All posts by Валентина Вздульська

Як ми в Україні бачимо дитячу літературу

Уявлення про дитячу літературу – літературу, написану дорослими для дітей – змінні. Із плином генерацій, літературних стилів, освітніх стратегій, офіційних ідеологій, зі світоглядними зламами і трансформаціями змінюються і наші бачення дитячої літератури та очікування від дитячої книжки.

Такі зміни легко простежити на прикладах. Скажімо, «Граматка» Пантелеймона Куліша – українськомовний підручник для початкової школи 1857 року – пропонувала дітям псалми, церковні гімни, колядки, примовки, прислів’я та народні думи.

Через 50 років щомісячний дитячий журнал «Молода Україна» (1906–1916) публікував написані на прохання редакторки Олени Пчілки твори сучасників (!) старшого і молодшого покоління: Лесі Українки, Бориса Грінченка, Олександра Олеся, Максима Рильського та інших.

Ще через сто років, у наш час, у програмі сучасної української школи маємо невпорядковану еклектику. Вона поєднує застарілі та сучасні наративи різного естетичного рівня, і це дуже точно відтворює процес хаотичних трансформацій у системі освіти та дитячій літературі.

Фото: Іван Любиш-Кірдей

Вивчення ідеологій та образів дитліту – справа науковців, теоретиків дитячої літератури. Результати їхнього аналізу природно мають впливати на теорію, методологію та практику освіти. Відтак освіта (як головний «споживач» дитліту) має формувати ті чи ті запити на ринку.

Однак в Україні цей апробований світовими практиками механізм наразі належним чином не працює. На наших очах у галузі дитячої літератури і книговидання для дітей відбуваються досить хаотичні, бурхливі зміни, але – лишаються неосмисленими і непроговореними.

Чергове вручення премій, держзакупівлі книжок, зміни шкільної програми чи оприлюднення видавничих планів незмінно дивують чи навіть шокують частину зацікавленої аудиторії: науковців, критиків, редакторів, видавців, письменників, освітян, бібліотекарів і батьків, незгодних із тим чи тим баченням. Причина – кардинально різне розуміння дитячої літератури, її функцій і меседжів не просто серед представників різних генерацій чи «хвиль», а й серед представників однієї генерації, що мають різний читацький бекграунд.

У цій публікації я озвучу кілька тез на основі моїх тривалих спостережень. Я певна, що їх поділяє чимала кількість моїх колег – письменників, редакторів, літературних оглядачів, популяризаторів читання. Цими тезами я сподіваюся зрушити розмову серед усіх зацікавлених про смисли, які ми вкладаємо в Україні в поняття «дитяча література», а також підштовхнути до ревізії наших бачень дитліту.

Однією з очевидних відмінностей дитячої літератури від дорослої є її простота. Форма, стиль дитячих книжок, їхня тематика і проблематика адаптовані до когнітивного, морального, психологічного та фізичного рівня розвитку різних вікових груп.

Однак ця простота позірна. Можна сказати, що це простота формули E=mc²: за трьома літерами стоїть ціла теорія відносності. Саме тому, що дитяча книжка має потенціал справляти колосальний світоглядний вплив на недосвідчених читачів, а фактично, на наше майбутнє, до неї не можна ставитися поблажливо, зверхньо чи несерйозно, її не можна ігнорувати.

Фото: Іван Любиш-Кірдей

Це очевидні речі для кожного відповідального видавця, письменника, редактора, бібліотекаря, вихователя, вчителя та батьків. Утім досі, на рівні приймання соціально важливих рішень, ми спостерігаємо ставлення до дитячої літератури як до вторинної. Ось кілька прикладів.

Поважна і престижна премія «Книга року ВВС» залучена в чудову роботу з популяризації читання та українських авторів. Водночас, маючи номінацію «Дитяча книга року», премія не включає до складу журі жодного фахівця з дитячої літератури, довіряючи робити вибір «дорослому» журі. Уявіть, що вам потрібно полікувати зуб. Ви прийшли до клініки, але замість стоматолога вас узявся лікувати терапевт. От і премія має переважно суперечливі рішення і щодо коротких списків, і щодо лауреатів.

Дитяча література – це не просто майстерність словесного плетива, оцінити яку може будь-який носій фахової освіти. Експерт із дитліту вивчає вікову специфіку, знається на теорії, історії дитячої літератури та її трендах, прочитує більшість дитячих книжкових новинок та має регулярні публікації у фахових ЗМІ – огляди, рецензії. Дитячу книжку недостатньо оцінити як замкнену в собі сутність, її потрібно побачити в культурному, історичному та ідеологічному контексті, оцінити її стратегічний потенціал. Це до снаги лише спеціалістові вузького профілю.

Інший схожий приклад – державні закупівлі в бібліотеки. Наприкінці 2018 року Український інститут книги, на тлі цілковитого сюру попередніх років, провів першу адекватну процедуру закупівлі. І тим показовішим є той факт, що така доволі потужна команда теж не подумала про окрему експертну групу для дитячої літератури, включивши лише окремих фахівців з дитліту. Тож при відборі дитячих книжок домінували голоси «терапевтів». Вони проголосували, покладаючись на свій читацький досвід, незумисне проігнорувавши найкращу дитячу літературу останніх кількох десятиліть, а також європейську класику, перекладену допіру. «Дорослі» експерти просто не були знайомі із цими книжками. На щастя, УІК відкритий до діалогу й обіцяє виправити цю ситуацію на наступний рік.

Ще один промовистий приклад – результати в дитячій і підлітковій номінаціях «Книжки року – 2018». Найкращими книжками для середнього шкільного віку журі назвало «Таємний сад» Френсіс Бернет (1911) та «Алісу в дивокраї» Льюїса Керрола (1865). А найкращою книжкою для підлітків (!) було визнано «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя, що звучить як цілковита насмішка із сучасних читачів.

Такі рішення було прийнято в час, коли в Україні з’явилася велика кількість перекладів найкращих сучасних дитячих і підліткових бестселерів. Ба більше, це відбулося в час, коли власна українська дитяча і підліткова література нової хвилі почала міцно ставати на ноги. Але здається, що журі просто не читало сучасних книжок для вказаних вікових груп, не знає, що на світі існує власне підліткова література (а не доросла л-ра, яка ввійшла в коло підліткового читання), або вважає, що такі книжки не варті уваги. Що спричинило такі дивні рішення цієї престижної і загалом адекватної в інших номінаціях премії? Я переконана: безвідповідальне ставлення до дитячої літератури.


Фото: Іван Любиш-Кірдей

Подібних прецедентів можна навести безліч. Але рознос премій чи інституцій не є моєю метою. Їхню роботу в ситуації політичної і культурної загроженості варто всіляко підтримувати, зокрема й конструктивною критикою, яка спрямована не на руйнування, а на вдосконалення.

Я вдалася до цих прикладів, щоб поставити діагноз нашому ставленню до дитліту, показати середню температуру по палаті: навіть найповажніші організації з авторитетними громадськими та культурними діячами несвідомо є носіями ставлення до дитячої літератури як до вторинної. Як до літератури, яку можна не читати. Літератури, яка не заслуговує на своїх власних експертів. Літератури, туманні уявлення про яку в разі потреби можна видобути із шафи часів дитинства, струснувши нафталін.

Як боротися із такою ситуацією, я пропоную міркувати разом.

Одна з найпарадоксальніших рис у нашому ставленні до дитячої літератури – помилкова віра в можливість певного канону – зацементованого списку імен за два століття розвитку дитліту. Донедавна (до схвалення змін 2016 року) яскравою ілюстрацією такого ставлення була програма з літературного читання для молодших класів. Фактично, це був цвинтар імен, у якому «живих» письменників можна було перерахувати на пальцях однієї руки.

Для порівняння: у США вчителям не рекомендують працювати у школі з дитячими книжками, що вийшли друком понад 5–7 років тому. Причина проста – дитячі книжки старіють світоглядно. Дорослий читач із розвиненим критичним мисленням може розпізнати у книжці застарілі й уже неприйнятні речі, наприклад, незумисні (але зумовлені часом написання) прояви сексизму, расизму чи ксенофобії, а дитина – ще ні.


Фото: Іван Любиш-Кірдей

Авжеж, у дитячій літературі є своя «зала слави», і вона мусить бути. Але всі тексти, і класичні, і сучасні, потребують пильного критичного читання на предмет ідеологій – поглядів і цінностей, які вони спроможні закладати в голови недосвідченим читачам.

Ми досі за інерцією підтримуємо іконостас дитячих класиків на шкоду постійному оновленню. І логічно, що наші уявлення про те, як і про що треба писати для дітей, теж давно застаріли.

Перші хрестоматійні зразки дитячої літератури закладалися в ХІХ – на початку ХХ століття, і вони відтворювали дух своєї епохи. Розвиток дитячої книжки в Україні цього часу стримувався її колоніальним становищем, мав свою специфіку, але тематично та стилістично був суголосний загальноєвропейським процесам.

Із 1930-х років в Україні, після хвилі репресій, дитячу літературу, як і освіту, було поставлено на службу радянській ідеології. Жорсткий контроль, цензура й залізна завіса стримували її природний розвиток понад 60 років.

У цей час – приблизно із 1950–1960 років – дитяча література Західної Європи та Північної Америки переживала стрімку емансипацію: позбавлялася пуританських цінностей, виступала проти ідеалізації дитинства і численних табу, розширювала тематичний та стилістичний діапазон, прагнула зняти рожеві окуляри, позбавитися менторського тону, відтворювати багатогранність, комплексність життя, працювати не на повчання, а на діалог із дитиною.

На моє переконання, така емансипація в українській дитячій літературі почалася допіру в 2010-х роках, із появою певного масиву дитячих видавництв та перекладів сучасної зарубіжної літератури для дітей. На думку читачів нових генерацій, вона відбувається занадто повільно. А от представники «консервативного табору» навпаки вбачають у ній ледве не наругу над суспільною мораллю.

Будь-який автор «нової хвилі» незмінно час до часу отримує «листи любові» від дорослих читачів, в яких його присоромлюють за те, що наважився торкнутися в дитячій чи підлітковій книжці таких тем, як неповна родина, статеве дозрівання або смерть улюбленого хом’ячка.

Читачі також можуть пригадати суперечки в соцмережах довкруги таких книжок, як «Майя та її мами» Лариси Денисенко (текст допомагає виховувати плюралізм), «Задзеркалля» Оксани Лущевської (піднято важливу тему підліткового суїциду), «Щоденник Лоли» Ольги Купріян (приквел до українського телесеріалу, спроможний заохотити до читання підлітків, які не читають) чи багатьох інших.


Фото: Іван Любиш-Кірдей

Емансипація в дитліті – це наші джинси й рок-н-рол, які ми вперше вдягнули й почули тільки тепер.

Від попередніх епох українська дитяча література отримала солідний багаж: апологію фольклору від романтиків (достатньо відкрити програму з літературного читання для молодших і середніх класів, щоб жахнутися кількості усної народної творчості), комплекс жертви від народників (поплакали – «і знов фіалка розцвіла»), надмірний дидактизм та ідеалізацію протагоніста – від соцреалізму. Одна із найбільших застарілих візій – прагнення від дитячої книжки ескапізму, убезпечення дітей від справжнього життєвого досвіду (тому на полицях книгарень і серед лауреатів премій у нас домінує легка сюжетна проза з надуманими конфліктами і пласкими характерами, зумисна поверхова забавка з ухилом в карнавалізацію).

Перелічені риси акцентовані у шкільній програмі з літератури, і вони досі дуже вагомі у творчості і старших, і молодших генерацій, читацький досвід яких обмежується колом українських і російських радянських чи дорадянських дитячих і підліткових книжок, а також європейської дитячої класики, написаної до середини ХХ століття.


Фото: Іван Любиш-Кірдей

Але річ у тім, що така дитяча література і такі лекала, за якими кроять і чимало нових текстів, переважно є світоглядно й жанрово застарілими й уже не спроможні задовольняти всі потреби сучасного читача та бути для нього ефективними, як це було свого часу. Ми живемо в інформаційну добу, і дитина потребує книжок, які допомагатимуть їй упоратися із сучасними викликами, а не вдаватимуть, що цих викликів не існує.

Найкращі зразки книжок для дітей – це література високої художньої вартості, що незалежно від жанру прагне показувати життя комплексно, а персонажів – глибоко і багатогранно. Це література, яка через співпереживання прагне розвивати в дітях емпатію, допомагати в самопошуках та культурній ідентифікації. Це література, яка активізує із дитиною діалог і допомагає їй намацати можливі стратегії виходу з тих чи тих ситуацій. При цьому така література поважає плюралізм, уникає дискримінації і спонукає розвивати здоровий, скептичний погляд на речі.

На жаль, на рівні багатьох українських організацій та інститутів нам ще бракує фаховості та доброї волі, щоб вибудувати адекватну сучасну стратегію щодо дитячої літератури в освіті та громадському просторі. Але я впевнена, що ми зможемо зробити це вже за якийсь час, якщо матимемо таке бажання та будемо готовими до глибокого й ефективного діалогу між експертами, шкільною і бібліотечною системою та читачами.

На півдорозі до: «Шапочка і кит»

Тези про потребу розробки реалістичних тем у вітчизняному дитліті останніми роками звучать у спеціалізованих медіа з більшою чи меншою інтенсивністю. І якщо придивитися пильніше до продукції найбільш «адаптивних» українських видавництв, виникає враження, що цей соціальний запит потроху породжує відгук авторів і видавців. Для прикладу, «Фонтан казок» започаткував серію реалістичної прози «Книжка про мене», а «Видавництво Старого Лева» впродовж року-двох видало одразу кілька повістей, зокрема перекладних, та книжок-картинок на теми недуги, смерті, сирітства, булінґу, війни тощо.

Серед останніх помітних видань на тему дитячої хвороби – повість про хворого на лейкоз хлопчика «Шапочка і кит» від Катерини Бабкіної. Зародок цього тексту можна було помітити в попередній дитячій книжці письменниці – повісті «Гарбузовий рік», де побіжно описано дитину на інвалідному візку й переважає той самий щемкий, медитативно-філософський настрій.

Головний герой нової книжки на прізвисько Шапочка – 8-річний хлопчик у полоні смертельної недуги. У його житті більше немає басейну, смачної їжі, школи й решти звичних для малечі речей. Натомість є лікарня, болючі аналізи, незмінні щоденні пігулки та синці на тілі – свідчення хвороби. Але одного дня в Шапочки з’являється ще дещо, точніше, дехто. Це справжній Кит, що припливає щовечора до вікна і стає таємним другом хлопчика.

Добре відомий і успішно апробований прийом «співрозмовника для хворого» (згадайте «Оскара і Рожеву Пані» Е.-Е. Шмітта або «У дзеркалі, у загадці» Ю. Ґордера, де з дівчинкою Сесілією розмовляє ангел Аріель) дає змогу сконструювати ряд доволі умоглядних філософських діалогів, що торкаються тем щастя, мети життя, сенсу страждання, любові, розчарувань і прагнень.

– Мені здається, якщо хтось хоче, щоб йому було добре, і не знає, як – потрібно просто мати кота чи пса і любити їх.

– Можна любити і не мати, якщо саме це – головне, – сказав кит.

Що непевнішим робиться стан хлопчика, то більше відкриттів чекає на нього. Бовтаючись у спогляданні, самозаглибленні й спостереженні, як Йона в череві кита, і делікатно й ледве помітно віддаляючись від рідних, Шапочка відкриває для себе нові й нові ракурси, світ починає виблискувати незнаними раніше гранями, а відтак приходить своєрідне розуміння й смирення, породжуючи алюзію до ще одного біблійного пророка – Йова.

– Мені здається, якщо хтось хоче, щоб йому було добре, і не знає, як – потрібно просто мати кота чи пса і любити їх.
– Можна любити і не мати, якщо саме це – головне, – сказав кит.

Філософський потенціал книжки підкреслюють і доповнюють багатозначні ілюстрації Юлії Пилипчатіної, яка вже працювала з Катериною Бабкіною над «Гарбузовим роком». Як і раніше, в її малюнках – багато символічного кольору й простору, а також міфологічної семантики: вода-кінець і вода-початок, душа-пташка, темрява черева, що є одночасно й смертю, і зародженням…

Читайте також: Дитячо-недитяча повість

«Шапочка і кит», можна спрогнозувати, матиме багато прихильних дорослих читачів, що полюбляють прозу такого типу, тим паче що незаперечний поетичний талант авторки і тут проявляється вишуканістю стилю. Зовсім інше питання – наскільки прийнятною є ця книжка для своєї цільової аудиторії – дітей 7–10 років?
«Технічні» вимоги до текстів, адресованих молодшим читацьким групам, є доволі конкретними: простіший синтаксис і лексика, доволі обмежений обсяг, динаміка й «гачки», що чіпляють увагу юного читача з першого ж речення. Помилка, яку часто роблять дорослі «виписані» автори, пишучи для дітей, – недостатня простота й адаптованість, що заважає їм комунікувати із недосвідченим читачем. У цьому сенсі «Оскар і Рожева Пані» та «У дзеркалі, у загадці» також не є, власне, дитячими текстами.

Ще одна риса «Шапочки і кита», яка не наближає повісті до читача-дитини, – це авторський голос. Оповідь від першої особи, якщо це 8-річний хлопчик, вимагає поступатися вишуканістю на користь реалістичності, але це вдається письменниці не завжди. Часом вустами Шапочки й справді говорить Шапочка, але частіше – якась золота середина між дитячим персонажем і дорослою Катериною Бабкіною, бо саме цьому компромісному, а не 8-річному нараторові належать усі ті красиві пасажі й філософування на зразок:

Усі вони ховалися від дощу над дощем, млосно нудьгуючи без своїх маленьких друзів. Кілька космічних кораблів, що належали хлопчакам з одного класу, гасали десь понад обрієм наввипередки, а зовсім дівчачий білий кінь з веселковою гривою ступав обережно довгими ногами, спускався зовсім низько і поскубував собі трошки сірої хмари, ніби жував траву на пасовиську. Слідом за ним і собі скуб хмару круглий білий баранець із срібними бубонцями на шиї. Був ще інший кінь – велетенський, чорний, у збруї і з міцними чорними крилами. Він схарапуджено скошував очі на своє порожнє сідло в очікуванні легкого невтомного вершника. Зграйка білих метеликів спритно обминула, обтекла нас із китом і полетіла кудись вгору, вгору – там, де закінчувалася шия і крутилася праворуч і ліворуч маленька голова гігантського брахіозавра. Велетенська, як цілий захід сонця, руда, аж червона, лисиця розляглася ліниво крайнеба, помахуючи довгим сяючим хвостом.

Така ж квазіреалістичність притаманна часом і голосам інших персонажів. «Не бачиш, де дощ? – мама знову глянула туди ж, куди я, і кит знову з блискавичною швидкістю зник. – Дощ отам, вгорі, на півночі. Він ще плюскається сам у собі, але скоро неодмінно випаде», – так висловлюються хіба персонажі магічного реалізму. І він справді був би дуже бажаним в українському дитліті, аби хтось із авторів захотів і зумів втілити його витримано.

Щоб порівняти стилі викладу, доречно пригадати вже класичну книжку про рак у дитини «Садако і тисяча паперових журавликів» (1977) Елеанор Коер, де розповідь пряма, проста й невимушена, як і мусить бути для молодших читачів. Інший приклад, для ще молодших діток, в якому теж обігрується тема головних уборів, – «Капелюхи Кеті» Труді Крішер.

«Шапочка і кит» – книжка, яку варто вітати як завдяки її темі, так і доброчинній місії (5 гривень від вартості кожного купленого примірника перераховується до міжнародного доброчинного фонду «Таблеточки» на допомогу дітям з раком крові). Але із суто художнього погляду вона має бути оцінена тверезо: як текст із неймовірним задумом, вербальне втілення якого вже «на півдорозі до, але ще не зовсім там, де треба».