосунки з батьками, історії кохання до кількох чоловіків, зрештою, психічну хворобу, панічні атаки та видужання. Час від часу може здатися, що ці сюжетні лінії надто дисонують; зрештою, їх розділяє не лише століття історії, а й різні соціальні, побутові та політичні умови життя. Водночас саме дослідження біографії Липинського стане для головної героїні поштовхом, який допоможе зрештою стати на шлях одужання. Поляк за походженням, В’ячеслав Липинський вирішив присвятити життя українській ідеї – що вже за визначенням не могло викликати особливої прихильності в Польщі на зламі ХІХ-ХХ століть. Історичному виміру книги додає цікавості й опис особистого життя Липинського, історія його кохання, стосунки з родиною та друзями.

Галина Рис, «Амстердам-Київ. І трохи святого Миколая»

Дискурсус“, 2017

Ще одна книжка, в якій використані дві паралельні сюжетні лінії. Одна –  історія головних героїв із українських міст, інша – «книга у книзі»: оповідь про Святого Миколая, яку пише одна з героїнь. Сюжет починається класично-святково: Марко та Олена переплутали в аеропорту свої валізи. Рукопис Олени опинився в Марка (та неабияк його захопив), а Олена отримала купу непотрібних подарунків, куплених Марком для родичів, і змушена почати роботу над книжкою заново. Попри таку зав’язку, цей текст не стане ще однією історією про щасливе кохання двох загублених (та віднайдених, між іншим, завдяки Фейсбуку – ще один аргумент на користь соцмереж!) героїв. У кожного з них – своє життя; втім, це не означає, що Олена та Марко взагалі не можуть одне одному допомогти. Отак, Марко спонукає Олену писати, а знайти її вдається завдяки тому, що чоловік сам наважується повернутися до малювання. Марко – самотній, його кинула дівчина. Олена заміжня та має сина; стосунки в родині не завжди ідеальні, але вони з чоловіком намагаються йти назустріч одне одному. Крім цього, авторка зачіпає ще одну важливу тему: сестра Марка Стефа, що живе з матір’ю в селі, змушена вийти заміж за хлопця, якого практично не знає. Дівчина внутрішньо опирається такому рішенню, але не наважується перечити родині, котра (як, певно, не в одному українському містечку чи селі) керується стереотипами про те, що до весілля дівчині з хлопцем ні в якому разі не можна ані жити разом, ані займатися сексом чи взагалі робити будь-що, що «не прийнято».

Приємним доповненням до сюжету слугує власне історія Святого Миколая, розділи з якої чергуються з розділами про реальне життя героїв. Можливо, когось із читачів вона навіть змусить повірити в те, що дива трапляються.

Оксана Луцишина, «Любовне життя»

ВСЛ, 2015

Головна героїня Йора – молода емігрантка зі Східної Європи – живе в США, винаймає навпіл із іншою студенткою Інгою кімнату, працює в університеті та намагається якось пристосуватися до життя в іншій країні. Вона зустрічає Себастьяна, з яким певний час щасливо і без зобов’язань зустрічається, аж поки не дізнається про інших його коханок. Образ Себастьяна досить шаблонний, як й історія їхнього з Йорою розриву – не надто відомий актор, красивий і вправний коханець, незалежний і з власним поглядом на світ; легко розходиться з жінками, якщо вони загрожують цей світ зруйнувати. Власне, цей картинний Себастьян стає лише зачіпкою, від якого може відштовхнутися сюжетна лінія головної героїні.

Після розриву із Себастьяном Йора поволі скочується в депресію. Те, що виглядало як дружба між нею та Інгою, зникає без сліду – Інга має цілком влаштоване особисте життя, тож просто йде. У своєму щасті та горі кожен із нас егоїстичний – хочеться тут додати; втім, справді приязних стосунків між Йорою та Інгою ніколи й не було. Вони могли довго обговорювати своїх коханців чи побутові справи, але не знали ані минулого одна одної, ані якихось життєвих планів чи мрій. Прикметно, що у критичний момент Йорі допоможе зовсім інша, випадкова людина.

Чим глибше Йора занурюється у своє переживання, тим тоншою стає у її свідомості межа між справжнім та уявним. Вона починає слабувати на дивні хвороби, проти яких не допомагають жодні ліки; у тексті з’являються сцени, що залишають читача у непевності: чи сталося це насправді, чи це – просто витвір хворої уяви головної героїні. Світ Йори балансує на межі сюрреалізму, поки вона намагається розібратися із власними почуттями до Себастьяна – так він фізично присутній лише на початку роману, але насправді супроводжує Йору протягом постійно. До справжнього Себастьяна Йора робить спробу повернутися лише в кінці книги і з подивом виявляє, що весь цей час, поки вона уявляла поруч із собою омріяного чоловіка, його власне життя склалося цілком інакше.

«Любовне життя» можна читати по-різному. Сама авторка у післямові закликає сприймати твір як психологічно-філософську притчу чи взагалі інтерпретувати історію за допомогою карт Таро. Але найочевидніший та найпростіший пласт цієї повісті – власне любовне життя героїв, психологічна травма та пошук виходу з неї.

Софія Андрухович, «Фелікс Австрія»


ВСЛ, 2014, 2019

Роман «Фелікс Австрія» – це історія двох жінок: панночки Адель та її служниці Стефи. Стефа беззаперечно любить і захоплюється Адель, але підсвідомо водночас і змагається з нею: за прихильність чоловіків, батьківську любов, любов до несподіваної дитини. Дівчата росли разом змалечку і часом самі не розуміють, хто вони одна одній – господиня та служниця чи дві подруги; усе тільки ускладнюється, коли Адель виходить заміж. Вони зі Стефою виглядають як дві протилежності: Адель – примхлива, часто самолюбна, інфантильна; Стефа – скромна, готова присвятити всю себе якійсь ідеї. Проте не лише Адель наказує слухняній Стефі; насправді служниця має неабияку владу над свою вразливою панянкою, ця химерна прив’язаність та любов душить обох дівчат, нездатних від неї звільнитися. У «Фелікс Австрія» варто відзначити не лише добре і цілісно прописані образи головних героїнь, а й детальне історичне тло, на якому розкриваються історії Стефи та Адель. Історія в романі виписана з неабиякою уважністю до деталей. Колишній Станіславів початку ХХ століття, сучасний Івано-Франківськ – містечко на окраїні тодішньої Австро-Угорської імперії. Мова, деталі побуту, атмосфера міста не викликають відчуття перенасичення чи фальші. А життя тодішніх мешканців Станіславова зовсім не було розміреним і спокійним, як нам би зараз могло здатися: «фотографічні апарати» щойно навчилися за лічені хвилини відтворювати зображення людей, «апарати телефонні» донесуть до тебе голос людини, яка насправді знаходиться за багато кілометрів, а рентген й узагалі бачить кожного наскрізь. На початку ХХ століття нікому не жилося легко – спостерігаючи за явищами, які для нас тепер видаються буденністю, люди, певно, запитували себе, чи не наближається кінець епохи. Але ось – минуло понад століття й епоха продовжується: так, у 2020 році історія Адель та Стефи отримає нове втілення у фільмі «Віддана».

«Це зробила вона»: українки в історії

«Це зробила вона» від «Видавництва» Іллі Стронґовського та Лілії Омельяненко продовжує серію весняних новинок про і для (і не тільки) дівчат: це ще одна збірка оповідань про жінок, важливих для української та світової історії. Варіації на тему «Казок на ніч для дівчат-бунтарок» і загальний тренд на «дівчачу» літературу, що поширився на Заході, утвердився й на українському ринку.

Сміливим експериментом упорядників «Це зробила вона» стала ідея долучити до проекту понад 100 авторів та ілюстраторів, не втративши при цьому стилістичної та змістової цілісності книги (над тими ж «Night Stories for Rebel Girls» працювали, зокрема, понад 60 художниць та дві авторки текстів).

Читайте також: «Сила дівчат»: ні стереотипам?

 

 

Урешті-решт цей експеримент вдався, бо зовнішня різноманітність есеїв та ілюстрацій все ж не викликає відчуття «хаосу». Найяскравіше це розмаїття проявилося саме в малюнках, але й у текстах зустрічаємо багато несподіваних рішень: поряд з есеями, написаними класично в третій особі, тут є оповіді від імені кішки з королівського палацу і навіть літака, який сконструювала героїня. Одна з авторок вдалася до формату напівфантастичної зустрічі з постаттю з минулого, про яку вона пише.

 

 

Приємно, що більшість текстів написані емоційно і небанально, з цікавими деталями з життя героїнь — тут помітна робота над матеріалом. Поруч з есеями, присвяченими загальновідомим «хрестоматійним» постатям, ще більш виграшно виглядають розповіді про досі малознаних жінок: Марію Бек, Елен Спарроу, Олександру Екстер, Анну Стен тощо. У їхньому випадку короткі оповіді можуть стати вдалим початком ширшого дослідження, адже багато хто з цих постатей згадується в українському публічному просторі вперше, або ж згадувався досі побіжно у ролі «діячок радянського періоду».

 

 

Фактором, яким вдалося об’єднати всі ці розповіді, є широкий контекст. Завдяки тому, що постаті в книзі розміщені в хронологічному порядку, читач може простежити історію розвитку та модифікації ролі жінки в соціумі; від найдавніших постатей, про які в нас дуже мало достовірної інформації — княгині Ольги, Євпраксії Мстиславівни тощо — до наших днів: Яни Клочкової чи сестер Музичук. Відтак дії та рішення героїнь вписані в контекст їхнього часу та умов, в яких вони жили; пояснюється також, чому ті чи інші ідеї, що сьогодні нам видаються очевидними, були новаторськими для давніших часів.

Так склалося, що раніше історію писали чоловіки про чоловіків, і місця жінкам там майже не лишалося. Найбільше, на що могли претендувати жінки, — це статус вірних помічниць і соратниць. Але насправді наша історія — і давня, і новітня — переповнена звершеннями жінок у різних галузях, зокрема й тих, які досі вважаються «чоловічими».

Завдяки цьому книга сприймається не лише як збірка окремих розрізнених стилістично історій, але і як зв’язна оповідь про роль і можливості жінки в різні часи та у різних суспільствах.
«Це зробила вона» —  не єдиний такий проект на українському ринку, але наразі його можна назвати одним із найвдаліших. Трохи раніше вийшла схожа за будовою та тематикою (також 50 постатей, описаних в коротких есеях) «Сила дівчат» від видавництва «Книголав»: цікаво, що, попри формальну подібність проектів, героїні в обох книгах майже не повторюються. Наштовхує на думку: скільки ще в нашій історії невідомих жіночих постатей?

Видавці «Це зробила вона» зазначають: назбирали вже кілька сотень, у 2019 році хочуть видати другий том під назвою «Це теж зробила вона». Тим часом гарний початок проекту дає нам підстави з нетерпінням очікувати на його продовження.

Про дитинство поза часом

«Тринадцятий місяць у році» Галини Кирпи – ще одна книга із серії «Видавництва Старого Лева» для молодших підлітків, у якій дитинство вперше стикається з випробуваннями юності. Для головної героїні Катрусі це проблеми справжньої дружби, конфлікту із зовнішнім світом, стосунків із рідними. А також – того, як це все щиро і правильно описати: форма оповіді «Тринадцятого місяця» – це щоденник дівчинки, який вона щойно почала вести.

Маючи батьків-письменників, важко не почати осмислювати переміни, які в тобі відбуваються, за допомогою тексту. Настільки ж природнім є і словесне різноманіття мови розповіді – «ходити кандибобером», «кишені глибокі, як кендюхи», «дошелепати», «придибенція» та інші привіти з власного дитинства.

«А яка у цієї дівчинки вдача? – запитаєш ти. Загалом Катруся добра, весела й не задавака»

Перебільшеними видаються однак моменти, де на один абзац тексту зустрічаємо критично багато зменшувально-пестливих слів («Раптом татові на рукав сіло маленьке сонечко. Я підставила йому пальчик, і воно, мов по кладочці, вилізло мені на долоньку», або ж такі неологізми, як «якбижтоньки», «анідесеньки»,). Інший безперечний плюс письменницького спадку героїні – відсилки до інших творів: це Джессі та Леслі з «Мосту у Терабітію», Мумі-Тролі Туве Яссон, герої творів Марка Твена, Марії Парр, Астрід Ліндґрен та інших.

Катрусина родина видається ідилічною і захищеною від хвилювань зовнішнього світу, проте тільки на перший погляд – дівчинці доводиться зіткнутися зі смертю рідних (момент втрати Баболі та Діда є одним із головних сюжетних поворотів книжки). Спостерігаючи за дорослими, головна героїня стикається і з іншими, не до кінця зрозумілим для неї історіями: самогубством чоловіка маминої подруги або ж тим, що її двоюрідний брат Костик виростає без тата. У цих ситуаціях дітям ніхто нічого не пояснює прямо, завдяки чому книжка вільна від неприкритої дидактики – їм доводиться осмислювати ситуації самим, хоча єдиного виходу вони не знаходять (його навряд чи могли б знайти і дорослі). Тут бачимо головну ідею авторки: маючи опору свого внутрішнього світу, близьких людей, можна пережити життєві катаклізми. Бо книжка Галини Кирпи все ж залишається оповіддю про щасливе дитинство та його щасливих героїв.

Уособленням цього світу є, безперечно, хутір Діда та Баболі, що протиставляється великому місту – Києву. Тут читачам-киянам (та й не тільки) прикро не знайти в тексті жодної його позитивної риси. Київ, перш за все, російськомовний та непривітний (коли Катруся вперше чує російську на дитячому майданчику біля свого будинку, мама каже, що це «ніяка» мова, або ж «скокоразна»). Катрусині сусіди з двору п’ють, курять та лаються. Часом світ повісті нагадував мені «Як я руйнувала імперію» Зірки Мезантюк (родина українських інтелігентів, Катруся не почувається «своєю» у ментально чужому їй Києві; головних героїв нарікають «націоналістами» за наявність удома рушників, книжок і картин), проте книжка містить прямі відсилки на події наших днів: мама Катрусі за те, що тато не підпускає її до свого робочого стола, жартома називає його окупантом:
« – Не бачила ти окупантів, – боронився тато.
– Та краще б і не бачити, – відказувала мама».

Тут виникає сумнівний момент: і мама, і тато – письменники, але в мами «у нашому тісненькому двокімнатному помешканні лише недавно з’явилося постійне місце, цебто свій робочий стіл», тим часом як у тата він був давно. При цьому тато, знаючи, що дружині теж треба працювати, не хотів ділитися з нею своїм робочим місцем; поза цим, у їхніх стосунках панує абсолютна ідилія.

Іншого разу «відчуття 90-их» виникає, коли малий Костик раптом виявляє бажання стати депутатом, на що його рідні реагують досить гостро («Хочеш, як і вони (…) переливати з пустого в порожнє? Хіба то робота?»; Катруся зазначає, що для цього треба знати російську мову). Коли Костикові трапилося прибрехати, Дід каже: «– Може, він виб’ється в депутати, тож йому цей досвід знадобиться».

Для тих героїв (і читачів), що мали досвід радянської епохи, ці жарти будуть зрозумілі. Але маленькому читачеві вони подаються як факт і ніяким чином не пояснюються та не спростовуються: чи це нормально, що представники влади брешуть або говорять лише російською? (Зрештою, і мовне питання в наші дні виглядає вже інакше.)

Утім, багато в чому ця книжка – передусім для дорослих, у яких вона викликає сильне відчуття ностальгії за власним дитинством, а не лише для сучасних 10–12 річних дітей. Головна героїня не тільки росте і вчиться розуміти світ сама, а й навчає цьому свого дорослого читача; світ її хутору є настільки ідилічним, наскільки ідилічними залишаються у пам’яті наші дитячі роки. Книжки «для дорослих про дітей», у яких описане щасливе дитинство, часто схильні до лагідного повчання, завдяки якому і можна відчути цю ностальгію: згадай, як це – радіти кожній дрібничці, сповна проживати кожен день, згадай, як воно – бути дитиною («Якби ви знали, як гарно бути маленькою! Так гарно, що я ніколи не хотіла вирости»). Це і є тринадцятий місяць – час, який існує в нашій уяві та пам’яті, а відтак для кожного виглядає по-своєму.

«Сила дівчат»: ні стереотипам?

Нова книга від Катерини Бабкіної та Марка Лівіна позиціонується як вітчизняні «Good Night Stories for Rebel Gіrls»: у виданні зібрані 50 історій про українських жінок, кожна з яких по-своєму змінювала свій час та суспільство, у якому жила. Непросте завдання – обрати (лише) 50 достатньо репрезентативних постатей та опрацювати їхні біографії, але добірка персоналій у «Силі дівчат» у цьому сенсі виглядає вдалою. Безперечний плюс книги – серед героїнь представлені найрізноманітніші професії: від письменницьких та дизайнерських до ІТ та військових.

Читайте також: Це зробила вона: сильні книжки для дівчат

Приємні враження залишають по собі художнє оформлення і характерні впізнавані ілюстрації Юлії Твєрітіної та Анни Сарвіри. Проте на деяких малюнках текст коротких висновків до кожного з есеїв важко прочитати через те, що він зливається з кольором чи з деталями картинки.

У самих текстах часто трапляються незрозуміло чи криво побудовані речення, тавтології, на які мав би звернути увагу літературний редактор: «Одного разу Ганна з дітьми взяли участь у конкурсі проектів, як утеплити школу, і перемогли у ньому. Школа отримала шість планшетів, які тепер допомагають у навчанні» або «Усі свої перемоги та поразки вона сприймала як можливість покращити гру, поглибити свої можливості». Таких уривків із усієї книги можна назбирати на невелику збірку вправ із редагування.

«Одна дівчинка стала королевою Франції. Звали її Анна, і була вона донькою Ярослава Мудрого, великого київського князя»

Тексти розраховані на дитячу аудиторію, і більшість із них написані в цікавій та доступній формі для приблизно 7–12 річних читачів. Дуже дисонують із цим фрагменти з подібною термінологією: «Лілії довелося не лише вигадувати одяг, а й виховувати споживача, формувати ринок, налагоджувати комунікацію: на той час в Україні індустрія моди не була розвинена».

З особливою теплотою й інтригою написані есеї про сучасниць – Мар’яну Савку, Наталію Жижченко, Олесю Яскевич, Ольгу Харлан тощо. Натомість у випадку персоналій із минулого відчувається, що часову віддаленість спробували компенсувати загальними фразами. Найяскравіше це проявилося в есеї про Лесю Українку, де зустрічаємо класичні, ніби зі шкільного підручника, формулювання про те, що вона мала «високі ідеали» та «багато енергії, потужної і незламної». Тим же грішать і невеликі висновки, які дібрані до кожного есею і мають на меті підсумувати оповідь і порадити, що треба робити, аби стати такою, як кожна з описаних героїнь. Дуже часто це універсальні фрази про те, що треба вірити в себе, не зраджувати власних ідеалів, йти до мети тощо – тобто те, що можна було б із однаковим успіхом сказати про будь-яку з героїнь книжки (і не лише про них: наприклад, щоб бути як Емма Андієвська, треба «багато подорожувати і дуже любити читати книги») . Лише в деяких із цих фрагментів зустрічаємо висновки, що безпосередньо стосуються того, що саме робила і як жила героїня (приміром, після есеїв про Соломію Крушельницьку чи Параску Плитку-Горицвіт).

Читайте також: «Це зробила вона»: українки в історії

Зважаючи на загальну тематику та мету книжки, дивно бачити в ній також згадки про те, що та чи інша героїня отримала «правильне» виховання чи стала «справжньою художницею». Хіба ми не намагаємося якраз акцентувати увагу на тому, що немає єдиного «правильного» шляху і хіба героїні «Сили дівчат» не підтверджують цього історіями своїх життів?

Попри ці проблематичні моменти, «Сила дівчат» може стати гарним початком для тематичної традиції на українському ринку (буквально днями виходить схожа за тематикою та структурою «Це зробила вона» від «Видавництва»), а також непоганим посібником для батьків та вчителів: відправною точкою, на якій можна побудувати розмову, пояснивши заразом ті речі, які у книжці вказані побіжно. Наприклад, що ж таке формування ринку чи які саме високі ідеали мала Леся Українка.