21 – магічна цифра з відтінком непристойності. Це може бути вік, із якого офіційно дозволено купувати міцні алкогольні напої, а може – бажана кількість очків у примітивній картярській грі, традиційно пов’язаній із криміналом. Чомусь подумалося, що автор книжок для юнацтва теж у таку грає. Завагався – і недобрав, недотягнув до бажаного ідеалу. Переоцінив свої сили – перебор, і це одразу поразка, без варіантів.
Викладачка і поетеса Олена Рижко є одним із яскравих дебютів, яким другий рік поспіль тішить читачів видавничий центр «Академія». До слова, підліткова серія «Академії» на сьогодні є найбільшою серією вітчизняних книжок для підлітків, і це ще не межа! Рижко відразу показує, що здатна працювати продуктивно, адже за неповний 2018 рік у серії вийшло аж три її книжки: «Дівчина з міста», «Знає тільки Мару» і «Король Даркнету». Кожна з книжок має свою особливу родзинку і вражає відвертістю та сміливим стилем оповіді. Але – це не головне.
Олена Рижко. Знає тільки Мару. ВЦ «Академія», 2018 рік
До прикладу, у «Знає тільки Мару» одразу впадає в око цікава композиція, побудова оповіді. Просунутий диґер Рум біжить рятувати п’ятьох школярів, які застрягли під землею разом із невдатним «екскурсоводом». Клац – повертаємось на добу назад. Клац – бачимо окремо історії кожного з тих п’яти бідолах. Клац – ось вони разом, спускаються в колодязь… Традиційний кінематографічний прийом чудово пасує книжці, надаючи їй динаміки й інтриги. Взагалі, до сцени першого «привалу» завалених горе-диґерів здається, що письменниця зірве джекпот. Потім усе не так безхмарно.
Намір письменниці очевидний – вона бажає показати абсолютно різних героїв. Кожен із них має свої причини спуститися під землю. І кожен повинен під землею змінитися, проявити найкращі і найгірші риси. Ще один майстерно застосований класичний прийом. І, приміром, відмінник Козуб, який єдиний зберігає тверду волю в халепі, або істеричка Леся, яка цілковито втрачає голову – це круто, то – приміром – сповідальниця Яна з мало не вставною новелою про Давида, або статево стурбований Серж виглядають макаронічно. Та ж історія з Мару та Румом – не покидає враження, що таких [крутих] людей у такому юному віці просто не може існувати… Коли під землею сталося все, що могло статися за короткий час, виявилося, що ідей для продовження сюжету в авторки небагато. Загублений пістолет, кінематографісти з муляжем трупа й епічна сцена підйому драбиною з обіцянками чудового сексу – це перебор… Однак загальне враження книжка лишає все ж позитивне. Надто блискуча кінцівка, яка дозволяє погратися у слова і збагнути нарешті, чому книжку назвали «Знає тільки Мару».
Тетяна Стрижевська встигла прогриміти з торішньою книжкою «Файні товсті дівки, йо!», зібравши шквал позитивних відгуків. Не кажучи вже про те, що з тим текстом вона перемогла в конкурсі «Фонтану казок» «Напишіть про мене книжку». Тетяна чудово дає собі раду зі словами, її оповідь легка й дотепна, вона не губить початок речення, дотягнувши його до кінця. Дебютувавши з книжкою про міщухів, які приїхали в село, вона вирішила довести, що її герої можуть вписатися й у міський пейзаж. Переважно, їй це вдалося. Сніжка і її однокласники, друзі й подруги – живі, справжні й достовірні. Ніби підкреслюючи урбаністичність сюжету, авторка робить головну героїню ґеймеркою. Однак… виявилося, що пригоди, які так легко шукати в селі, у місті знайти значно важче. Подумайте самі, що може статися в місті?
Детективна історія, як у книжках Андрія Кокотюхи чи Діани Мельникової? Небезпечні знайомства, як у «Крутій компанії» Надії Білої? А якщо просто – взяти й показати підлітків, як воно є? Ну ось, книжка Стрижевської «Де ESC моїх халеп» – результат такої стратегії. Загалом, у книжці нічого не відбувається. Дівчинка живе собі шкільним життям, закохується у хлопця-музиканта, а в кінці знаходить рідну душу в іншому хлопці, який постійно був поруч. Тут немає «перчинки», алкоголю, наркотиків, сексу. І це добре. Книжка ця – мила історія, правдива оповідь, достовірні характери, але в результаті – недобор…
Олена Рижко. Король даркнету. ВЦ «Академія», 2018 рік
А ось уже згадувана Олена Рижко в іншій своїй книжці «Король даркнету» проблему відсутності подій вирішує радикально – вона пише трилер. Замість того, щоб писати психологічну повість із душевними метаннями дівчини «злягатися чи не злягатися», примудряючись тягнути цей нехитрий конфлікт протягом щонайменше сотні сторінок, письменниця вирішує написати трилер. Тепер лінія кохання Стефи і Яра стає лише однією з багатьох інших ліній – убивство, несанкціонований викид хімікалій у річку, таємниця минулого, загадковий мега-хакер Король Даркнету… Все це не дасть читачу занудьгувати ні на мить.
Наскільки все-таки сильною виявляється саме «підліткова» складова в цьому кримінальному трилері? Образ крутого хлопця, який має темну таємницю з минулого – це класичний прийом, який, на мою думку, авторка не розкрила до кінця. Втім – посил дуже позитивний: потрібно бути відвертим з коханими. Дівчинка, яка мріє стати фешн-журналісткою, за час оповіді дорослішає і стає справді зрілою, не лише (спойлер!) фізично, але й ментально. Цей процес показано гарно й цікаво. Невелика кількість дійових осіб дозволяє познайомитися як слід і зі слідчим – братом Яра, і з темношкірою комп’ютерною маніячкою Леттою… Таємнича історія Короля Даркнету, яка так і лишилася в зародку, натякає на продовження. Цікаво, чи буде воно? Як на те, письменниця розвішала на стінах достатньо рушниць, які можуть вистрілити в сиквелах. Сподіваюся, видавництво «Академія» не охолоне до своєї серії, а письменниця – не знеохотиться від критичних відгуків.
Ольга Купріян. Щоденник Лоли. Видавництво «Книголав», 2018 рік
А ось «Книголав», здається, лише входить у царину підліткової літератури, і то так, що двері мало з завіс не злетіли. «Щоденник Лоли» – белетризована версія популярного телесеріалу «#Школа» і я віддаю собі звіт, що писати про цю книжку насамперед мають ті, хто подужав бодай одну серію… Втім, навіть якщо розглядати повістину як окремий літературний твір, а не медіа-проект (яким він є), можна помітити багато цікавого. За книжкову версію історії взялася письменниця Ольга Купріян, яка дебютувала раніше цікавими і в міру нахабними «Солоними поцілунками». Завдання їй випало не з легких, адже головна героїня має сформований характер, події продиктовані чужим сюжетом, і ще й писати треба у формі щоденника. До слова, видано книжку шикарно – моє шанування видавцям. Округлі кутики, як у справжньому щоденнику, помальовані сторінки, підкреслення… Чудова робота.
І так само чудова робота Ольги Купріян. Її стиль оповіді пасує характеру героїні, записи не заумні. Але водночас не спрощені, письменниця зрідка вдається до «низького» стилю, і то дуже делікатно. Загалом, читач розуміє, що Лола – не така проста, як може здатися. Вона і розумна, і талановита, і добра. Але… Ось про але треба поговорити докладніше. Коли у книжці головний герой (та ще й наратор!) є переважно негативним персонажем, то завдання письменника зробити так, щоб читач бачив дві реальності: ту, яку описує наратор-герой, і ту, яка є насправді. У багатьох випадках, на жаль, друга реальність до кінця не вгадується. Але це була б занадто складна фігура вищого пілотажу, а Ольга вже й так виконала з цією Лолою «мертву петлю». Заслуговує на увагу тема підліткової вагітності і гарно описана історія з контрацепцією. Після такого читання жодна юна особа не поведеться на старий трюк «вчасно вийти» і наполягатиме на надійніших способах захисту. І це – мегаплюс до всієї історії.
Аліна Штефан. Літо довжиною в ДНК. Видавництво «Ранок», 2018 рік
Несподівана підліткова книжка – «Літо довжиною в ДНК» Аліни Штефан. На перший погляд вона геть не пасує цьому огляду, але все ж у ній ідеться про підлітків, про їхні стосунки і захоплення. Тільки тоді як у «Щоденнику Лоли» головна героїня – топ-блогерка, у «Де ESC з моїх халеп» – геймерка, а у «Знає тільки Мару» фігурують диґери, то у книжці Аліни Штефан фігурують… ботани. Ці схиблені на біології хлопці та дівчата формують на перший погляд унікальну спільноту, в якій діють унікальні закони. Але й вони теж закохуються, прагнуть популярності, мріють про успіх… Так, вони збираються гуртом не потягнути косячок чи поганяти в Doom, а побалакати про CRISPR/Cas9. Але суть від цього не змінюється – діти є діти, підлітки є підлітки. Вони всі різні, але у всіх них є спільні важливі потреби, про які не варто забувати і дорослим, і письменникам, а особливо – дорослим письменникам. Можливо, якби Аліна Штефан про це пам’ятала,то книжка вийшла б не такою зацикленною на біології, а більш об’ємною та різноманітною.
Перше побачення: прозобукет. ВЦ «Академія», 2018 рік
Книжка з неоригінальною назвою «Перше побачення» і з оригінальним підзаголовком «прозобукет» виявилася збіркою оповідань про різні перші побачення переважно від авторів-початківців. Неважко здогадатися, що видала її теж «Академія». Ці оповідання прості в усіх розумінням. Їх просто читати, вони невигадливо написані – по-суті, це такі собі «анекдоти» (не в сенсі «ха-ха», а в сенсі короткі історії з заковикою, мовляв – ось як воно буває! У цьому сенсі книжка виконує свою функцію, забезпечуючи підліткам ненав’язливе читання. Промовисті назви оповідань заохочують увагу дітей: «Ліфчик», «І що в тій Катьці такого» тощо. Тут немає чорнухи, є добрий гумор і ще – ці оповідання трохи пласкі. Проте вони значно кращі, наприклад, за розрекламовану збірку «Чат для дівчат», яку колись з помпою видав «Старий Лев», дарма що у «Чаті…» зібралися вже знані авторки. А в «…Побаченні» чи не всі письменники – початківці.
Зовсім не початківець авторка повісті «Сіль для моря» Анастасія Нікуліна. Відома завдяки участі в проекті «Теплих історій», переможниця «Коронації слова», письменниця дебютує у жанрі книжок для юнацтва. Треба визнати, що дебют загалом вдалий, навіть попри занадто великий замах. Вже сам підзаголовок «Білий кит», відсилаючи до Мелвіла, натякає на те, що авторка замислила цілий роман, де в потрібний час переплетуться долі й проясняться ходи, а вся оповідь складеться, наче гігантський пазл. Це, а також надмірна мелодраматичність – слабкі сторони книжки.
На відміну від попередніх книжок із цього огляду, «Сіль для моря» може бути адресована не лише підліткам, але й дорослим читачам. Тож разом із дорослим шаблоном у повість переїхали кілька впізнаваних штампів: бажання переплести долі геть усіх героїв у правильному (малореалістичному) порядку ще й звести їх в одній точці часу і простору; прагнення показати «злам особистості»; мелодраматичність (наприклад, у повісті повно самогубців – я нарахував чотирьох); спроби пояснити всі негаразди героїв дитячими травмами; існування дорослого досвідченого гуру, який пояснить і підкаже майже все…
Між тим, позитиви книжки переважають негативні риси. Зокрема, маємо чудову підліткову повість, повністю присвячену проблемі булінґу. Її показано зсередини і зовні, а ще – згори. Тобто: очима того, кого цькують, через призму почуттів тих, хто цькує, і нарешті – з позиції спостерігачів. Абсолютна трагедія і крах усього для першої категорії, невинна розвага з тим, хто на це заслуговує, – для другої, справа, не варта розмови для батьків, і щось зайве й непотрібне для решти. Те, до чого може призвести булінґ, як йому протистояти і що треба робити. Якщо стаєш свідком булінґу – все це продемонстровано і розжовано так, що читач ніби сам формує щодо цього питання власну думку, навіть не думаючи, що її нав’язала авторка.
Другий момент – маємо першу книжку, присвячену інтернет-знайомствам і смертельним іграм. Синій кит, білий кит – все дуже просто і прозоро, але письменниця ще й в епілозі на цьому наголосила. Це була б повість-застереження, але написано її зграбно. Відтак і читати повість можна, не помічаючи її високої соціальної місії.
Повість цікава композиційно. Письменниця назвала її «романом-бурею», відтак кожен розділ має свій заголовок: штиль, бриз, вітер, шторм… Все йде до бурі, від початку до кінця оповіді накручується сюжетна гострота й невидиме відчуття загрози. Нарешті – кульмінація і спокійний штиль, який розплутує клубок історії…
Про «Сіль для моря» насправді можна писати значно більше. Книжка дає вдосталь підстав для розмов. І це також плюс. Загалом, я думаю, що за цим картярським столом саме Анастасія Нікуліна може вигукнути «очко!» і покласти на стіл карти з заповітною сумою – 21.
Страх – цікава емоція. Він як застереження, своєрідний антидот незглибимої людської цікавості. І водночас він та перчинка, яка здатна манити своїм гострим, обпікаючим смаком. Не дарма у темному, повному шерехів лісі біля багаття якось мимоволі хочеться розповісти страшну історію. Недарма перегляд жахастиків може стати хітом будь-якої піжамної вечірки. І нарешті – недарма образ привабливого юнака стає ще більш привабливим, якщо цей юнак може становити потенційну небезпеку, якщо він страшний. Доведено поколіннями: від «Красуні й Чудовиська» до «Сутінків». Страшні епізоди, персонажі чи події підігрівають читацький інтерес, додають плюсів книжці, особливо якщо її читач перебуває у віці встановлення власних меж.
Володимир Рутківський – знаний майстер полоскотати читачам нерви. Навіть у пригодницьких історичних книжках є місце страшненькому. Чого вартий наприклад напівмістичний сон-дійсність Івасика Телесика у книжці «Джури-Характерники»! Сцена переслідування Івасика нечистю, вкорінена в народній казці й майстерно описана автором, кого завгодно змусить здригнутися. А особливо страшною вдалася йому книжка «Гості на мітлі», де Рутківський створив неперевершений образ баби яги – від самого лише вигляду його героїні кров стигне в жилах. Ні, у неї немає потворного горба, звіриних ікол чи, до прикладу, рогів. Ядвіга Олізарівна в заспіві повісті вражає своєю звичайністю, в якій і криється небезпека. Найновіша книжка знаного майстра – «Щирик зі Змієвої гори» – продовжує лінію «нечистої сили». Володимир Рутківський вирішує об’єднати попередні дві книжки: про водяників («Бухтик з тихого затону») і про бабу-ягу («Гості на мітлі») в одну «демонічну трилогію», написавши ще про одного персонажа українських казок – змія Горинича. Третя книжка трилогії «Щирик зі Зміїної гори» пов’язує досить таки різні за стилістикою перші дві книжки умовної трилогії, виводячи їхніх героїв на одну шахівницю.
Щирик – синок змія Горинича. Для нього письменник вигадує правдоподібну й цікаву модель онтогенезу (індивідуального розвитку) зміїв. Народжений дружелюбний малюк потроху росте, а потім проходить обряд ініціації і відрощує собі крила, перетворюючись на кровожерну потвору. Любителі полоскотати нерви напевне читали книжку англійців Кріса Ріддела та Пола Стюарта «У нетрях Темнолісу». У ній схожий обряд дорослішання проходили мегери-печерниці, обертаючись із милих дівчаток на потворних і лютих мегер. Здобуваючи надприродну силу, змій недовго вчиняє бешкети і скоро на кількасот літ засинає у скелі. Однак Щирик, здається, отримує нагоду порушити правила свого роду й лишитися добрим… Хоча це буде й нелегко.
За сюжетом у лігві змія опиняється звичайний собі український хлопчик. Власне, його туди заманює не хто інший, як Костій Безсмертний. Володимир Рутківський створює свого Костія особливим. Він анітрохи не нагадує знайомого більшості лубкового царя у спортивному костюмі з кістками – кіношного Кащєя з радянських мультфільмів. Наш Костій є одним із багатьох костіїв, – витворів найтемнішої нечисті, чиє завдання – полювати душі, щоб нагодувати ними тих, кого навіть пекло не приймає… Звісно, неповороткому змієві Гориничу такий помічник ох як потрібен. А для будь-якого костія змій – чудовий компаньйон, який здатен забезпечити багато нових смертей, а значить і свіжих душ, яких можна зловити підсакою.
Страшно? Певно, що так. Змій Горинич – горопашна неповоротка рептилія – навряд може налякати глядачів «Парку Юрського Періоду». А ось Костій, який зовні схожий на звичайного дідка, приховує моторошну загрозу. Його «фокуси», якими він принаджує жертву, як-от «відривання пальця» чи «обертання очима», виглядають моторошно. Можна сказати, що Костій Володимира Рутківського – втілення «чужого дяді», яким чи не всіх нас колись лякали батьки, закликаючи уникати незнайомців. У «звичайності» Костія, як на мене, і криється феномен жаху, який він здатен навіяти. Та ж ситуація з Ядвігою Олізарівною з «Гостей на мітлі». Отримуючи від письменника шаблон – «чужа бабега неприємної зовнішності» або «чужий дядько, який підозріло втирається в довіру» – читач має вдосталь простору для фантазії, таким чином лякаючи самого себе.
Пригадуєте привида «богарта-формополоха», якого український перекладач саги про Гаррі Поттера Віктор Морозов назвав «ховчиком»? Цей ховчик мав здатність перетворюватися на те, чого найбільше боялася людина, яка зазнавала його нападу. Завдяки цьому «ефекту ховчика», Костій у книжці про Щирика – страшний, а Змій Горинич – ні. Або, скажімо, таємничі «господарі» Костія – пожирачі душ – були страшні, доки письменник не спробував їх описати і не зобразив у своїй книжці зустріч із ними головного героя. Пояснені й описані, ці найтемніші темні сили втратили добру половину своєї жахливості. Цікаво, чи можна проаналізувати, спираючись на «ефект ховчика», інші книжки сучасних авторів, у яких ідеться про нечисту силу, жахіття і все таке інше? Спробуймо.
Марина Макущенко. Темний бік будинку. Львів: ВСЛ, 2018,. – 328 с.
Книжка «Темний бік будинку» Марини Макущенко – одна з кількох дебютних книжок серії «ВСЛ» «Наше фентезі». Це міська повість, межі якої досить чітко визначені географією центральних вулиць Києва. Дія повісті крутиться довкола старовинних київських будинків, яким загрожує небезпека знищення. З точністю до кількасот метрів авторка описує відстані від Замку Барона до Жовтневого палацу чи Шоколадного будиночка, формуючи белетризований путівник архітектурними пам’ятками столиці. А підтримують і вселяють життя у ці пам’ятки, звичайно ж, домовики. Якщо читач хоча б раз у житті здригався від незрозумілого шелестіння або шкрябання на горищі чи під підлогою, то книжка точно не залишить його байдужим.
Марина Макущенко детально описує стосунки домовика і будинку, пояснює, чому в одних будинках домовики є, а в інших – нема, пише, що таке «дух будинку» і чому для кожного будинку й кожного домовика потрібна людина, яка би щиро той дім любила, – годувальник. Звісно, пояснення ці з’являються не одразу. Як це часто водиться в київських фантастів, деталі устрою вигаданого світу автор розкриває перед читачем лише тоді, коли цього вимагає сюжет. А доти читач відчуває легеньке сторопіння, коли ще просто не може зрозуміти окремих деталей і розривається між бажанням читати далі, щоб нарешті все збагнути, і прагненням відкласти заплутану книгу, щоб ніколи вже до неї не повертатися. На жаль, книжка справді переобтяжена зайвими деталями й розмовами, сюжет подекуди закручено так, що він губиться і розпливається, а таємниці перетворюються на мильні бульбашки. Головна сюжетна лінія з будинком і Покручем виявляться не головною, а описи звірств НКВС взагалі здаються притягнутими за вуха. Їх цілком можна було б викинути без великих втрат для історії. Власне, вся лінія «Покруча» і таємниця будинку видаються непотрібними і зайвими порівняно з любовною лінією чи лінією «двох Нічниць». На мою думку, добрий редактор скоротив би книжку на третину, що пішло б їй лише на користь. Але насамперед – про цікавинки повісті.
В основі сюжету – дівчинка-підліток Яра, яку виховують домовики прегарного але занедбаного будинку. Вона – нечиста сила, Нічниця, теоретично здатна на будь-яку підлість, але вихована дбайливими батьками, і від того – добра. Любителі демонічних сюжетів зустрічали щось подібне у книжках Сари Різ-Бреннан «Лексикон демона» і «Угода демона». Там демон у тілі дитини був зрощений люблячим батьком і в результаті відмовився нищити світ, до якого він так важко добирався. Підлітковий переламний вік Яри описується авторкою через призму її усвідомлення себе Нічницею. Це надзвичайно цікавий і вдалий хід, який дозволяє охопити підліткові проблеми пошуку власної ідентичності, встановлення нових стосунків із батьками та друзями… Безумовно, страждання й переживання Яри озвуться в душах українських підлітків-читачів. Своєрідним близнюком-антиподом Яри є інша Нічниця – Слава, яка, маючи ті ж вихідні умови. стає злою. Класичний прийом «злобного брата-близнюка», дуель «героя-антигероя» у цій книжці відмінно спрацьовує.
Нічниці – створіння однозначно темні, але можуть опиратися своїй природі чи поступитися їй. У випадку з Ярою така особливість дозволяє розповісти досить цікаву любовну історію. Знайомство з досить екстравагантним домовиком Дамідом і взаємна симпатія, дружба, спілкування і кохання поступово виходить у книжці на перший план, заступаючи інші лінії сюжету. Пригадаймо всі ті зіркові пари, у яких один із партнерів становить небезпеку для іншого, наприклад, як вампір Едвард, розривається між непереборними, але взаємно виключними бажаннями поцілувати свою кохану або з’їсти її. Так само Яра здатна налякати домовика Даміда, навіть убити його. Водночас Дамід значно досвідченіший за свою кохану, на кількасот років старший за неї і теж багато чого вміє. Вони разом читають романи зі страшними сценами, і так Яра, ласа до кривавих епізодів, вчиться переборювати свою природу. Якби авторка обрала історію цієї пари за основну, то унікальні стосунки домовика й нічниці могли б стати новим еталоном у небезпечному коханні, коли небезпеку становлять обидва партнери, або феміністичною відповіддю різним сагам про вампірів, де головною потворою була б усе ж дівчина, а не хлопець.
Між тим, моторошні події, химерні герої та похмуре тло оповіді роблять книжку «Темний бік будинку» принадною для любителів готичних сюжетів. Не можу також не згадати про подібність цієї книжки з повістю Олександри Дорожовець «Старий будинок». Ця повість, у якій так само йдеться про дух будинку, який занепадає разом із фізичною оболонкою, значно простіша сюжетно й тому уникла численних вад «Темного боку…». Обидві повісті мають багато спільного, обидві зайвий раз звертають увагу на проблеми збереження архітектурної спадщини міста, і це уже добре.
Однак не лише місто може приховувати в собі моторошні сюжети і небезпечних створінь. Окрім темного боку будинків, є ще й дрімучий ліс… Саме так називається повість Анастасії Лавренішиної, і саме дрімучий ліс є ареною всіх подій цієї книжки.
В основі сюжету – дівчинка Уляна, яку виростила жорстока рогата відьма, яка знається з поганню, може оживляти кістяки тварин і взагалі – особа пренеприємна. Уляна переживає злам, дорослішання – загибель подруги і раптову потреба здобути чарівний артефакт відьомську книгу для своєї рогатої господарки. Цей нехитрий квест згодом плавно переходить у інше, важливіше завдання – знайти Дивоцвіт раніше за суперницю й таким чином порятувати Дрімучий ліс від навали Нечисті, а самій – здобути свою ідентичність.
Містичний трилер, моторошна казка чи фентезійна повість – якийсь із цих термінів, мабуть, підійде для характеристики дебютної повісті переможниці конкурсу «Напишіть про мене книжку» від «Фонтану казок». Ця книжка має значно більше «ховчиків», порівняно з «Темним боком будинку» і значно простіша й стрункіша сюжетно.
Порівнювати ці дві книжки – справа марна. Загалом, спільного в них мало, однак є деякі риси книжки Лавренішиної, які вигідно відрізняють її від книжки Макущенко. Наприклад, Лавренішина скоротила кількість дійових осіб до необхідного мінімуму, таким чином уникнувши хитромудрих сюжетних хитросплетінь, у яких сама могла б і заплутатися. Крім того, авторка свідомо розклала подієву канву на три рукави, описуючи дійсність строго поперемінно то з точки зору Уляни, то з позиції Кістяної Відьми, то з точки зору Сірого Вовка. Усі ці три рукави досить подібні стилістично, але все ж відрізняються за духом і за завданням. Лінія Уляни зображує квест, лінія відьми – оповідає про те, як влаштовано довколишній світ, а лінія вовка пов’язує їх між собою.
Треба сказати, що наявність у кістяної відьми рогів не зробило її страшнішою, а ось сцени «приборкання» Сірого Вовка, обмін зубами чи пожовтіння його двоколірних очей – це справді страшно. Нечисть, яка живе в кишені відьми, фізично неоформлена й ірраціональна, і тому залишає у читача враження небезпечної і страшної – строго за «принципом ховчика». Сходження Улі у світ мертвих заслуговує на окрему відзнаку за моторошну оповідь – фольклорне «продай ім’я» і наступний напад потвор – практично еталонні прийоми горору.
До речі, використання фольклорних мотивів, опис потойбіччя і вміле маніпулювання страхом, яке демонструє Лавренішина, нагадує стилістично давнішню книжку Володимира Аренєва «Бісова душа, або Заклятий скарб». Звісно, книжка Аренєва розлогіша, включає більше сюжетних ходів і героїв, однак вміння та способи «полоскотати нерви» читачу їх об’єднують. У книжці Аренєва моторошною насамперед є не вовкулача «м’ясниця» з пожиранням полонених, а «мишка», якій через плече кидає молочний зуб хлопчик. Так само у книжці Лавренішиної лякають не роги на лобі у старої, а сорока, яка в Потойбіччі викуповує ім’я дівчинки за пиріжок із горохом…
Сергій Оксеник. Вбивство п’яної піонерки. – Львів: ВСЛ, 2017. – 352 с.
Як робити жахастики на заїждженому вже ніби фольклорі свого часу, яскраво продемонстрував Сергій Оксеник (Іванюк) у трилогії «Лісом, небом, водою». Його постапокаліптичні руїни світу населено не лише рештками людей, але й воскреслими лихими створіннями. І щоразу нечиста сила лякає дітей-героїв роману не рогами, а незбагненним походженням (не дуже зрозуміло, де воно взялося і чому), нелогічними з людської точки зору вчинками (помилувана баба яга прагне смерті дітей, бо ті її пожаліли, а це – найбільша для неї ганьба). А найстрашніший епізод усіх трьох книжок, безумовно, – проникнення у свідомість хлопчика, а відтак – намагання нечистої сили керувати його вчинками, яке призводить зрештою до загибелі жертви… Залишені за лаштунками маніпуляції з дитиною потужно заряджають мозок читача страхом. Кожен виразно пригадує свої особливі епізоди, свої затаєні страхи… Характерно, що смертоносна «конечна черва», яка справді є смертельною загрозою для всього живого, такого жаху не викликає. Мабуть тому, що у третій частині трилогії «Інженер» описано і схему її виникнення, і її природу, і обставини виходу її з-під контролю…
Остання (яка гірка двозначність!) книжка Сергія Оксеника «Вбивство п’яної піонерки» також не позбавлена справді страшних епізодів, хоча й присвячена іншій темі, іншій проблематиці, про яку цікаво буде поговорити колись окремо.
Здавалося б, «найстрашнішою» у повісті має бути епізод із виявленням трупа. Автор вустами свого героя Ревміра послужливо пояснює, що «нічого страшнішого він в жизні не бачив» і «волосся заворушилося у нього на голові». Між тим очікувана і зрозуміла знахідка, логічне і єдино можливе рішення не озивається у серці читача. Тому самому, яке злякано завмирало, коли йшлося про якесь одоробло, яке лізе у вікно до хлопчика і стріляє всередину пістонами, про викачування грудей яйцями чи про химерну Марію Володимирівну. Граючись із дитячими страхами, автор примушує читача згадати далекі часи, коли сам читач вертався уночі з туалету, радіючи, що його не з’їли. І кожна нова свідомість витягує з глибини спогадів власну потвору, яка насправді може лякати так, як жодне інше, наймайстерніше описане, найвигадливіше вигадане чудисько…
Як же жаль, що не кожна зі згаданих у цьому огляді книжок цілком може мати продовження. Тим більше уважно треба сподіватися й чекати – яку казкову потвору «одомашнить» Рутківський наступного разу? Що станеться далі з Дамідом і Ярою? Чи мають вони шанс на шлюб і що з того буде? І хто ж такий насправді той Сірий Вовк, який лишився єдиною незавершеною сюжетною лінією «Дрімучого лісу»?
Поява вітчизняного повнометражного мультфільму – це вже сама по собі подія, варта уваги. А якщо цей фільм знято за книжкою, яку перевидають спеціально до прем’єри, то це і промоція читання, і привід поговорити, і чудовий приклад для наслідування. Властиво, книжкове видавництво «КМ-БУКС» давно практикує прив’язку своїх видань до фільмів, але досі так видавалися сучасні американські бестселери «Голодні ігри» чи «Дивергент», або ж актуалізована кінематографом класика, як от «Пригоди Шерлока Холмса». Нині ж настала черга книжки українського письменника – Антона Сіяніки, автора книжки «Микита Кожум’яка».
«Сонце сліпило навіть крізь заплющені повіки, але Микита змусив себе розплющити очі. І не повірив – під ним з неймовірною швидкістю проносилися хмари! Він летить! Та ще й не просто так, а на… Цього не може бути! Він летить на спині справжнього крилатого змія!»
З’явившись уперше 2011 року в серії «Сучасна дитяча література», книжка зібрала кілька позитивних відгуків, але значною подією не стала. Новина про екранізацію закрутила новий виток спіралі цікавості до книжки, а видавництво вже проанонсувало видання повноколірної та адаптованої відповідно до фільму версії. Тож оригінальний «повний текст» цілком може з часом стати якщо не бібліографічною рідкістю, то принаймні певним «каноном», у якому шукатимуть нові для себе сюжетні ходи та риси героїв фанати мультфільму. То що ж це за книжка така – нарешті час дізнатися.
У центрі сюжету – Микита, пізній син славетного Кирила Кожум’яки, того самого, що Змія здолав. Це – не зовсім звичайна дитина. Ну, і його ручне теля Горинич – теж не зовсім звичайне. Як і дід Данило, його учень-підліток Ко-Ко, зла відьма, русалонька Їва та інші важливі й не дуже герої книжки. Дія оповіді відбувається на межі нашого світу та світу Чудного, казкового. У Чудний світ можна провалитися, звісно, але існують і закони переходу до нього. Взагалі, відчувається глибока пропрацьованість, детальне обмислення автором свого вигаданого світу та його міфології. У сюжеті ховається не одна Велика Таємниця, і кожна з цих таємниць у свій час розкривається перед читачем. Казкові події насправді вмотивовані добре відомими автору законами, які він легко вигадує на ходу й пояснює голосом Ко-Ко.
Це – інша особливість цієї книжки, не така приємна. Складну світобудову й логіку подій автор пояснює не органічно в ході розвитку сюжету, а за допомогою введення додаткового оповідача. Ко-Ко – нахабний, але симпатичний пташок – виринає зненацька і розтлумачує сторопілому читачу всі «незрозумілі» місця. З одного боку, це видається справді доцільним: іноді без пояснень просто ніяк, а з другого – свідчить про вади самої оповіді, яка через такі відступи шпортається й провисає. Як тут не згадати книжки Володимир Арєнєва, у яких таємниці уявних світів розкриваються самими героями поступово й органічно, у належний час і внаслідок їхніх власних дій. У «Микиті Кожум’яці» є ще й третя лінія оповіді – діалог деміургів, умовно названих «добром» і «злом», які сваряться і закидають таємничі натяки впродовж розгортання сюжету. Цікаво, як упораються із таким «різнобоєм», неприпустимим у мультфільмі, кінематографісти? Думаю, багато з читачів цієї рецензії вже знають відповідь!
А ось над чим їм точно не доведеться сушити голови, то це над героями – всі вони тут напрочуд симпатичні. І тупуватий ґвонк Тать, і лісовичок Рисик, і Їва, і звісно ж теля Горинич – усі ці створіння просто народжені для великого екрану. Звісно, до цього неабияк доклалися художники, але насамперед – автор. Кожна жива істота у книжці індивідуальна й цікава, зі своїми «мишами в голові» та передісторією (знаною і незнаною). Ходять чутки, що когось із героїв книжки з фільму викинули, керуючись законами жанру. Тому глядачам просто неодмінно треба відшукати – кого саме. Познайомитися з новим героєм мультфільму, який лишився за кадром, – хіба ж не розкіш?
Єдине, що особисто мені не подобається в героях, це їхні імена. Ко-Ко просить, щоб його звали «Філіном» (а не Пугачем), русалоньку в першому виданні звуть Івою (у новому вже Ївою), а кульмінацією назовництва став лелека Цапелін. Мабуть, не я один почудувався, що спільного між цапом і болотяним птахом, доки не згадав, що «чапля» російською буде «цапля». Творці фільму зізналися, що озвучували фільм спершу англійською, а потім вже дублювали українською, бо це «простіше з точки зору фонетики і лексики». А читачам буде цікаво дізнатися, що оригінальний текст було написано російською, тим більше, що у перевиданні чомусь не згадано імені перекладача. А Ольга Зозуля, яку було зазначено перекладачем першого видання «Микити Кожум’яки, проробила велику роботу. Незначні огріхи в перевиданні підправлено – очевидячки, так само «безіменним» редактором. Неприродні конструкції, на кшталт «того, хто прокинувся», трапляються нечасто і згодом, коли втягнешся, вже майже не дратують.
Головною ж заслугою і визначальною рисою книжки (а чи буде так у фільмі?!) є нетрадиційне для цього жанру протиставлення добра і зла. Тут це справді дві частини єдиного цілого, немає абсолютного зла, а добрі вчинки теж можуть вилазити боком, повертаючи борг уже аж у далекій перспективі. Негативні герої (навіть ті, які прагнуть знищити Світ), якщо розібратися, не такі й лихі, адже скривдили їх таки «добрі люди», а навіть найшляхетніші поривання, коли вони необдумані, можуть призвести до більшої біди, ніж усі задуми лиходіїв. Головний герой, який не має ані сили, ані чарівних умінь, здобуває друзів і перетворює світ довкола себе завдяки великому серцю, а мудрий наставник дід Данило диригує Всесвітом, застосовуючи політику «невтручання». Рівновага добра і зла – наріжна ідея, закладена автором у казку, чи втримається вона під час «великого зламу»? Питання, на яке має дати не лише книжка, але й фільм – сподіваюся, фільм не розчарує і любителів глибоких підтекстів.
Отже, книжка, яка готова ожити для вас на екрані, так само непроста і неоднозначна. З одного боку – затягнута оповідь, а з другого – карколомні пригоди. З одного боку – філософський підтекст, з другого – кумедні білки, які виконують декоративну функцію кумедних істоток, яких можна кудись пожбурити або витерти ними шибку. З одного боку – перша несмілива закоханість та червоні маки, з другого – лісовичок, що пукає. А тепер ще й ця дивна книжка вислизає із рук критиків літературних і потрапляє в лабети критиків кіношних, значно суворіших, до речі.
Цікаво, наприклад, як відреагують кінокритики на Ко-Ко з його постійними поясненнями й зауваженнями? Ах, ви дивилися лише фільм і не знаєте, хто такий Ко-Ко? Тоді вам просто неодмінно потрібно прочитати книжку!
Тепер, коли на козацьку сагу Володимира Рутківського оглядаєшся, як на вивершений літературний твір, можна спробувати зрозуміти, чому ж саме ці книжки стали бестселерами і принесли авторові заслужену Шевченківську премію. Сам Рутківський у інтерв’ю не втомлюється повторювати що історію про Джур завершено, а читачам лишається тільки перечитувати улюблені твори і дякувати видавцю Іванові Малковичу, який (знов-таки за визнанням автора!) всіляко заохочував письменника писати продовження – другу і третю частини трилогії. Позаду лишилися перипетії з ілюструванням і багато хто з нових читачів трилогії не знає, чому «Джури і підводний човен» вийшли недоілюстрованими і не впевнені, чи ламав насправді руку автор геніальних малюнків до «Джур» Максим Паленко. Попереду – перевидання, ребрендинг обкладинок, екранізації (хочеться вірити) і численний фан-арт.
«– Лети, Вітрику, – знеможено прохрипів вершник. – Тепер або пан, або пропав….»
Здавалося б, нікому вже не цікаво читати твори на козацьку тематику. Позитивні приклади, як от «Михайлик – джура козацький» Марії Пригари чи книжки Володимира Малика радше винятки з цього правила. Мало хто міг уявити, що можливо написати «козацьку» книжку для дітей без надмірного здитиніння, а водночас і так, щоб книжка не була дорослою по суті. Володимир Рутківський знайшов цю хитку рівновагу і пройшов по цьому канату через усі три серії саги, жодного разу не зашпортавшись.
Ілюстрація до перших “Джур”. Художник Максим Паленко
Рутківський розповідає про те, звідки взялася Запорізька січ, описуючи події, які відбулися безпосередньо перед її зародженням. Зізнаюся, що чітка відповідь на питання про причини появи на пониззі Дніпра осади озброєних дядьків та хлопців, згодом знаної як Січ, – не остання принада книжки для мене особисто. Без зайвих ідеологічних підтекстів, релігійного та класового пафосу Рутківський описує бродників, які йшли в плавні на промисел, втікачів від панської сваволі й нових колоністів, які засновували поселення на межі татарського степу. Усі вони так чи інакше стали згодом основою українського козацтва, змусивши організуватися для власного захисту, ставши згодом лякачкою для землевласників із півночі та надійним щитом від наскоків на українські села з півдня.
Надзвичайно цікаво «розрулює» Рутківський українсько-татарську проблему, що стала ще актуальнішою після того, як українці й татари вкотре опинилися по один бік барикад вже в наші дні. Міркуючи про українське степове порубіжжя, письменник робить висновок, що українські селяни й татарські пастухи були приречені на комунікацію та співпрацю, адже мешкали вони пліч-о-пліч, точно торгували й не один раз згодом так само пліч-о-пліч воювали. Стосунки з татарами, які описує Рутківський у «Джурах» – особливо цікава складова цих книжок. Торгівля, навіть родичання, попередження одне одного про ханські підступи – ось вони, свідчення українсько-татарської дружби у версії Рутківського. Дуже привабливої версії, мушу визнати.
Надзвичайно талановитий і сам виклад оповіді. Мова автора жива й сучасна, і водночас чітко маркована. Автор не створює підробку під старовину, а використовує живу українську, якою б говорили головні герої книжки в наші дні, яку цілком можна почути з вуст її юних читачів. Оповідь тримає в напрузі, але водночас вміщує й описи антуражу, необхідного для занурення в атмосферу, і натяки на нетривіальні авторські посили, і пояснення історичних реалій.
Інша прикметна риса – надзвичайно симпатичні герої. І йдеться не лише про головних – Грицика і Санька, юних джур – але й про на перший погляд другорядних: Демка Манюню, Володька Кривопичка, діда Кудьму… Чудово розкриваються перед читачем хлопці, які дорослішають від першої і до останньої книжки – Грицик і Санько… Окремо хочеться виокремити жіночі персонажі – вони живі, самостійні й дуже активні, ані натяку на трагічну долю жінки в історії, жодної дівчини, чий жереб – виглядати милого і плакати… Якщо не рахувати коханої Грицика, але вона – татарочка.
Ілюстрація до книжки «Джури і підводний човен». Художник Максим Паленко
Звісно, «джури» Рутківського – це не лише гонитви й битви, але й велика політика, страждання і біль утрати, якими пронизана дійсність, у якій живуть герої цих книжок. Тут є зрада і геройство, самопожертва і боягузтво… Всього вдосталь і всього в міру. Звісно, не слід забувати, що «Джури» – перш за все розважальна книжка, а не історичний опус. Тому багато тут і перебільшень, і вигадки, і художнього домислу. Багато хто скептично хмикне, читаючи опис першого великого морського походу козаків на турків, однак це не завадить насолодитися соковитою оповіддю, якій хочеться вірити.
Цікавою є містична складова трилогії. Окрім того, що у світі Рутківського існують характерники, здатні «відвести погляд» чи «навести морок», вона майже непомітна. Мандри юного характерника Івасика-Телесика в потойбічний світ з’являються несподівано і зникають безслідно для сюжету, проколупування дірки в паралельний вимір – цікаве, але загалом його до уваги можна не брати. У фабулі ці епізоди не важать і вони настільки короткі, що ними можна знехтувати. Що ж до «характерництва», то переважно це володіння гіпнозом і вміння приручати вовків – нічого надприродного. Водночас майже відсутня тут релігійна складова, що робить книжки ще привабливішими для якнайширшого кола читачів.
Ілюстрація Максима Паленка до книжки «Джури-характерники»
Особливо це помітно, якщо порівнювати «Джур» із іншими «козацькими» сагами останнього десятиліття. У дилогії про СіркаМарії Морозенко протистояння релігій (християнства та язичництва) займає дуже вагоме місце, а Сірко володіє справжніми чарами. Навпаки – у книжці Олександра Зубченка «Перемагаючи долю» ні чарів, ні характерництва нема, зате є велика і всеохопна побожність козаків, охоронців віри. Але це не головне. Обидві згадані книжки, на мою думку, суттєво поступаються «Джурам», бо виросли з традиційного «радянізованого» історичного роману. Володимирові Рутківському натомість вдалося створити щось якісно нове, щось настільки цікаве, що поява більш чи менш талановитих епігонів – лише питання часу.
Власне, вихід друком «четвертої частини трилогії» – теж наслідок геніальності перших трьох частин. Коли вже все, здавалося, завершилося, Рутківський на прохання Малковича об’єднує свою давно задуману історію про Кудлатика зі світом «Джур» – так з’являється книжка «Джури і Кудлатик», яка стала для багатьох прихильників козацької саги відвертим розчаруванням. А оскільки я твердо налаштований завершити рецензію на мажорній ноті, то на цій четвертій і, на мою думку, – зайвій у трилогії книжці не зупинятимусь.
Дитячий детектив – це не просто жанр, а ще й назва серії детективних повістей для дітей та підлітків від видавництва «Теза». Поки що її представлено лише одним автором, зате яким! Олександр Есаулов добре знаний майстер пригодницької динамічної прози (згадаймо його «Зоряну електричку»), він уміє тримати увагу навіть непідготовленого читача і здатен говорити з дитиною її мовою. Тому те, що розпочата 2011 року серія, за останні два роки поповнилася одразу п’ятьма історіями, і вже анонсовано нові повісті – не може не радувати.
Попередні детективи серії відзначалися гостросюжетними пригодами, переслідуваннями й нетривіальними загадками. Були до них і певні питання, як-от надто сильне занурення дітлахів у кримінальний світ, експлуатація деяких штампів і стереотипів, як-от зображення недорікуватих злодіїв, пієтет до російської історії тощо.
Треба сказати, що не лише герої Есаулова ростуть із кожним наступним томом, – сам автор росте і з кожною новою книжкою: його історії стають все більш виписаними, герої – ще живішими, проблеми – ширшими. Читати ці детективи цікаво, вони промовляють до найширшого кола читачів і можна тільки сподіватися, що автор втримає ним самим заданий темп і висоту польоту.
«За ці кілька днів ми дізналися тільки от що: по-перше у Філімонового брата вкрали ртуть, яку він купив для дослідів. По-друге, викрадач був досить тілистий: у стіні сараю виламано дві дошки, а для худорлявого вистачило б і однієї. Але сьогодні…»
Проблеми, з якими стикаються головні герої повістей, найрізноманітніші й головне – реальні. У повісті «Справа честі» героям доводиться розслідувати викрадення орденів зі шкільного музею. Окрім власне сюжетних ходів, письменник встигає ще й розповісти багато цікавого про ордени, колекціонерів і справжню вартість деяких відзнак. Викрадачі дівчачих мобілок та каналізаційних люків не встояли перед нашими детективами в «Жіночій справі» та в «Полюванні на мамонтів», а в «Державній справі» діти зіткнулися у двобої зі справжніми фальшивомонетниками.
Автор не цурається описувати в дитячих книжках не надто приємні реалії дорослого світу – зарплату в конвертах, службове недбальство, недобросовісну (іноді) роботу міліції… Хоча переважно міліція у книжках Есаулова – майор Слісаренко – персонаж позитивний. Цікаво, чи з’явиться в наступних серіях нова поліція? Позиція автора, яку помітно у його творах, – говорити з дітьми відверто, не тримаючи дистанції, головним критерієм обравши чесність. Мушу визнати, це працює.
Що цінного в цих книжках, окрім сюжетів, то це еволюція героїв і їхнього оточення. Найяскравіша на мою думку повістина – «Щурячий підступ» – окрім закрученого детективного сюжету з відбитками пальців, мінуванням приміщень та крадіжками зі зломом, містить ще цікаві описи романтичних стосунків хлопців і дівчат. Герої поступово знаходять собі когось до пари, і це цікаво. А як далі розвиватимуться стосунки головних героїв? Чи випробує дитяче кохання випробування часом? Побачимо в наступних книжках, слід сподіватися! Перенісши місце дії своїх історій до школи, Есаулов досягає чудового ефекту –створює жваву й дотепну шкільну повість із однокласниками, вчителями, друзями й недругами. Це надзвичайно цінно і надзвичайно цікаво. Інша детективна серія Андрія Кокотюхи, на жаль, урвалася саме тоді, коли в її героїв з’явився шанс боротися зі шкільною диктатурою разом із однокласниками. Тут же все ще попереду! А поки що досить і того, що в «Щурячому підступі» школярі відкрито протистоять несправедливості й розігрують таку собі лайт-версію «битви за Гоґвортс».
Любовні справи хлопців і дівчат із детективів Есаулова найбільше розкриті в «Жіночій справі». Тут вам і перші закоханості, і перші любовні невдачі, навіть перші поцілунки «а можна в щічку». Єдине, що можна закинути авторові, – то це певну стереотипність поведінки героїв, а надто героїнь. Між тим, читається це все весело й дотепно.
Цікаво, що ключові герої повістей, – діти досить успішних батьків, у яких немає проблем у родинах. Діти з неповних чи бідних родин фігурують на сторінках книжок, але на ролях другорядних, іноді – як жертви криміналітету. Як тут не згадати звинувачення, які багато років тому звучали на адресу детективів Енід Блайтон, якій закидали, що вона писала про «дітей снобів» – вузького прошарку аристократії. Звісно, в Есаулова аж такої соціальної прірви між героями і не-героями бути не може, але все ж чекаємо на розширення списку героїв.
Досить вдалою видалася ідея залучити до редагування книжок відомого дитячого письменника Олександра Дерманського. Мабуть, не в останню чергу завдяки йому книжки, видані 2015 року, позбавлені неоковирностей, які незрідка траплялися в попередніх історіях. На жаль, перекладені Степаном Андріійовичем (орфографію збережено) дві останні книжки серії слабують на велику кількість граматичних помилок, пропущені зайві букви й назагал потребують ретельної коректури.
Отож, Миха Холмс, Льоха Ватсон, Настя Бонасьє, а ще Янка і Таська, Філімон і Велет – герої повістей, які мають шанс не просто полюбитися юним читачам, а й увійти в канон не лише детективної дитячої, але й підліткової прози. Нові книжки автор уже анонсував – залишається лише побажати видавцю наполегливості, а самим запастися терпінням. Наступна серія буде зовсім скоро!
Цікаво, що ключові герої повістей, – діти досить успішних батьків, у яких немає проблем у родинах. Діти з неповних чи бідних родин фігурують на сторінках книжок, але на ролях другорядних, іноді – як жертви криміналітету. Як тут не згадати звинувачення, які багато років тому звучали на адресу детективів Енід Блайтон, якій закидали, що вона писала про «дітей снобів» – вузького прошарку аристократії. Звісно, в Есаулова аж такої соціальної прірви між героями і не-героями бути не може, але все ж чекаємо на розширення списку героїв.
