All posts by Ольга Русіна

Інший Київ протистоїть хаосу

Реальність, трохи знайома й дуже незвична водночас. Паралельні світи завжди притягують нас, особливо в жанрі урбан-фентезі – згадайте хоча би Ґейманове «Небудь-де» – однак, коли це паралельний світ не далекого Лондона, а ближчого нам усім Києва, історія отримує (для мене принаймні) додатковий емоційний шарм. Я люблю впізнавати у книжках знайомі локації, а в «Метро до Темного Міста» Олени Захарченко такого задоволення є з лишком.

«Усе почалося з того, що Марко глянув у дзеркало в лісі – нащо? – і так розпочав ланцюжок нереальних подій, що привели його до Темного Міста і до битви при брамі в ту довжелезну, найдовшу в його житті ніч»

Отже, через старі закинуті гілки столичного метрополітену можна потрапити до Іншого Києва, який населяють істоти найрізноманітнішого ґатунку. Серед них є персонажі і з виразним фольклорним бекґраундом (русалки чи тролі, відьми, Змій…), і несподіваним чином «осучаснені»: чого варті, приміром, уже самий Білий Панич, який катається київським метром, або ж розкриття лінії руферів у тексті (кому ж знати найпотаємніші закапелки міста, як не їм?). Деякі жителі Іншого Києва можуть за бажання перебиратися до «звичайного» світу столиці, натомість для мешканців, які все життя живуть «по цей бік», існування паралельного світу стає несподіванкою. Дехто, звісно, навіть не підозрює про своє не зовсім традиційне походження та сімейну історію.

Небезпека, що загрожує Іншому Києву, зводить разом головних героїв: школярів Юру і Марка та дівчинку Любаву, що одного дня приходить з-за Межі й розуміє, що не може перетнути її знову, – дорога додому їй закрита. Зав’язка і їхнє знайомство були, можливо, трохи зашвидкими: таємнича зустріч із демоном у лісі, дивна дівчина у дзеркалі, невдовзі – наступна зустріч у шкільному гардеробі, і хлопці дуже скоро звикаються з думкою про весь той фантастичний світ, що існує поруч із їхнім, майже одразу вірять Любаві, не надто замислюючись. Але сюжет зрештою вирівнюється так само швидко: усі троє вирушають разом зі дівчинкою, намагаючись зрозуміти, як можна знову перетнути Межу, поступово знайомляться з мешканцями Темного Міста і чують дедалі більше свідчень про те, що в паралельному київському світі коїться щось недобре.

Авторка яскраво описує різні міські локації, тож, можливо, наступного разу, проходячи вулицею Прорізною, ви роззирнетеся, гадаючи, чи немає в котромусь із тамтешніх дворів тієї самої майстерні з ремонту лептопів. А минаючи Садибу Барона на Бульварно-Кудрявській, згадаєте ще одну сцену з книжки. Атмосфера оповіді тут дуже реалістична: хай вас не дивує таке визначення в контексті фентезійної книги, адже втягнувшись у сюжет, можна справді мимоволі ловити себе на «флешбеках» у знайомих локаціях реального міста (зрештою, хіба не за таким самим принципом і відбувається взаємопроникнення паралельних світів?).

Коли головним героям доводиться розділитися, кожен мусить давати собі раду зі своїми клопотам і прагненнями самостійно – і Юра, який бачить несподіваний шанс знову поговорити із загиблим на війні батьком, і Марко, який поступово відкриває роль власної родини у всіх описуваних подіях. А коли ворог, який спершу загрожував лише Іншому Києву, підходить дедалі ближче, стає зрозуміло, що небезпека тепер реальна для обох світів, і здолати її можна, лише об’єднавшись. Тут особливо цікаво виглядає те, як авторка вписала цю казкову загрозу в легенди, реальні історичні події та сучасний контекст. Або радше навпаки: як цей сюжетний хід «проростає» зі знайомих нам реалій і міксує їх. Тож боротимуться з Демоном Хаосу – який, до слова, приходить зі Сходу – і воїни незалежної України, і персонажі з давніх віків, і Олена Пчілка з Лесею Українкою, і, звісно ж, головні герої-підлітки. Бо як не взяти на себе відповідальність за долю рідного міста, якщо ти нащадок князівського роду?

Ближче до фіналу події розвиваються дедалі швидше й динамічніше – і в самому фіналі дещо забракло простору для їхнього розгортання, а настільки детально продуманий світ так і просився до ширшої кульмінації. Можливо, якби зробити книжку на кілька розділів довшою, такого враження би не склалося, і кінцівка стала більш плавною – бо через насиченість і певну схематичність сцен, що швидко змінювали одна одну, наприкінці тексту вже не вдавалося так добре зануритися в нього, як раніше. Але «Метро до Темного Міста», попри ці деталі, залишається чудовою книжкою для молодших підлітків. І, до слова, дуже кінематографічною – я би залюбки подивилася фентезійний фільм, знятий за цією історією у київських локаціях.

Від таємничих подарунків до невидимого друга в кишені

У другій частині добірки нових видань до зимових свят – дві казкові та одна реалістична історія від українських письменників та письменниць. Утім, наскільки можна говорити про повну реалістичність різдвяних історій? Риторичне питання, яке залишаємо на розсуд читачів, що, як і ми, чекають див на свята 🙂

Читайте першу частину добірки святкових видань: Різдвяне радіо: святкові історії для дітей

Читайте також: Свято наближається: книжки на зиму, частина 1 та Свято наближається: книжки на зиму, частина 2


«Секрети чарівних подарунків»

Текст та ілюстрації: Лариса Камінська

Харків: Читаріум, 2022. – 56 с.

Свята можуть стати нагодою замислитися над тим, любите ви більше отримувати подарунки чи дарувати, і чому насправді вони означають для нас набагато більше, ніж просто приємні сюрпризи.

Героїня цієї казки поволі вчиться підбирати й дарувати подарунки, що принагідно стає можливістю поміркувати і над природою взаємин. Адже щоб вибрати справді гарний дарунок, треба бути уважним до людини, слухати й чути, і що важливо – дар може бути не лише матеріальним.

Усе це триває кілька місяців – ще з вересня Даринка погоджується попрацювати вихідними у крамниці «Чарівні подарунки», щоб отримати звідти заповітний набір феї. Це дуже незвичне для неї заняття, бо ж вона куди більше любить отримувати речі і не звикла робити для цього щось особливе, а допомагати в місці, де потрібно підбирати презенти іншим людям, виглядає спершу дуже складним завданням. Письменниця Лариса Камінська називає цей процес «ловити хвилю»:

«– Хвилю? – Даринка замислилась. – Про хвилі мені розповідав дідусь Остап, коли показував старий радіоприймач. Щоб зловити потрібну хвилю, необхідно крутити спеціальне коліщатко. Спочатку чути лише якийсь шум і тріск, але якщо постаратися, можна знайти саме ту хвилю, що треба! Це щось схоже?

– Дуже схоже, молодець! Коли твоє серце не налаштоване на хвилю іншої людини, ти ніби й слухаєш, але чуєш лише якийсь шум. Буває, люди роками живуть поряд, та не чують одне одного! Та щойно ти налаштуєш своє серце на потрібну хвилю – можеш почути щось важливе навіть за кілька хвилин чи й секунд».

Сюжет книги проводить читача шляхом підготовки до свята – від створення атмосфери до того часу, коли, як говорить одна із героїнь, «треба підготувати не лише дім, а й серце»:

«Коли ми робимо приготування заздалегідь, поступово, без поспіху, то в нас є час думати про свято, чекати на нього. З кожним днем очікування стає радіснішим! Непідготовленому серцю важко прийняти свято. У всьому світі є звичаї, які допомагають у цьому».

Тож паралельно у книжці описано різні цікаві традиції, присвячені цьому процесу – як-от вінок із чотирма свічками, які запалюють по черзі кожної неділі перед Різдвом, чи адвент-календар, які останніми роками стали в Україні дуже популярні; герої розмірковують про суть Різдва як свята і про те, чому ми взагалі його відзначаємо (бо ж не лише заради самих дарунків). Окрім цього, в «Секретах чарівних подарунків» є практичні фрагменти-вставки з ідеями, які можна втілити після прочитання або й паралельно з ним: виготовлення листівки, рецепт святкової випічки чи створення, властиво, адвент-календаря. Хоча, звісно, всі матеріальні традиції – це лише доповнення до того, що не потримаєш у руці і що робить справжнє свято – святом. Той, хто це зрозуміє, – з героями книги так і сталося – зрештою отримає на Різдво навіть трохи більше, ніж сподівався.


«Мене звати Варвара»

Текст: Дзвінка Матіяш, ілюстрації: Мар’яна Микитюк

Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. – 136 с.

Навколо незвичайної святкової історії побудовано книжку Дзвінки Матіяш – про дівчинку Варвару, яка, досліджуючи походження свого імені, раптово відкриває цілий незвіданий світ. Перше, на що натикається головна героїня, загугливши своє ім’я для шкільного завдання, – це життя святої Варвари, яке її відверто жахає. Проте, вирішивши дізнатися в батьків, чому ж її назвали цим рідкісним у наші часи і дивним іменем, Варвара довідується цілу історію того, що передувало її появі на світ – і зокрема легенду про Barbarazweig, черешневу гілочку, яку в день святої Варвари зрізають і ставлять у воду, щоб гілочка розквітла на Різдво. Шукаючи інформацію далі, головна героїня знаходить історію і Варвари Ханенко – меценатки, якій багато чим завдячує сучасний Київ.

Насамперед ця книга – вдалий історичний екскурс і приклад того, як можна писати про минуле цікаво, «олюднюючи» та наближаючи до читача історичні постаті: міркувати, якими людьми вони були, що любили, якими вулицями ходили, які емоції переживали у зв’язку з подіями, які ми нині знаємо зі сторінок підручників. У книзі Матіяш дуже багато пізнавальної інформації, яка розростається від почутої у Відні легенди про Barbarazweig у наші дні та локації: виявляється, що схожа легенда була й в українській традиції, а історія Ханенків тісно переплітається з подіями ще козацької доби (саме тому багато уваги приділено не лише Києву, а й Глухову та Батурину). Варвара – дівчинка, яка захоплюється Шерлоком Голмсом і його дедуктивним методом – зрештою сама проводить майже детективне розслідування. І виявляє, що дружити можна навіть із кимось, хто помер задовго до твого народження (головна героїня так і говорить про Варвару Ханенко – «моя Варвара»).

Приємно також, що за всім цим не губиться буденне життя сучасної дитини у столиці, що дбайливо виписано у деталях тексту: вона ходить знайомими вулицями, любить метро, тут навіть знайшлося місце для передбачень із чеків магазинів «Сільпо».

Також ця історія – світ практично ідеальних дорослих (це чимось нагадує одну з попередніх книг Дзвінки Матіяш – «Марта з вулиці Святого Миколая»). Стосунки в родині Варвари – певно, саме такі, які кожному з нас хочеться мати, класна керівничка – мудра й уважна, потенційно суперечливі персонажі якщо і згадуються (вчителі з паралельних класів), то побіжно – герої з ними не взаємодіють. Утім, я мала враження, що це – не з намагання зробити цей підлітковий світ ідеалізованим чи взірцевим, а просто через те, що ця конкретна розповідь – про інше, про зміну внутрішнього світу героїні під впливом історії, яку вона досліджує.

Мова Варвари, від імені якої ведеться оповідь, – дуже жвава і жива, справді складається враження, що, читаючи, ти стежиш за думками дівчинки. Текст має свій ритм – довші фрагменти роздумів поєднуються з коротшими, динамічними реченнями емоційних реакцій чи висновків.

Разом із тим, у самій оповіді іноді відчувається «розсинхронізація» між віком, проблемами та переживаннями головної героїні – і тим, як вона це осмислює. Тут немає моментів, коли з тексту стирчать «вуха автора» з моралізаторством чи повчаннями, – радше складається враження, що саме так уже дещо старша Варвара могла би думати про себе-молодшу, згадуючи описувані події. Вона спокійно та раціонально реагує на все те, що могло би її потенційно фруструвати чи засмутити, як-от на невдачі («Програвати треба вміти. І на помилках вчитися»; «Наразі – маленьке фіаско. Тимчасове, ясна річ»); на суперечки в родині, які лишаються «за кадром» («Ми теж з батьками часом сваримось – бо ми всі яскраві особистості і кожен має власну думку, яку не раз хочеться відстояти») та взагалі стосунки з батьками («Це непогана для батьків риса – вміти мотивувати своїх дітей»); на те, що на її кращу подругу хлопці почали звертати увагу раніше, ніж на неї саму, – хоча далі з тексту стає зрозуміло, що для Варвари, як і для будь-кого в підлітковому віці, зовнішність важить, ця тема кілька разів виринає і в розмовах з мамою і татом, і у щоденникових роздумах («Заздрити їй, що вона така красива, безглуздо і не дуже гідно»; «Звісно, Маргариті подобається, що у неї така зовнішність. І вона часом цим хизується. Їй приємно подобатися хлопцям – чому б і ні?»). До слова, любовна лінія самої Варвари тут таки з’являється – але вже в самому кінці. Початок стосунків із однокласником виглядає несподівано і дещо обірвано, адже ще кілька сторінок тому Варвару абсолютно не цікавили жодні хлопці. Авторка вказує, що це – одна із тих багатьох змін, які принесли в її життя історії, що вона досліджувала, і що дівчинка подорослішала. Разом із тим, цей сюжетний поворот – саме той, який у підлітковій книзі цікаво було би розкрити детальніше, адже, зрештою, це велика зміна для самої Варвари. Принаймні мені як читачці було би цікаво знати, які думки та емоції тут лишилися «за кадром».

Натомість дуже насиченою оповідь видається в тих фрагментах, де Варвара розмірковує, якими несподіваними шляхами іноді поєднуються минуле та майбутнє, що таке благодійність та допомога іншим. І зрештою, вона робить дуже зрілі та цікаві висновки про те, навіщо ж це все їй насправді потрібно: «Не можу сказати, що Шерлок Голмс чи Микола Ханенко розбили мені серце і я через них страждаю. Радше навпаки – вони наповнюють мене і завдяки їм мене стає більше».

Окремо не можу не відзначити ілюстрації Мар’яни Микитюк – мінімалістичні і дуже ніжні малюнки, виконані у двох кольорах та їхніх відтінках (один із яких – улюблений для головної героїні), вони чудово доповнюють оповідь і віддзеркалюють стиль мислення/мовлення Варвари.


«Пан Ніхто»

Текст: Ігор Калинець, ілюстрації: Людмила Стецькович

Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. – 84 с.

Для найменших читачів – перевидання гумористичної казки Ігоря Калинця про те, як одна мовна помилка може стати початком цілої історії. Починається все так, як у класичній казці про рукавичку, однак потім усе йде шкереберть: коли замість «у рукавичці ніхто не живе» прозвучала фраза «у рукавичці мешкає ніхто», цей герой і з’являється – пан Ніхто. Через те, що він – Ніхто, то й говорить дуже специфічно, використовуючи завжди частки «не» і «ні». Ці діалоги й рухають сюжет, стаючи причинами чергових колізій та смішних ситуацій, де все перекручується:

«– Ти пташка?

– Не пташка, – відповіло з рукавички.

– А хто?

– А Ніхто!

– А який ти?

– А ніякий!

– А звідки ти?

– А нізвідки!

– А чий?

– А нічий.

– А для чого ти?

– А для нічого.

– А чому?

– А нічому.

Аж розгнівався Арчик і мовить грізно:

– То вилазь звідти.

– Не вилізу не звідти, – відповідає пан Ніхто.

– То моя рукавичка, – наполягає Арчик.

– То не моя не рукавичка, – каже пан Ніхто.

– Моїм пальчикам буде тісно, – переконує Арчик.

– Не моїм пальчикам буде тісно, – відповідає той».

У книзі влучні імена героїв, що добре запам’ятовуються і римуються – синичка Ичка, горобець Бець, дідусь Обійдусь або ж снігур-балагур. Самі ж короткі оповідки «закільцьовані» – кожна закінчується фразою «от що з того вийшло», стаючи фактично початком наступної історії; виходить своєрідна поетизована казка.

Головні герої – брати Ярчик і Анчик – спершу обоє хочуть мати заповітну рукавичку з паном Ніхтом і сперечаються за неї. Однак щойно це призводить до непередбачуваних ситуацій – хлопцям уже не так кортить носити казкового героя з собою. Відтак пан Ніхто починає мандрувати поміж іншими персонажами та локаціями: від дідуся до сусідки і навіть Снігової Баби. Більше того – коли він таки повертається до братів, виявляється, що навіть казки, які вони розповідають перекрученими (як-от про наймогутнішу тварину мишку замість слона) справджуються:

«Ти сьогодні розповідав про мене – про наймогутнішу тварину миш. І ось я тут. Як тільки ти сказав, що я найбільша і найсильніша серед звірів, я почала рости й міцніти. Вже виросла грива, ніс перетворився у хобот, зубки – в ікла…Спочатку я не змогла втиснутися в нірку, потім не вмістилася за шафою, а скоро мені буде тісно в кімнаті».

Повернути все до того, яким воно було, звісно, зможе пан Ніхто – тільки йому доведеться таки вилізти зі своєї рукавички. Проте згодом він і сам потрапляє в халепу – рукавичка після чергової гри Ярчика та Анчика застрягає на дереві, її помічає Мудра Ворона і ненароком виправляє помилку, яка сталася на початку книжки: правильно формулює фразу про те, що в рукавичці ніхто не живе. Слова мають свою силу – вони створили пана Ніхта, і вони ж спричинили, що він зникнув. Як на мене, це зникнення сталося все-таки досить зненацька й залишило у книжці «широко відкритий» фінал. Навіть Арчик до останніх рядків так і не знайшов розради, зрозумівши, що його дивного друга, на якого він, бува, нарікав, уже немає («Хай би розмовляв неправильно, але хай би був!»). Може, цей кінець – це просто насправді початок наступної історії про пана Ніхта?

Різдвяне радіо: святкові історії для дітей

Перед зимовими святами видавництва традиційно випускають у друк збирані довгими місяцями перед цим (часто – ще з літа!) тексти про Різдво, сніг, магію та іншу атрибутику кінця календарного року. Дуже радує, що за останні роки українські автори та авторки вже відійшли від російсько-радянських традицій, у текстах для дітей не фігурує Дід Мороз, а з’являються натомість розповіді про українські звичаї, чи навіть ширше – традиції різних народів світу. Про що говорять цьогоріч? У цій добірці розповімо про чотири такі книги – одну повість, одну коротку історію та дві збірки оповідань. Читайте також другу частину огляду Ольги Русіної.

Читайте також: Свято наближається: книжки на зиму, частина 1 та Свято наближається: книжки на зиму, частина 2


«Викрадачі снігу»

Анастасія Нікуліна, ілюстрація: Марія Глушко

Харків: Віват, 2021. – 128 с.

Усім буває сумно, якщо на зимові свята немає снігу. Але ще гірше, коли від його відсутності близька людина починає по-справжньому марнути та хворіти. «Викрадачі снігу» Анастасії Нікуліної пропонують класичний сюжет «порятунку світу/свята» юними героями (один із яких – обранець «від народження», а другий мусить свідомо зробити вибір, чи йти на ризик). При цьому тут оригінально прописані деталі кількох світів, є власна міфологія та легенди, що їх поєднують: чорноборці та Білий Кристал, який вони охороняють, Вогняні Велети та павуки, які живуть у серці Землі. У героїв є навіть свій сленг та лайка (крижня, бурульковий телепень, кригонутися), підібраний відповідно до реалій, у яких вони живуть, і це добре увиразнює діалоги. За каноном, головний герой Річі поступово розкриває таємничу плутанину зв’язків між своєю родиною та новими знайомими з іншого світу і навіть знаходить близьку родичку, про існування якої не підозрював.

Попри казковий сюжет, у книжці багато відсилок і до маскульту та побутових деталей, знайомих сучасним читачам: Річі згадує то «Месників», то «Вартових галактики», то свій улюблений напій «Несквік», а також сумнівається, чи можуть чарівні предмети глючити. Утім, що далі просувається історія, то більше на перший план виступають закони чарівних світів, і відповідно – вибори, які треба ухвалювати головним героям. Тут добре обіграно теми відповідальності та перемоги над власним страхом («Щоби стати Обраним, обери себе», «Чудовиська завжди існують, просто добре ховаються»). Головне ж для сюжету – питання свободи: що таке справжня свобода? Чи справді магічний артефакт здатен її забрати, якщо він саме він обирає для чорноборців правителя?

Як заведено в казках, у фіналі все стається так, як і має бути. Створити хепі-енд можна для кожного у свій спосіб: для Річі це, звісно, знову здоровий та веселий дідусь, для казкових персонажів – віднайдена рівновага їхніх світів, і навіть для головного антагоніста можна знайти рішення – не змусити його зникнути повністю, а просто перенести його в іншу реальність, де він почне життя спочатку.


«Єнотик Бо і дивний-дивний сніг»

Текст: Ірина Лазуткіна, ілюстрації: Ростислав Попський

Львів: ВСЛ, 2021. – 104 с.

Ще одна історія, у якій є проблеми зі снігом, розрахована на наймолодшу вікову аудиторію з-поміж усіх видань цієї добірки. Книга Ірини Лазуткіної – продовження пригод героя, відомого з попередньої книги «Єнотик Бо і повітряна куля». Тут є низка оригінальних, як на традиційні зимові свята, сцен і деталей, як-от святкування Нового року на небі чи сніг, що летить догори замість падати донизу. Купа звірів на повітряних кулях наміряється встановити рекорд – перелетіти через море. Тут чимало візуально яскравих сцен із гумором, добре підібраним для вікової групи книжки, як-от: «Куля медуза штовхнула кулю-бджолу, куля-груша буцнула кулю-сову, а дирижабль-сосиска щосили врізався у кулю-пінгвіна. Зчинився такий повітряний гармидер, що стало зрозуміло – без пригод нам не приземлитися». Схожа динамічна сцена вийшла, коли сотня куль намагалася приземлитися (чи то прильодитися радше) на стадіон-ковзанку.

Отак, спустившись із неба, головні герої опиняються у невідомому для себе світі – світі людей. Ще один гумористичний пасаж, який буде смішним для дітей, й іронію якого оцінять дорослі читачі – це опис цих самих людей: тих «дивовижних істот, що мають шерсть лише на голові, люблять серіали і чухати котячі животи, а також ненавидять, коли хтось гойдається на їхніх шторах». Власне, на стикові цих двох світів так і просяться якісь комічні ситуації – тож приємно бачити, що авторка використала цей сюжетний гачок, наприклад, у фрагменті, коли Бо вперше опиняється в магазині, або ж через реакцію перехожих на тварин у трамваї, у повітряній кулі, що стартує тощо.

Також тут яскраво прописані, живі персонажі, які мають свої впізнавані риси: емоційного кота Котю легко впізнати за фразою «я такий наляканий!», а для головного героя важливо бути єдиним єнотом-повітроплавцем – що, до речі, добре пам’ятатимуть ті, хто читав першу книжку (але й для читачів, які не знайомі з початком цієї історії, все виглядатиме органічно).

Що ж зі снігом? Він у місті під назвою Сніжин є, але якийсь не такий: не тане на язику, по ньому не ковзають лижі та санчата. Пощастило принаймні, що хмари над містом надаються до виготовлення фірмового десерту – зефіру (головне, збираючи їх, не забути струсити сам сніг – інакше вийде морозиво). Проблеми зі снігом – це провідний конфлікт цієї історії, який, втім, розкривається поступово, коли, призвичаюючись до життя у Сніжному, головні герої дедалі краще бачать, що щось тут не так. Доти ж тут достатньо і побічних сюжетних ліній, які добре виписані та пов’язані з основною оповіддю – і, що важливо, не «нагромаджені», завдяки чому дитині буде легко за ними стежити і сприймати історію за історією. Спершу головні герої знайомляться з пекарем – який, попри те, що спершу сприймає їх вороже (що й не дивно, враховуючи те, якими чином вони потрапили до його будинку), швидко стає їм товаришем та навіть колегою в кондитерській справі. Подарунки на Новий рік, хоч і припасені в останню хвилину, треба віддати друзям, повітряну кулю – полагодити, хмаринковий зефір – доставити усім, хто його замовляв, і, зрештою, треба допомогти котові Коті знайти господиню, яку він колись загубив. А коли вдасться це – вирішиться і проблема зі снігом, аби в місті настала-таки справжня зима.


«Хто творить Різдво»

Тексти: Саша Кочубей, Володимир Арєнєв, Галина Вдовиченко, Наталія Пашинська, Оксана Лущевська, Сергій Осока, Катерина Міхаліцина, Валя Вздульська, Софія Філіпчук, Слава Світова, Христя Венгринюк, Аліна Штефан, Мія Марченко. Упорядкування: Оксана Лущевська, ілюстрації: Інна Масляк

Чернівці: Чорні вівці, 2021. – 96 с.

Ця збірка оповідань пропонує поглянути на часи свят під незвичним кутом зору. Сніг, подарунки, магія – це все добре, але свята творять насамперед люди. Як їм вдається робити це посеред звичної на перший погляд буденності?

Усі тексти об’єднані саме цією ідеєю, але міркують про неї по-різному. Бо ж така «робота для свята» може бути і непомітною чи й опосередкованою – як-от у випадку бабусі, яка працює на пошті, в тексті Володимира Арєнєва. Снігу вона не начаклує, якщо погода раптом забула, що взагалі-то вже зима, але й звичайна поштарка робить так, що свято стає можливим – може, для якоїсь далекої людини, яку вона зовсім не знає. У цьому ж оповіданні цікаво обіграний «магічний» погляд на професії батьків: чиясь мама «підкорює магію землі» – працює в оранжереї, чийсь тато «бойовий маг» – боронить кордони країни.

Тут також є розповіді зі стандартними, «канонічними» сюжетами (героїня робить для мами особливий подарунок; герой сумує за близьким родичем, і от він встигає повернутися додому вчасно – так свято починається по-справжньому). Є й тексти, які вдало «заземлені» в нинішніх реаліях, як-от карантин і дистанційне навчання для дітей. Та й, зрештою, класичний сюжет із мамою, яка не встигає повернутися до дитини до свят, можна обіграти оригінально: у Каті Міхаліциної така мама саме була в іншій країні і там «залокдаунилася».

Сергій Осока описує, як можна перестаратися із намаганнями прикликати свято і творити добро (хоча тут у мене виникли сумніви щодо того, наскільки ініціатива переведення бабусі через дорогу релевантна і зрозуміла для сучасних читачів – у мене викликає радше асоціації із радянським періодом). Попри це, тут цікаво проговорюється тема того, як узагалі можна допомагати – делікатно і з увагою до потреб іншої людини, а не тільки до самого факту того, що ти комусь допомагаєш.

Є у збірці тексти, які зачіпають тему інклюзії (а судячи з «постскриптуму» авторки Христі Венгринюк, один із них навіть заснований на реальних подіях). Окремі оповідання містять близькі, упізнавані читачам локації – герої живуть не в абстрактних містах, а в Києві, Львові та навіть Білій Церкві. Також багато текстів цікаво й небанально обігрують не саму ідею свята, а його атрибутику: це дуже «звучабельний» текст Оксани Лущевської про різдвяне радіо, таємниці виготовлення свічок у Валі Вздульської, пісня «Щедрик» та вправи з логопедкою в Аліни Штефан. Зрештою, магія накопичується, коли ми готуємося до свят, і, мабуть, саме тоді й народжуються поетичні образи (як-от холодильника, що співає колискові квітам), нестандартні виходи зі складних ситуацій (засохлий букет не обов’язково викидати – із нього можна зробити різдвяний вінок) та креативні рішення для мам-художниць, яким, виявляється, бракувало янголів із крилами, схожими на огірки – про які син думав, що вони негарні.


«Татомамасніг»

Тексти: Юлія Ілюха, Сергій Пантюк, Ольга Мігель, Сергій Гридін, Юліта Ран, Марко Терен, Дмитро Журавель, Юлія Баткіліна. Ілюстрації: Валентина Мельничук

Харків: АССА, 2021. – 144 с.

Це – ще одна збірка оповідань, об’єднаних, у цьому випадку, більш загальною темою зимових свят. Вона з-поміж усіх книжок у добірці видається адресованою найбільш широкій аудиторії, бо тексти тут дуже різняться: від розрахованих на молодших читачів казок – до оповідань, що зачіпають болючі й непрості теми (війна на Сході України, смерть близької людини). Узагалі ця книжка видалася мені найбільш неоднорідною з усіх. Тут є гумористичний текст, який чудово обігрує тему подарунків: якщо батьки не дозволяють завести кота, то чи не може кіт «сам себе подарувати», як в оповіданні Юлії Баткіліної? Інший текст, Дмитра Журавля, говорить про відповідальність та моменти дорослішання, коли герой вирішує без дозволу взяти на себе роль дідуся-листоноші і доставити листи усім сусідам, які на них чекають. Сергій Гридін пише про хлопчика, який більше за свято чекає повернення на тата з війни. Сергій Пантюк створює навіть нову персонажку – Леді Колдноус, разом із цікавою легендою про те, що саме в нашому світі загрожує казковим героям зникненням.

Разом із тим, деякі тексти залишають по собі відчуття недопрацьованості деталей: приміром, в оповіданні Сергія Пантюка хлопчик Остап висміює головного героя Костика перед іншими дітьми – чи точно тоді він його найближчий приятель? Те, що Костик мріє пошвидше піти до першого класу, цілком зрозуміло, а ось те, що він «відчуває себе школярем мало не від народження», бо його батьки вчителі, – уже не дуже (принаймні викликає питання до таких батьків). А під час читання оповідання Ольги Мігель дітям, можливо, доведеться простішими словами пояснити, що таке термоядерний синтез і розпад. Попри це, сама ідея цього тексту (пригодницько-шпигунський сюжет, що є безпрограшним рішенням майже завжди) влучна – як і багато і казкових, і реалістичних історій цієї збірки.

Маленький двір та його незвичайне життя

Спостережливість, уміння помічати деталі – одна з основних письменницьких навичок. Особливо корисна, коли маєш намір написати не про фантастичні світи чи карколомні пригоди, а про буденне життя героїв, схоже на життя багатьох твоїх читачів.

Хоча як можна виміряти буденність? Для пілота пролетіти в небі літаком – це щось звичне, частина його роботи. Для дітей, які чекають на появу цього літака, чують його гудіння здалеку і видивляються у вікно, аби побачити хоча би його шматочок – це визначна подія.

Будь-яка дрібниця може мати значення, якщо вона є частиною життя – про це книга «Мирослава та інші з нашого двору» Ольги Купріян. Авторка розповідала, що велика частина тексту – це результат її спостережень за мешканцями власного двору в одному з київських районів. Тож образи та ситуації з книги впізнавані. Незвичними для молодших читачів (а для їхніх батьків, цілком можливо, – навпаки) можуть бути деталі, взяті з дитинства письменниці – тут, звісно, мова про ритуал викликання Гумової Дупи. Утім, героям книги вдалося цілком успішно інкорпорувати цю давню традицію у своє життя.

Але передусім ця розповідь, звісно, – про сучасних дітей та світ, у якому вони живуть. Попри те, що їхній світ тут звужений до району у великому місті та перш за все двору і дому, оповідь дуже насичена. Одному з головних героїв, Микиті, і самому якось випадає нагода помітити, скільки всього відбувається з його сусідами, якщо за ними просто поспостерігати з балкона – хай навіть його «письменницька практика» вимушена, поки він мусить сидіти вдома зі зламаною ногою. Звісно, його найкраща подруга Мирослава тим часом не втрачає часу дарма – окрім того, що гуляє на майданчику та грає з Микитою в настолки, аби йому не було нудно, ще й встигає няньчити молодших дітей. Одна з них – Микитина сестра, решта – з інших родин, а, як відомо, у таких міських двориках усі сусідські діти якоюсь мірою «спільні»:

«Учора була черга Владової бабусі. Вона дуже стара й огрядна, ніколи ні з ким не грається, тільки сидить на лавці й дивиться. Часом мені здається, що вона спить. А часом – ніби вона померла (я ніколи не був упевнений у цьому на всі сто, бо досі не бачив мертвих людей). Але тоді Владикові хтось насипає на голову піску, він біжить скаржитися, і я бачу, що його бабуся за всім стежить. Просто вона вміє вдавати, наче думає про щось своє».

У книзі з гумором та вельми правдоподібно описані стосунки між старшими та молодшими дітьми (малявками, як називає їх Микита): від намагання спекатися з боку одних та прагнення «бути як старші» і повторювати всі їхні дії з боку інших, і навіть до бажання мати собаку, а не молодшу сестричку.

Ілюстрації: Альбіна Колесніченко

Поміж забавами та смішними ситуаціями життя, однак, далеко не завжди виявляється безхмарним. Микита досі переживає через розлучення батьків і не може прийняти нову модель стосунків із татом – у той час, коли навіть його мама далеко, бо мусить лежати в лікарні. А нові сусіди Микити та Мирослави – на позір абсолютно звичайна родина, мати, батько та син – виявляються переселенцями, що мусили тікати від війни на сході України. Імпонує, що про все це авторка говорить прямо: скажімо, тема війни не є головною у книзі, але вона безпосередньо вплетена в основну оповідь. Так, зрештою, і відбувається у житті багатьох дітей: війна, хвороби близьких чи розлучення батьків стають просто частиною нашої буденності, вони завжди поруч, і ми повинні якось давати собі з ними раду. У «Мирославі та інших з нашого двору» усе це описано без зайвого пафосу і чесно: включно зі сценою булінгу, коли діти обзивають Дениса «сєпаром», смертю його батька чи фрагментом, коли Мирослава і Микита знайомляться зі старшим Денисовим братом – військовим.

Це розповідь – і про дім, який ти можеш обирати або ж забирати із собою. Далеко не кожен, хто живе у великому місті, тут народився і виріс. І не кожен переїхав сюди за власним вибором (як-от родина Мирослави), хтось мусив це зробити (як-от сім’я Дениса). Однак це не значить, що орендована (а відтак тимчасова) квартира у київській багатоповерхівці і спільний з сусідами простір навколо неї не може стати твоїм новим домом. Часом достатньо турботи про нього – навіть звичайної клумби з квітами, за якою дбайливо доглядаєш – аби зробити це місце більш рідним. І, до слова, твої сусіди відразу зрозуміють, що щось негаразд, якщо раптом побачать, що клумбу вже кілька днів не поливали.

Допомогти іншій людині, коли її ображають, коли у неї проблеми – складно, якщо не знаєш, що сказати і як добрати слова. Складно, коли те, що ти вважав захопливою пригодницькою історією, виявляється горем у сім’ї твого друга. Але зрештою виявляється, що навіть банальна, здавалось би, фраза «Співчуваю тобі» і готовність побути поруч можуть значити дуже багато. Коли ви поруч, навіть вічність минає швидше. І рано чи пізно у небі над вашим двором знову розверне свого хвоста найбільший у світі літак «Мрія».

Купити книжку можна тут.

Повернення в юність: дорослі книжки, які можуть сподобатися підліткам

Чимало письменників, які писали дорослу літературу, навіть не здогадувалися, що їхніми творами пізніше будуть зачитуватися підлітки. Навряд чи думали про це Артур Конан Дойль, Олдос Гакслі або Рей Бредбері, пишучи свої детективи, антиутопії та фентезі. Можливо, просто зараз про таку ж долю своїх дорослих творів не підозрює і хтось із українських письменників. Часто доводиться чути, що писати для підлітків складно: вони прискіпливі, одразу відчувають фальш – особливо це стосується теми стосунків та кохання. Тим часом усе може бути й простіше: деякі з таких «дорослих» книжок уже увійшли в коло підліткового читання або ж мають всі шанси зацікавити сучасних підлітків. Кілька таких книжок, об’єднаних темою та емоційною лінією любові, пропонуємо в нашій добірці.

Сергій Мартинюк, «Капітан Смуток»

Видавництво “Фабула”, 2018

Дебютна книжка фронтмена популярного молодіжного гурту «Фіолет», автора саундтреків до серіалу «#Школа» Сергія Мартинюка, написана у стилі Джека Керуака. Двоє головних героїв – ексцентричний і яскравий Пі та його друг, анонімний і дещо пасивний оповідач – хаотично подорожують Україною. Це – дорога заради дороги; утім нарівні з самою подорожжю рушієм сюжету є постійні зв’язки з минулим, які проявляються у кожній наступній зупинці героїв. Вони слугують приводами для екскурсів у дитинство та юність обох Пі та його друга, що пройшли у 1990-х і з багажем яких зараз намагається розібратися так багато українських авторів.

Пі – центральна постать роману, що притягує до себе пригоди, якого любить і яким захоплюється його друг. Роль товариша Пі від самого дитинства, здається, зводиться до того, щоб супроводжувати друга в його мандрах, як Санчо Панса Дон Кіхота. Проте що далі, то більше відчувається, що Пі – далеко не романтичний ідеал свободи та вільної любові, а інфантильний чоловік, що застряг у своїх дитинстві та юності. «Капітан Смуток» – це книжка про згубні пристрасті молодості, любов до друга дитинства, яка ідеалізує та не бачить вад, хворобливу прив’язаність до минулого. Пі харизматичний, але й безвідповідальний, сміливий, але й неуважний до того, хто поруч. Пі з сентиментальністю згадує свої проминулі любові, але не переймається власними позашлюбними дітьми. Тут авторові можна закинути стереотипність багатьох суджень і вчинків головного героя, які оповідач ніяк не спростовує, а також зайву маскулінність образу Пі (жіночі персонажі тут досить пласкі та завжди другорядні). Варто зазначити, що наприкінці роману Пі змінюється, хоч ми і не розуміємо, як і чому ця зміна сталася, – автор просто констатує факт: і так у житті буває. А також розкриває таємницю оповідача, другого безіменного головного героя, що виявляється справді вдалим сюжетним ходом і для нього, і для Пі.

Таня Малярчук, «Забуття»

Видавництво Старого Лева“, 2016

Ця книга кілька років тому отримала відразу дві діаметрально протилежні відзнаки: «Книгу року ВВС-2016», а після цього – «Золоту бульку» ЛітАкценту як книжка-розчарування, викликавши цим хвилю дискусії в українському літпросторі. У романі є дві основні сюжетні лінії – оповідь головної героїні та життєвий шлях українського мислителя та соціолога В’ячеслава Липинського, який помер за десятки років до того, як оповідачка цієї історії з’явилася на світ. Попри це, вона відчуває певний зв’язок із Липинським і намагається віднайти його ознаки у власному житті. Окрім цікавої і добре прописаної біографії Липинського, маємо тут емоційну оповідь героїні про її власне життя зі своїми проблемами: стосунки з батьками, історії кохання до кількох чоловіків, зрештою, психічну хворобу, панічні атаки та видужання. Час від часу може здатися, що ці сюжетні лінії надто дисонують; зрештою, їх розділяє не лише століття історії, а й різні соціальні, побутові та політичні умови життя. Водночас саме дослідження біографії Липинського стане для головної героїні поштовхом, який допоможе зрештою стати на шлях одужання. Поляк за походженням, В’ячеслав Липинський вирішив присвятити життя українській ідеї – що вже за визначенням не могло викликати особливої прихильності в Польщі на зламі ХІХ-ХХ століть. Історичному виміру книги додає цікавості й опис особистого життя Липинського, історія його кохання, стосунки з родиною та друзями.

Галина Рис, «Амстердам-Київ. І трохи святого Миколая»

Дискурсус“, 2017

Ще одна книжка, в якій використані дві паралельні сюжетні лінії. Одна –  історія головних героїв із українських міст, інша – «книга у книзі»: оповідь про Святого Миколая, яку пише одна з героїнь. Сюжет починається класично-святково: Марко та Олена переплутали в аеропорту свої валізи. Рукопис Олени опинився в Марка (та неабияк його захопив), а Олена отримала купу непотрібних подарунків, куплених Марком для родичів, і змушена почати роботу над книжкою заново. Попри таку зав’язку, цей текст не стане ще однією історією про щасливе кохання двох загублених (та віднайдених, між іншим, завдяки Фейсбуку – ще один аргумент на користь соцмереж!) героїв. У кожного з них – своє життя; втім, це не означає, що Олена та Марко взагалі не можуть одне одному допомогти. Отак, Марко спонукає Олену писати, а знайти її вдається завдяки тому, що чоловік сам наважується повернутися до малювання. Марко – самотній, його кинула дівчина. Олена заміжня та має сина; стосунки в родині не завжди ідеальні, але вони з чоловіком намагаються йти назустріч одне одному. Крім цього, авторка зачіпає ще одну важливу тему: сестра Марка Стефа, що живе з матір’ю в селі, змушена вийти заміж за хлопця, якого практично не знає. Дівчина внутрішньо опирається такому рішенню, але не наважується перечити родині, котра (як, певно, не в одному українському містечку чи селі) керується стереотипами про те, що до весілля дівчині з хлопцем ні в якому разі не можна ані жити разом, ані займатися сексом чи взагалі робити будь-що, що «не прийнято».

Приємним доповненням до сюжету слугує власне історія Святого Миколая, розділи з якої чергуються з розділами про реальне життя героїв. Можливо, когось із читачів вона навіть змусить повірити в те, що дива трапляються.

Оксана Луцишина, «Любовне життя»

ВСЛ, 2015

Головна героїня Йора – молода емігрантка зі Східної Європи – живе в США, винаймає навпіл із іншою студенткою Інгою кімнату, працює в університеті та намагається якось пристосуватися до життя в іншій країні. Вона зустрічає Себастьяна, з яким певний час щасливо і без зобов’язань зустрічається, аж поки не дізнається про інших його коханок. Образ Себастьяна досить шаблонний, як й історія їхнього з Йорою розриву – не надто відомий актор, красивий і вправний коханець, незалежний і з власним поглядом на світ; легко розходиться з жінками, якщо вони загрожують цей світ зруйнувати. Власне, цей картинний Себастьян стає лише зачіпкою, від якого може відштовхнутися сюжетна лінія головної героїні.

Після розриву із Себастьяном Йора поволі скочується в депресію. Те, що виглядало як дружба між нею та Інгою, зникає без сліду – Інга має цілком влаштоване особисте життя, тож просто йде. У своєму щасті та горі кожен із нас егоїстичний – хочеться тут додати; втім, справді приязних стосунків між Йорою та Інгою ніколи й не було. Вони могли довго обговорювати своїх коханців чи побутові справи, але не знали ані минулого одна одної, ані якихось життєвих планів чи мрій. Прикметно, що у критичний момент Йорі допоможе зовсім інша, випадкова людина.

Чим глибше Йора занурюється у своє переживання, тим тоншою стає у її свідомості межа між справжнім та уявним. Вона починає слабувати на дивні хвороби, проти яких не допомагають жодні ліки; у тексті з’являються сцени, що залишають читача у непевності: чи сталося це насправді, чи це – просто витвір хворої уяви головної героїні. Світ Йори балансує на межі сюрреалізму, поки вона намагається розібратися із власними почуттями до Себастьяна – так він фізично присутній лише на початку роману, але насправді супроводжує Йору протягом постійно. До справжнього Себастьяна Йора робить спробу повернутися лише в кінці книги і з подивом виявляє, що весь цей час, поки вона уявляла поруч із собою омріяного чоловіка, його власне життя склалося цілком інакше.

«Любовне життя» можна читати по-різному. Сама авторка у післямові закликає сприймати твір як психологічно-філософську притчу чи взагалі інтерпретувати історію за допомогою карт Таро. Але найочевидніший та найпростіший пласт цієї повісті – власне любовне життя героїв, психологічна травма та пошук виходу з неї.

Софія Андрухович, «Фелікс Австрія»


ВСЛ, 2014, 2019

Роман «Фелікс Австрія» – це історія двох жінок: панночки Адель та її служниці Стефи. Стефа беззаперечно любить і захоплюється Адель, але підсвідомо водночас і змагається з нею: за прихильність чоловіків, батьківську любов, любов до несподіваної дитини. Дівчата росли разом змалечку і часом самі не розуміють, хто вони одна одній – господиня та служниця чи дві подруги; усе тільки ускладнюється, коли Адель виходить заміж. Вони зі Стефою виглядають як дві протилежності: Адель – примхлива, часто самолюбна, інфантильна; Стефа – скромна, готова присвятити всю себе якійсь ідеї. Проте не лише Адель наказує слухняній Стефі; насправді служниця має неабияку владу над свою вразливою панянкою, ця химерна прив’язаність та любов душить обох дівчат, нездатних від неї звільнитися. У «Фелікс Австрія» варто відзначити не лише добре і цілісно прописані образи головних героїнь, а й детальне історичне тло, на якому розкриваються історії Стефи та Адель. Історія в романі виписана з неабиякою уважністю до деталей. Колишній Станіславів початку ХХ століття, сучасний Івано-Франківськ – містечко на окраїні тодішньої Австро-Угорської імперії. Мова, деталі побуту, атмосфера міста не викликають відчуття перенасичення чи фальші. А життя тодішніх мешканців Станіславова зовсім не було розміреним і спокійним, як нам би зараз могло здатися: «фотографічні апарати» щойно навчилися за лічені хвилини відтворювати зображення людей, «апарати телефонні» донесуть до тебе голос людини, яка насправді знаходиться за багато кілометрів, а рентген й узагалі бачить кожного наскрізь. На початку ХХ століття нікому не жилося легко – спостерігаючи за явищами, які для нас тепер видаються буденністю, люди, певно, запитували себе, чи не наближається кінець епохи. Але ось – минуло понад століття й епоха продовжується: так, у 2020 році історія Адель та Стефи отримає нове втілення у фільмі «Віддана».