All posts by Тетяна Савченко

Якщо купите «Книжку про сміття»

Я би не рекомендувала купувати цю книжку батькам, які не готові до змін у своєму мікрокосмосі.

Діти – вони часто максималісти. Якщо цю книжку прочитає дорослий, він шукатиме компроміс між «капєц, як незручно» й «але ж і необхідно». Намагатиметься рідше брати пакетики. Дізнається, де найближчий пункт прийому вторсировини. Віддаватиме частину сміття на переробку. А прочитає отакий юний хатній «революціонер» – і жодних компромісів. У вас на кухні стоятиме коробка для батарейок, скла, паперу, тетрапаків, шість коробок для різного виду пластику і контейнер із хробаками для переробки органіки. Ну, можливо, вам пощастить виторгувати замість контейнера з хробаками невеличке поросятко. Добре подумайте, ви готові до такого життя?

«Спробуймо порахувати обсяг наших побутових відходів за 2017 рік у… слонах! Дорослий саванний слон важить 6 000 кг, тобто шість тонн. Тож десять мільйонів тонн сміття, що їх ми “утворили” за минулий рік, – це приблизно 1 666 666 сміттєвих слонів. Звісно, якби, ніби за сценарієм фільму жахів, уся маса викинутого за рік сміття стала б одної ночі шеститонними сміттєвими монстрами-слонами, які би з розгону вибігли на вулиці наших міст та сіл…»

Загалом, дивовижно, що книжка про відповідальне ставлення до сміття виникла аж щойно тепер. Здається, вона мала всі шанси народитися вже давно-давно. Видавництв, які охоче беруться за отакі проблемні, гостроактуальні теми, не бракує, тим паче, якщо проблема не дуже скандальна і з усіх боків позитивна. Видно, просто раніше у нас не було такої Галі Ткачук, або в Галі Ткачук раніше не було таких учнів, які візьмуться за шкільний проект, та ще й скористаються адмінресурсом: підпряжуть вчительку-письменницю допомагати. Та, зрештою, здається, всі лишилися задоволені, тож нехай собі. Хороші діти ростуть, раду собі дадуть.

Отже, що там всередині? Думаю, важливо відповісти на три запитання:

1. Наскільки це нудно / цікаво.

2. Наскільки це правдиво й інформативно.

3. Наскільки це практично і наскільки це мотивує.

Наскільки це нудно / цікаво

Авторка пише, що книжка нагадує клаптикову ковдру. На мою думку, це все-таки не клаптикова ковдра, а ковдра з клаптиками. Себто, в ній є один явний і послідовний головний текст, який час від часу розбавляють різноманітні цікавинки:

1) коротенькі казки. Це якраз та частина, яку писали діти, всі казки підписані, хоча й якось так, напіванонімно: лише ім’я і перша літера прізвища. Зате правдиво вказано, що співавторів у дорослої авторки Галі рівно восьмеро;

2) творчі завдання для читача;

3) монологи своєрідних персонажів, наприклад, поліетиленового пакетика Ганімеда;

4) цікаві історійки з життя екоактивістів.

Кажуть, у сучасних дітей кліпова свідомість і «клаптикові ковдри» їм заходять значно легше, ніж послідовні сюжети. Мені ж, дорослій тьотці, кліпової свідомості не дісталося, відсутність цілісного сюжету мене навпаки, втомлює. Тому, як на мої смаки, компроміс між клаптиками й суцільним текст…илем – це тільки плюс.

Ще один плюс: жарти. Гумор у цій книжці своєрідний, іронічний, підліткам має сподобатися, а от молодші не факт, що все зчитають.

Чого мені забракло

Мені здається, добряче додали би цікавості якісь персонажі, які випробовували би різні варіанти боротьби за екологічне використання повсякденних речей. Можливо, це занадто старий і банальний метод, але він працює. Мені завжди подобалися пізнавальні книжки, в яких троє-четверо дітей дізнаються щось нове, переживаючи у процесі різноманітні пригоди. Як «Світ Софії» або «Кіра та її пес Мані». Галя Ткачук вибрала розповідь від першої особи, а персонажами користувалася лише епізодично.

А ще мені би хотілося в цій книжці бодай однієї картинки, на якій щось відбувається. Наприклад, такої, з купою маленьких чоловічків, які отут щось виробляють, отам щось переробляють, деінде щось купують, а в отому кутку викидають на смітник. Або купа сміття в розрізі. Такий собі мікровіммельбух на чверть сторіночки, ну хоч би один! Але ілюстрації в цій книжці переважно статичні. Виняток – задня обкладинка, яка нагадує ілюстрації з журналу «Сторожова вежа», оті, знаєте, де люди, леви та ягнята щасливо співіснують у спільному раю. Тільки тут леви та ягнята щасливо співіснують із різноманітним сміттям, а людей ніяких взагалі нема. Промовисто, еге ж?

Наскільки це правдиво й інформативно

Я була на одній із презентацій, де поважна частка публіки була екоактивістами якщо не на рівні громади, то бодай на рівні своєї сім’ї. На цій темі вони знаються, відразу помітно. І от що кинулося у вічі: слухачі під час дискусії згадували багато речей, про які йдеться у книжці. Методи, проблеми, підходи. Хтось вставав, щоб розповісти про ще один спосіб подолання сміттєвої проблеми – а я вже знала, що у книжці про це є. Хтось наголошував, що сміття і відходи – це різні речі, а я вже знала, що про це йдеться трохи не на першій сторінці. Принаймні, книжка розповідає рівнісінько про все те, що здається важливим екоактивістам. Уже добре.

Чи всі аспекти охоплено? Ні, не всі. Наприклад, жодним словом не згадано про один із найнебезпечніших різновидів побутових відходів – антибіотики. Та й будь-які медикаменти. Не йдеться про таке непомітне сміття, яке йде у змив раковини. Про те, як фосфати стають добривом для водоростей і чому це погано. Крім того, мені здалося, варто було якось гучніше-помітніше закликати збирачів вуличного сміття до обережності. Рукавички – це добре, але порізатися або вколотися чимось гострим і вкритим товстим шаром бактерій можна й через рукавички.

Наскільки це практично і наскільки це мотивує

Авторка постаралася вибрати максимально цікаві для дітей способи. Плоггінг, наприклад. Або створення хендмейду і мистецьких композицій. Але лишила поза увагою деякі прості речі: на пунктах прийому вторсировини за відходи платять. Тобто цей мотивуючий фактор якось не був задіяний. З іншого боку, авторка чесно говорить про перешкоди. Про те, що батькам може не сподобатися контейнер із хробаками на кухні. Про те, що сортування відходів часто спричиняє на тій же кухні ефект «тепер сміттярка, правда, дуже охайна, просто у вас вдома». Про те, що оптимістичний трикутничок, який мав би означати, що річ можна нескінченно переробляти, гарантує лише один цикл переробки, в ліпшому разі, а часто геть і цього не гарантує.

Наостанок хочу закликати: не купуйте цю книжку в інтернеті, там її вам загорнуть у шість метрів поліетилену, і це неодмінно спричинить у вас жорстокий когнітивний дисонанс. Купіть її краще у звичайній книжковій крамниці. І не забудьте попросити продавця не класти її в пакетик.

Бувай IT, привіт село: про що пишуть у підліткових книжках?

За останні кілька років підліткова література в Україні різко набрала обертів. На додачу до перекладних текстів з’явилися сучасні вітчизняні, покликані відповідати на живі потреби підлітків.

Автори кинулися заповнювати вільні ніші соціальною літературою: тепер у нас є книжки про комп’ютерозалежних підлітків, кілька повістей про самогубство, кілька про перших секс і перші поцілунки, про розлучення й проблеми з батьками.

Рано чи пізно кількість мала перейти в якість – чи так це, спробувала з’ясувати Тетяна Савченко в огляді для БараБуки.

Читайте також: У пошуках «підліткового роману»

Анна Коршунова «Комп і компанія»

Час майстрів, 2017

Відзнака: Дитяча книга року BBC 2017

Герой книжки – юний програміст Славко. Дуже зручна дитина, яка не створює батькам проблем, але одного дня татко хлопця міняє милість на гнів. Його більше не влаштовує син-айтішнік, йому забаглося мати зрозумілого і звичного шибайголову, який з’ясовує рівень своєї крутості у бійках із ровесниками, ганяє в футбол і цілими днями пропадає на вулиці.

Плюси. Тут є справді смішні сцени. Наприклад, про Клавіатуру Григорівну. Або мантачку. Або засмаглих поросят. Або достоту кінематографічна сцена гонитви за козою з плеєром. Або переплутані аудіозаписи, які мали спонукати до дій бабусю і поліцейського.

Ще плюси. Оформлення дуже ошатне. Мені справді сподобалися ілюстрації (ілюстраторка – Надія Міцкевич, – Ред.), і стиль, і кольори, і динаміка, приємно розглядати.

Мінуси. Авторка все подає так, ніби хлопчик комп’ютерозалежний і реально потребує порятунку. Хоча мої симпатії однозначно на боці підлітка, який не в іграшки грається та ютуб переглядає, а цікавиться програмуванням і тямить у «залізі». Його віртуальне коло спілкування не знає, що має справу з дитиною, а отже поводиться із ним як із рівним: цінує за реальні вміння, і міняти це на хлоп’ячі міряння крутизною – це якась така дурість.

Але ж нє! «Тато сказав». Село чекає, і, звісно, герой, як і вимагає жанр, мусить тим сільським життям захопитися настільки, що лишиться там добровільно на всеньке літо.

Для цього село змальоване так ідилічно, що будь-який рекламник-копірайтер позаздрить. Бабусі тут не нарікають на зажратих депутатів, вони активістки і самі стають депутатками. Дорослі всі як один (крім парочки антагоністів) працьовиті і приязні. Ніхто не пиячить і не миє кістки сусідам. Діти щиро дружать, без усяких там ієрархій і підводних течій, і готові щомиті прийти на порятунок і своїм, і чужим. Навчили їздити на конях хлопчика з ДЦП. Порятували від самоти ста-а-алічного Ва-а-адіка. Повернули місцевому дідові віру в тимурівців. Готові навіть за друга кинутися на амбразуру батьківського гніву за двійку (так, дітей там лупцюють, лакуни в цій ідилії є). Ба навіть свині в цьому селі не дрімають, як заведено, в калюжі, а полюбляють душ і ходять на шпацір у вишиваних нашийниках – їй-бо, не брешу!
Знаєте… час від часу чую нарікання, що Львів у нас занадто міфологізований, ідеалізований, кавово-карамелізований. І навіть буваючи там періодично, ми не бачимо його справжнього. Із селом є щось дуже подібне. Містяни часто ідеалізують його. Природа, річечка, чисте повітря, кози мекають, все квітне, рясніє, бджоли гудуть, рослинки, які під дбайливими руками бадьоро зеленіють і дають плоди. А взимку грубка гуде і колядники, які тільки по селах і зберегли істинні традиції, співають. І українська мова така, що, калиновішої просто не буває.
Ага, аж бігом!

І гаразд би цей міф був собі туристичним міфом – і почасти втілювався в життя, як усяка хороша мрія. Але коли міф служить отакій пропаганді: не будь айтішником, вертайся до землі і «справжніх людей», мені це сильно не подобається.

Анастасія Левкова «Старшокласниця. Першокурсниця»

ВСЛ, 2017

Відзнака: Дебют року у прозі, Топ БараБуки 2017

Щире задоволення. Не знаю, як воно йде підліткам, але мені на мій вік ду-у-уже пішло, це як «книжка про тебе самого». Хоч я й не цікавилася дискотеками і нічого не знала про Могилянку, весь антураж – це все немов про моє дорослішання. Деякі характерні напівзабуті фрази з тих часів викликали усміх.

Це щоденник, тож події, навіть досить важливі, пролітають у ній часом як краєвиди за вікном поїзда. Часом такий темп спантеличує.

Серед підліткових книжок дуже багато про підлітків упосліджених, які долають об’єктивно важкі обставини. А це історія дівчинки в усьому благополучної. Популярної, спокійної і розважної у вчинках. У неї справді хороший і дружний клас, відносно нормальні вчителі, адекватні рідні. Вона добре вчиться і думає про майбутнє, розмірковує про патріотизм і всяке таке – одне слово, за оцим своїм описом я би сама нізащо не взялася таке читати, бо нудятіна якась! :))) Але коли це змальовано в трохи наївних і максималістських інтонаціях школярки, то не сприймається як моралізаторство – радше як частина дорослішання. Впродовж книжки видно, як із неї облущується дитячий пафос, як вона переоцінює з часом свої вчинки, не стаючи цинічнішою, але стаючи багатовимірнішою. Багато й відверто про кохання, чуттєвість.

Місцями дуже дотепно. «Анжелку ми прозвали Номериха один» :))))))

Одне слово, дорослим дівчатам гаряче рекомендую, а підлітки самі розберуться, їхнє воно чи ні.

Читайте більше: Щоденник дівчини, яка вступила в Могилянку

Сергій Гридін «І паралельні перетинаються»

ВСЛ, 2017

Я завжди напружуюся, коли якусь тривожну й потенційно небезпечну тему подають неідеально, а це – книжка про самогубство.

Я не повірила в мотивацію героя. Автор вирішив зварити самогубство з чого попало. Непорозуміння у школі, підбурювання у вконтактє (так-так, «сині кити», ви правильно здогадалися), сварка вдома. І бац – герой уже готовий попрощатися з життям. Здається, авторові надто вже не терпілося перейти до «перевиховання» самогубці, тож усе попереднє проскочив, як щось несуттєве.

У мене були питання до істеричної реакції батька на прохання дозволити тату. Це виглядало дивно: якщо батько все життя був такий різкий, то хлопець не пішов би навпростець просити дозволу, радше спланував би, як це по-тихому провернути. І навпаки: якщо хлопець звик із усіма проблемами спокійно йти до батьків, то й цього разу отримав би категоричну відмову, але не істерику. Дивним був і тату-майстер: чого б йому так охоче приділяти свій час школяреві. Чи йому там на роботі взагалі поговорити нема з ким? Чи бізнес настільки погано йде, що пригодовує клієнта на майбутнє?

Два лікаря. Карикатурний психолог, який ставив якісь дивні запитання і хірург-ентузіаст, який готовий тримати за пацаном койкомєсто зайві кілька днів (ага-ага!), в надії, що той допоможе витягти з напіванабіозного стану ще одну врятовану від невдалої спроби. Катастрофічно безвідповідально: а якщо не вийде? Емоційно нестабільний пацан додасть у свій список «причин чому» ще й провину? По ходу лікар популярно пояснює хлопцеві, чому так не варто робити в – кгхм – анатомічно-естетичних категоріях і шоковим методом. Просто кажучи, веде його в прозекторську, показувати, як виглядають ті, до кого не встигли.

Це все настільки сумнівно… Ну, не всі самогубці роблять це, щоб красіво було і всі заплакали. І багатьом у момент відчаю щиро пофіг, як це виглядатиме, просто тому, що єдине бажання – припинити душевний біль будь-яким способом. А, і по ходу лікар ще дорікає: ось сам він на війні був, отам люди лиха ковтнули, а ти балабол, дірка від бублика. При тому, що потенційні самогубці незрідка іменно шо діркою від бублика і почуваються, і це теж причина.

І взагалі, в хорошій книжці ти слідуєш за героєм і розумієш, що він відчуває, і це переконливо. А в посередній слідуєш за автором і чуєш тільки те, що він про все це думає. А допоки людина перебуватиме в переконанні, що в цій темі все просто, нічого розумного вона не напише.

Іван Андрусяк «28 днів із життя Бурундука»

Фонтан казок, 2017

Відзнака: Білі круки 2013 (за повість «8 днів із життя Бурундука» з ілюструванням Ганни Осадко)

Книжка покриває не 28 днів, а кілька років, і герой від одної частини до іншої дорослішає й міняється. Починається все з молодшого школяра, який ще вірить у Санта Клауса (насправді не в Санта Клауса, а в дещо інше, це я просто щоб не спойлити), а закінчується підлітковими проблемами: як познайомитися з симпатичною дівчиною, навіщо ходити на дискотеки і в якій соцмережі прикольніше. Книжка – такий собі метис, де мама – українська традиція жартівливих шкільних повістей і тато – сучасна проблемна підліткова проза. Або навпаки, складно сказати. Через то були певні побоювання. Частина з них щасливо себе не виправдала, частина нещасливо себе виправдала.

Світ у книжці сучасний. Навіть якщо автор і покладався на власні підліткові спогади, як десь, здається писали, то це не дуже помітно. І слава Богу.

Є епізоди, де щиро регочеш. Наприклад, сцена з пральним порошком.

А є епізоди, де роздратовано зітхаєш. Занадто вже часто з книжки стирчать «вуха автора». Дорослого, який сам не скаже дітям «вконтактє – кака», бо ж хто його слухатиме, а змушує це казати їхнього однолітка, якому повірять. Нє, я теж вважаю, що вконтактє – кака. Але в присутності вух автора – непереконлливо звучить, і квит.
Так само непереконливо виглядає релігійне просвітлення хлопчика наприкінці першої частини, воно якесь… трохи занадто несподіване. Хлопчик просто відмовляється від спокуси, легко, швидко і без вагань, наче пересів на інший автобус. Хоч би повагався для порядку. Стільки ж зусиль докладено – невже не шкода?

Таємниця шафи розгадалася мені надто вже легко, але підліткові, напевно, інтрига триватиме все-таки довше. А якщо й розкусить – ну, я пам’ятаю це відчуття, коли була малою: це було навіть приємно – самотужки розкусити загадку ще до того, як автор відкриє карти.

Збірка «Окуляри і кролик-гном»

Братське, 2018

«Довкола – величезний світ, і ти лише починаєш його для себе відкривати, як відкривають його герої цих дванадцяти оповідань», – пафосно написано в анотації, просто як промова завучки на Останному дзвонику. І для початку – не герої, а героїні. Книжка складається з підліткових оповідань різних авторок, і майже всі вони про дівчат. Тож і вся книжка, напевно, таки дівчача. Місцями доволі таки інтимно-дівчача: в одному з оповідань героїня намагається розібратися, в чому прикол цілуватися, інша персонажка страждає через забутий удома верх від купальника, третя заклопотана питанням, як правильно голити ноги… До речі, реально смішне оповідання. І ще одне там було, з якого я ржала, що дурна: про балакучого меншого брата, чи то пак кузена.

Півкнижки приблизно я думала: плюс однозначно в тому, що підлітки тут – такі реалістичні, такі живі індивідуальності, і до того ж не універсальні, а дуже сучасні. Сучасні не тим, що в третині оповідань хтось журиться за айфоном. І не тим, що постійно читають то Дерманського, то «Чат для дівчат», то «Солоні поцілунки» (прихована реклама!!!). А просто в деталях – оця іронічність, сленг…
А мінус у тому, що в цих оповіданнях майже нічого не відбувається. Замальовки такі собі. То дорослі таке люблять: щоб героїня сиділа, вдихала пахощі трускавок і думала про бабусю.

Але потім помалу щось почало відбуватися. Часом почало відбуватися багато. В оповідання «Про любов і не тільки» напхано стільки, що вистачило б на синопсис нічогенької такої прозової книжки. Але мій особистий фаворит – це останнє оповідання про стіну ненависті, це просто катарсис якийсь. Особливо коли діти виповзають із укриття й бачать, шо вчудила мама.

Завантажити книжку безплатно: PDFEPUBFB2MOBI.


Читайте також: Молодіжна проза: що, для кого і навіщо?

Я люблю підліткову літературу й охоче читаю її просто для себе. Але досі переживаю моменти сумніву – купити чи ні? – коли йдеться про вітчизняну. У якийсь момент вона мусила змінитися дуже сильно, дужче, ніж дитяча. Мусила закопати традицію романів, що славлять дружбу, чесність і ПТУ – і вирости зі свіжоскопаного ґрунту. Не знаю, якому ще жанрові літератури настільки потрібна реалістичність. Ах, хоча так, серед підліткового ще ж і всяке фентезійне добро є, і я його, українського походження, теж пробувала читати. Але те, що мені трапилося, було настільки стрьомне, що я ще трошки, мабуть, почекаю, доки спробую знову. Криваві очі загояться, і тоді, і тоді…

Ну от. А соціалка – це вже спокійнісінько можна читати, ми всіх догнали.

Айфони і трускавки

«Довкола – величезний світ, і ти лише починаєш його для себе відкривати, як відкривають його герої цих дванадцяти оповідань», – пафосно написано в анотації, просто як промова завучки на Останному дзвонику. І для початку – не герої, а героїні. Книжка складається з підліткових оповідань різних авторок, і майже всі вони про дівчат. Тож і вся книжка, напевно, таки дівчача. Місцями доволі таки інтимно-дівчача: в одному з оповідань героїня намагається розібратися, в чому прикол цілуватися, інша персонажка страждає через забутий удома верх від купальника, третя заклопотана питанням, як правильно голити ноги… До речі, реально смішне оповідання. І ще одне там було, з якого я ржала, що дурна: про балакучого меншого брата, чи то пак кузена.

Півкнижки приблизно я думала: плюс однозначно в тому, що підлітки тут – такі реалістичні, такі живі індивідуальності, і до того ж не універсальні, а дуже сучасні. Сучасні не тим, що в третині оповідань хтось журиться за айфоном. І не тим, що постійно читають то Дерманського, то «Чат для дівчат», то «Солоні поцілунки» (прихована реклама!!!). А просто в деталях – оця іронічність, сленг…
А мінус у тому, що в цих оповіданнях майже нічого не відбувається. Замальовки такі собі. То дорослі таке люблять: щоб героїня сиділа, вдихала пахощі трускавок і думала про бабусю.

Але потім помалу щось почало відбуватися. Часом почало відбуватися багато. В оповідання «Про любов і не тільки» напхано стільки, що вистачило б на синопсис нічогенької такої прозової книжки. Але мій особистий фаворит – це останнє оповідання про стіну ненависті, це просто катарсис якийсь. Особливо коли діти виповзають із укриття й бачать, шо вчудила мама.

Завантажити книжку безплатно: PDF, EPUB, FB2, MOBI.