Якщо ви чули про Вадима Гріна, то напевно знаєте його як автора історичної прози та публіциста, а також ментора в царині цифрового дизайну. У 2024 році він вирішив прийти в дитячу літературу і буквально запалив нішу пригодницьких фентезі-історій. «Пригоди дракона Вогника» стала одним з найяскравіших дебютів. В інтерв’ю для БараБуки Вадим поділився секретами письменницької майстерності, таємницями родинної взаємодії та професійного спілкування.

— Вадиме, перше, що впадає в око під час читання — та це ж посібник з HR для молодшого і середнього шкільного віку. Після прочитання можна працювати в колективі і бути готовим, якщо не до всіх викликів, то до найпоширеніших. Чи був у Тебе такий задум? 

— Яке чудове питання! Зізнаюся, мені дуже приємно його почути!

Адже я справді писав «Пригоди дракона Вогника» не лише як захопливу фантастичну історію, а й як книжку, що знайомить дітей із важливими життєвими навичками.

У своїй основній професії я дизайнер і керівник команд у сфері цифрових технологій, а також викладач. І вже багато років я повторюю підлеглим і учням одну просту річ: у сучасному світі недостатньо просто зробити щось добре, треба вміти це пояснити, «продати», тобто донести цінність своєї ідеї до інших. А для цього потрібно одне — вміння розповідати історії.

Емпатія, навички комунікації, співпраці, розуміння себе й інших — це те, що називають «софт скілами» й сьогодні вони є ключовою основою людського успіху, незалежно від віку.

Це лежало в основі Вогникових пригод, але я не скажу, що це посібник саме з HR, хоча, можливо, йому б не завадило таке резюме 🙂 Але це точно історія про те, як будувати стосунки з іншими, як не втратити себе в колективі, як помилятися і виправляти помилки, як залишатися добрим — навіть коли навколо панує хаос.

Я писав ці історії для власного сина з прагненням допомогти йому розібратися зі своїми емоціями. І у другій частині ця тема стає ще глибшою. Адже Вогник дорослішає, а з віком і проблеми ускладнюються. На нього чекають дуже непрості рішення та перевірка на стійкість власних принципів. Подивимось, як він із цим впорається. Але я точно знаю: з підтримкою друзів і з відкритим серцем — у нього все вийде.

— Не люблю порівнянь, але із захопленням констатую: Ти вибудував оригінальний світ Дракогори. Водночас унюшується тонкий аромат “Драконівського Гогвардсу”. Чим надихався? Які книги читав у процесі створення?

— Дякую! Проте порівняння з Гаррі Поттером несуть мені амбівалентні почуття.

З одного боку…

Я прочитав «Гаррі Поттера» вже у свідомому віці, десь п’ятнадцять років тому, коли був уже цілком дорослим. Ці пригоди залишили неабиякий слід в моєму серці й однозначно вплинули на мене, як на дитячого письменника. Тому було неминуче, що я дещо запозичив. Так само я надихався книжками Шарлотти Габерзак із серії «Не відкривати!» й, можливо, саме тому в першій книжці є трохи детективної лінії; книжками Тома Флетчера, зокрема нам із сином дуже сподобався «Різдвозавр»; і навіть моїм улюбленим Фредеріком Бакманом і його книгою «Що мій син має знати про світ». Тож світ Дракогори, як і будь який інший літературний вимір, спирається на певні стовпи, але є унікальним і сподіваюся тим цікавим для читачів.

А з іншого боку, перед тим як Олександр Шарлай, директор видавництва «Маміно», погодився видати цю книжку (за що я йому неймовірно вдячний!), рукопис пролежав майже рік в одному великому та прекрасному видавництві. Були зроблені певні правки на прохання видавця й почалося моє очікування, що тривало дев’ять місяців. 

На мої питання: «Що ж, коли будемо робити!?», директор видавництва ледве пригадував, хто я такий, що мені було цілком зрозуміло, але зрештою запевняв мене, аби я не хвилювався й додавав: «Будемо друкувати!». На кінець, я отримав відмову з поясненням, що бета-рідери оцінили книжку на 7 з 10, а це «не топ» й на додачу ще — «Не хочеться, звісно, пропустити нового Гаррі Поттера, але все-таки “ні”». 
Моя кар’єра навчила мене сприймати кожне «ні» як точку для розвитку. Кожне «ні» — це можливість зробити наступну роботу краще. Особливо, якщо воно ще й підкріплене якісною критикою. Тоді мені з цим не дуже пощастило 🙂

— Ти дуже тонко передаєш тілесні відчуття, створюючи атмосферу здорової інтимності між головними героями, і навпаки – коли описуєш антагоніста, затягуєш у відповідні емоції. Це письменницька майстерність  чи власна чуттєвість, що проступає поміж літер?

— Я не можу оцінювати рівень власної письменницької майстерності. Залишаю це на розсуд читачів. Я просто стараюся бути правдивим у своїх текстах, чесним перед собою і перед героями, які приходять у цю історію.

Щодо чуттєвості, я можу впевнено сказати: так, пізнання себе та світу починається з почуттів. Я щойно завершив роботу над другою частиною пригод Вогника. Вона значно об’ємніша та глибша. І в процесі написання було кілька моментів, коли я ловив себе на тому, що сиджу з мокрими очима.

Але сльози були не від суму чи радості, а від тієї значущості, яку ці епізоди мали для мене та моїх героїв. Мій син сказав би, що вони були «епічні». І, можливо, саме ця емоційна насиченість, проживання сцен разом із героями — те, що створює відчуття близькості для читача. Я вірю, що хороша дитяча книжка — це завжди чесна емоція.

— Мені сподобалося, як ти описуєш дорослішання і знову таки торкаєшся тілесності. Допоміг власний досвід чи спостереження?

— Напевно, і те, й інше.

Я багато спостерігаю: за своєю дитиною, за іншими батьками та їхніми дітьми й за тими моментами, коли щось в дитині змінюється. Дорослішання — це не подія, а процес. Він непомітний, але завжди тілесний: через сором, несподівану сміливість, зміну голосу чи навіть дивне нове відчуття в грудях, яке дитині навіть важко описати.

Тож мені було важливо не просто показати, що герої «стають старшими», а передати, як це відчувається зсередини. Як змінюється світ, коли змінюєшся ти сам. Думаю, тут і досвід допоміг — пам’ять про себе такого, хто ще тільки вчився розуміти себе.

— Давай поговоримо про емоції — цей яскравий спектр, що читач побачить у книзі. Від почервоніння лусочок до полумʼя, що вивергається нестримно. Яким драконом ти був у дитинстві — Данком чи все-таки Вогником?

— І мені, і сину Вогник ближчий за характером і поведінкою. Ми з ним обидвоє загалом розважливі, спокійні, але бувають моменти, коли вогонь нестримно рветься назовні. Я витратив роки на те, аби навчитися випускати його так, щоб це не шкодило іншим. 

— В історії про Вогника ти майстерно маневруєш між архетипами. Розкажи, як обирав героїв?

— Герої приходили до мене не з архетипічного списку, а скоріше з якогось внутрішнього перегуку: образів, які я зустрічав у житті, відчував у собі, читав у книгах, бачив у казках і фентезі. А потім уже, під час редагування чи переписування сцен, я раптом усвідомлював: о, так ось, хто в нас Мудрий Наставник! А ось і Тінь та Трикстер вимальовуються.

У хорошій історії архетипи — це компас, але не маршрут. Вони допомагають не заблукати, але дозволяють відхилятись, відкривати щось нове. У світі Вогника кожен герой має своє коріння — десь у міфі, десь у мені, десь у вас.

— Ти — тато і чоловік, і навіть якщо би ти не заявляв про це з гордістю, читачам це одразу стало б зрозумілим. Ти з великою любов’ю прописав стосунки у родині драконів. Це твоє бачення ідеальної взаємодії чи ти просто списав все зі своїх буднів в родинному колі? Мама “класична дружина”, Мія – така собі незалежна і смілива драконка. Даєш шанс молоді відходити від стереотипів чи намагаєшся показати різноманіття характерів?

— У нашому світі немає нічого «ідеального», але прагнення до ідеалу формує наш шлях.

Я не ставив за мету змалювати «зразкову родину» драконів. Мені хотілося показати живу, змінну, справжню взаємодію — з буднями, з гумором, з напругою і теплом. Тому історія Вогника й починається зі звичайного ранку та сніданку в родинному колі. Там ми бачимо, умовно кажучи, «класичну дружину» і «класичного тата». Але це — тільки точка відліку. Вже в наступних розділах вони змінюються. Змінюється і Вогник, і світ навколо нього. Я не списував героїв один в один зі своєї родини, але, безумовно, мій батьківський досвід і роль чоловіка глибоко вплетені в цю книжку. 

Щодо Мії, то вона справді така, якою я хотів би бачити сучасну героїню: незалежна, смілива, іронічна, чесна. Вона не в тіні головного героя, вона — у своєму світлі.

І знову мені доведеться трохи забігти наперед — саме боротьба зі стереотипами та шаблоним мисленням є однією з ключових тем другої частини. В першій я лише торкнувся цього й заклав фундамент.

І на передовій цієї боротьби буде Вогник. Він доведе, що діти, з їхніми незамуленим поглядом на світ, схильністю говорити те, що думають, не піклуючись про соціальні норми або наслідки — можуть зробити цей світ кращим, якщо ми будемо їх уважно слухати. 

— Розмови Гремислава з дракончиком — приклад здорової батьківської комунікації. І жодна майстерність не допоможе їх прописати так, як це зроблено в книзі. Що для тебе означає бути батьком, окрім глибоких розмов і порад?

— Гремислав залишається для мене найскладнішим героєм. В моїй уяві він саме такий тато, якого я би хотів мати в дитинстві. І саме такий, яким я намагаюся бути для свого сина.

Що для мене означає бути батьком? Це точно не лише про поради чи серйозні розмови. Напевно, найголовніше — це бути поруч. Навіть коли мовчиш. Навіть коли втомлений та коли не маєш відповідей. Мені хотілося, щоби Гремислав не був ідеальним, але завжди відкритим, уважним і здатним рости разом із сином. 

— Про спеціаліста і роботу дизайнера та наставника. Часто приміряєш на себе мантію Зорегляда? Чи думав про нон-фікшн для просування дизайну як майбутньої професії?

— Мені мантія Зорегляда дуже близька! Як дизайнер і наставник я постійно працюю зі студентами, початківцями, тими, хто тільки шукає свій шлях. І мені подобається допомагати їм дивитися вперед, уявляти, яким може бути світ майбутнього та яке місце вони можуть у ньому зайняти.

На своєму сайті я маю гасло: «Дизайн врятує світ». Звучить, можливо, пафосно, але якщо глянути глибше, то дизайн справді формує все навколо нас — від того, як ми користуємось речами, і до того, як почуваємось після цього. 

Чи напишу я колись нон-фікшн саме для дітей — не знаю. Але, якщо придивитись, то у «Пригодах дракона Вогника» ця тема вже звучить. Технологічність світу Дракогори, підсилювачі крил, окýлуси, акваматон — усе це створено не випадково. Це світ, де дракони шукають рішення, будують, експериментують, а Вогник мріє створити щось, що зробить цей світ кращим і допоможе іншим. Він — дизайнер на всі сто.

— Ти багато мандруєш світом. Здається, саме це натхнення допомогло тобі надавати легкості драконячим пригодам. Чим для тебе є подорожі?

— Коли довго сидиш в одному місці, навіть найяскравіші думки тьмяніють. А от варто змінити контекст і раптом щось, що здавалося складним чи нерозв’язним, стає трохи простішим, ніби ти просто нахилив голову і побачив проблему під іншим кутом.

Світ величезний і дуже різний. І що більше я мандрую, то більше бачу: у кожній культурі є свої «дракони» — уявні і справжні, свої казки, свої уроки. Іноді я просто слухаю, як звучить інша мова, спостерігаю, як дитина обіймає маму в парку, або як дідусь продає рибу в грецькому селі — і це вже замальовки для сцени в книжці. Просто я не завжди одразу знаю, де саме це буде.

Мені хочеться, щоб пригоди Вогника теж несли цю легкість відкриття, цікавість до нового і той самий захват, що відчувається, коли робиш відкриття про світ і людей. Навіть, якщо ти вже дорослий хлопчик, як я.

— Розкажи про свою взаємодію з ілюстраторкою. Чи вдавалося тобі знімати капелюха дизайнера і віддаватися баченню художниці? Чи був, як гном Руда Борода, намагався контролювати все?

— Оксана Бабич — неймовірна художниця.

Талановита ілюстраторка з тонким відчуттям стилю, характеру й атмосфери. Вона просто читала мої думки. Мені з нею дуже пощастило. Не знаю, чи пощастило їй зі мною — бо, зізнаюся, капелюха дизайнера знімати було складно. Але я таки знімав і нагадував собі, хто тут автор, а хто художник.

Наша співпраця була, і є, прикладом здорової креативної взаємодії: коли є простір і для бачення автора, і для свободи художниці. Ми завжди знаходимо компроміси, обговорюємо й завдяки цьому світ Дракогори став яскравим, цілісним і цікавим.

— Книжкові рекомендації від Вадима Гріна (Три книжки українських дитячих авторів, які ти міг би порекомендувати читачам)

— Для найменших (4-6 років) — «Їжак Вільгельм» Тетяни Стус.
Це дуже тепла, уважна до деталей книжка, написана з великою любов’ю та глибиною. Її авторка — моя наставниця та добра подруга. Вона вміє писати так, що навіть дорослий читач на мить стає маленьким і згадує, як це: боятись, відкривати нове, сумніватись у собі, щиро радіти.

Для дітей 8–10 років (напевно) — «36 і 6 котів» Галини Вдовиченко.
Весела, динамічна історія, що створена з великою повагою до дитячого почуття гумору і з любов’ю до тварин. І так, після неї дуже хочеться завести кота.

І для дітей віком 14-99 я пораджу «Сапієнси» Володимира Аренєва.
Я буквально щойно її прочитав і я у повному захваті. Книжка ставить питання про майбутнє нашого суспільства, про вплив технологій, про те, що це означає — бути людиною. Без краплі моралізаторства.

Якщо звичайній, не наділеній магічними здібностями дитині, надати до вивчення текст Конституції, скоріше за все їй захочеться кинутись у вир соцмереж і більше звідти не повертатися. Тому відповідальним дорослим доводиться вигадувати, як зацікавити школярів важливими, але, на перший погляд, доволі нудними темами. Останні роки маємо хорошу тенденцію вітчизняного книговидання: завертати дитячу увагу у правове поле взялися справжні майстри нон-фікшену. Естафету Лариси Денисенко з книгою-адаптацією «Я і КонституціЯ» перейняла Ганна Булгакова, що створила вичерпний посібник «Мої права. Про права та обов’язки: твій довідник з громадянства». Отак, крок за кроком видавці підступилися до найбільш вибагливого читача – старших підлітків.

У 2020 році видавництво «WISE BEE» презентувало посібник особливого формату – візуальний гід по Конституції України. Розробку найлаконічнішого і водночас наймісткішого видання реалізувало агентство візуальних комунікацій «Top Lead». Спеціалізація колективу авторів позитивно вплинула на зовнішній вигляд і структуру книжки. Автори не стали боротися з так званим «кліповим» мисленням підростаючого покоління і створили максимально пристосований до потреб дитини посібник. Оцінити належно цю візуальну перевагу зможуть і освітяни, адже кожну сторінку гіду можна використовувати як окремий слайд на уроках правознавства чи позашкільних заняттях.

Але здавалося, до чого тут інстаграм і немиті тарілки? А до того, що автори не ставили за мету детальне вивчення закону, ухваленого 28 червня 1996 року. Натомість читач отримує такий собі екстракт конституційних статей кишенькового формату зі зручним поп-культурним інтерфейсом, що дає потужний поштовх до подальшого обговорення та ознайомлення з документом.

Чи можуть батьки читати мою переписку? А змушувати мене мити за собою посуд? З якого віку я можу самостійно звалити у подорож? Де знаходиться APP STORE держави? Коли можна зайнятися сексом? На ці та багато інших питань, що насправді цікавлять більшість підлітків автори шукають відповіді в головному документі держави. І (спойлер!) знаходять їх.

Заборони, обов’язки, права та гарантії дбайливо структуровано, зрозуміло прописано і красиво подано. Не хочеться виконувати хатні справи, терпіти образи вчительки чи платити за скачування контенту? З усіма наслідками можливих дій допоможе розібратися Конституція. Добре, що тепер до неї є справді норм візуальний гід.

* Книжка – серед переможців рейтингу Топ БараБуки 2021.

Тема забруднення довкілля давно увійшла в дитячу і підліткову літературу, даруючи нам як еко-френдлі героїв у художніх текстах, так і якісний нон-фікшн для всіх категорій читачів. Відчула в собі сили долучитися до надважливої теми і письменниця Євгенія Завалій, видавши дебютну книжку «Це всі ми».

Події повісті розгортаються в маленькому містечку на морському узбережжі, де живе тринадцятирічний хлопчик Андрійко з мамою Мариною і дідусем Василем. Романтика життя біля моря розбавлена родинною драмою, а саме відсутністю батька в житті хлопчини. 

«З дитинства він розумів мову тварин»

«Так, місто – це всі ми»

Андрійко – хлопчик звичайнісінький. Він вчиться у школі, мріє стати ветеринаром, читає «Червону книжку для дітей». Та не все так просто, адже він має незвичайне вміння. Ця його супернавичка та уважне ставлення до навколишнього світу і надасть поштовх великій та благородній справі – будівництву сміттєпереробного заводу задля порятунку акваторії.

Звісно, самотужки Андрійко пройти такий шлях не зможе, тож допомагатиме йому подруга Майя. Разом вони і рятуватимуть світ, розпочавши велику справу на своїй маленькій території. Майї авторка протиставляє красуню однокласницю Катю, що постійно дражниться і глузує з натхненних напарників. Це не грає на руку повісті – попри гостроту і важливість проблематики, прикро натрапляти в тексті на заяложені стереотипи, як-от поділ школярів на «розумниць» і «красунь», «крутих пацанів» і «дурників-ботанів».

Катя мріє стати то акторкою, то моделлю і вийти заміж за футболіста. Вона, звісно, сміття не сортує і колу п’є тільки через соломинку, щоб помада не стиралася. Це протистояння ми будемо спостерігати протягом всієї повісті, бо ні в кого, крім цієї фатальної красуні, не буде можливості чинити перепони (бодай словесні) головним героям на шляху до щасливого і чистого майбутнього.

Хотілося б, щоб перешкоди всім екоативістам створювали тільки віроломні красуні, а ніяк не байдужість громадян та всеохопна бюрократія. Та про це авторка не говорить. І в цьому є певний сенс, адже головна мета книжки – надихнути юних читачів і створити дорожню карту виходу з екологічної кризи на прикладі невеликого українського містечка.

Разом із героями повісті читач пройде довгий шлях від ідеї порятунку одного дельфіна до втілення масштабного проєкту. І на цьому шляху якісна візуалізація не менш важлива, ніж текст. Художниці Марії Фої вдалося не тільки прекрасно зобразити героїв, а й оживити кожну сторінку історії. Особливо відчутна рятівна сила ілюстрації в місцях, де текст художньої оповіді рвучко перетікає у матеріали з енциклопедій та посилання на сайти зі статистикою та інформацією.

• 

• 

«Так, місто – це всі ми»

І країна, і Земля. Приклади, щедро наведені у книжці, доводять, наскільки кожен із нас втягнутий у протистояння планетарного масштабу. І позиція «моя хата скраю» та «це не моє сміття» вже не працює, коли наслідки глобальної екологічної катастрофи стають очевидними. Прості, але послідовні кроки, розуміння відповідальності за свої вчинки та вчинки інших людей, про які йдеться в повісті, допоможуть кожному мешканцю планети бути свідомим і розпочати порятунок нашої спільної домівки вже зараз. Хочеться вірити, що у найближчому майбутньому «активна громадянська позиція» та «відповідальність за довкілля» стануть не лише загальними фразами, а й уроками у школі, і посібник екоактивіста «Це всі ми» отримає новий фокус уваги.

Продовжуючи добру літературну традицію сільських пригод, Олександра Орлова написала повість про літо, трьох хлопців і одного злодійкуватого кота. Та не все так просто, бо викликавши самою назвою дух класика, письменниця мала не лише подати читачу живу мову й дотепний гумор, а й вивести крупним планом протистояння в родині.

«У Остапа була… місія: набиратися здоров’я»

Отже, в село, що донедавна звалося дачею, до Ба, що донедавна працювала директоркою в офісі, другий рік поспіль приїздить онук Остап. І є на цій дачі все, що потрібно хлопцю: веселі друзі, велосипедні перегони, купання в річці, валяння в багнюці. Ну може, хіба що домашнього улюбленця не вистачає. Але ж одного вечора, коли біля річки розклали багаття й розпочали розповідати страшні оповідки, в Остапа з’являється й кіт.

Саме він, хитрющий і ладний до пригод вусатий, надихне головного героя на філологічні відкриття, познайомить із відчуттям емпатії, розкриє в ньому талант художника та врешті-решт порятує йому життя. Щоправда кіт трохи недочуває, за що й отримує такий знайомий нам всім псевдонім. Чи може придурюється, що недочуває…

«Тоді Ба стала якоюсь колючою й неуважною – такою, що мама казала: “Я з нею не можу!”»

Отже, в Остапа є друзі Лесь і Михась, є кіт, бабуся, що дбає про нього і читає «Гаррі Поттера» на ніч, батько, що навідується на вихідні. А де ж мама? Чому вона, жива-здорова дослідниця з наукової лабораторії, не може приїхати на дачу і провести час із родиною? Скоріше за все, відповідь криється десь на горищі, на яке вперше за довгий час Ба дозволяє Остапу зазирнути. Там, посеред мотлоху, лежать дорогі серцю жінки речі, які вона чомусь закинула якнайдалі.

Що спонукало успішну Ба покинути роботу й життя у великому місті, і зачинитися у своєму будиночку-мушлі? Чому між мамою і бабусею розквітло непорозуміння, що отруює атмосферу всієї родини? На ці питання малий Остап, що опиняється між двох вогнів, постійно шукає відповіді.

«І що ж робити? Я ж вас обох люблю й хочу обох бачити поруч»

Та здається, в цій родині у кожного прізвисько Нечуй. Ніби тільки щось фатальне має випалити всі недомовленості, аби на згарищі старих чвар постали нові і здорові стосунки.

А тим часом літо біжить вперед. Хлопці шукають пригод разом із котом, і знаходять чергову їхню порцію на подвір’ї сусіда, до якого в гості завітала гарненька дівчинка. Прокидаються зародки перших почуттів, для яких немає ніяких перешкод. І ось тут ми можемо оцінити всю неупередженість і делікатність головного героя. Адже наскільки важко уявити зовнішність Остапа, настільки добре складається уявлення про його внутрішній світ. Де є місце любові й розумінню, спогляданню і співпереживанню.

Авторкам – письменниці й ілюстраторці – вдалося настільки вправно відтворити світ сучасної дитини, при цьому тихенько причинивши за собою двері, що абсолютно непомітно для себе опиняєшся у складному і трохи незрозумілому для себе світі, який він є, коли ти ще малий. Коли більше за все на світі хочеться пригод і досліджень, хочеться, щоб рідні завжди були поруч, щоб дівчинка-сусідка з темними блискучими косами частіше приїздила в гості.

І хто повірить, що за стрибучими, енергійними, бешкетними, по-справжньому дитячими ілюстраціями стоїть не Остап, який щойно ганяв із Лесем на велосипедах чи рятував кота з чергових халеп, а вправна й дотепна художниця Грася Олійко?

Ось така вона, динаміча, просочена класичними образами повість «Нечуй Невмирущий», у якій читач будь-якого віку знайде щось про себе, про близькість, про життя, що ми проживаємо за коротке й дивовижне літо.

Купити книжку можна тут.

Подумала Ольга Купріян  і видала допитливому читачу ще одну зворушливу історію про заповзятих гризунів.

«Отож було їх спочатку троє…»

У малій нірці за книжковою шафою в складі великої бобрової родини жили собі Борис Борисович та Барбара Борисівна Бобренки із донькою Мартусею. (Так, так, схоже на скоромовку, але з бобрами по-іншому ніяк!) Тато будував греблі, мама проектувала – все, як у порядних бобрів. Та одного ранку вони дізнаються про майбутнє поповнення в родині, а значить, треба знайти просторіше помешкання.

«Люблю, коли добрі листи пишуть восени. Об них можна навіть лапи гріти.»

Довгі пошуки, ходіння по колу, ворожість сусідів та інші проблеми рано чи пізно постають у житті кожного, хто шукає свій дім, навіть якщо це бобер.

«Бори-и-и-се-е-е-е-е! Почалося!»

Купріян авторка відверта, вона не буде розповідати, нібито бобренят приносять лелеки або їх знаходять у вербових заростях. Вже з перших сторінок ми дізнаємося про вагітність Барбари Борисівни, а щойно Бобренки облаштовуються в новому помешканні, народжується трійня – Рита, Кора та Боря. Чесність із читачем тішить, як вода зі струмка, що врешті-решт знайшли бобри.

Факт появи малят виводить на перший план Мартусю. У бобричці добре вгадується дитина, що від народження молодшого братика чи сестрички вмить стає дорослішою, хоче вона цього чи ні. І це, власне, «привіт» батькам від авторки: так, старші діти іноді справедливо не хочуть доглядати за молодшими, потребують не меншої уваги та страшенно радіють, якщо відправляються кудись із батьками без малечі.

«Хоч би куди ти писала, Мартусю, твої листи завжди потраплятимуть додому»

Повість «Боброго ранку!» не так про бобрів, як про життя з його смутками і радостями, про листи, що пов’язують нас із близькими, та дороги, що їх нам треба здолати. От і читач пройде з Мартусею шлях дорослішання від маленького бобреняти до бобрички-студентки.

Старшій доньці є на кого рівнятися: хоч мама і присвячує багато часу вихованню бобренят, а заняття своє не полишає. Дипломована спеціалістка завжди тримає під лапою креслярське приладдя. Тож коли від директора ліцею надходить запрошення, Марта вирушає на навчання і продовжує династію архітекторів. Відтепер листування стане невід’ємною частиною життя Бобренків. Опановуючи греблебудування і деревознавство, студентці Мартусі важливо відчувати зв’язок із родиною.

Кожен знайде в цій добрій історії щось своє – читається вона легко, а кумедні ілюстрації Марини Шутурми цікаві та доречні.

Особливої уваги заслуговує архітектура повісті. Кожен розділ із життя бобрової родини супроводжує енциклопедична довідка. Бо ж черепаха Пелагея, тітонька Сова, Марена Дніпровська – не просто сусіди Бобренків, а й червонокнижні мешканці узбережжя мальовничої річки Здвиж.

У підсумку ми знаємо майже все про життя бобрової родини, проте історія видається дещо незакінченою. Та, сподіваюся, що для авторки це справа часу, адже є ще день, вечір, ніч – і всі вони можуть бути бобрими.

Отже, «Боброго ранку!» без перебільшення можна назвати найкращою зігрівально-пізнавальною книжкою року, а Ольгу Купріян – найбобрішою українською письменницею.

Купити книжку на сайті видавництва «Ранок».