Призначення фантастичних світів у книжках – унаочнити боротьбу добра зі злом, яка в нашому світі є не такою очевидною. Певна річ, добро і зло автори бачать по-різному. Узагальнивши, можна сказати, що в «Аватарі» добро – гармонія з природою, а зло – прерогатива технологічного прогресу. У «Володарі перстнів» добро – вільне, ніким не перешкоджене життя у своїй країні, а зло – панування одних над іншими.

Дилогія Ольги Максимчук «Світ у вулкані» – теж про боротьбу добра і зла, яка відбувається головно в паралельному до нашого фантастичному світі (у вулкані, але не тільки). Добро втілюють «зелені», «червоні» і «сині», зло – Сірі. Прикметно, що не Чорні, авжеж? Зло в цій книжці є сірим, бо воно тут – байдужість. Добро ж має багато кольорів, почуттів і подоб, і всі з описаних у книжці, безперечно, є антонімами до байдужості.

«Тут, у Кремантурі, вже багато років ми створюємо радість. Вона зелена і свіжа. А тоді відпускаємо її. Туди, у світ, – дракон звів очі вгору, де виднівся круглий кратер вулкана, – і вона мандрує до вас. А ви, самі цього не знаючи, вже багато століть перетворюєте цю радість на сміх. Так-так! Коли ви смієтесь – починають сміятися й інші. Коли вам добре – стає краще й іншим»

Отож, учні 3-Б, близнюки Марко і Сонька, а пізніше і їхній однокласник Агава, дізнаються про фантастичний світ, який співіснує з їхнім. Точніше не про один, а про цілих чотири світи. Властиво, весь сюжет дилогії зав’язаний на поступовому розкритті історій про ці фантастичні світи – три добрих і один сірий. Найкраще авторці у книжці вдалося саме змалювати ці світи. Кожен світ пов’язаний із певним кольором, твариною і чеснотою, що здійснено витримано і влучно. Наприклад, світ синіх – це світ синьооких дітей, яким їхні побратими – сині метелики – плетуть кокони для напівсну, в яких діти перебувають сезон синього дощу. У цьому світі люди не плачуть, лише іноді йде синій дощ, кожна сльоза у якому – чийсь біль, який зникає завдяки тому, що синьоокі діти слухають чужі історії. Співчуття (а краще – емпатія) – ось й один із антонімів байдужості. Два інших – сміливість і радість, і кожна з цих емоцій теж мають відповідником свій світ, зелений і червоний відповідно.

Образливо звучить, що лише синьоокі живуть у світі синіх, а у світі зелених – зеленоокі? Могло б, якби роман не передбачав можливостей переходу до інших кольорів. Узагалі виглядає так, що цей перелік світів не є вичерпним і чесноти втілюють не тільки синьо- й зеленоокі та рудоволосі, а цілком можна уявити у всесвіті книжки і світи, наприклад, карооких або русявих. А ще те, що у цих світах мешкають і багато дорослих (в усій книжці причетними до магічного світу є лише двоє дорослих зі звичайного світу); що, може, і батьки головних героїв, про яких нічого не знаємо, якось до цих світів причетні. Загалом, «Світ у вулкані» зосереджено передовсім на розказуванні історій світів, а от у сюжеті ще чимало простору для дофантазовування можливих подій. Перша битва зі злом відбувається лише наприкінці другої книжки, тому драматургічно ці дві книжки – одна історія. Серед ґанджів – подеколи повтори, недорозкритість деяких подій й емоцій (як-от довкола загибелі учня 3-Б). Суттєва перевага – зв’язок магічного світу з реальним; його легко перекласти на буденні події, а відтак пов’язувати з нашими реальними досвідами.

Хоч подекуди вона і не така явна, у школі і вдома теж ведеться боротьба зі сірістю – «сірими буднями», одноманітністю, нудьгою, байдужістю. Суботня традиція смажити млинці, про яку дізнаємося вже з перших сторінок першої частини, – чим не боротьба зі сірістю? Або особливий урок у школі під назвою Життя від вчительки Мо, на який можна приходити або ні, де можна розповісти всім про те, що є твоїм Життям (або показати) чи просто слухати інших. Цей урок серед дітей доволі популярний – до настання сезону сірого дощу, що прийшов із магічного світу. І, схоже, запозичив цей урок методики з неформальної освіти.

Звідки походить зло, тобто сірість? Про це тут теж йдеться, і нагадує ця історія біблійну оповідь про Каїна та Авеля. Сірість і кольоровість, зрештою, не єдині аспекти «Світу у вулкані». Багато тут йдеться і, наприклад, про побратимство та взаємопідтримку. І яскравих образів, аби ці та інші цінності показати, тут предосить. Багатьом, думаю, найдужче сподобаються крихітні дракони, білі ворони і червоногриві коні.

Ілюстрації в дитячих книжках відіграють вкрай важливу роль. Часто саме вони є вирішальним чинником у рішенні купити чи ні певне видання. Непересічним художнім талантом володіла Вікторія Ковальчук. Орися Грудка пильно вдивилася в чарівний світ, створений ілюстраторкою, та знайшла у ньому приховані скарби.

У 2021 році у видавництві «Апріорі» вийшли дві дитячі книжки, ілюстрації для яких створила художниця Вікторія Ковальчук. Ці видання виявилися останніми, які вона встигла проілюструвати – навесні 2021 року відома художниця відійшла у засвіти. Вона проілюструвала близько двохсот видань, із них понад тридцять – книжки для дітей. Чимало читачів впізнають її авторський стиль, пригадавши відоме видання «Букваря», який перевидавали майже десять разів і загальний наклад якого налічує близько 200 тисяч примірників.

«Казку про двох братів та сестру» і «Бузинову сопілку діда Всевіда» написала Дара Корній. Обидві книжки можна читати лише через ілюстрації, що не так унаочнюють розказані казки, як переосмислюють образи, з яких склала казки Корній, і роблять розказані історії візуально самодостатніми. В обох книжках – близько двадцяти великих ілюстрацій на повний розгорт.

Пильним поглядом усю історію «Бузинової сопілки…» можна прочитати вже з обкладинки. Чотири пір’їни, які несе на собі дід (чи якими він окрилений? – обидва трактування годяться) вочевидь є порами року. З ними ж, як видно, слід пов’язувати і трьох дівчат, які сидять над пір’їнами. А де ж четверта? Ось і зав’язка історії. Переплетеність пір’їн-сезонів та сірого тла, на якому вони зображені, натякає на розвиток дії історії. А як приглянутися до дрібніших образів – розв’язку теж можна віднайти (що, звісно ж, потребує тривалого вглядання) – або ж побачити свою історію. Для ілюстраторки казка – не законсервований, а відкритий світ; Вікторія Ковальчук співтворить сама і до співтворчости запрошує.

Ілюстраторка працює не тільки з тими образами, які є в тексті, а також із тими, які вона в ньому побачила; так у казках з’являються додаткові непересічні персонажі, як-от кам’яниці-дзвіночки чи равлики-трубачі; в руках осені виникає фотоапарат, а в тілі і за спиною мітичного персонажа Мороку – сучасна зброя. Назагал в ілюстраціях чимало писанок, рушників, вишивки. Один із частих символів – дерево життя, за структурою якого у «Казці про трьох братів і сестру» створено аж чотири розвороти, що не дивно, адже сам світ казки оповідає версію історії про Золотий вік і його проминання. Художниця знаходить тут простір для мітологічного розгалуженого дерева, яке вона наповнює символами. Наприклад, на одній із ілюстрацій тулуб дерева – небо, голова – старий дід, його шия – ветхе гніздо, волосся – свіжа трава і квіти, а з восьми рук, вбраних у вишиті рушники, ростуть гілки. В «Бузиновій сопілці…» схожий наповнений символами образ теж використано, тільки у стебельці конвалії, заселеному дітьми й звірами із квітами в руках та замість волосся. Чимало візуальних кодів створено через гру з розмірами: на прожилці зеленого листка може виникнути хата або замкова шпарина, яка розкриває широкий краєвид осіннього гаю, а на рукавичці, вдягненій на заквітчану руку – цілий хутір засніжених хаток. Мабуть, навіть частіше за олюднення звірів та рослин, в ілюстраціях орослинено людей: брови стають стеблами, зіниці – листками, тулуб – небом, шкіра – обплетена в’юнкими рослинами. Дівчині з «Казки…», яку звуть Веселкою, Ковальчук створює веселкове волосся, в яке заселяє цілу мітологію уявленого Золотого віку, втіленням якого у казці по суті і була персонажка Веселка. Стилістика книжки неодмінно відповідає настрою історії.

Так само грає на підсилення історії кольористика. У «Бузиновій сопілці…» м’які та плавні кольори, які часто переливаються один в одного, відповідні до теми переходу та переплетености пір року. Особливо добре переливчастість втілилася у зображеннях пір’їнок, які для самого тексту казки не мають вагомого значення, але чудово передали тональність та настрій візуальної історії. Натомість «Казка про двох братів і сестру» намальована на контрасті сліпуче яскравого ідеального світу до людського гріхопадіння (яке тут, до речі, здійснено братом Веселки – чоловіком) та темного і жаского життя людей потому. Середні барви тут теж є – у частинах історії про добро і надію у темний час.

В українській дитячій літературі чимало добрих ілюстраторів, у багатьох – самобутній впізнаваний стиль. Та далеко не всі вміють розповідати історію самими лише малюнками, співзвучну, але окрему від тої, яка є у тексті. Вікторія Ковальчук вміла, і робила це щедро, грайливо та самобутньо.

Дара КОРНІЙ. Казка про двох братів та сестру / Ілюстрації Вікторії Ковальчук. – Львів: Апріорі, 2021. – 44 с.

Дара КОРНІЙ. Бузинова сопілка діда Всевіда / Ілюстрації Вікторії Ковальчук. – Львів: Апріорі, 2021. – 40 с.

Не можна сказати, що про Лесю Українку у шкільній програмі мовлено мало. Часто, однак, обговорення кружляє довкола мізерного набору епізодів із її біографії і ще скупішої добірки творів. Серед біографічних епізодів напевне є сцени з ополонкою під час Водохреща, хворою дівчинкою на ліжку, яка пише про весну, нещасливого кохання з Мержинським тощо. На підтвердження цих образів – кілька віршів, кілька уривків із драм – і доста. Якщо вчитель не залучає інших джерел, окрім підручникових, на шкільних концертах із року в рік звучатимуть одні й ті ж вірші. Отак, образи класиків стають найбільш закам’янілими й окляклими (тож чи перевага це, що класикам у програмах і підручниках вділено трохи більше місця за інших письменників?).

«Першу свою книжку Леся прочитала в чотирирічному віці. Це була “Розмова про земні сили” Михайла Комарова, яка вийшла за рік до того. Уявіть собі, ця книжка мала 58 сторінок. До речі, вона була не художня, а науково-пізнавальна»

Цінність книжки «Леся. Мандрівний клубочок» Наталки Малетич якраз у тому, що вона освіжає доволі таки заїжджений і спрощений образ Лариси Косач. Освіжає передовсім багатством історій та епізодів про неї не тільки як письменницю, але і як перекладачку, фольклористку, музикантку, організаторку літературного гуртка, а також мандрівницю, подругу, сестру, дитину. Найбільше уваги у книжці надано дитячим і юнацьким рокам, що виправдано з огляду на те, що книжку розраховано для школярів (середньої і старшої школи). А всю інформацію розписано по розділах як-от «Що любила Леся», «Чого не любила», «Якою дитиною була Леся», «Лесині листи», «Леся-фольклористка», «Лесині подруги», «Лесина освіта або хомскулінґ кінця XIX століття».

Тож книжка показує цікаву і філігранну, а не самозациклену на власній хворобі – чи то довкола кількох тем – особистість. Водночас стратегія цієї книжки – широта ролей і зацікавлень. Про біографічний наратив образу Лесі Українки тут не йдеться (що досить незле як для невеликої книжки, тим паче, що «супротивником» є якраз таки спрощений недотрансформований радянський наратив). Це радше штрихи до «портрета» Лесі Українки, зокрема й психологічного.

Коли йдеться про оживлення особистості, спрямованість цієї книжки на широту фактів доволі добре спрацьовує, бо дозволяє побачити Лесю різною. Не тільки коло ополонки чи біля ліжка коханого, який при смерті, але й із сестрами та братом під час варіння повидла вдома на Волині, з подругою дитинства на руїнах Луцького замку, де вони любили гратися, у берлінській квартирі над самим метро, гул якого Ларису вразив, на білих вулицях Відня та в Києві в гуртку молодих письменників, який вона сама створила, де члени гуртка вигадували пародійні вірші про Російську імперію і придумували самим собі творчі «змагання» і, звісно ж (оскільки це важливе джерело всіх цих фактів), – за писанням листів, зокрема на спеціальному столику, який для неї змайстрував брат.

Любов до плавання і мандрів, нехіть до шопінґу та публічних виступів, дитячі лицарські ігри з братом та листування із подругами – книжка всіляко оживлює закам’янілу підручникову Лесю й заохочує до подальших заглиблень в окреслені теми. Бо ж, певна річ, всього книжечка описати не може, проте окреслює широку палітру тем, йдучи радше вшир, ніж углиб. Утім, трохи й вглиб: половина тексту – це уривки зі щоденників, листів і спогадів – самої Лесі і про Лесю, що створює враження прямого спілкування. Довгі уривки є особливо цікавими, зокрема Лесині враження від відвіданих міст. Її захват архітектурою Греції й Венеції і здивування гулом Берліна можуть бути цілком суголосними з враженнями сучасних мандрівників. До речі, про назву книжки. Леся в одному з листів назвала себе «мандрівним клубочком» – якби, мовляв, не хвороба, вона вирушала б у довгі мандрівки і писала б про це. Це Лесине самовизначення чудово підходить як підназва. Бо книжка, по суті, є клубочком Лесиної історії, який читач може помалу розмотувати, і, слід сподіватися, що невичерпність й неповнота оповідей заохотять до подальших самостійних розвідок.

Біографій для дітей на українському книжковому ринку невпинно більшає. У видавництвах виходять цілі серії книжок про всесвітньо відомих винахідників, політиків, музикантів, письменників, дизайнерів, бізнесменів. Здавалося б, на цьому тлі жанр белетризованих біографій про історичних постатей виглядає менш сучасним і привабливим, а історична та краєзнавча площина – не такими «виграшними». Книжка Василя Карп’юка «Олекса Довбуш. Таємниця сили» засвідчує, що це не так.

Подивімося на обкладинку цієї книжки: кресаня, бартка, смерека, гуцульські візерунки налаштовують на історію про Карпати часів опришків, та водночас зображені вони в досить сьогочасній стилістиці. Така й книжка: з одного боку, йдеться про час панщини й опришків, коли жив уславлений Олекса Довбуш (народжений за даними Михайла Грушевського 1700 року), але тон книжки і проблеми, які переживає малий Олекса, дуже сучасні й начасні. Лише тон – історичності оповіді це ніяк не зашкодило.

«Але до замку є підземний хід. Ще коли будували замок, то хід спроєктували як можливість втечі для мешканців. Утім, охорони завжди було доволі, а загрози й зовсім не було, то про той вхід ніхто вже й не згадував – чи ще є він, а чи давно обвалився».

Отож, це видання про життя в Карпатах у XVIII столітті. Малий Олекса вівчарить на полонині, аби заробити трохи грошей для сім’ї, але невдовзі його родина втрачає хату (причиною якраз таки таємнича – аж до останнього розділу книжки – Олексова сила) і змушена найнятися на службу до пана. Мимохідь дізнаємося про умови життя за панщини: є селяни, які змушені працювати на панів, і є опришки, які відмовляються від такого життя, тікають у ліс і живуть із набігів на тих-таки панів. Олекса згодом розмірковуватиме, що опришки сплять не так спокійно, як селяни, але днювати останнім доводиться значно важче. Здавалося б, все це аж ніяк не стосується сучасних дітей. А ось і ні.

Коли малому Олексі вкотре загрожує небезпека через його загадкову силу, йому доводиться втекти й зазнати самітницького життя в лісі. Мимохідь Олекса розмірковує про буття з людьми й буття наодинці. На самоті він вперше відчув дух свободи, усвідомив, що раніше ніколи не був по-справжньому сам, завше заклопотаний завданнями, які давав пан. У читанні мені це видалося близьким і до трибу сучасного життя, постійного перебування (навіть якщо і в онлайн-форматі) поміж інших – у школі, на роботі або деінде. Засадниче йдеться про баланс співзалежности й самостійности/самотности. Олекса невдовзі скучить за спілкуванням. Але це вже будуть інші прагнення. Звісно, зазнавши свободи й «випробувавши власну силу», він уже не зможе бути поневоленим селянином. І «сила» тут – це не тільки hard, а й soft skills, які, мабуть, не менш таємничі.

І це аніскільки не применшує «хардової» частини. Про Олексове життя в печері, силу (й відвагу!) протистояти вовкові, вміння знаходити собі їжу й випарювати сіль із соровиці розказано багато й захопливо. Однак, не стримавшись та поцупивши у вівчарів трохи сиру під загрозою кулі, наступного дня Олекса принесе за неї плату – мішечок солі.

Моральна проблематика тут чи не центральна, але подана вона доволі сьогочасно, з урахуванням неоднозначності вибору в деяких ситуаціях і потреби ухвалювати рішення в умовах непевности. Чи морально обкрадати й лупцювати тих, хто робить щось відверто погане (панів) – чи слід таки дослухатися до мами й дотримуватися християнських заповідей? Олексі не випадає знайти простого рішення; обидві позиції мають своє обґрунтування, і він мусить шукати для себе баланс.

Цю проблему можна сформулювати й інакше: чи слід миритися з поневоленням і «жити, як люди», а чи жити вільно? І як, живучи вільно, жити й морально?

Поневолення начебто не сучасна тема, утім книжка показує, якою актуальною вона є насправді, і розуміти її слід ширше – як залежність. З одного боку, її нестерпність, з іншого – потребу в ній. А в сучасному мережевому взаємозалежному суспільстві точно потрібно вміти знаходити баланс. Історія, до того ж, звертає увагу на важливість кмітливості й знання, а не лише сили. Олекса запросто може виривати смереки з корінням і жбурляти яблуком так, що противник впаде зі стільця, але це аж ніяк не вирішує всіх проблем – чи то серйозних (наприклад, пов’язаних із відплатою панам за вбитих друзів), чи особистих. До прикладу, Олексі подобається наймичка Ксеня, але йому годі якось висловити їй свої почуття. Книжкова мова його зачаровує: так само він хотів би говорити й до дівчини. В іншій сцені він не тільки майстерно грабує пана й знищує кредитні книги селян, а й залишає (прикріплює шаблею до портрета) лист-маніфест Олекси Довбуша.

У цій пригодницькій історії чимало настанов і воднораз – жодного моралізаторства. Це направду захоплива історія про бравурного, мовчазного й трохи невпевненого, відважного й прямолінійного Олексу. А ще – добротний історичний екскурс. Довідаємося, як робити бринзу, побачимо докладно побут і будні селян та панів, карпатську географію й символи. Не тільки текст, а й ілюстрації тут помічні. Одна показує кроки приготування вудзу, вурди й бринзи. А на повносторінковій ілюстрації з опришками, за якими Олекса спостерігає зі своєї печери, підписані назви елементів їхнього вбрання. Ілюстраторці Наталі Кудляк чудово вдалося ілюструвати й пояснювати водночас, а ще – блискуче відобразити емоції та характери персонажів.

Останні слова розділу, в якому розкрита таємниця Олексової сили, – «Далі буде». Книжка полишає читача з багатьма викликами, що постануть перед Олексою, як-от сумна Ксеня, яка нехотячи вийшла заміж, аби перестати бути наймичкою, чергова помста мандатора у відповідь на помсту опришків (навряд чи в цій історії знайдуть цапа-відбувайла), і головне – прокляття злих духів на Олексу і його силу. В очікуванні наступної частини автор запрошує писати чи малювати продовження, або ж викладати у соцмережах під гештегом #Довбуш.

Книжка сподобається дітям початкових та середніх класів, які люблять розгадувати таємниці, дізнаватися про побут та звичаї минулих поколінь, читати пригодницькі, фантастичні та історичні книжки. Однак навіть тим, хто не надто цікавився історичними темами, це не стане завадою у читанні. Описами історичних обставин книжка не переобтяжена і вводить у тогочасний контекст легко і ненав’язливо, а практично всі вжиті діялектизми зображені й навіть підписані на ілюстраціях.

На книжковому ринку попит на вірші не надто великий. Поетичні збірки якщо й купують, то нерідко обирають за палітурками. А дарма. На позір непрезентабельна, збірка поезій «Скельця розмальовані» безсумнівно варта уваги.

«Forte – piano, forte – piano…
Грає Час на фортепіано,
Не романси, не пісні –
Чорні ночі, білі дні»

Майже сто віршів першої книжки для дітей перекладача та письменника Андрія Содомори зображають світ дитинства всебічно та проникливо. З його звуками – колисанок, плюскоту води, гавкання собак, сухого листя, скрипки та фортепіяна. Відчуттями на тілі – вітру, снігу, трави; гострого, важкого, холодного. З усім побаченим – у місті та селі, наодинці та в товаристві. Віршики справді схожі на самобутні кольорові скельця. А разом витворюють гарний гармонійний вітраж.

Низка віршиків – короткі історії із сюжетом. Часто – з двома «героями», як-от роса і травинка, голка і ниточка, песик і їжак, двірник і тінь, метелик і камінь, праця і хист, дим і вогонь, грім і блискавиця, сонце і місячна повня. Як правило, на початку між ними розгортається конфлікт – певна незгода чи непорозуміння, – що завершується примиренням. Лише зрідка цього не відбувається, як у віршах «Заздрісник і коза» і «Бик і силач».

Дбай про м’язи, братику,

але й вчи граматику. – Повчає бик.

Узгоджувати непоєднуване цим віршам вдається чудово. Для автора розмаїтість та кольоровість світу є джерелом гармонії.

Після гомону міського –

тихе передмістя.

В місті – людно, тут – нікого,

Крім… сухого листя. – згоджує автор міське та сільське.

Маленьке та крихітне постає значним та важливим у низці віршів: «Зернина», «Бурулька», «Воскова свічечка», «Дзвіночки», «Цвіт кульбаб», «Пилинка», «Перекотиполе», «Яблуко», «Сонечко» (те, що літає) і «Сонячний жовток» (той, що у небі). Є і про космічне та громіздке. А поміж тим – чимало філософування.

Просту лічилку завершує теза про безкінечність світу: всього не перелічити. Певна річ, є дрібка давньогрецької та римської філософії. Содомора пише про бога Феба, цитує Овідія, розповідає про дивака-самітника у театрі та котика-читача, який

читає в дощ чи спеку

Не когось там, а Сенеку.

А ще є у збірці вітер-читач, який гортає книжки на площі у Львові. Образи усамітнення знаходимо й в інших «монологічних» віршах про місяця-мандрівника, похилого клена, сову, сонячну драбинку, трамвайчик. Багато розмірковувань – про плинність, колову повторюваність, час, як-от:

Годинник тикає ‘де ти’.

та

Forte – piano, forte ­–piano…

Грає Час на фортепіано,

Не романси, не пісні –

Чорні ночі, білі дні

Осінь у «Скельцях…» – львів’янка, як дізнаємося з одного вірша, а Львів – значна тема збірки. До прогулянки заохочують вірші про львівські місцини: Арсенал, Пам’ятник Друкарю, Підзамче, Полтву, старі камені, мармурових левів та кінні карети.

Якщо усамітнення часто львівське та осіннє, про стосунки – сімейні та дружні – читаємо у літніх, весняних та «святкових» віршах. Особливо теплий міні-цикл про ягоди, як-ось у вірші про вишні:

На вишню пишну

Світить сонце,

                 Со-неч-ко…

Ой, чи не сон це,

Моє сонце,

                До-неч-ко?..

Вірші Содомори не грішать зарозумілими словами, які діти можуть не знати. Його мова – природна й жива, неперенасичена епітетами, а ще дуже звучна. Наприклад, зрідка вжиті зм’якшені форми слів надають мелодійності: «Санки, саночки, санчата», «Снігу, сніжку, сніжечку», «Закурило, закрутило, замело», «Ниті, нитки, ниточки». Мова – тема кількох віршів, зокрема про літеру «ґ», голосні, римування.

Словесну естетику довершують доладні ілюстрації до кожного вірша. Єдине – формат книжки хотілося би розтягнути з прямокутного у більш привабливий квадратний. Для того, аби книжка хуткіше потрапила на полиці дітей та дорослих.