Ще зовсім недавно про підліткову літературу говорили як про нереалізований проект. За останні роки ситуація значно змінилася: книжки для підлітків і про них, написані сучасними українськими авторами, успішно конкурують із перекладною літературою. Їх тематичний і жанровий діапазон значно розширився: автори сміливо висвітлюють проблеми, які у західноєвропейській літературі давно є традиційними; пропонують тексти у стилі «хард реалізму», на новий художньо-естетичний рівень виводять фантастику; реагують на ґендерні аспекти читацьких запитів. Свідченням цього є повісті Валентина Бердта, Сергія Гридіна, Оксани Думанської, Оксани Лущевської, Дзвінки Матіяш, Зірки Мензатюк, Степана Процюка, Оксани Радушинської, Ірен Роздобудько, оповідання Наді Білої, Галини Крук, Оксани Луцишиної, Оксани Сайко, Тетяни Стус та інших.
У контексті тяжіння авторів до зображення хлопчачого чи дівчачого світу актуально говорити про упорядковану Валентиною Вздульською та Оксаною Лущевською збірку оповідань сучасних українських письменниць «Чат для дівчат». Так, це – дівчачі історії, які завжди привертають увагу таємничістю описаних досвідів, емоційністю й відвертістю виповідання, колоритністю дівчачих характерів.
«Я романтик. Досі вважаю, що стовбури дерев білять для того, щоб було красиво. Ну, веду щоденника й фантазую про варіанти зустріч зі своїм принцом на білому коні…» (Таня Стус. «Я – Ґруффало»)
Дванадцять текстів, поєднані образом підлітка, – мозаїка історій, цікаве художнє полотно. Перед читачами в різних ракурсах постає юна героїня, висвітлюються проблеми першого кохання, дівчачої дружби, стосунків із батьками й ровесниками, самореалізації і самоствердження, дорослішання. Загальне враження, однозначно, позитивне, але кожен текст додає особливих емоцій і зачіпає по-своєму.
Актуальною проблематикою, психологізмом, контрастними характерами та галереєю образів дівчат-підлітків захоплюють тексти Надії Білої («Я ніколи не носитиму суконь») і Тані Стус («Я – Ґруффало»).
Головна героїня оповідання Наді Білої – Ліза – розповідає про себе, подружку Ксеню, музичний гурт, із яким виступає. Вона відверта у виповіданні своїх комплексів, переживань, страхів перед дорослішанням, оцінок поведінки і вчинків інших. Ліза грає на гітарі, виступає з десятикласницями і щиро переживає за солістку Вероніку, яку зраджує хлопець. Її погляди на такі стосунки не передбачають компромісів. У цьому тексті дуже органічні мова й поведінка персонажів. Яскрава художня деталь – сукня – символізує жіночність і дорослішання, до якого ще не готова Ліза, але якого так прагнуть більшість дівчат із її класу.
Таня Стус ще глибше занурюється у внутрішній світ дівчинки-підлітка, яка переживає нерозуміння, «мамину нелюбов», а ще вважає себе некрасивою. Прищі, спілкування в соцмережах, конфлікти у класі, брак впевненості та пошуки себе – далеко не весь перелік того, про що думає і чим живе героїня оповідання. Пригода в маршрутці (коли Ліза опинилась в обіймах незнайомого красеня) здається буденною, але не для головної героїні! Читачкам добре зрозумілі дівчачі переживання й збентеження і навіть неспокій, що «розливався по тілу й мізках». Розважлива, невимушена розповідь дуже світла й піднесена за емоційною тональністю.
Проблему байдужості до інших, незважаючи на «штриховість» письма, цікаво розкриває Оксана Лущевська («Історія Віти Т.»). Письменниця вміє висвітлювати психологічні та соціальні теми, які стають поширеними у сучасній літературі для підлітків. «Історія Віти Т.» спонукає кожного до роздуму й самоаналізу. Школярку Віту обговорювали всі, але ніхто не знав справжньої причини її поведінки, не намагався зрозуміти. Справжнім шоком для всіх стали роздані нею цукерки після смерті матері-інваліда, яку вона доглядала. «Історія Віти Т. на кілька абзаців. От як надрукують її в шкільній газеті, то, може, ми якраз не забудемо про неї? Хоча, насправді я в цьому глибоко сумніваюся. Якщо зараз усі мовчать, зітхають чи просто ховають очі…» (с. 73).
Легкі, цікаві, романтичні, а разом із тим пізнавальні та повчальні у морально-етичному плані (але аж ніяк не моралізаторські!), емоційно близькі юним читачам розповіді Маші Сердюк («Мій супермен»), Наталки Малетич («Завжди твій»), Наталії Ясіновської («Чи приїде Клої?»), Саші Кочубей («Мушля для молі»).
Маша Сердюк переконує читачок, що ще не перевелися справжні хлопці. Юхим – безперечний доказ. Він вперто намагається допомогти Юлі, успішній фігуристці, після травми подолати страх і повернутися на лід. А скільки тих страхів у кожного з нас? «– Усі страхи – вони всередині, – Супермен ніби почув її думки. – Це мені мій тренер з ушу завжди так каже. Він каже, що всі страхи треба випускати на волю. Бо якщо довго тримати їх усередині, вони калічать нашу підсвідомість. Вони – як хвороба, яку ти не лікуєш. Якщо ти «забиваєш» на якісь симптоми, хвороба прогресує, мутує всередині тебе, розвивається, розмножується, заповнюючи тебе з голови до ніг. Вона псує тебе, не дає нормально жити. Хворобу треба лікувати. Так само і страх: ти маєш пережити його й відпустити. Поки ти цього не зробиш, тобі буде боляче. Я бачив тебе на ютубі – ти така щаслива на тому льоду. Та чи щаслива ти тепер? Без криги, без заточених ковзанів?» (с. 94). Наполегливість Юхима не була марною.
Історія маминого кохання і симпатії Домініки до Дениса – листи і реальність – паралельні сюжети про романтичні почуття і справжність, які розгортає Наталка Малетич в оповіданні «Завжди твій!»
А ще у збірці «Perfect shot» – оповідання Галини Ткачук про те, як це у тринадцять років «бути самим собою» і наближати свою мрію; рефлексійно-психологічне, сповнене колористики й топосів оповідання Альони Ярової «Чорно-біле»; побудоване фактично на одній ситуації оповідання Анни Хромової «Дорога до Смарагдового міста».
«Сніги Амалієнборгу» Валентини Вздульської – історія дівчинки Ані, яку разом із дідусем до Данії запросила королева. Безнадія і віра, душевне тепло героїв надають оповіданню особливих інтонацій.
Образом епатажної дівчинки-підлітка, гімназистки, а в чомусь і неформалки, вирізняється оповідання «Леприкони» Валентини Захабури. Авторка сміливо говорить про проблему педофілів у маршрутках, про стосунки вчителів та учнів, розкутість самопошуків і самоствердження сучасних дітей. Письменниця – майстер колоритних портретів. Чого варті лише образи директорки Оксани Семенівни, однокласників Юльки й Бондаря, та й самої оповідачки – Наталки Сапури! Вчитель дивується: «Просто дивовижно як в одній людині поєднується скільки знань, думок і невігластва» (с. 137).
Дівчача дружба, мрії, любовний трикутник й емоційно-психологічні випробування – у центрі проблематики оповідання Наталії Ясиновської «Чи приїде Клої?».
Історія кохання Оксани та Марка, розказана Сашею Кочубей («Мушля для молі»), підтверджує, що перша закоханість – особливе почуття, а перша розлука – нестерпна, бо «він же потрібен їй, мов кисень». Марко був впевненістю Оксани, бо саме він помітив її без будь-якого мейкапу і мільйони разів повторив, яка вона красива. Так, справді, любов здатна витіснити все: «Сором, смуток, страх, злість, роздратування… Цим емоціям не місце ні в мушлі, ні в її серці. Вона залишає всередині тільки море. Море Маркової любові» (с. 161).
«Чат для дівчат» – це й книжка для батьків. Дівчинку-підлітка не так просто зрозуміти навіть батькам, бо вона сама ще себе не розуміє. Емоційне сприйняття себе, інших і світу домінує над раціональним і визначає загальну лінію поведінки, яка не завжди потрактована як логічна, доцільна й навіть адекватна.
Кожна дівчинка мріє стати принцесою, такі стереотипи. Василинка Чумак, головна героїня повісті Ганни Владимирської, – не виняток. І яким же було її здивування, коли від прабабусі Дарини Миколаївни дізналася шокуючу родинну історію. Виявляється її прапрапрабабуся Катря була одружена з Чакрабоном, сином короля Таїланду, а значить Василина «отак знагла – виявилась трішечки… принцесою!».
Василинка була особливою дівчинкою не тільки через своє руде волосся, а й через бешкетну вдачу. А ще вона ненавиділа школу: «Особисто для неї, учениці 5-В класу, навчання виявилося нескінченною шерегою сутичок – із класною керівничкою, завучем, учителями та однолітками». Деякі вчителі були не найкращої думки про неї: «Вона постійно спізнюється на перший урок, грубіянить дорослим, зневажає однолітків і взагалі гне кирпу. Ба більше, вона написала твір «За що я терпіти не можу школу»!». Та найгірше сталося, коли Василинку зрадила єдина подруга Ілона: заздрила й кпила з разом з іншими однокласниками.
«Вона (Василинка) постійно спізнюється на перший урок, грубіянить дорослим, зневажає однолітків і взагалі гне кирпу. Ба більше, вона написала твір “За що я терпіти не можу школу”!»
Повістина із життя 12-річної дівчинки з прабабусею – про дитячу самотність й самостійність. Батьки – актори, удома бували вкрай рідко, «вихованням» доньки тому не переймалися. Вражає епізод, де дівчинка йде в горобиновий гай, щоб побути наодинці й подумати про все. Саме тут на неї нападає банда Юрка Врони. Василинку рятує її Вірний – пес, якого раніше підібрала на цвинтарі. Вона робить для себе важливі висновки:
1. Заздрощі перетворюють найліпших друзів на ворогів.
2. У жодному разі не можна здаватися без бою.
3. Собака – справжній друг, адже він інколи не зрадить.
Василинка не втрачає гумору, коли Дарина Миколаївна потрапляє до лікарні. За порадою ветеринара Тихоненка, дівчинка допомагає лікувати тварин у ветеринарній клініці й таким чином відволікається від проблем у школі та вдома.
Найглибшим у психологічному й філософському плані тут є бажання Василинки осмислити себе, дати відповідь на питання: «Хто я є?». Вона просить Бога допомогти їй стати гарною людиною й роздумує, чому люди не завжди вибирають добро. Васька питає бабусі: «Чому люди бувають такими… несонячними?!», на що отримує відповідь: «Таж довкола тебе чимало і сонячних людей!… Насправді гарних, сонячних людей значно більше, ніж поганих і темних, просто їх не завжди розгледиш. Адже щира доброта не виставляє себе напоказ і не хизується собою…»
Василинка стала щасливою: її батьки приїхали додому, Новий рік вони зустрічатимуть разом, вона вчитиметься в іншій школі, а ще – її, принцесу Василину Чумак, разом із бабусею запрошує на свій день народження король Таїланду Рама Дев’ятий. Василинка нарешті усвідомила головне: «Я – Боже створіння! Я – часточка цієї землі, попри те, що маю титул принцеси іншої країни!»
Маленька героїня, а разом з нею й читачі, пізнають світ і дізнаються багато цікавих фактів з життя котів та інших тварин. Торкається авторка й окремих подій історії, географічних знань, питань релігії. У тексті вкраплено літературні ремінісценції з казки О. М. Волкова «Чарівник Смарагдового міста»
Книжка Ганни Владимирської справляє добре враження. Попри серйозність піднятих дитячих проблем, тут читаємо кумедні історії. Тут дотепна мова. У всіх сенсах яскравий образ головної героїні – типовий характер сучасної непосидючої, мислячої дитини – близький читачам-адресатам. Авторці вдалося говорити з дітьми про актуальні проблеми морально-етичного плану, не вдаючись до повчань, але ніжно торкаючись маленьких сердець. Попри те, що деякі епізоди здаються дещо штучними, сюжет повісті яскравий і динамічний.
Особливого шарму історії про «Василинку – руду вдачу» додають чудові ілюстрації Івана Кравця.
Літо, канікули, вільний час, правильні друзі й читання… Ідеальна картинка поведінки дітей очима зразкових батьків. Але це візія з іншої, доцифрової епохи … більшість скаже, що це не про сучасних дітей і навіть не про сучасних батьків. Однак про читання можна посперечатися. А для тих, хто шукає, що прочитати, щоб цікаве, близьке, актуальне – нова повість Сергія Гридіна «Незрозумілі».
У житті кожного багато незрозумілого, а особливо коли тобі 14-15 років і часом здається, що весь світ змовився проти тебе. Сергій Гридін знає такого підлітка. Це Саня Головко, який намагається дати собі раду зі своїм дорослішанням, першими почуттями. Він невпевнений і сором’язливий, але так мріє бути іншим, як, наприклад, однокласник Севка Мовчанов, шкільний Брюс Вілліс. А ще Санькові здається, що ні мати, ні батько не розуміють його, друг Ромка образився, однокласники кепкують, а Орися не звертає на нього уваги.
У повісті – пережитий дитячий досвід Сані Головка, самоствердження, вибір та справжні чоловічі вчинки. Хлопець відмовляється разом із однокласниками брати участь у висміюванні вчителя; незважаючи на нерівні сили, заступається за Ромку в бійці; не піддається на провокації Каті Змієвської.
Сані складно впоратися із ситуацією, що склалася. Він переживає через непорозуміння з другом, закоханим у їхню молоденьку вчительку біології і хоче якнайшвидше поговорити з ним, а натомість потрапляє на вечірку до Каті. А звідси – ще більше докорів сумління, бажання «змити з тіла сліди її дотиків, відбитки пальців і губ», ще більша прірва між ним та Орисею. А батьки? Як вони мали відреагувати, коли син прийшов додому п’яний?
«А насправді, біс їх знає, тих дорослих. Дивні якісь вони. Незрозумілі. Смішні. Незграбні. Жорстокі. І добрі іноді бувають. Не знаю, не розумію їх… Травмують дітей. Рвуть, нищать свої почуття. А може, і не мають їх»
Вирішення проблеми Сашко знайшов не в інтернеті, хоч таких як він, із фразою «Я хочу жити один. Мені не потрібні батьки!», пошуковик виявив дуже багато. Шлях до порозуміння з сином знайшов батько, коли згадав себе в його віці, а замість покарання поговорив із ним на рівних.
Легка й читабельна розповідь близька типами героїв-підлітків, шкільними ситуаціями, поведінкою ровесників й таким знайомим максималізмом. Саня не відступається від ідеї привернути увагу Орисі чимось незвичним. Так, напис на багатоповерхівці – не подвиг на війні, але це перемога над власним страхом, непевністю, сором’язливістю, вияв почуттів, юнацький максималізм, зрештою.
«Сашко мало не задихнувся від ніжності. Щастя було близько. Уперше в житті Орися пригорнулася до нього. У їхньої загадки ставало все менше таємниць. І парасольці було затишно одній на двох під невгамовним дощем.
Дощ пахнув коханням…»
Коментар БараБуки
Це дуже смілива книжка! Сергій Гридін – перший український автор для підлітків, який наважився написати про хлопців таке, про що й самі хлопці пошепки не завжди можуть сказати, не те що закарбувати чорним по білому… Йдеться про те, що досі українська підліткова література була зовсім-зовсім «цнотливою», соромлячись навіть натякати на фізіологічні зміни в організмі, який із дитячого перетворюється на дорослий. Тому ще велика подяка за сміливість – «Академвидаву»!
Юним читачам добре знайомі твори Володимира Рутківського. Історичними романами трилогії «Джури» та дилогії «Сині води» зачитуються не лише підлітки, а й дорослі. «Сторожова застава», «Ганнуся» вражають легкістю читання, а «Потерчата» – автобіографізмом та відвертістю. Ця книга відкриває дітям минуле їхніх прабабусь і прадідусів – життєвий досвід дітей війни, дуже далекий для сучасних читачиків не тільки в часі, але й емоційно. Відкриває для того, щоб кожен навчився цінувати життя і завжди залишався людиною. Вчитуючись в оповідь хлопчика-ровесника, діти співчуватимуть і співпереживатимуть. Такий досвід, здобутий із книгою, і в житті допомагатиме не залишатись осторонь чужої біди.
«Дитяча сповідь для дорослих, які так нічому й не навчились» – таке жанрове означення твору дав автор. Потерчата – нехрещені діти. Оповідач зіставляє їх із роєм комашок, які «никають віки вічні між небом і землею». Хлопчик уявляє себе одним із них, бо йому теж судилось «втрачене дитинство». У їхньому дзижчанні вчуває плач немовлят, голосіння. «Може, кожна з цих крихітних, напівпрозорих створіннячок вигукує до світу щось своє? Може, розповідає про свою пропащу долю, про мрії, що так і залишились нездійсненими, про любов, якої так ніколи й не звідали…» (с. 94).
«…Я, мабуть, письменником став тільки для того, щоб написати цю сповідь. З висоти свого віку вдивляюся у себе малого, вдивляюся в мільйони таких же, як я, сивих вже потерчат і не можу збагнути, як нам вдалося проскочити по лезу між смертю і життям, любов’ю і ненавистю, вірою і безнадією»
Володик, головний герой твору і оповідач, вразливий, добрий, чуйний хлопчик, який уміє співчувати і любити. Його мучать докори сумління за найменшу шкоду: чи тоді, коли з’їдає братикову кашку, чи коли розчаровує маму поведінкою, чи думає, що через нього помер голова.
У сповіді письменник поринає у свої дитячі переживання, відверто виписує емоції та деталі. Глибина дитячого образу розкривається завдяки епізодам, де дитяча наївність, щирість і безпосередність у ставленні до себе і до навколишнього просто вражають. Довоєнне дитинство було щасливим: із татом, із мамою, а потім – голод, холод, страх, беззахисність, самотність.
Ця сповідь дитяча, проте насправді адресована й дорослим читачам. У творі паралельно розгорнуто два бачення світу: дитяче і доросле. Зворушлива дитяча оповідь про їжачка, бабусині пиріжечки, домашній затишок, тепло песика (якому автор присвятив цю книжку) переплітається із самоосмисленням та роздумами про ставлення людей одні до одних. Проймає жаль і біль за долю хлопчика. Драматизм посилюється натуралістичним показом дитячих страждань і навколишньої дійсності. Страх перед багнетом поліцейського, перед смертю був такий сильний, що через нього Володик на деякий час втрачає мову. А думка, що мати не захистить його, перетворюється на страшні сни.
«Потерчата» – це роздуми про дитинство у страшному світі, який дорослі перетворили на війну; про людство, проблеми самознищення. Невипадково твір складається з окремих розділів, які є епізодами-кадрами зі стрічки життя автора – з дитинства, украденого війною. Сучасні діти живуть в інших умовах – у їхньому світі, на жаль, теж є насилля, і «війни»… Проте, може, завдяки невигаданому, пронизливому переживанню, викликаному пером Майстра в іще незачерствілих душах, ці нові діти знайдуть шлях порятунку людства від самознищення?..
«Русалонька із 7-В в тенетах лабіринту» – четверта книга тетралогії Марини Павленко, в котрій, як і в попередніх книжках серії, все вибудовується на образі-символі Русалоньки. Цього разу йдеться про полотно художника Юліана Мокрицького. У лабіринті таємниць, пов’язаних із долею цього митця, опиняється відома читачам героїня – Софійка Щербань, вона ж Русалонька.
У музеї Софійка зауважує підміну картин відомих художників, зокрема й їхнього земляка Юліана Мокрицького. Вона віднаходить хату художника, працює в архіві музею і за допомогою дядька Пустельника розплутує клубок таємниць. Знову в пригоді стає магічна старовинна шафа. Сни, які бачить героїня, коли спить у цій шафі, відкривають їй події минулого, а Хазяйка Щербанівська скеровує на правильний шлях у пошуках істини. Дівчинка дізнається нові деталі історії свого роду, тепер по лінії батька, який є нащадком Щербанівських.
Лейтмотивними художніми образами є картини Мокрецького із зображенням дому в традиціях соцреалізму та Русалоньки. Авторка не оминає нагоди розкрити перед юними читачами особливості художнього мистецтва, розповісти про течії, які панували в живописі та малярстві на початку ХХ століття.
Марина Павленко оптимально використала традиції поєднання реального й історико-містичного. Медійним компонентом між часовими пластами, презентованими у творі, є сон дівчинки.
Уже традиційно пізнавальний аспект твору реалізовано в історичних візіях про радянський час, репресії митців та національно свідомих громадян. У цій книзі значно посилюється естетична функція, адже твір сприяє розвитку в дитини-читача емоційного споглядання картин, вміння бачити щось більше, ніж звичайний малюнок, захоплюватися красивим і духовно збагачуватися.
Повість Марини Павленко притягує майстерним висвітленням стосунків підлітків, де кожен є особистістю і носієм рис людини певного типу. Софійка – розумна, романтична, смілива, добра і чуйна дівчинка. У цій книзі закоханості Софійки доповнюють іще й наївні дитячі почуття до Пустельника – її дядька і чоловіка тітки Сніжани. У характері героїні переплелися дитячі та «дорослі» риси: відповідальність за молодшого брата й Сашкових сестер, сформованість поглядів щодо куріння та алкоголю (вона засуджує поведінку Ірки Завадчучки, яка завжди відзначалась епатажністю, передчасним дорослішанням і відсутністю чітких моральних цінностей). Сашко – відданий друг, який уміє піклуватися про інших, власними силами досягати бажаного, добрий і щирий хлопець. Вадим – прихильник матеріального, поверхового, часом агресивний. Леся Радзивіл – відмінниця і «правильна» дівчинка. А ще на високому рівні виписано образ позаприсутнього персонажа – художника Юрія Мокрецького. Окрім глибоко індивідуальних, у творі є й типові літературні образи, скажімо, сексота Кваші, цікавої баби Валі.
«Кожна книга Марини Павленко розкриває читачам фрагмент життя семикласниці Софійки, робить їх учасниками розказаної історії, викликає хвилі емоцій, спонукає оцінювати (схвалювати, засуджувати, критикувати, аналізувати) вчинки кожного героя і зіставляти їх зі своїм життєвим досвідом, замислюватися тим про те, що відбувається навколо, а особливо насолоджуватися читанням, смакуючи словом»
Дорослі персонажі твору не вражають глибиною психологічного висвітлення; їх часто подано поверхово, рівно наскільки, настільки цього вимагає сюжетна розповідь. Образи дітей-підлітків письменниця висвітлює не тільки на рівні змісту, поетики (художніх засобів зображення), але й на рівні мови. Діалоги персонажів подано підлітковим сленгом, що, своєю чергою, є одним із засобів комунікативної функції тексту. Читач, немов у дзеркалі, може побачити, як сам спілкується, і задуматися про власну мовну поведінку. Показовим (можливо, дещо гіперболізованим) прикладом є казочка про Івасика Телесика, яку переказує Вадим Кулаківський. Окрім того, це ще й стильовий прийом передання комічного. Дотепність – риса стилю Марини Павленко, яка проявляється в усіх книгах про Русалоньку. Літературознавець Юлія Гончар зауважила, що їй дуже близька «проста й водночас образна, глибоко метафорична мова письменниці».
Як і в попередніх книгах, Марина Павленко презентує літературу, сповнену добра, доброчинності, взаємодопомоги, дружби, чесності, взаємоповаги. Бо ж хіба може бути книга для дітей інакшою? Проблеми підлітків розкрито через призму психологічного аналізу та висвітлення вчинків дітей.
Текст комунікативний і дидактично комфортний, порушує питання, цікаві дітям, подає досвід героїв, актуальний саме для них – їхніх ровесників.
Дуже влучно і лаконічно про книжки Марини Павленко пише Юлія Гончар: «Дивовижно, але все, що необхідно для гарного детективу (переслідування, ризик, змови, неочікувані ходи, загадкові обставини), для фентезі (магія: зелена, жовта, червона, словесна, імітативна, часова; чарівні предмети, фантастичні істоти, обряди, ритуали і замовляння), для любовного роману (кохання, перші побачення, “коли поряд просто приємно йти… і сміятися…”, любовні трикутники, змови й інтриги, сукні, дієти і, навіть, чарівні черевики) – все є у трилогії для підлітків Марини Павленко».
Русалонька не тільки рятує родину Вадима Кулаківського від прокляття, допомагає знайти себе в часі Янові-Казимиру, розгадує таємницю Білокрилівської Русалки, розкриває таємницю Юрія Мокрецького і разом із дядьком викриває злочинців, а й вибудовує дерево свого родоводу, дізнається його історію, пізнає сама себе, визначається зі своїми почуттями до інших людей. Русалонька дорослішає.
Кожна книга Марини Павленко розкриває читачам фрагмент життя семикласниці Софійки, робить їх учасниками розказаної історії, викликає хвилі емоцій, спонукає оцінювати (схвалювати, засуджувати, критикувати, аналізувати) вчинки кожного героя і зіставляти їх зі своїм життєвим досвідом, замислюватися про те, що відбувається навколо, а особливо насолоджуватися читанням, смакуючи словом.
Коментар БараБуки
