All posts by Орися Грудка

Олекса Довбуш для сучасних дітей

Біографій для дітей на українському книжковому ринку невпинно більшає. У видавництвах виходять цілі серії книжок про всесвітньо відомих винахідників, політиків, музикантів, письменників, дизайнерів, бізнесменів. Здавалося б, на цьому тлі жанр белетризованих біографій про історичних постатей виглядає менш сучасним і привабливим, а історична та краєзнавча площина – не такими «виграшними». Книжка Василя Карп’юка «Олекса Довбуш. Таємниця сили» засвідчує, що це не так.

Подивімося на обкладинку цієї книжки: кресаня, бартка, смерека, гуцульські візерунки налаштовують на історію про Карпати часів опришків, та водночас зображені вони в досить сьогочасній стилістиці. Така й книжка: з одного боку, йдеться про час панщини й опришків, коли жив уславлений Олекса Довбуш (народжений за даними Михайла Грушевського 1700 року), але тон книжки і проблеми, які переживає малий Олекса, дуже сучасні й начасні. Лише тон – історичності оповіді це ніяк не зашкодило.

«Але до замку є підземний хід. Ще коли будували замок, то хід спроєктували як можливість втечі для мешканців. Утім, охорони завжди було доволі, а загрози й зовсім не було, то про той вхід ніхто вже й не згадував – чи ще є він, а чи давно обвалився».

Отож, це видання про життя в Карпатах у XVIII столітті. Малий Олекса вівчарить на полонині, аби заробити трохи грошей для сім’ї, але невдовзі його родина втрачає хату (причиною якраз таки таємнича – аж до останнього розділу книжки – Олексова сила) і змушена найнятися на службу до пана. Мимохідь дізнаємося про умови життя за панщини: є селяни, які змушені працювати на панів, і є опришки, які відмовляються від такого життя, тікають у ліс і живуть із набігів на тих-таки панів. Олекса згодом розмірковуватиме, що опришки сплять не так спокійно, як селяни, але днювати останнім доводиться значно важче. Здавалося б, все це аж ніяк не стосується сучасних дітей. А ось і ні.

Ілюстрації: Наталя Кудляк

Коли малому Олексі вкотре загрожує небезпека через його загадкову силу, йому доводиться втекти й зазнати самітницького життя в лісі. Мимохідь Олекса розмірковує про буття з людьми й буття наодинці. На самоті він вперше відчув дух свободи, усвідомив, що раніше ніколи не був по-справжньому сам, завше заклопотаний завданнями, які давав пан. У читанні мені це видалося близьким і до трибу сучасного життя, постійного перебування (навіть якщо і в онлайн-форматі) поміж інших – у школі, на роботі або деінде. Засадниче йдеться про баланс співзалежности й самостійности/самотности. Олекса невдовзі скучить за спілкуванням. Але це вже будуть інші прагнення. Звісно, зазнавши свободи й «випробувавши власну силу», він уже не зможе бути поневоленим селянином. І «сила» тут – це не тільки hard, а й soft skills, які, мабуть, не менш таємничі.

І це аніскільки не применшує «хардової» частини. Про Олексове життя в печері, силу (й відвагу!) протистояти вовкові, вміння знаходити собі їжу й випарювати сіль із соровиці розказано багато й захопливо. Однак, не стримавшись та поцупивши у вівчарів трохи сиру під загрозою кулі, наступного дня Олекса принесе за неї плату – мішечок солі.

Моральна проблематика тут чи не центральна, але подана вона доволі сьогочасно, з урахуванням неоднозначності вибору в деяких ситуаціях і потреби ухвалювати рішення в умовах непевности. Чи морально обкрадати й лупцювати тих, хто робить щось відверто погане (панів) – чи слід таки дослухатися до мами й дотримуватися християнських заповідей? Олексі не випадає знайти простого рішення; обидві позиції мають своє обґрунтування, і він мусить шукати для себе баланс.

Цю проблему можна сформулювати й інакше: чи слід миритися з поневоленням і «жити, як люди», а чи жити вільно? І як, живучи вільно, жити й морально?

Поневолення начебто не сучасна тема, утім книжка показує, якою актуальною вона є насправді, і розуміти її слід ширше – як залежність. З одного боку, її нестерпність, з іншого – потребу в ній. А в сучасному мережевому взаємозалежному суспільстві точно потрібно вміти знаходити баланс. Історія, до того ж, звертає увагу на важливість кмітливості й знання, а не лише сили. Олекса запросто може виривати смереки з корінням і жбурляти яблуком так, що противник впаде зі стільця, але це аж ніяк не вирішує всіх проблем – чи то серйозних (наприклад, пов’язаних із відплатою панам за вбитих друзів), чи особистих. До прикладу, Олексі подобається наймичка Ксеня, але йому годі якось висловити їй свої почуття. Книжкова мова його зачаровує: так само він хотів би говорити й до дівчини. В іншій сцені він не тільки майстерно грабує пана й знищує кредитні книги селян, а й залишає (прикріплює шаблею до портрета) лист-маніфест Олекси Довбуша.

У цій пригодницькій історії чимало настанов і воднораз – жодного моралізаторства. Це направду захоплива історія про бравурного, мовчазного й трохи невпевненого, відважного й прямолінійного Олексу. А ще – добротний історичний екскурс. Довідаємося, як робити бринзу, побачимо докладно побут і будні селян та панів, карпатську географію й символи. Не тільки текст, а й ілюстрації тут помічні. Одна показує кроки приготування вудзу, вурди й бринзи. А на повносторінковій ілюстрації з опришками, за якими Олекса спостерігає зі своєї печери, підписані назви елементів їхнього вбрання. Ілюстраторці Наталі Кудляк чудово вдалося ілюструвати й пояснювати водночас, а ще – блискуче відобразити емоції та характери персонажів.

Останні слова розділу, в якому розкрита таємниця Олексової сили, – «Далі буде». Книжка полишає читача з багатьма викликами, що постануть перед Олексою, як-от сумна Ксеня, яка нехотячи вийшла заміж, аби перестати бути наймичкою, чергова помста мандатора у відповідь на помсту опришків (навряд чи в цій історії знайдуть цапа-відбувайла), і головне – прокляття злих духів на Олексу і його силу. В очікуванні наступної частини автор запрошує писати чи малювати продовження, або ж викладати у соцмережах під гештегом #Довбуш.

Книжка сподобається дітям початкових та середніх класів, які люблять розгадувати таємниці, дізнаватися про побут та звичаї минулих поколінь, читати пригодницькі, фантастичні та історичні книжки. Однак навіть тим, хто не надто цікавився історичними темами, це не стане завадою у читанні. Описами історичних обставин книжка не переобтяжена і вводить у тогочасний контекст легко і ненав’язливо, а практично всі вжиті діялектизми зображені й навіть підписані на ілюстраціях.

Вітражі дитинства

На книжковому ринку попит на вірші не надто великий. Поетичні збірки якщо й купують, то нерідко обирають за палітурками. А дарма. На позір непрезентабельна, збірка поезій «Скельця розмальовані» безсумнівно варта уваги.

«Forte – piano, forte – piano…
Грає Час на фортепіано,
Не романси, не пісні –
Чорні ночі, білі дні»

Майже сто віршів першої книжки для дітей перекладача та письменника Андрія Содомори зображають світ дитинства всебічно та проникливо. З його звуками – колисанок, плюскоту води, гавкання собак, сухого листя, скрипки та фортепіяна. Відчуттями на тілі – вітру, снігу, трави; гострого, важкого, холодного. З усім побаченим – у місті та селі, наодинці та в товаристві. Віршики справді схожі на самобутні кольорові скельця. А разом витворюють гарний гармонійний вітраж.

Низка віршиків – короткі історії із сюжетом. Часто – з двома «героями», як-от роса і травинка, голка і ниточка, песик і їжак, двірник і тінь, метелик і камінь, праця і хист, дим і вогонь, грім і блискавиця, сонце і місячна повня. Як правило, на початку між ними розгортається конфлікт – певна незгода чи непорозуміння, – що завершується примиренням. Лише зрідка цього не відбувається, як у віршах «Заздрісник і коза» і «Бик і силач».

Дбай про м’язи, братику,

але й вчи граматику. – Повчає бик.

Узгоджувати непоєднуване цим віршам вдається чудово. Для автора розмаїтість та кольоровість світу є джерелом гармонії.

Після гомону міського –

тихе передмістя.

В місті – людно, тут – нікого,

Крім… сухого листя. – згоджує автор міське та сільське.

Маленьке та крихітне постає значним та важливим у низці віршів: «Зернина», «Бурулька», «Воскова свічечка», «Дзвіночки», «Цвіт кульбаб», «Пилинка», «Перекотиполе», «Яблуко», «Сонечко» (те, що літає) і «Сонячний жовток» (той, що у небі). Є і про космічне та громіздке. А поміж тим – чимало філософування.

Просту лічилку завершує теза про безкінечність світу: всього не перелічити. Певна річ, є дрібка давньогрецької та римської філософії. Содомора пише про бога Феба, цитує Овідія, розповідає про дивака-самітника у театрі та котика-читача, який

читає в дощ чи спеку

Не когось там, а Сенеку.

А ще є у збірці вітер-читач, який гортає книжки на площі у Львові. Образи усамітнення знаходимо й в інших «монологічних» віршах про місяця-мандрівника, похилого клена, сову, сонячну драбинку, трамвайчик. Багато розмірковувань – про плинність, колову повторюваність, час, як-от:

Годинник тикає ‘де ти’.

та

Forte – piano, forte ­–piano…

Грає Час на фортепіано,

Не романси, не пісні –

Чорні ночі, білі дні

Осінь у «Скельцях…» – львів’янка, як дізнаємося з одного вірша, а Львів – значна тема збірки. До прогулянки заохочують вірші про львівські місцини: Арсенал, Пам’ятник Друкарю, Підзамче, Полтву, старі камені, мармурових левів та кінні карети.

Якщо усамітнення часто львівське та осіннє, про стосунки – сімейні та дружні – читаємо у літніх, весняних та «святкових» віршах. Особливо теплий міні-цикл про ягоди, як-ось у вірші про вишні:

На вишню пишну

Світить сонце,

                 Со-неч-ко…

Ой, чи не сон це,

Моє сонце,

                До-неч-ко?..

Вірші Содомори не грішать зарозумілими словами, які діти можуть не знати. Його мова – природна й жива, неперенасичена епітетами, а ще дуже звучна. Наприклад, зрідка вжиті зм’якшені форми слів надають мелодійності: «Санки, саночки, санчата», «Снігу, сніжку, сніжечку», «Закурило, закрутило, замело», «Ниті, нитки, ниточки». Мова – тема кількох віршів, зокрема про літеру «ґ», голосні, римування.

Словесну естетику довершують доладні ілюстрації до кожного вірша. Єдине – формат книжки хотілося би розтягнути з прямокутного у більш привабливий квадратний. Для того, аби книжка хуткіше потрапила на полиці дітей та дорослих.