All posts by Віталіна Макарик

Кордони, які потрібно захищати

Цінність кордону залежить від того, хто його встановлює: ми самі чи хтось, хто намагається нав’язати його нам. Про кордони зовнішні і внутрішні і про те, які з них варто захищати, а які варто знести якнайшвидше, ідеться в романі для підлітків «На північ від кордону» Тетяни Рубан. У 2020 році рукопис роману став лауреатом першої премії літературного конкурсу видавництва «Наш Формат», а вже у 2021 році книжка здобула дві відзнаки «Топу БараБуки» як найкраща проза для юнацтва та як вибір читачів. Роман розповідає про дорослішання на тлі війни, і хоч ідеться тут про Грузію, а не про Україну, однак ця тема відчутно відгукується і в наших серцях: так, країна й війна інші, але загарбники ті самі.

«Та все змінилося. Тоді, одного серпневого дня. На споконвіку їхній землі з’явилися світловолосі солдати з новим кордоном і новими правилами. Вони завезли на південь зброї без ліку і називали це миротворчою місією. Вони на свій розсуд відділили південні землі високим парканом, який тягнувся через усе містечко, через людські садки, впирався в будинки і далі, й далі… І там, де завжди був просторий шлях край міста, тепер стояв блок-пост зі шлагбаумом».

Події відбуваються через деякий час після «п’ятиденної війни» 2008 року в невеликому грузинському містечку, і в них по-різному виявляються втягнутими троє підлітків. Грузинка Лалі повертається сюди на канікули з великого міста, де живе з мамою після розлучення батьків. Передбачається, що це має допомогти їй налагодити стосунки з татом, але дівчина хоче лише помститися йому за те, що зрадив – і свою сім’ю, і свою землю (про друге прямим текстом не йдеться, але відчувається), закохавшись в одну із тих, світловолосих. Серго живе в невеликому гірському селищі і щодня возить до міста спечений мамою хліб. Це – важлива, «чоловіча» роль, яку він прийняв на себе, коли батько пішов у гори, партизанити проти чужинців. Ната ж приїздить сюди з України, в гості до тітки, чоловік якої загинув у боротьбі з загарбниками. Вона вбирає колорит і красу цієї країни очима туристки, і водночас тішиться не стільки подорожі, скільки нагоді зробити паузу в ненависних заняттях із гімнастики і присвятити час улюбленому малюванню.

На них чекає купа пригод і небезпечних моментів: несподіване потрапляння в лікарню, таємні вилазки до гірського лісу, побачення біля старого фонтану, з’ясування стосунків зі старшим наполегливо закоханим молодиком, відкриття чужих таємниць і викриття ворогів, які несуть у цей красивий гостинний край війну, вибухи, загибель і кров. Кожен із героїв по-своєму буде втягнутий у цю історію і переживатиме власні внутрішні трансформації.

З допомогою персонажів-підлітків із дуже різним бекґраундом, характерами, сімейними історіями Тетяна Рубан у різний спосіб осмислює тему кордонів – реальних і метафоричних. Серго впевнений, що штучні кордони, створені загарбниками, які розділяють своїх зі своїми, треба руйнувати. Він готовий підключитися до боротьби з ними, як і його батько. Лалі усвідомлює, що прохід через деякі кордони – наприклад, той, що відділяє дитинство від дорослості, – може бути складним і болісним, але він необхідний. Ната ж розуміє, що ті кордони, за яким ховається твоє «я», твій приватний простір, доводиться відстоювати навіть від найрідніших людей. І нарощує в собі силу, аби це зробити.

«На північ від кордону» – це також історія про причетність, про те, що не лишитися осторонь – це інколи теж своєрідне геройство. Бо, як каже Наті Жолі, французька журналістка: «Такий зараз час, мон петіт. Навколо нас твориться історія».

Відчуття важливості того, що відбувається з маленьким світом довкола тебе переважає над дрібними радощами і клопотами підліткового життя. Герої роману Тетяни Рубан несхожі на тих сучасних тінейджерів, які зависають у соцмережах і залипають у телефонах, переймаються зовнішністю і стилем одягу. Принаймні, це все лишається за кадром. Вони проживають і проговорюють важливі, ба навіть екзистенційні теми. І навіть перша підліткова симпатія чи закоханість змальована зворушливо і тремко, але не по-дитячому глибоко. Утім, відчуття «підлітковості» повертають ілюстрації Софії Сулій, які нагадують замальовки олівцем у скетчбуці. І це надзвичайно влучно й доречно, якщо згадати, що одна з героїнь роману малює в кожну вільну хвилинку.

Актуальна для всіх підлітків тема внутрішніх кордонів, для українських читачів стає актуальною удвічі – зважаючи на історію, в якій ми живемо. У романі Тетяни Рубан вона ще й наповнена грузинським колоритом. Щодо останнього, на жаль, не можу судити, чи не є він зненацька надто стереотипним, позаяк не маю власного досвіду з цією країною. Та в будь-якому разі після прочитання «На північ від кордону» у Грузію і її людей дуже важко не закохатися.

«Кізяки» українського дитліту

Бути дитячим письменником – гірше, ніж ходити по мінному полю. Мусиш не лише створювати цікаві історії, а й наповнювати їх важливими сенсами, не скотившись у нудні повчання, враховувати вікові особливості аудиторії і з малюками говорити інакше, ніж із підлітками, а ще – транслювати сучасні цивілізаційні цінності. При цьому ніколи не знаєш, де «вибухне». І навіть якщо ти детально пропрацюєш свій твір, спираючись на рекомендації психологів і враховуючи всі нюанси сприйняття твоїх читачів, «прилетіти» може із зовсім несподіваного боку. Зазвичай – від батьків.

Саме батьки маленьких і юних читачів здіймають хвилі скандалів, вихопивши у текстах книжок, які читають їхні діти, фрагменти, що тригерять їх. Найгірше, коли ці тексти вміщені у шкільних хрестоматіях і рекомендованих МОНом виданнях – тоді дістається й авторам, і міністерським чиновникам.

Ми обрали чотири яскраві випадки скандальних ситуацій (чи, простішими словами, «срачів») в українському дитліті і спробуємо з’ясувати, чому вони виникли і як вплинули на книжки, які потрапили під обстріл батьківського обурення, та їхніх авторів.


«Миколчині історії» з пияком і абиздошкою


Тексти Марини Павленко уже стали частиною шкільної програми з української літератури: «Русалоньку з 7-В» вивчають семикласники, а повість «Миколчині історії», хоча й написана для дещо старшого віку, потрапила в позакласне читання у другому класі. Власне, саме мама другокласниці підняла бучу з приводу тексту.

«Миколчині історії» розповідають про дружбу хлопчика Миколи і собаки Найди. Миколка – дитина бідова: друзів ні у дворі, ні у школі в нього немає, мама не звертає на нього уваги, а вітчим – відверто знущається. Так живе чимало хлопчиків і дівчаток, сім’ї яких, юридичною мовою, перебувають у складних життєвих обставинах. Авторка чесно змальовує ці не надто приємні обставини. Утім, її герой із усіх сил намагається із цих обставин вибратися: знаходить легальні способи заробити копійчину, щоб прогодувати себе і Найду, мріє після школи вступити в контрактну армію, і тішиться спілкуванню з добрими людьми, які трапляються на його шляху.

Які ж претензії виникли у читачів? Та власне до тих соціальних реалій, про які пише авторка, та лексики, яку вживає, аби краще її передати: як пояснити дитині, хто такий вітчим і хто такий пияк, що таке «абиздошка» (зневажливе слово на позначення собаки) тощо. Марині Павленко закидали і нормалізацію булінгу через вживання виразу «Катька-зубрилка», й те, що вона надто акцентує на негативних суспільних реаліях, замість того, щоб «сіяти добре, розумне і вічне» і «дарувати дітям казку».

Натомість колеги по письменницькому цеху зауважували, що заплющувати очі на проблеми, які реально існують у житті, шкідливо і для дитячих письменників, і для батьків, і, в результаті, для самої дитини. А пояснювати незнайомі слова – це важлива складова навчального і виховного процесу, до якого повинні бути залучені й батьки. Принаймні, якщо вони не такі, як у Миколки з цієї повісті.

Цікаво, що пасаж про «Катьку-зубрилку» був стовідсотково вирваний із контексту, адже так про Миколчину однокласницю думав пес Найда, який недолюблював школу і ревнував хлопчика до його друзів.

«Література в школі – це не теплиця для вирощування огірків. В літературі, як і в житті, нам не все подобається. Тут все значно складніше, ніж просто “чорне” і “біле”, і тоді здатність аналізувати й почуття гумору – нам у поміч», – так відповіла на закид сама письменниця.

Читайте також: Марина Павленко, «мама» Русалоньки з 7-В


«Майя і її мами» проти правих «скрєп»


Письменниця і правозахисниця Лариса Денисенко написала книжку, яка знайомить дітей із різними типами родин. Головна героїня-оповідачка Майя розказує про своїх однокласників та їхні сім’ї. Усі вони представляють різні типи сімей: тут є діти, народжені «з пробірки» і взяті в родину, є діти з інтернату, є представники різних національностей, є ті, кого виховує лише хтось один із батьків або ж, навпаки, обоє батьків створили нові родини і включаються у виховання усі вчотирьох. І є Майя, яку виховують дві мами – як сімейна пара. Саме цей факт, якому у книжці приділено не більше тексту, ніж усім іншим варіантам родин, викликав резонанс, який вийшов далеко за межі фейсбучних дискусій. Праворадикальні спільноти погрожували авторці і видавцям фізичною розправою через «пропаганду нетрадиційних відносин» і намагалися зривати презентації книжки. Зрештою, видавці навіть мусили скасувати презентацію для дітей на Форумі видавців у Львові, побоюючись за безпеку маленьких відвідувачів.

У коментарях щодо цього скандалу Лариса Денисенко не раз зауважувала, що поняття «традиційної родини» є доволі розмитим, і в певному сенсі «традиційною» (позаяк поширеною у нашому суспільстві) можна вважати сім’ю, де дитину виховують дві мами – власне, мама та бабуся.

«Думаю, ця історія зробила нас упевненішими та сильнішими, – каже співзасновниця видавництва «Видавництво» Лілія Омельяненко. – Ми зрозуміли, що рухаємося у правильному напрямку, і наші книги – один із правильних способів змінювати суспільство».

«Хоч як дивно, – зауважує видавчиня, – фінансово скандал з “Майєю” пішов нам на користь, оскільки після розголосу ми за чотири дні по суті розпродали майже весь наклад».


«Щоденник Лоли», яка має секс і пісяє


Ольга Купріян написала підліткову книжку «Щоденник Лоли» за мотивами популярного українського серіалу «#Школа» – і це надихнуло навіть тих тінейджерів, які ніколи з власної волі не брали до рук книжок, відмінних від шкільних підручників, почати читати. Утім, той факт, що за книжкою потягнулися і дев’ятирічні дівчатка, які (очевидячки, з відома батьків) були фанатками серіалу, тих-таки батьків і обурило, адже головна героїня, від імені якої ведеться оповідь, – старшокласниця, що має секс і розповідає про це на сторінках свого щоденника. Власне, той факт, що промаркована як «13+» книжка потрапила до рук дев’ятирічній дитині, батьки могли б виправдати власною чи неуважністю продавців-консультантів, які «Щоденник Лоли» їй продали. Але книжка відкрилася на описі першого сексуального досвіду героїні, батьки вчиталися – і понеслося…

На сторінках щоденника свій «перший раз» Лола описує у доволі простих, щирих і невинних виразах – навіть відповідних слів на позначення органів і процесів практично не вживає. Однак саме через цю сцену жовта преса охрестила «Щоденник Лоли» «порно для школярів», а на авторку полилася критика. З одного боку – за те, що опис сексу не достатньо романтичний, з іншого – за те, що досвід героїні може бути потенційно шкідливим для читачів, адже вона вірить міфам про те, що від «першого разу» завагітніти не можна, перерваний статевий акт – достатній засіб контрацепції, а якщо попісяти після нього, то точно нічого не буде.

Утім, якщо прочитати книжку повністю, стає зрозуміло, що в такий спосіб авторка не агітує до ризикованої поведінки, а навпаки показує, як нехтування безпекою призводить до небажаних наслідків. І саме тому видання може бути корисним для секс-просвіти школярів. Описувати ж сцену в дусі любовних романів Оля Купріян не могла як мінімум тому, що вся книжка написана від імені 15-річної школярки, тією мовою і в тому стилі, як говорять сучасні старшокласники.

Сама ж письменниця жартувала, що цей скандал підвищив її авторитет в очах підлітків як авторки «порно для школярів».

Читайте також: Чотири «С» «Щоденника Лоли»: серіал, скандал, стервозність і секс


Самокрутка з кізяка в дитячій казці


Сашко Дерманський написав казку «Білячок» – про біле лоша, що народилося в табуні чорних коней і вирізнялося не лише кольором, а й рогом на лобі. Цю казку включили в читанку для третього класу, адже в ній порушуються такі важливі для школярів теми, які булінг, відчуття своєї інакшості та пошук приналежності до спільноти. А потім в одній із фейсбук-груп для вчителів початкової школи з’явився обурений пост щодо цієї казки з образливим запитанням «Що курив автор?». Що ж зачепило небайдужих читачів? Не тема, не персонажі тексту, а… два речення: «Але жеребці нічого не сказали, вони були саме зайняті: проводили чемпіонат табуна з димових кілець. Курили самокрутку з лев’ячого кізяка і змагалися, хто пустить найбільше кільце».

У цих реченнях, навіть вирваних із контексту, можна побачити багато чого. Наприклад, відсилку до блискучої «усмішки» Остапа Вишні «Як ми колись учились», де діти, пасучи телят, закурювали цигарки з кінського кізяку, комічний момент (коні курять лев’ячі кізяки!), іронію над «дуже зайнятими» жеребцями тощо… Але комусь цей пасаж видався неприхованою пропагандою куріння серед дітей молодшого класу, а хтось навіть висловлював сумніви щодо інтелектуального рівня письменника – у доволі брутальній формі.

Дерманський зізнався, що не реагував би на цю ситуацію, якби вона не стала ще однією ланкою прикрої тенденції цькування письменників: до нього через подібні нападки пройшли й Оля Купріян, і Іван Андрусяк, і Оксана Лущевська. На щастя, у цьому скандалі він не залишився одним – колеги по цеху і читачі активно писали пости в його підтримку. Підтримати одного із найулюбленіших дитячих авторів закликало й видавництво «Наш Формат», оголосивши знижки на його книжки, конкурс відеовідгуків, фотофлешмоб та конкурс відгуків в інтернет-магазині видавництва.

Читайте також: Сашко Дерманський: «Мені літературний досвід заважав»


Чому в середовищі читачів і творців дитячої літератури час від часу виникають бурхливі хвилі хейту й емоційних негативно заряджених емоцій, запитуємо у психологині і книгознавиці Оксани Шевченко:

«Перша відповідь лежить на поверхні: дитліт – це частина нашого реального життя, і ті процеси, що відбуваються в усіх інших сферах, присутні і в ній. Схильність людей використовувати онлайн-простір для скидання емоційної напруги, в тому числі, через хейт у Мережі, проявляється і у дитячій літературі.

Але чому таку кількість людей тригерять на позір невинні речі, викликаючи аж надто бурхливу реакцію? У мене нема простої відповіді. Але спробую окреслити деякі важливі моменти.

Будь-яка тема, що стосується дітей, потенційно емоційно заряджена. Про це знають маніпулятори, які використовують образи вразливих дітей задля викликання сильних емоційних реакцій у реципієнта (умовний образ мальчика в трусиках яскравий тому приклад). Дитяча література – не виняток. До неї прискіпливе ставлення: дражливі, “сороміцькі”, навіть просто смішні теми можуть викликати дуже бурхливі реакції ще й тому, що це ДЛЯ ДІТЕЙ.

Інколи це одиночна реакція окремої людини і вона залишається такою (для самої людини – це привід для саморефлексій на тему “Чому мене це так зачепило?”), а буває, що вона входить у резонанс із реакціями великої кількості людей, і тоді стається вибух.

Аналіз – це дуже енерговитратний процес. Для того, щоб його проводити, потрібен ресурс. Перевантажені щоденними проблемами, постійно мобілізовані, стривожені (світ підкидає нам чимало приводів для тривог), ми гірше аналізуємо, а тому часто скочуємося у стереотипні реакції, піддаємося страхам. І тоді смішний епізод із “курінням кізяків” у книзі Дерманського зненацька стає несмішним. У ньому раптом концентрується наш страх за здоров’я дитини, переживання, що вона навчиться поганому, сумніви, що нам вдалося прищепити їй неприйняття до небезпечних викликів і багато чого ще.

А коли в нас “увімкнені” сильні емоції, тоді “вимикається” наша думалка префронтальна кора головного мозку. І в результаті, дорослі розумні люди раптом видають не надто зрілі реакції, роблять нелогічні висновки, ігнорують контекст чи не перевіряють факти. Ми сахаємося мотузки у траві, нам здається, що це змія…

Але ж курити какашки – небезпечно! Хіба ні? Якщо звісно, уявити собі, що цей епізодик змотивує дитину до дій та ще й змусить полюбити цю справу на все життя.

Ну і тема какашок – сама по собі тригерна, бо встидна. Як тут не зреагувати?

До речі, окрему роль у розкручуванні маховика хейту відіграє наше підсвідоме прагнення зменшити внутрішню напругу через емоційні “викиди” онлайн. Це легше робити, якщо ми відчуваємо, що наші емоції “виправдані”, бо стосуються інтересів дітей.

Все ще складніше, коли в дитліті піднімаються аж надто непрості питання, на які не існує однозначних відповідей: підлітковий секс, різні прояви інакшості, толерантне до цього ставлення… Це все настільки непросто, що нам легше просто накричати на письменницю чи письменника, ніж розбиратися у складному клубку піднятих проблем, стереотипів і стидних емоцій. От і кричимо.

Чи можуть видавці й автори якимось чином убезпечити себе від таких реакцій?

Від усіх можливих реакцій – ні. Бо спровокувати окрему людину на бурхливі емоції може практично будь-що. Проте інколи є сенс попереджати читача про потенційні тригери – сексуальна освіта для дітей, підліткова агресія, вживання нецензурної лексики тощо. Батькам варто знати про такі речі, якщо вони ще ухвалюють рішення щодо купівлі книги. І мають право вирішувати, що допустимо для їх дітей, а що наразі ні. Ну і, звісно, авторам і редакторам варто вивіряти тексти, що піднімають складні питання, на предмет доречності, відповідності віку, чіткості висловлювань. Непогано було б залучати фахівців.

І насамкінець, хейти при усій їх негативності, мають і позитивну сторону. Вони запускають обговорення із залученням фахівців і широкої спільноти, а відтак складні теми потроху втрачають свою складність. Відкритий нарив – це краще, ніж прихований. У нього більше шансів на швидке очищення».


Що ж, найчастіше претензії батьків до дитячої літератури виникають через бажання захистити дитину від різноманітних негативних явищ (або ж тих, які такими здаються) – і це цілком природно. Але дуже часто вони не мають об’єктивного підґрунтя і не розгорялися б у скандали, якби дорослі мали достатньо часу і внутрішнього ресурсу не вихоплювати з контексту окремі фрази та епізоди, а читати і проговорювати їх разом із дітьми.

Спільне читання не лише допомагає батькам бути в курсі тенденцій і трендів сучасної дитячої літератури та змісту книжок, але й суттєво зміцнює зв’язки з дітьми, допомагає досягнути глибшого порозуміння, ба навіть донести дитині ті цінності чи уявлення щодо певних явищ і тем, які вкладаються в парадигму виховання і світогляду саме цієї сім’ї. Адже вплив вдумливого, щирого і відвертого спілкування з дорослими, які мають в очах дитини авторитет, – набагато сильніший, ніж вплив навіть найбільш цікавої і популярної книжки.

Навіть найслизькіші теми і найбентежніші ситуації проходити легше, якщо робити це разом – батькам із дітьми. Тож не бійтеся їх і читайте, спілкуйтеся, книгодрузячтеся!

Зоряні війни за селом Біленьким

Писати про пригоди сільських дітлахів, зберігши оцей колоритний збитошний настрій, характерний для творів Рутківського й Нестайка, і не скотившись в ідеалізовану пасторальність – завдання із зірочкою. Але Наталії Бонь воно піддалося. У її повісті НЛО прилітає в сучасне село, а тамтешні діти, які встигають і «Мумію» на ноуті подивитися, і два відра вишень подрилювати, організовують опір прибульцям-завойовникам.

«Уся компанія попрямувала до скверика, щоб там посидіти на лавці й посмакувати морозивом. Але за кілька кроків вражено зупинилась. Перед ними, як з-під землі, з’явився… розмальований дядько!»

Коротко про місце подій: село Біленьке – зразковий приклад децентралізації. Голова громади – молодий та креативний, місцевий бізнес представляють дуже прогресивні фермери (один із них, скажімо, страусів розводить). І взагалі – «У ньому жити людям просто прекрасно! Навіть музей старожитностей відкрили! Стадіон з біговою доріжкою є класнючий! А в якому ще селі корів доять під вальси Шопена та влаштовують на свята страусині перегони?!»

Ілюстрації: Олександр Продан

Тож не дивно, що один із головних героїв, Назар, так любить гостювати тут у бабусі (вона теж не промах – сільська фельдшерка, яка ганяє на червоному «шевроле»). Саме він разом із друзями – фермерським сином Владом, який чесно заробляє кишенькові, продаючи кавуни, та його однокласницею Поліною опиняються в центрі пригод. Утім, дивні трафунки, які розпочинаються ще до першого контакту з інопланетними зайдами, трапляються не лише з трійцею головних героїв, але й із іншими персонажами. До слова, їх тут чимало, але кожен має в цій історії важливу роль. Навіть пес Мікрон.

Якщо «земні» персонажі цієї повісті доволі колоритні, непогано прописані, мають виразні характери і взагалі виглядають правдоподібно, то образи прибульців – максимально дивні і крінжові. Це тиран із далекої зірки, жорстокий і жахливий Скрежило, та його помічник, професор Меджило, який володіє особливою техномагією та нібито допомагає напарникові. Але насправді в їхніх стосунках не все гладко: обоє хочуть панувати, тож зрештою багато їхніх планів ідуть не так через неузгодженість дій. Що помітно контрастує з відмінною командною роботою землян – захисників села. Ті – діти, дорослі, люди похилого віку і навіть тварини – працюють максимально злагоджено.

«НЛО за селом» – пригодницька повість, але тут є виразні елементи й народної казки (коли звірі починають говорити), й технотрилера, і космічної фантастики. Кульмінаційний епізод – зоряні війни, що розгортаються за селом Біленьким, де проти армії дурноголових клонів Скрежила та підступної магії Меджила виходить добровольчий батальйон захисників людства, представлений як селянами, так і мешканцями міста, а також лісовими звірятами і птахами та тваринами з домашніх господарств і з ферм. Здається, все живе збирається разом, щоб захистити свою землю (і Землю!) від загарбника.

Я не дарма згадала добровольчі батальйони: хоч повість Наталії Бонь – дитяча, пригодницька і про НЛО, та неможливо не помітити й не провести паралель між її сюжетом і реальними подіями в Україні, де так само дорослі й зовсім юні «хлопчики» та «дівчатка» зібралися пліч-о-пліч, щоб захищати свою землю від армії бездумних «клонів» без опізнавальних знаків. Тож завдяки цій книжці читачі (цілком несподівано для себе) можуть отримати прекрасний, не моралізаторський і непафосний урок патріотизму – у сенсі почуття любові до рідної землі, відповідальності за її безпеку й майбутнє.

Ну а «зоряні війни» на цьому не закінчуються: зважаючи на те, що багато моментів у книжці залишилися непоясненими (як-от знайомство мами одного з головних героїв із татуйованим чоловіком Еріком), авторка, очевидно, готує нас до продовження.

Купити книжку можна тут.

Як загубитися у пригоді та вибратися з неї

Літо, табір, пригоди… Чи можуть ці поняття в житті сучасного тінейджера поєднатися в єдиний ланцюжок вдалого літа? У пригодницькій повісті Насті Музиченко, властиво, йдеться про підлітків, які приїхали відпочивати у табір «Гірський» і потрапили в дивну й трішки небезпечну пригоду. Головні герої Матвій та Мія познайомилися ще в поїзді… Ну як познайомилися – трохи погиркалися, трохи побісили одне одного. Але, опинившись у «Гірському», зрештою вирішили не псувати справді непоганий відпочинок ворожнечею. І сталося так, що, занурившись із головою в табірні активності і квести, опинилися зовсім не там, де мали б – загублені, самотні, без дорослих і гарантії на порятунок. Щоб не спойлерити, натякну тільки, що в цій історії є не лише хеппі-енд, а й загадковий чорнокнижник, потужний магічний артефакт і дивні фіолетово-сині слимаки (бррр!). Але – так, усе закінчується добре.

«За розкладом сьогодні мав відбутися квест “Навколо світу”. Але спершу, як завжди, зарядка. Ненавиджу цю привселюдну ганьбу. Напівживі та сонні зомбі, які ще вчора снували по табору в пошуках свіжого м’ясця, сьогодні мружились і ледве нахиляли свої тулуби вліво-вправо, назад-уперед».

Незважаючи на дрібку давньої карпатської магії, ця повість цілком реалістична – у тому сенсі, що максимально релевантно як для читацької аудиторії відображає реальне життя. Приємно, що авторка не намагається підсолодити історію, чим нерідко грішать ті, хто пише для дітей середнього шкільного віку. Навіть більше: сюжет розгортається з конфліктної сцени, коли батьки головного героя, які недавно розлучилися, сваряться по телефону, озвучуючи одне одному свої претензії. Підлітки-герої повісті – це живі люди в живому світі, в якому існують і розлучення, і зниклі діти, і гидка пюрешка в табірній їдальні (як можна готувати смачнючі котлети і так споганити картоплю? – справедливо обурюються вони).

Повість проілюструвала Ганна Осадко

Сконструювати правдоподібний світ сучасного тинейджера, особливо коли тобі самому вже далеко за двадцять, буває непросто. Як Насті Музиченко це вдалося? Основні «цеглинки», з яких вона вибудовує його, – це мова, попкультурні елементи та впіймані, вочевидь, у спілкуванні з підлітками інсайти. Тому її герої слухають «Антитіла», читають «Солоні поцілунки» (тут можемо помахати рукою Олі Купріян 🙂 ), фарбують пасма волосся в рожевий, ганяють на скейтах чи пенібордах (і дають їм прикольні імена!), не дозволяють батькам постити їхні фотки у фейсбуці, і вживають слова типу «гоу», «ізі», «кроси», «прога» і дуже класні замінники лайки, як-от «нахіба».

Окремий респект авторці за ненав’язливо вплетену в книжку корисну інформацію (я взагалі обожнюю такі дитячі чи підліткові художні видання з «доданою вартістю»). Тут можна знайти правила поведінки в лісі та горах й основи безпеки, яких треба дотримуватися, якщо раптом заблукаєш. Сюжетно ця інформація абсолютно виправдана: герої перебувають у таборі «Гірський» і, звісно, вожаті ввечері, біля ватри, розповідають їм не тільки страшилки, а й отакі важливі штуки. І, хоч би там як, це западає читачам у голови, водночас не перевантажуючи їх.

«Загублені в таборі» – пригодницька повість, й, окрім фану, який вона дарує читачам завдяки закрученому сюжету, книжка несе в собі певні цінні меседжі. Наприклад, показує підліткам, що і в реальному світі, поза межами своїх смартфонів, вони можуть знайти багато чимало крутих пригод. Головне – щоб біля тебе був надійний друг, у твоїй голові – базові навички виживання, а в твоєму житті – відповідальні й люблячі дорослі, які точно-точно не дадуть тобі загубитися в цих пригодах.

Грецькі переселенці при гирлі Дністра

Про те, як на причорноморських просторах з’явилися уламки Еллади, розповідають на шкільних уроках історії, використовуючи складні словосполучення: «давньогрецькі міста-держави», «примусова міграція», «велика колонізація». Але ким були ті люди, котрі покинули рідні краї, сіли на кораблі й попливли аж на край знаного їм світу в пошуках щастя? Чому вони зважилися на цей крок? Як переживали подорож? Про це просто і зрозуміло, як для дошкільнят (бо й насправді – для дітей передшкільного віку і молодших школяриків) розповідає Ольга Купріян у книжці «Кісточка оливи».

Хлопчик щодуху тримався, щоб не розплакатися. Мама сильніше притисла його до грудей і зітхнула. Що вона могла відповісти? Їй і самій хотілося додому, однак тепер вони мусять шукати новий дім. У Мілеті замало місця та їжі для всіх. Усі батькові знайомі давно перебралися в колонії. Мама втішала себе, ніби колонії — не далекі й чужі міста, а лише діти Мілета, що розселилися по окремих домівках-краях. Тепер їм теж випала така нагода.

У центрі її історії – маленький хлопчик Нестор, який терпіти не може оливки (що типово для більшості малюків) і любить поласувати м’ясом. Але в рідній Елладі його улюблені ласощі можна побачити хіба на свята. Якось батьки ошелешують Нестора новиною про те, що незабаром здійсниться його мрія – вони усі вирушать у плавання. Авторка лишає за кадром драматичні емоції і клопіткі приготування, якими, вочевидь, переймаються дорослі, проте які непомітні з точки зору дитини. Для головного героя підготовка до подорожі обмежується прощанням з бабусею, яка вручає мішечок (ненависних!) оливок і радить йому, коли буде сумно, посадити кісточки цих плодів у землю.

Плавання на кораблі – це справжня пригода: нове середовище, нові друзі, нові горизонти. Але й вона може втомити, якщо триває надто довго. Авторка короткими штрихами описує всі емоції дитини, яка пережила такий важливий і такий переламний досвід – від захоплення новизною до відчуття туги за домом. Особливо тоді, коли море «краде» улюблену (і, вважай, єдину) іграшку хлопчика. Емоції дитини описані так виразно й чітко, що аж мій п’ятирічка, з яким я читала «Кісточку оливи», обурився і поспівчував книжковому Нестору.

Ілюстрації: Оксана Скворчинська

Як на мене, книжка Олі Купріян – це не тільки опис важливого історичного епізоду, це також спроба осмислити і пояснити найменшим читачам досвід переселенців. А це важливо, бо й ті сім’ї, які дві з половиною тисяч років тому вирушали з Греції до берегів Північного Причорномор’я, і ті родини, які нещодавно зі знищених війною міст українського сходу рухалися на захід, мають багато спільного. Це туга за домом і прагнення відтворити хоча б його тінь, бодай тендітний паросток у місці, що стало новою домівкою. Але нова земля, хоч і безпечніша та ситніша, не здатна проростити те, що робило дім – домом. Та надія лишається, тому грецькі діти садять кісточки оливи біля лиману, сподіваючись, що колись тут таки виросте оливковий гай. Для українських дітей, деякі з яких також мають досвід вимушеного переселення (а інші – друзів із родин переселенців) ця історія допоможе відчути аналогію і зрозуміти багато важливих речей.

Говорячи про книжку про дошкільнят, не можна оминути увагою ілюстрації. Вони не лише красиві, а й несуть у собі пізнавальну роль. Отак, завдяки ілюстраціям Оксани Скворчинської читачі можуть побачити, за якими сузір’ями орієнтувалися, прокладаючи шлях морем, давні греки, чим вони ласували, як виглядали типові давньогрецькі поліси, а як – військові кораблі-трієри. Тут є навіть карта, яка показує, який шлях довелося подолати героям книги, аби дістатися з Мілета до Тіри. Всі ілюстрації виконані в одному стилі, тож виглядають вони цілісно, допомагаючи маленьким читачам пізнавати світ і дізнаватися нову інформацію невимушено.

«Кісточка оливи» належить до того типу книжок, які призначені для спільного читання, а ще (обов’язково!) для розглядання й обговорення дорослими і дітьми.