Скільки існує людство, стільки існує і те, що ми зазвичай називаємо туалетом чи вбиральнею – спеціальне місце, де можна дати раду з однією з найбільш базових людських потреб. Тож історія туалетної справи невіддільна від історії як такої. Але чому ми знаємо про неї менше, ніж, скажімо, про історію мистецтва чи воєн? Відповідь проста: про туалети говорити не заведено. А дарма! Адже систематизація знань про туалети і все, що з ними пов’язане, допомагає дізнатися багато цікавого про історію містобудування та архітектурної справи, антропології та навіть екології. І це вже не кажучи про те, що скам’янілі фекалії печерних людей – це безцінне джерело інформації про те, як вони жили і чим харчувалися!
«У туалетах є особлива глибина, даруйте за каламбур. Це такі собі портали в минуле — делікатні, але незамінні. По-перше, ідеться про забезпечення наших природних потреб. Віват, фізіологіє! По-друге, туалети — унікальна побутова спадщина, яка відображає світогляд, звички, традиції людей свого часу. Іноді туалет може розказати про життя предків навіть більше, ніж посуд чи одяг»
Тож письменниця Марія Артеменко береться зняти з туалетної теми покривало сором’язливості й табуйованості – делікатно, але рішуче. А разом із тим навчити дітей говорити на цю тему, підбираючи доречні слова і вирази: погодьтеся, коли замість «какашки» кажеш «екскременти», то це одразу якось відбиває бажання хіхікати й налаштовує на серйозний лад. Тим паче, що й тема для розмов – невичерпна!
Туалетна справа в різні часи і в різних країнах розвивалася неоднаково, тож авторка розповідає про найрізноманітніші варіації у розрізі різних епох і культур. Тут і про вуличні канави-клоаки Давнього Риму, і про туалетні бочки Давнього Китаю, і про королівські вбиральні середньовічних замків. Читаючи книжку, раз по раз натрапляєш на дивовижні факти: наприклад, про хатні туалети у шотландському поселенні Скара-Брей, яком аж 5000 років, або про пристрій, який рятував молодих батьків у Середній Азії, – вбудований у колиску прабатечко сучасних памперсів бешик.
Ілюстрації Максима Паленка
Але не туалетами єдиними: з «Туалетної справи» можна дізнатися і про професії, пов’язані із нею, які в різний час існували в різних країнах світу, варіації туалетного паперу, різноманітні аксесуари та найпоширеніші способи справляння природної потреби. З цією книжкою – тільки тссс! – можна зазирнути в королівські палати і в космічний шатл і зробити дещо непристойне: підглянути, як ходять у туалет королі й космонавти! Ну гаразд, якщо серйозно – підглядати ніхто не буде, а ось дізнатися про технічні рішення, які застосовувалися для різних типів вбиралень, можна. Деякі з цих ідей не прижилися, а деякими користуємося і ми з вами щодня.
Та й це ще не все! Корисні поради, як швидко, зручно й екологічно облаштувати собі виходок у поході, добірка значків і символів, якими позначають вбиральні у різних країнах світу – уся ця інформація не просто осяде в пам’яті читачів, а й буде, за потреби, використана на практиці.
Зрештою, і факти, якими ділиться авторка, мають усі шанси запам’ятатися надовго. А все завдяки викладу – легкому, хоч і серйозному, але з доброю усмішкою і класними дотепними ілюстраціями Максима Паленка. «Туалетна справа» – книжка пізнавальна і базується на доведених фактах. Утім, деякі з них, очевидячки, лишаються дискусійними: у цих моментах авторка додає елегантний дисклеймер «…але це не точно», яким не збиває тон оповіді і заохочує читачів, якщо їм закортить упевнитися у достовірності того чи іншого факту, провести власний фактчекінг.
«Туалетна справа» – це книжка для відкритих та допитливих хлопчиків і дівчаток, а також сором’язливих дядь і тьоть, які давно хотіли про деякі речі знати, але соромилися спитати. Вона весела, цікава, насичена фактажем і зовсім не «пахне» – ну, крім певних моментів, які делікатним натурам можуть здатися трохи огидними. Але їх у книжці ну зовсім небагато!
Іноді минуле нагадує про себе у дуже незвичний спосіб – видіннями, маревами чи привидами. Так стається і в підлітковій повісті Наталії Довгопол. Потрапивши в табір у Карпатах, такий собі гостел, що був колись і елітним готелем для угорських офіцерів, і совєтською базою відпочинку, головний герой цієї історії Вадим бачить речі, які його бентежать і лякають. І він мусить розібратися з ними, аби не з’їхати з глузду.
Повість починається із, на перший погляд, стандартного кліше: підлітку нав’язали поїздку в табір, куди він зовсім не рветься, з групою однолітків, яких він практично не знає. Можна було б очікувати звичного сценарію про спільно пережиті випробування, які згуртовують товариство, допомагають головному герою проявити свої найкращі риси і подружитися з усіма. Але Наталія Довгопол іде іншим шляхом: Вадим у гурті однолітків лишається самітником, натомість товаришує з жителями Ясіня, з допомогою яких і розплутує таємниці «Едельвейса».
Відтак те, що заповідалося як пригодницька підліткова повість, все більше скидається на містичний детектив, до якого авторка щедро додає місцевого колориту і реального історичного контексту. Углиб минулого ведуть три сюжетні ниточки, пов’язані з привидами, які раз по раз являються головному герою. Це братики-близнюки, які гостювали в готелі на початку 1990-х, вродлива дівчина східної зовнішності, що була на радянській базі відпочинку десь у 1980-ті, і закоханий у місцеву дівчину мадярський офіцер, який мешкав у готелі наприкінці 1930-х, коли Ясіня входили до складу Королівства Угорщини. Спойлер: із усіма ними трапилося щось дуже погане.
Якщо привиди показуються живим – значить, просять завершити їхні справи чи хочуть розказати свою історію. Вадим із допомогою юної мольфарки Солі, а також доглядача готелю пана Миколи й місцевих жителів береться за розслідування. Тим паче, що одна з історій тісно пов’язана з його родиною. Тож Вадим мусить відчути своє коріння і навчитися дивитися в обличчя власним страхам. У цей момент все його звично-столичне підліткове життя стає якимось дуже далеким:
«Вадим заворожено дивився на яскраве небо, що створювало такий надзвичайний фон похмурим надгробкам. Із цього б вийшла гарна сторіз, подумав він, і здригнувся від цієї думки. Сторіз? Фоточки, непрочитані повідомлення, дурнуваті ігри – це все ніби відійшло на другий план, ніби було з ним в іншому житті, хоча насправді лише вчора він зійшов із потяга…»
Історії привидів готелю «Едельвейс» пов’язані не лише локацією, а й темою насильства. Яке, втім, має різні витоки і набуває різних форм. Це насильство, вчинене з невміння любити і піклуватися, спокутуване і прощене. Насильство, вчинене з переконання у власній вищості й невразливості, що лише завдяки втручанню головного героя повісті і його спільників нарешті буде покаране. І насильство, вчинене із заздрощів та ревнощів, яке тривалий час лежало чорною плямою на сімейній історії. Лише розплутавши останній вузлик таємниці, Вадим відчув полегкість і в душі, і в житті, і в стосунках із близькими.
Тож центральний персонаж повісті Наталії Довгопол проходить повноцінний шлях героя, з випробуваннями й ініціаціями. Він робить рішучі спонтанні вчинки, долає свої страхи, обирає йти до кінця й отримує винагороду. І це не лише товариство Солі, яка причарувала його серце, й гостинність її мами, яку ця історія також змінила, а також порозуміння з рідною мамою та вітчимом, а головне – зникнення того відчуття самотності і відчуженості, що гнітило його із самого початку твору.
«Привиди готелю “Едельвейс”» – це історія про те, що провина може бути спокутувана, правда неодмінно колись-таки вийде на світло, а зло зрештою буде покаране. А для підлітків – своєї основної цільової аудиторії – ця повість має дуже класний меседж: якщо ти почуваєшся чужим у товаристві, це зовсім не значить, що з тобою щось не так. Можливо, просто це товариство – не твоє.
Цінність кордону залежить від того, хто його встановлює: ми самі чи хтось, хто намагається нав’язати його нам. Про кордони зовнішні і внутрішні і про те, які з них варто захищати, а які варто знести якнайшвидше, ідеться в романі для підлітків «На північ від кордону» Тетяни Рубан. У 2020 році рукопис роману став лауреатом першої премії літературного конкурсу видавництва «Наш Формат», а вже у 2021 році книжка здобула дві відзнаки «Топу БараБуки» як найкраща проза для юнацтва та як вибір читачів. Роман розповідає про дорослішання на тлі війни, і хоч ідеться тут про Грузію, а не про Україну, однак ця тема відчутно відгукується і в наших серцях: так, країна й війна інші, але загарбники ті самі.
«Та все змінилося. Тоді, одного серпневого дня. На споконвіку їхній землі з’явилися світловолосі солдати з новим кордоном і новими правилами. Вони завезли на південь зброї без ліку і називали це миротворчою місією. Вони на свій розсуд відділили південні землі високим парканом, який тягнувся через усе містечко, через людські садки, впирався в будинки і далі, й далі… І там, де завжди був просторий шлях край міста, тепер стояв блок-пост зі шлагбаумом».
Події відбуваються через деякий час після «п’ятиденної війни» 2008 року в невеликому грузинському містечку, і в них по-різному виявляються втягнутими троє підлітків. Грузинка Лалі повертається сюди на канікули з великого міста, де живе з мамою після розлучення батьків. Передбачається, що це має допомогти їй налагодити стосунки з татом, але дівчина хоче лише помститися йому за те, що зрадив – і свою сім’ю, і свою землю (про друге прямим текстом не йдеться, але відчувається), закохавшись в одну із тих, світловолосих. Серго живе в невеликому гірському селищі і щодня возить до міста спечений мамою хліб. Це – важлива, «чоловіча» роль, яку він прийняв на себе, коли батько пішов у гори, партизанити проти чужинців. Ната ж приїздить сюди з України, в гості до тітки, чоловік якої загинув у боротьбі з загарбниками. Вона вбирає колорит і красу цієї країни очима туристки, і водночас тішиться не стільки подорожі, скільки нагоді зробити паузу в ненависних заняттях із гімнастики і присвятити час улюбленому малюванню.
На них чекає купа пригод і небезпечних моментів: несподіване потрапляння в лікарню, таємні вилазки до гірського лісу, побачення біля старого фонтану, з’ясування стосунків зі старшим наполегливо закоханим молодиком, відкриття чужих таємниць і викриття ворогів, які несуть у цей красивий гостинний край війну, вибухи, загибель і кров. Кожен із героїв по-своєму буде втягнутий у цю історію і переживатиме власні внутрішні трансформації.
З допомогою персонажів-підлітків із дуже різним бекґраундом, характерами, сімейними історіями Тетяна Рубан у різний спосіб осмислює тему кордонів – реальних і метафоричних. Серго впевнений, що штучні кордони, створені загарбниками, які розділяють своїх зі своїми, треба руйнувати. Він готовий підключитися до боротьби з ними, як і його батько. Лалі усвідомлює, що прохід через деякі кордони – наприклад, той, що відділяє дитинство від дорослості, – може бути складним і болісним, але він необхідний. Ната ж розуміє, що ті кордони, за яким ховається твоє «я», твій приватний простір, доводиться відстоювати навіть від найрідніших людей. І нарощує в собі силу, аби це зробити.
«На північ від кордону» – це також історія про причетність, про те, що не лишитися осторонь – це інколи теж своєрідне геройство. Бо, як каже Наті Жолі, французька журналістка: «Такий зараз час, мон петіт. Навколо нас твориться історія».
Відчуття важливості того, що відбувається з маленьким світом довкола тебе переважає над дрібними радощами і клопотами підліткового життя. Герої роману Тетяни Рубан несхожі на тих сучасних тінейджерів, які зависають у соцмережах і залипають у телефонах, переймаються зовнішністю і стилем одягу. Принаймні, це все лишається за кадром. Вони проживають і проговорюють важливі, ба навіть екзистенційні теми. І навіть перша підліткова симпатія чи закоханість змальована зворушливо і тремко, але не по-дитячому глибоко. Утім, відчуття «підлітковості» повертають ілюстрації Софії Сулій, які нагадують замальовки олівцем у скетчбуці. І це надзвичайно влучно й доречно, якщо згадати, що одна з героїнь роману малює в кожну вільну хвилинку.
Актуальна для всіх підлітків тема внутрішніх кордонів, для українських читачів стає актуальною удвічі – зважаючи на історію, в якій ми живемо. У романі Тетяни Рубан вона ще й наповнена грузинським колоритом. Щодо останнього, на жаль, не можу судити, чи не є він зненацька надто стереотипним, позаяк не маю власного досвіду з цією країною. Та в будь-якому разі після прочитання «На північ від кордону» у Грузію і її людей дуже важко не закохатися.
Бути дитячим письменником – гірше, ніж ходити по мінному полю. Мусиш не лише створювати цікаві історії, а й наповнювати їх важливими сенсами, не скотившись у нудні повчання, враховувати вікові особливості аудиторії і з малюками говорити інакше, ніж із підлітками, а ще – транслювати сучасні цивілізаційні цінності. При цьому ніколи не знаєш, де «вибухне». І навіть якщо ти детально пропрацюєш свій твір, спираючись на рекомендації психологів і враховуючи всі нюанси сприйняття твоїх читачів, «прилетіти» може із зовсім несподіваного боку. Зазвичай – від батьків.
Саме батьки маленьких і юних читачів здіймають хвилі скандалів, вихопивши у текстах книжок, які читають їхні діти, фрагменти, що тригерять їх. Найгірше, коли ці тексти вміщені у шкільних хрестоматіях і рекомендованих МОНом виданнях – тоді дістається й авторам, і міністерським чиновникам.
Ми обрали чотири яскраві випадки скандальних ситуацій (чи, простішими словами, «срачів») в українському дитліті і спробуємо з’ясувати, чому вони виникли і як вплинули на книжки, які потрапили під обстріл батьківського обурення, та їхніх авторів.
«Миколчині історії» з пияком і абиздошкою
Тексти Марини Павленко уже стали частиною шкільної програми з української літератури: «Русалоньку з 7-В» вивчають семикласники, а повість «Миколчині історії», хоча й написана для дещо старшого віку, потрапила в позакласне читання у другому класі. Власне, саме мама другокласниці підняла бучу з приводу тексту.
«Миколчині історії» розповідають про дружбу хлопчика Миколи і собаки Найди. Миколка – дитина бідова: друзів ні у дворі, ні у школі в нього немає, мама не звертає на нього уваги, а вітчим – відверто знущається. Так живе чимало хлопчиків і дівчаток, сім’ї яких, юридичною мовою, перебувають у складних життєвих обставинах. Авторка чесно змальовує ці не надто приємні обставини. Утім, її герой із усіх сил намагається із цих обставин вибратися: знаходить легальні способи заробити копійчину, щоб прогодувати себе і Найду, мріє після школи вступити в контрактну армію, і тішиться спілкуванню з добрими людьми, які трапляються на його шляху.
Які ж претензії виникли у читачів? Та власне до тих соціальних реалій, про які пише авторка, та лексики, яку вживає, аби краще її передати: як пояснити дитині, хто такий вітчим і хто такий пияк, що таке «абиздошка» (зневажливе слово на позначення собаки) тощо. Марині Павленко закидали і нормалізацію булінгу через вживання виразу «Катька-зубрилка», й те, що вона надто акцентує на негативних суспільних реаліях, замість того, щоб «сіяти добре, розумне і вічне» і «дарувати дітям казку».
Натомість колеги по письменницькому цеху зауважували, що заплющувати очі на проблеми, які реально існують у житті, шкідливо і для дитячих письменників, і для батьків, і, в результаті, для самої дитини. А пояснювати незнайомі слова – це важлива складова навчального і виховного процесу, до якого повинні бути залучені й батьки. Принаймні, якщо вони не такі, як у Миколки з цієї повісті.
Цікаво, що пасаж про «Катьку-зубрилку» був стовідсотково вирваний із контексту, адже так про Миколчину однокласницю думав пес Найда, який недолюблював школу і ревнував хлопчика до його друзів.
«Література в школі – це не теплиця для вирощування огірків. В літературі, як і в житті, нам не все подобається. Тут все значно складніше, ніж просто “чорне” і “біле”, і тоді здатність аналізувати й почуття гумору – нам у поміч», – так відповіла на закид сама письменниця.
Письменниця і правозахисниця Лариса Денисенко написала книжку, яка знайомить дітей із різними типами родин. Головна героїня-оповідачка Майя розказує про своїх однокласників та їхні сім’ї. Усі вони представляють різні типи сімей: тут є діти, народжені «з пробірки» і взяті в родину, є діти з інтернату, є представники різних національностей, є ті, кого виховує лише хтось один із батьків або ж, навпаки, обоє батьків створили нові родини і включаються у виховання усі вчотирьох. І є Майя, яку виховують дві мами – як сімейна пара. Саме цей факт, якому у книжці приділено не більше тексту, ніж усім іншим варіантам родин, викликав резонанс, який вийшов далеко за межі фейсбучних дискусій. Праворадикальні спільноти погрожували авторці і видавцям фізичною розправою через «пропаганду нетрадиційних відносин» і намагалися зривати презентації книжки. Зрештою, видавці навіть мусили скасувати презентацію для дітей на Форумі видавців у Львові, побоюючись за безпеку маленьких відвідувачів.
У коментарях щодо цього скандалу Лариса Денисенко не раз зауважувала, що поняття «традиційної родини» є доволі розмитим, і в певному сенсі «традиційною» (позаяк поширеною у нашому суспільстві) можна вважати сім’ю, де дитину виховують дві мами – власне, мама та бабуся.
«Думаю, ця історія зробила нас упевненішими та сильнішими, – каже співзасновниця видавництва «Видавництво» Лілія Омельяненко. – Ми зрозуміли, що рухаємося у правильному напрямку, і наші книги – один із правильних способів змінювати суспільство».
«Хоч як дивно, – зауважує видавчиня, – фінансово скандал з “Майєю” пішов нам на користь, оскільки після розголосу ми за чотири дні по суті розпродали майже весь наклад».
«Щоденник Лоли», яка має секс і пісяє
Ольга Купріян написала підліткову книжку «Щоденник Лоли» за мотивами популярного українського серіалу «#Школа» – і це надихнуло навіть тих тінейджерів, які ніколи з власної волі не брали до рук книжок, відмінних від шкільних підручників, почати читати. Утім, той факт, що за книжкою потягнулися і дев’ятирічні дівчатка, які (очевидячки, з відома батьків) були фанатками серіалу, тих-таки батьків і обурило, адже головна героїня, від імені якої ведеться оповідь, – старшокласниця, що має секс і розповідає про це на сторінках свого щоденника. Власне, той факт, що промаркована як «13+» книжка потрапила до рук дев’ятирічній дитині, батьки могли б виправдати власною чи неуважністю продавців-консультантів, які «Щоденник Лоли» їй продали. Але книжка відкрилася на описі першого сексуального досвіду героїні, батьки вчиталися – і понеслося…
На сторінках щоденника свій «перший раз» Лола описує у доволі простих, щирих і невинних виразах – навіть відповідних слів на позначення органів і процесів практично не вживає. Однак саме через цю сцену жовта преса охрестила «Щоденник Лоли» «порно для школярів», а на авторку полилася критика. З одного боку – за те, що опис сексу не достатньо романтичний, з іншого – за те, що досвід героїні може бути потенційно шкідливим для читачів, адже вона вірить міфам про те, що від «першого разу» завагітніти не можна, перерваний статевий акт – достатній засіб контрацепції, а якщо попісяти після нього, то точно нічого не буде.
Утім, якщо прочитати книжку повністю, стає зрозуміло, що в такий спосіб авторка не агітує до ризикованої поведінки, а навпаки показує, як нехтування безпекою призводить до небажаних наслідків. І саме тому видання може бути корисним для секс-просвіти школярів. Описувати ж сцену в дусі любовних романів Оля Купріян не могла як мінімум тому, що вся книжка написана від імені 15-річної школярки, тією мовою і в тому стилі, як говорять сучасні старшокласники.
Сама ж письменниця жартувала, що цей скандал підвищив її авторитет в очах підлітків як авторки «порно для школярів».
Сашко Дерманський написав казку «Білячок» – про біле лоша, що народилося в табуні чорних коней і вирізнялося не лише кольором, а й рогом на лобі. Цю казку включили в читанку для третього класу, адже в ній порушуються такі важливі для школярів теми, які булінг, відчуття своєї інакшості та пошук приналежності до спільноти. А потім в одній із фейсбук-груп для вчителів початкової школи з’явився обурений пост щодо цієї казки з образливим запитанням «Що курив автор?». Що ж зачепило небайдужих читачів? Не тема, не персонажі тексту, а… два речення: «Але жеребці нічого не сказали, вони були саме зайняті: проводили чемпіонат табуна з димових кілець. Курили самокрутку з лев’ячого кізяка і змагалися, хто пустить найбільше кільце».
У цих реченнях, навіть вирваних із контексту, можна побачити багато чого. Наприклад, відсилку до блискучої «усмішки» Остапа Вишні «Як ми колись учились», де діти, пасучи телят, закурювали цигарки з кінського кізяку, комічний момент (коні курять лев’ячі кізяки!), іронію над «дуже зайнятими» жеребцями тощо… Але комусь цей пасаж видався неприхованою пропагандою куріння серед дітей молодшого класу, а хтось навіть висловлював сумніви щодо інтелектуального рівня письменника – у доволі брутальній формі.
Дерманський зізнався, що не реагував би на цю ситуацію, якби вона не стала ще однією ланкою прикрої тенденції цькування письменників: до нього через подібні нападки пройшли й Оля Купріян, і Іван Андрусяк, і Оксана Лущевська. На щастя, у цьому скандалі він не залишився одним – колеги по цеху і читачі активно писали пости в його підтримку. Підтримати одного із найулюбленіших дитячих авторів закликало й видавництво «Наш Формат», оголосивши знижки на його книжки, конкурс відеовідгуків, фотофлешмоб та конкурс відгуків в інтернет-магазині видавництва.
Чому в середовищі читачів і творців дитячої літератури час від часу виникають бурхливі хвилі хейту й емоційних негативно заряджених емоцій, запитуємо у психологині і книгознавиці Оксани Шевченко:
«Перша відповідь лежить на поверхні: дитліт – це частина нашого реального життя, і ті процеси, що відбуваються в усіх інших сферах, присутні і в ній. Схильність людей використовувати онлайн-простір для скидання емоційної напруги, в тому числі, через хейт у Мережі, проявляється і у дитячій літературі.
Але чому таку кількість людей тригерять на позір невинні речі, викликаючи аж надто бурхливу реакцію? У мене нема простої відповіді. Але спробую окреслити деякі важливі моменти.
Будь-яка тема, що стосується дітей, потенційно емоційно заряджена. Про це знають маніпулятори, які використовують образи вразливих дітей задля викликання сильних емоційних реакцій у реципієнта (умовний образ “мальчика в трусиках”– яскравий тому приклад). Дитяча література – не виняток. До неї прискіпливе ставлення: дражливі, “сороміцькі”, навіть просто смішні теми можуть викликати дуже бурхливі реакції ще й тому, що це ДЛЯ ДІТЕЙ.
Інколи це одиночна реакція окремої людини і вона залишається такою (для самої людини – це привід для саморефлексій на тему “Чому мене це так зачепило?”), а буває, що вона входить у резонанс із реакціями великої кількості людей, і тоді стається вибух.
Аналіз – це дуже енерговитратний процес. Для того, щоб його проводити, потрібен ресурс. Перевантажені щоденними проблемами, постійно мобілізовані, стривожені (світ підкидає нам чимало приводів для тривог), ми гірше аналізуємо, а тому часто скочуємося у стереотипні реакції, піддаємося страхам. І тоді смішний епізод із “курінням кізяків” у книзі Дерманського зненацька стає несмішним. У ньому раптом концентрується наш страх за здоров’я дитини, переживання, що вона навчиться поганому, сумніви, що нам вдалося прищепити їй неприйняття до небезпечних викликів і багато чого ще.
А коли в нас “увімкнені” сильні емоції, тоді “вимикається” наша “думалка”– префронтальна кора головного мозку. І в результаті, дорослі розумні люди раптом видають не надто зрілі реакції, роблять нелогічні висновки, ігнорують контекст чи не перевіряють факти. Ми сахаємося мотузки у траві, нам здається, що це змія…
Але ж курити какашки – небезпечно! Хіба ні? Якщо звісно, уявити собі, що цей епізодик змотивує дитину до дій та ще й змусить полюбити цю справу на все життя.
Ну і тема какашок – сама по собі тригерна, бо встидна. Як тут не зреагувати?
До речі, окрему роль у розкручуванні маховика хейту відіграє наше підсвідоме прагнення зменшити внутрішню напругу через емоційні “викиди” онлайн. Це легше робити, якщо ми відчуваємо, що наші емоції “виправдані”, бо стосуються інтересів дітей.
Все ще складніше, коли в дитліті піднімаються аж надто непрості питання, на які не існує однозначних відповідей: підлітковий секс, різні прояви інакшості, толерантне до цього ставлення… Це все настільки непросто, що нам легше просто накричати на письменницю чи письменника, ніж розбиратися у складному клубку піднятих проблем, стереотипів і стидних емоцій. От і кричимо.
Чи можуть видавці й автори якимось чином убезпечити себе від таких реакцій?
Від усіх можливих реакцій – ні. Бо спровокувати окрему людину на бурхливі емоції може практично будь-що. Проте інколи є сенс попереджати читача про потенційні тригери – сексуальна освіта для дітей, підліткова агресія, вживання нецензурної лексики тощо. Батькам варто знати про такі речі, якщо вони ще ухвалюють рішення щодо купівлі книги. І мають право вирішувати, що допустимо для їх дітей, а що наразі ні. Ну і, звісно, авторам і редакторам варто вивіряти тексти, що піднімають складні питання, на предмет доречності, відповідності віку, чіткості висловлювань. Непогано було б залучати фахівців.
І насамкінець, хейти при усій їх негативності, мають і позитивну сторону. Вони запускають обговорення із залученням фахівців і широкої спільноти, а відтак складні теми потроху втрачають свою складність. Відкритий нарив – це краще, ніж прихований. У нього більше шансів на швидке очищення».
Що ж, найчастіше претензії батьків до дитячої літератури виникають через бажання захистити дитину від різноманітних негативних явищ (або ж тих, які такими здаються) – і це цілком природно. Але дуже часто вони не мають об’єктивного підґрунтя і не розгорялися б у скандали, якби дорослі мали достатньо часу і внутрішнього ресурсу не вихоплювати з контексту окремі фрази та епізоди, а читати і проговорювати їх разом із дітьми.
Спільне читання не лише допомагає батькам бути в курсі тенденцій і трендів сучасної дитячої літератури та змісту книжок, але й суттєво зміцнює зв’язки з дітьми, допомагає досягнути глибшого порозуміння, ба навіть донести дитині ті цінності чи уявлення щодо певних явищ і тем, які вкладаються в парадигму виховання і світогляду саме цієї сім’ї. Адже вплив вдумливого, щирого і відвертого спілкування з дорослими, які мають в очах дитини авторитет, – набагато сильніший, ніж вплив навіть найбільш цікавої і популярної книжки.
Навіть найслизькіші теми і найбентежніші ситуації проходити легше, якщо робити це разом – батькам із дітьми. Тож не бійтеся їх і читайте, спілкуйтеся, книгодрузячтеся!
Писати про пригоди сільських дітлахів, зберігши оцей колоритний збитошний настрій, характерний для творів Рутківського й Нестайка, і не скотившись в ідеалізовану пасторальність – завдання із зірочкою. Але Наталії Бонь воно піддалося. У її повісті НЛО прилітає в сучасне село, а тамтешні діти, які встигають і «Мумію» на ноуті подивитися, і два відра вишень подрилювати, організовують опір прибульцям-завойовникам.
«Уся компанія попрямувала до скверика, щоб там посидіти на лавці й посмакувати морозивом. Але за кілька кроків вражено зупинилась. Перед ними, як з-під землі, з’явився… розмальований дядько!»
Коротко про місце подій: село Біленьке – зразковий приклад децентралізації. Голова громади – молодий та креативний, місцевий бізнес представляють дуже прогресивні фермери (один із них, скажімо, страусів розводить). І взагалі – «У ньому жити людям просто прекрасно! Навіть музей старожитностей відкрили! Стадіон з біговою доріжкою є класнючий! А в якому ще селі корів доять під вальси Шопена та влаштовують на свята страусині перегони?!»
Тож не дивно, що один із головних героїв, Назар, так любить гостювати тут у бабусі (вона теж не промах – сільська фельдшерка, яка ганяє на червоному «шевроле»). Саме він разом із друзями – фермерським сином Владом, який чесно заробляє кишенькові, продаючи кавуни, та його однокласницею Поліною опиняються в центрі пригод. Утім, дивні трафунки, які розпочинаються ще до першого контакту з інопланетними зайдами, трапляються не лише з трійцею головних героїв, але й із іншими персонажами. До слова, їх тут чимало, але кожен має в цій історії важливу роль. Навіть пес Мікрон.
Якщо «земні» персонажі цієї повісті доволі колоритні, непогано прописані, мають виразні характери і взагалі виглядають правдоподібно, то образи прибульців – максимально дивні і крінжові. Це тиран із далекої зірки, жорстокий і жахливий Скрежило, та його помічник, професор Меджило, який володіє особливою техномагією та нібито допомагає напарникові. Але насправді в їхніх стосунках не все гладко: обоє хочуть панувати, тож зрештою багато їхніх планів ідуть не так через неузгодженість дій. Що помітно контрастує з відмінною командною роботою землян – захисників села. Ті – діти, дорослі, люди похилого віку і навіть тварини – працюють максимально злагоджено.
«НЛО за селом» – пригодницька повість, але тут є виразні елементи й народної казки (коли звірі починають говорити), й технотрилера, і космічної фантастики. Кульмінаційний епізод – зоряні війни, що розгортаються за селом Біленьким, де проти армії дурноголових клонів Скрежила та підступної магії Меджила виходить добровольчий батальйон захисників людства, представлений як селянами, так і мешканцями міста, а також лісовими звірятами і птахами та тваринами з домашніх господарств і з ферм. Здається, все живе збирається разом, щоб захистити свою землю (і Землю!) від загарбника.
Я не дарма згадала добровольчі батальйони: хоч повість Наталії Бонь – дитяча, пригодницька і про НЛО, та неможливо не помітити й не провести паралель між її сюжетом і реальними подіями в Україні, де так само дорослі й зовсім юні «хлопчики» та «дівчатка» зібралися пліч-о-пліч, щоб захищати свою землю від армії бездумних «клонів» без опізнавальних знаків. Тож завдяки цій книжці читачі (цілком несподівано для себе) можуть отримати прекрасний, не моралізаторський і непафосний урок патріотизму – у сенсі почуття любові до рідної землі, відповідальності за її безпеку й майбутнє.
Ну а «зоряні війни» на цьому не закінчуються: зважаючи на те, що багато моментів у книжці залишилися непоясненими (як-от знайомство мами одного з головних героїв із татуйованим чоловіком Еріком), авторка, очевидно, готує нас до продовження.
