Книжка Тараса Шила «Літак в небі» – дебют у кубі. Це і дебютна книжка молодого прозаїка, і найперша серйозна робота художниці та редакторки в одній особі (Марії Магури), і зрештою одна з двох книжок новоствореного «малого видавництва» під назвою «Круговерть». Забігаючи наперед, скажу, що млинець не глевкий, а дуже навіть стравний.
Оформлення книжки ненав’язливе – ілюстрації Марії Магури стилізовано під школярські каракулі на полях зошита. Так само оформлено й обкладинку. Зате саму книжку видано ошатно – цупка палітурка, неконтрастний папір, зручний для читання шрифт. Це рівною мірою заслуга і видавця, і Кам’янець-Подільської друкарні «Рута» (за дивним збігом обставин це вже друга книжка «Рути», яка потрапляє мені до рук, і вже вдруге враження найпозитивніші). На жаль, бажання зробити все самотужки іноді недобре жартує з видавцями. Зокрема, редактор видання – та ж таки Марія Магура – пропустила кілька прикрих блішок, яких можна було б уникнути, залучивши до роботи над виданням коректора.
«Коли Марко з Сашком і Юліком переходили в дев’ятий клас, а Настя з Даною в десятий, вони вирішили разом піти в ліс з наметами – на вечірку»
В основі сюжету гутірка підлітків із випускних класів гімназії. Хлопці й дівчата, яких поєднує міцна дружба, а іноді дещо більше, проводять разом час, ходять на природу, збираються на вечірки в гаражі й просто приколюються. Кожен герой книжки виписаний доволі детально, під кінець читання вже всіх їх знаєш «в обличчя» – і тонкосльозу Данку, і мовчазного «дорослого» Сашка, і легковажного Юліка, і Марка та його старшу на рік сестру Настю. Приємно, що, на відміну від поширених нині «романів» на сто сторінок і на один вечір, цієї книжки вистачає надовго – перед читачем проходить два роки життя в гімназії й поза нею, за цей час діти ростуть, змінюються, знаходять нових друзів і, звісно ж, закохуються.
Найбільше «Літак в небі» нагадує нещодавно видану дилогію Малгожати-Кароліни Пекарської «Клас пані Чайки» («Школа», переклад Божени Антоняк). Тільки головних героїв у польської письменниці більше й вони більш відокремлені, ніж герої Тараса Шила. Мотиви прощання зі школою, осмислення свого майбутнього, які постають перед юними випускниками, натякають також на популярну у світі юнацьку прозу – зовсім нещодавно вийшла українською одна з найпопулярніших у світі книжок цього напрямку – «Паперові міста» Джона Гріна («КМ», переклад Віри Назаренко). Далі натяків, щоправда, справа не пішла, однак і вони лишають надію на подальший розвиток цього жанру в українській літературі.
Винятково для того, щоб не зурочити молодого автора, мушу згадати, що є у книжці й вади сюжету. Приміром, відсутній будь-який конфлікт батьків та дітей (якщо не рахувати спроб мами примусити бідолашного Юліка піти в медичний ліцей). Проблема заробітчанства, яка виявилася надзвичайно плідною для сучасної української літератури, окреслена досить поверхово – мама Софійки, яка працює в Італії, здається, існує в сюжеті лише для того, щоб на якийсь час забрати, а потім повернути дочку. Така перспективна сюжетна лінія безнадійно провисає. Деякі герої та їхні лінії існують у книжці відсторонено, їхня функція не зрозуміла. Приміром, колоритний циган Еміль, якому, здається, автор просто не знайшов гідного застосування, або «крутий пацан» Орлик, якому так і не довелося натовкти пику нікому поганому. Учителі, які в тому ж «Класі пані Чайки» грають помітну роль у житті дітей, у «Літаку…» лише набридливий бекґраунд їхнього існування. Серед них нема позитивних персонажів, їх описано виключно з точки зору дітей – досить упередженої.
Заслуговує на особливу увагу опис перших закоханостей головних героїв. Тривалість розгортання сюжету дала авторові купу часу на поступовий розвиток почуттів. Проблема кохання старшої дівчинки й молодшого хлопчика – чудова знахідка, яка дозволяє показати й бажання підлітка бути визнаним у колективі, і невміння зорієнтуватися у власних почуттях, і врешті – навчає розставляти пріоритети. Кохання іншої пари виникає закономірно й сподівано, коли на те вже приходить час. На прикладі ще одного героя (благо, їх удосталь!) читач може навчитися розрізняти кохання й дружбу. Любовна лінія цієї книжки, я впевнений, приверне до неї не одне читацьке серце.
Головні герої – друзі дуже самодостатні, мають власний мікро-світ зі своїм фольклором і своїми розвагами. І водночас – їхній гурт відкритий і для нових друзів, у різний час до нього долучаються Кора й Софійка. Зображуючи ідеальну компанію щирих друзів, автор вдається до старого прийому, описуючи дітей, із якими дуже хотів би товаришувати кожен читач. І в решті-решт – під кінець книжки так і стається. З дотепними й веселими дітлахами справді розлучатися не хочеться…
«Літак в небі» – проза без претензій на «високу» літературу, вона не сягає глибин психологізму, як «Марта з вулиці Святого Миколая» Дзвінки Матіяш (переможець «Рейтингу критика»), не експлуатує гострих тем, як «140 децибелів тиші» Андрія Бачинського («Книга року ВВС – 2015»), її візуальний ряд не заступає собою текст, як у «Війні, що змінила Рондо» (переможець «ЛітАкценту року – 2015»). Однак вона має дуже суттєву перевагу – її можна читати, не застрягаючи в мудрованих словосплетіннях і не виборсуючись раз-по-раз із карколомних перетворень сюжету. Вона оповідає про живих, а не картонних підлітків, про звичайне життя і проблеми, знайомі кожному школяреві від 12 років. Оповідає мовою «мільйонів», а не мовою «обраних». Ненав’язливо підказує, а не втовкмачує в голову читачу наратив. Ця книжка справжня й жива, читач легко вірить, що і гімназія, і її учні та вчителі й справді десь живуть. Можливо, це тому, що так воно насправді і є.
Феномен українського російськомовного письменства – одне з найбільш дражливих і водночас найбільш нагальних питань сучасного літературного процесу. Війна з Росією тільки загострила потребу у проговоренні цієї теми.
Українські письменники, які належать до російської літературної тусівки чи просто виокремлені за мовною ознакою, – це не просто спадок «спільного минулого», а цікава складова української літератури. Кожен із них у різний час обирав різні шляхи до визнання. Дехто просто переорієнтовувався на російський ринок та потреби російської аудиторії, інші створювали книжки без національних та культурних особливостей, які б задовольнили попит читачів із різних країн.
У різний час до обох цих моделей вдавалося подружжя Дяченків. Їхні твори спершу виходили російською, потім почали перекладатися українською, однак були «загальними», якими часто є фантастичні тексти, не прив’язаними до реалій певної країни. Втім, багато з них вийшли в добрих перекладах українською. Особливо плідно минув період співпраці авторів із видавництвом «Теза», в якому побачила світ низка цікавих дитячих книжок Дяченків, серед яких «Габріель і сталевий лісоруб», який, на моє переконання, зробив би честь будь-якій дитячій літературі.
Особливий твір в українській бібліографії Дяченків – «Дика енергія. Лана». Вона з’явилася одразу після помаранчевого Майдану й була частиною промо-акції одного з «голосів» та символів тодішнього протестного руху – співачки Руслани. Бунтівна постапокаліптика «Лани» цілком відповідає модним тенденціям молодіжної прози й перегукується з «Дивергентом» В. Рот, ба навіть із «Голодними іграми» С. Коллінз. Таку претензію на масову літературу в нас мало хто висував. Можна закинути, що книжка писалася на замовлення, однак безперечно й те, що «Лана» в Росії сприйнята не була, ба й зазнала нищівної критики саме через «політичну» складову. Згодом, щоправда, співпраця з українським видавцем припинилася, і нині поповнень української дитячої книжкової полички від Дяченків ми не бачимо.
А ось тандем Ілони Волинської та Кирила Кощеєва з їхнім «серіалом» про Ірку Хортицю – приклад фентезі від самого початку українського за формою та суттю. Історія ця виходила у видавництві «Ранок» російською та в авторському перекладі українською. Прекрасно написана, сучасна, легка, класична й новаторська водночас історія про трьох друзів у рідному Дніпропетровську, які виявляють у собі магічні здібності й стикаються з нечистою силою та великим бізнесом. Книжки насичені гонитвами, вигадливими чарами на автентичній українській основі й водночас оповідають про дитячу дружбу й почуття справедливості, а ще описують реальних під-підлітків, яким віриш, у реальному антуражі, який бачив сам. Однак із якоїсь причини після трьох перших томів книжки про Хортицю завмерли, лишивши нерозкритою генеральну таємницю циклу. Тепер українські письменники працюють на російське видавництво й публікуються їхні книжки лише російською, щоправда, без особливого успіху. Можливо, локації, герої та події занадто українські. Але факт – ці автори також зникли з обріїв української дитячої літератури. І не певен, що це добре.
Одним із молодих російськомовних українських фантастів є Володимир Арєнєв, виходець із тусовки фантастів, який дебютував на початку 2000-х із російськомовними повістями. Такі фантастичні повісті як «Правила гри» писалися за традиційними позанаціональними схемами. Однак незабаром виходить і вкорінена в українську міфологію книжка «Бісова душа, або Заклятий скарб» («Зелений пес», перевидана видавничим домом «КМА»). Інші тексти перекладаються та видаються у серії «Алфізика» видавництвом «Зелений пес».
В останні роки публікація книжок Арєнєва видавничим домом Києво-Могилянської академії поставила його в ряд українських авторів, які пишуть для підлітків. Повість «Душниця», відзначена торік «Рейтингом критика», хоча й фентезійна, була поставлена українськими критиками в ряд підліткових, і на це справді були підстави. За фентезійними світами Арєнєва ховається світ звичайних підлітків зі шкільними розборками, першими закоханостями, пошуком власного «я». І саме це, а не вигадливі сюжети й закручена світобудова, є головним секретом успіху книжки. У «Душниці» як проблемному підлітковому тексті зокрема пропрацьовується тема ставлення до смерті й прощання з близькими людьми, що для нашої підліткової літератури рідкість. В останній книжці Аренєва – «Порох із драконових кісток» – у сюжеті поміж іншим виринає неоголошена війна проти країни-сусіда, невизнання бойових втрат, лихий карлик-командувач… Усе це у фентезійному антуражі, але від того не менш упізнаване. Осмислення життя підлітків, коли країна у стані війни, – надзвичайно цінна складова цього тексту.
Андрій Курков
Зовсім нещодавно у видавництві «Час майстрів» було видано книжку «Недоторка» іншої російськомовної письменниці – кримчанки Тетяни Корнієнко, у чудовому перекладі Івана Андрусяка. Ця підліткова повість побудована суто на російському матеріалі. Діти тут запоєм читають «Війну і мир», слухають Чайковського, захоплюються прізвищем «Романов», у прізвиськах використовують віршики Чуковського, із придихом згадують блокадний Ленінград… Зрозуміло, що навіть севастопольська прописка авторки не зробить цю книжку українською. У даному разі маємо переклад посередньої російської повістини, що загалом теж непогано, адже підліткових книжок у нас поки що бракує. Утім, якщо вже перекладати росіян, то я голосував би за Діну Сабітову (до речі, її чудову повість «Три твої імені» нещодавно було видано у «ВСЛ»).
Нині дедалі частіше виходять книжки російськомовних авторів українською. Треба згадати й Андрія Куркова, чиї російськомовні тексти перекладено багатьма мовами світу й видано як твори саме українського письменника. А дитячі казки «Про пилососика Гошу» чи «Школу котоповітроплавання» («Навчальна книга – Богдан») уже встигли знайти вдячних маленьких читачів саме українською. Книжечка «Чому їжачка ніхто не гладить», здається, існує лише в одному варіанті.
Олександр Есаулов, який пише російською, нещодавно видав історичну повість «Переможців не судять» українською – ідеться в ній про визвольну боротьбу УПА. Його дитяча проза виходить так само лише українською – щойно під кінець минулого року поповнилася захоплива серія детективів про Льоху Холмса й Миху Ватсона з Горобинівки («Теза»). Поруч із детективами Кокотюхи (серія «Дивний детектив») і Наталі та Олександра Шевченків (серія «Команда мрії») книжки Есаулова є незамінними засобами заохотити до читання юних любителів детективного жанру. І хоча проблеми з адаптацією текстів до українських реалій ще існують, однак їх цілком можна подолати вправною редактурою та якісним перекладом.
Окрім видання українською новинок від знаних письменників, треба зазначити, що й автори-початківці, які пишуть російською, дедалі частіше намагаються видати книжки в українських перекладах. Можна навести приклад Ніки Ініної з її «Хрангелами» («Ранок»). Або ж нещодавню новинку від Кузька Кузякіна (у співавторстві з Євгенією Добровою) «Кожен може стати принцесою», яка спершу вийшла друком у Росії, а згодом була опублікована в «Пелікані» українською. Очевидно, вдалий досвід видання російськомовних українських авторів у перекладі надихнув «Пелікан», адже незабаром вийдуть нова історія від Кузька Кузякіна й дебютна книжка Сергія Лоскота в перекладі українською Тетяни Стус.
Що робити з російськомовними українськими письменниками? Моя відповідь: якщо пишуть добре – читати. А надто – перекладати й видавати українською. І читати українською. Залучати до всіх форм літературного життя країни на рівних і – знову перекладати. Спроби витворити альтернативну російськомовну українську літературу (окремі літературні премії, журнали, видавництва) – на мою думку, явища перехідного періоду, який неминуче завершиться. І тоді як українська література може запропонувати російськомовним авторам переклад, російська – нічого, окрім асиміляції й знеособлення.
Фото зі сторінок life.pravda.com.ua, mybookshelf.sells.com.ua, primechaniya.ru, Тетяни Давиденко, chl.kiev.ua.
Наталка Малетич, відома читачам насамперед як авторка оповідань для дітей, які виходили у кількох святочних збірках видавництва «Братське», дебютувала із першою повноформатною збіркою новел про життя дітей та їхніх батьків і вчителів.
За структурою книжка подібна на тихо й непомітно видану книжку Пауля Маара «Старша сестра. Чужий брат», але все ж більше схожа на нещодавно перевидану «ВСЛ» збірку Оксани Сайко «Новенька та інші історії». Нагадаю, що «Новенька…» побачила світ у 2012 році й зібрала низку новел про школярів із досить традиційними сюжетами та ідейним наповненням. Цікаво, що книжку Сайко видавець включив до серії «Майже дорослі», а перевидання навіть має «мейнстрімову» обкладинку, а ось книжку Наталі Малетич видано поза серіями з авторськими графічними ілюстраціями Андрія та Діни Нечаєвських. Ці малюнки, хоч і гарні й цікаві самі по собі, все ж більше пасували б до молодшої читацької аудиторії.
«Досі жоден хлопчик у класі не виявляв до мене уваги, як, от наприклад, Влад, що носив наплічник Карині, або Тарас, який супроводжував після школи Софію. І все тому, що я ношу ті огидні окуляри, в яких я справді почвара, і жоден хлопець у світі ніколи й нізащо не запросить мене на морозиво»
Прогнозовано читач може знайти у книжці теми першого кохання, підліткового бунту проти батьків, проблеми з однолітками, тощо. Однак дещо таки вигідно відрізняє писання Малетич від писання Сайко. Звичайно, йдеться про теми й те, як їх подано. Звісно, є й традиційні для нашого дитліту проблеми, наприклад, крадіжки в колективі («Ярмарок hand made») або втрата дитиною дорогої цяцьки («Велосипед»), перші закоханості («Для Елізи», «Карнавал» та інші). Але дещо справді заслуговує на окрему розмову. Наприклад, розповідь про знайомство через інтернет із педофілом («Мій друг – маніяк») або ж тема дитячої жорстокості («Догхантер», «Садист»). На жаль, у двох останніх оповіданнях не обійшлося без традиційного трагічного звучання, яке при опрацюванні «складних» тем в українських авторів з’являється мало не підсвідомо (згадаймо бодай збірку горрору «Мама по скайпу»). Так само фантастично описані (справді дуже гарно – почитайте) переживання дівчинки, яка втікає з дому й ночує у приятеля, псує завершальний акорд із посивілою від переживань за одну ніч мамою. Одразу зникає бажання вірити у все, що було до того.
Найкраще ж вдалися, на мою думку, такі історії як «ВКонтакте», «Все буде добре», дотепний і цікавий диптих «Хочу сестру» і «Сестра»… Це ті оповідання, де письменниця мислить нетрадиційно, використовує незвичні ходи, жартує чи підсмішковує зі своїх персонажів. На жаль, численні імена героїв зливаються часто в аморфну масу, хоча більшість історій мають наскрізних героїв, а більшість героїв – упізнаються суто інтуїтивно. «Мені тринадцятий минало» дуже добре зображує свідомий вибір підлітка, розв’язання дилеми рідні-друзі. І справді показує, а не розказує, змушуючи читача замислитися, а не підсовує готові висновки.
До речі, про героїв. Як і в багатьох найновіших українських книжках для підлітків, головні герої – це все ж чемні діти, які грають на фортепіано і не сидять у соцмережах. Саме їм і адресовано перш за все ці книжки. І авторам навіть нічого не закинеш – бо ж саме такі діти й читають їхні твори. Поки на те, щоб замахнутися на пропагування книжки серед інших сегментів підліткової аудиторії, майже ні в кого духу (чи досвіду) не вистачає.
Отож, маємо нову цікаву, легку й корисну книжку для дітей від 11 років. У ній юні читачі дізнаються, що таке правда і кривда, поспівчувають героям і сміються з них, отримають кілька корисних уроків. Коротенькі оповідання присмачено згадками про улюблені музичні гурти й популярні книжки, а ще – численними першими поцілунками. Чи ж не ідеальний коктейль для сучасного читача?
Цього року книжкова поличка творів для підлітків поповнилася українським перевиданням повісті знаної письменниці з Севастополя, лауреатки Корнейчуковської премії Тетяни Корнієнко. Не хочу зайве міркувати про символічність такої події – вихід українською книжки автора з окупованого Криму – варто поговорити все ж про сам твір…
Серед позитивних рис книжки, крім очевидного – адресності, слід відзначити й приємний формат та оформлення, яке заохочує читати. Водночас елементи оформлення виконують і додаткову функцію. Зокрема – виконані «від руки» фрази не тільки створюють атмосферу щоденника, а й дозволяють підкреслити моменти, яким авторка надає особливого значення, хоче наголосити на їхній важливості. У цьому плані Тетяна Корнієнко нагадує Оксану Думанську та її «психотерапевтичні оповідки». А ім’я художниці Віолетти Борігард, яка ілюструвала серед іншого «Авіа» Оксани Лущевської і тепер дебютувала з власною історією-замальовкою, схоже, стає синонімом якісних ілюстрацій.
Повість «Недоторка» надзвичайно цілісна, її сюжет простий, що полегшує читання й робить її цікавою навіть для не надто «читучих» дітей. Оповідь ведеться від першої особи – відомий прийом, який дозволяє створити довірчу атмосферу з читачем – однолітком героя. Головна героїня й оповідачка Аля має цікавий нервовий розлад – мізофобію – параноїдальний страх перед брудом і мікробами. Тому з неї насміхаються у класі, від цього дівчина страждає, хоча й має найкращу подругу. Все змінюється, коли Аля закохується в новенького, якого мусить попередити, щоб не брав її за руку. Дівчинка намагається розібратися у своїх почуттях, подолати свої страхи чи принаймні зрозуміти їх. Звісно, хепі-енд за законами жанру буде, але не обійдеться без мудрого старшого наставника і – допомоги колективу.
Герої історії описані гарно й доволі правдоподібно, якщо не зважати на предмет зацікавлення Алі (дев’ятикласник-піаніст, який носить краватки і строгі костюми й запрошує дівчат на «Лускунчика») і художника дядька Володю, дуже схожого на пана Карла з книжки Дзвінки Матіяш про «Марту з вулиці святого Миколая». Сама Аля – якщо не рахувати мізофобії – цілком собі нормальна дівчинка-підліток. Так само і її подруга Юлька, і «класний клоун» Самарін, і решта дітей.
Інше питання – світ, у якому відбувається дія повісті. Відсутність мобільних телефонів та інших модних ґаджетів – це не проблема. Домашні телефони й нині виконують функцію комунікації, а ще – родина в Алі така причмелена, що цілком могла від мобільників відмовитися принципово. Інтернет не виконує для Алі жодної функції, бо в неї вдома немає комп’ютера (теж у стилі її батьків). З іншого боку, додавання мобільних телефонів до пізніх творів Всеволода Нестайка аж ніяк їх не осучаснило. Тому й говорити тут нема про що. Хоча світ Корнієнко все одно дивним чином завис у безчассі, як і її мала батьківщина.
«А раптом він попросить потримати свого пса? Або захоче мене взяти за руку. Ні, це, звісно, маячня: незнайома дівчина, все таке… Але раптом? Що тоді? Я й так
уже раз утекла. Що він про мене подумає? Скаже, божевільна якась. От власне»
У «Недоторці» абсолютно все забарвлено належністю до російської культури. Починаючи від прізвищ героїв (Самарін, Диряєва, Романов – царське прізвище, як зітхає Аля), кличок (Мийдодір) і закінчуючи книжками, які вони читають (Аля заввиграшки «ковтає чотири цеглини «Війни і миру»). З пієтетом згадується блокадний Ленінград, жертви нацистів, тощо. Звісно, все це – музика Шостаковича і Чайковського, книжки Толстого, трагедія блокади – речі світового масштабу, нічого дивного тут нема. Дивно, що з інших надбань світової культури згадується лише Бетховен і хіп-хоп. Це так само не викликало б здивування, якби йшлося про переклад книжки російської авторки, однак «Недоторка» позиціонується як українська книжка з претензією брати участь у вітчизняних рейтингах і конкурсах.
Принаймні широку дискусію у навколо літературних колах вона цілком здатна спровокувати, виділивши кілька важливих проблем сучасної підліткової літератури в Україні. Проблем росту, я сподіваюся.
Прибулець чи тубілець?
Феномен українських російськомовних письменників – складний і цікавий для обговорення. Я переконаний, що всіляка інтеграції їх в українське літературне середовище є надзвичайно потрібною і корисною справою. Переклад і видання їхніх віршів та прози українською – якщо вони того варті, звісно – на мою думку повинен бути співмірним, а то й активнішим за видання російськомовних оригіналів.
Однак якість реалізації не завжди ідеальна, хоча твори для перекладу справді дібрано гідні й цікаві. Річ у тім, що окремі автори в Україні, як і Тетяна Корнієнко, з об’єктивних причин завжди жили й творили в російському культурному просторі, тож він і постає на сторінках їхніх книжок. Арєнєва й Дяченків від цього рятує фантастична складова – світи, які вони створюють, мало подібні на будь-які інші. Проте переклад своїх книжок вони почасти готують самостійно, адже чудово володіють українською, тож досить часто зустрічаємо в тексті властиві російській побудови речень, кальковані усталені вирази, маємо справу зі збідненою мовою. Цього б не було, якби з книжками працювали фахові перекладачі – наприклад, у книжці про «Габріеля» Дяченків перекладачка Наталія Брискіна створила прекрасний органічний текст, гідний перекладу не лише на українську, але й на англійську та інші європейські мови. Гірше справи в Есаулова – перекладачі в його детективній серії відверто схалтурили (якщо не рахувати «Кіднепінґу», перекладеного тією ж Брискіною, що однак не врятувало ситуацію загалом). Але й це не головне.
Герої Есаулова, як і герої Корнієнко, живуть у питомо іншому культурному полі. Його Горобинівка (містечко дії оповіді) – це винятково «Рябиновка», діти переповідають історії про Лжедмитрія, який був несправжнім Царем, із пієтетом згадують Петра Першого, називають Другу Світову «Великою Вітчизняною», у якій «наші» билися з «фашистами»…
Для мене є питанням, чи повинні були перекладачі вносити корективи в тексти, адаптуючи їх до українського читацького поля. Вважаю, що принаймні перекладач «Недоторки» Іван Андрусяк міг собі дозволити, – порадившись із авторкою, яка нині здравствує, доступна до діалогу і, судячи з інтерв’ю, є цілком адекватною людиною – розбавити зарубіжну російську літературу, музику та історію зарубіжною світовою, якщо не українською. Це пішло б книжці лише на користь і допомогло б уникнути прикрих вражень від прочитання. І навіть – непотрібних дискусій.
І знову привид комунізму
Повертаючись до Тетяни Корнієнко та її «Недоторки», треба сказати, що інша проблема цього твору – цілком у дусі нашої літератури. Я вже писав колись про хибну ідею багатьох авторів із «перевиховання білих ворон» колективом. У цьому плані драматургія в «Недоторці» дуже схожа на «Вісім днів з життя Бурундука» Івана Андрусяка. Схема тотожна: дитина, яка має ментальну проблему й страждає від неї, стаючи посміховиськом, стає об’єктом перевиховання з боку однолітків, які – з найкращих мотивів – «ламають» цю «не таку» дитину. В обох книжках усе закінчується добре, хоча цілком могло мати плачевні наслідки, – наприклад, самогубство чи нервовий зрив. Хибною є сама концепція домінування більшості над індивідом, властива традиційним книжкам. Це легко проілюструвати на такому прикладі: дівчинка в «Недоторці» зізнається, що патологічно боїться мікробів, тому боїться узяти коханого хлопчика за руку. У традиційній пострадянській моделі (і в Корнієнко) хлопчик разом із колективом «ламає» дівчинку, не зважаючи на її індивідуальність, не шануючи особистості й недбало ставлячись до її здоров’я. Я можу помилятися, але в тій моделі поваги й розуміння, що існує в сучасній світовій підлітковій книзі, хлопець би запропонував для початку триматися за руки в рукавичках…
Яскравий приклад такої літератури може бути дитяча книжка Енн Файн «How to write really badly» («Як писати справді кепсько»). У ній хлопчик страждає на серйозну дисграфію (розлад вміння писати). Звісно, однолітки з нього насміхаються, як же без цього. Але однокласник, який перейнявся долею свого товариша по парті, знайшов чудовий вихід – написав посібник про неправильне письмо з власноручними ілюстраціями, тим самим перетворивши дефект товариша на цікавинку. Почерк хлопчика став об’єктом захоплення і темою для розмов, поради на зразок «ніколи не пишіть літеру однаково – літери щоразу мають бути різними» перетворилися на всім відомі улюблені жарти. І таким чином «не такий» школяр вливається в колектив і вже не соромиться своєї вади.
Загалом, не страшно, що в «Недоторці» можливість прийняти Алю такою, якою вона є, навіть не розглядається. Ось лише дивно – невже в суспільстві, яке ми створюємо для власних дітей, повний хлопчик має схуднути («Марта» Д. Матіяш, «Не такий» С. Гридіна), глухий – відновити слух («140 децибелів тиші» А. Бачинського), щоб стати повноцінним членом колективу?
Дитячий детектив – надзвичайно цікавий жанр, і у справі залучення дітей до читання не останній. Кого не зацікавлять пошуки справжніх злочинців, стеження, скарби, дедуктивний метод у дії… А так і до читання звикнеш. Тому кожну нову детективну серію варто вітати й заохочувати всіма можливими способами. Тим паче, що після зникнення «Дивного детективу» «Граней-Т», де засвітилися цілком пристойні твори Кокотюхи та Шевченків, лишилася хіба що «абабівська» серія від того ж таки Андрія, і… Серія «Дитячий детектив» поки що представлена єдиним автором – Олександром Есауловим.
Автор понад десяти книжок для дітей і дорослих Олександр Есаулов насамперед відомий завдяки повісті «Зоряна електричка», яка ввійшла у довгий список премії «Книга року ВВС – 2012». Основні її риси, такі як динамічність сюжету, сміливість авторського задуму й несюсюкання з дитиною, помітні й у детективній серії.
Троє друзів із колоритними іменами Миха, Льоха та Настя-Бонасьє традиційно для дитячого детективу долею випадку опиняються у вирі розслідування справжнього злочину. Викрадення собак, пошук стародавніх скарбів, полювання на чупакабру – ось неповний перелік справ, за які доведеться взятися героям. Дискусійним є введення в дитячу книжку вбивств («Чорні археологи»), але за браком їх опису та зважаючи на наповнення стрічок новин – може, це й нічого.
Що викликає питання, то це власне детективна складова. Скажімо, у «Кіднепінгу» таємницю справді закручено так, що її розв’язання поволі висотується впродовж оповіді, як і має бути. Читач разом із героями переживає розслідування, у чому й полягає принадність детективного жанру. А в тих-таки «Чорних археологах» спостерігаємо паралельне розгортання оповіді про злочинців, що коять лихе, і дітей, які розплутують злочини. Цікаво, звісно, але навряд чи доречно з багатьох точок зору.
«Зелений – низька загроза… Блакитний – бути напоготові… Жовтий – підвищена. Оранжевий – висока! Червоний – серйозна загроза! Зрозумів, Льохо? Серйозна загроза!!! (…) аніяка то не веселка! Це [злочинець] попереджає: робіть щось. А то… Летять по небу гайки! Зрозумів? І це – останнє попередження! (…) І це – останнє попередження. Треба їхати! Швидко! До Горобинівки…»
Інша недоречність – порядок історій, чи то пак справ. Приміром, у другій книжці циклу містяться покликання на четверту і п’яту, що могло б заохотити до читання наступних томів, але має цілком протилежний ефект. Незрозуміле рішення автора й редакторів.
І – коли вже зайшла мова про негатив – абсолютно дивним видається світогляд письменника та, відповідно, його персонажів. Перша ж книжка про пошук малюнків із «Кенінґової колекції» рясніє штампами на кшталт «наші проти фашистів», вживанням слова «фашистська» замість «німецька» тощо. Звісно, Друга світова війна – трагічна сторінка української історії, яка також позначена героїзмом військових і мирних громадян, але доктрина «хороші наші перемогли поганих фашистів» уже давно не є однозначною. Далі – більше. У «Чорних археологах» між іншим розповідається історія церкви, на руїнах якої відкопали скарб. Коли поляки приїхали в Москву садити на престол Лжедмитрія, щойно він ступив на поріг церкви, як у неї блискавка влучила: «Церква згоріла вщент – а самозванця до себе не впустила». Незбагненний пієтет до московських царів спостерігаємо й далі в тексті, де про Петра Першого згадано як про видатного реформатора, що й літочислення запровадив від Різдва Христового, й абетку спростив… Все в дусі радянської іконографії.
Це тим більше дивно, що всі події та герої майстерно вписані в український антураж. Багато епізодів відбувається в Києві на реальних вулицях і справжніх станціях метро. Підбакоття схоже на українські села, та й Горобинівка – типовий пристоличний райцентр…
І то далеко не єдині приклади совковості в оповіді й мисленні автора. Узяти бодай першу книжку серії, «Кенінґову колекцію», – які там злочинці? За усталеною радянською традицією, це пришелепи й недотепи (до слова, у наступних книжках таких нема). А бос, як водиться, «косить» під італійця. Це відомий прийом, покликаний сформувати асоціацію, що погане є «закордонним», а хороше – вітчизняним. Представленим чесними піонерами та жовтенятами.
Окрема бесіда про мову оповіді. У реквізитах книжок указано перекладачів із російської українською. Олена Шарговська, Тетяна Кохановська й Наталя Брискіна перекладали відповідно томи 1–2, 3 та 4. Упоралися вони з цим завданням по-різному, але пропустили в текст кілька ляпів, як-от по батькові «Юрієвич» або римований рядок «у кишені як у їжачка в тумані». Імена персонажів Миха і Льоха, хоча й розмовні та в міру реалістичні, але все ж… Перетворення Михи на Михася в «Кіднепінгу» від Наталі Брискіної покоробило. А Льоха… Льоха – як писав Нестайко – у нас на селі цілком конкретна свійська тварина з рильцем.
Особливо прикро, що більшості претензій до цікавої загалом серії можна було б уникнути завдяки ретельній роботі автора, перекладача й редактора. Тим паче, що історії вигадливі й цікаві, детектив закручено так, що ховайся, кортить читати далі. Хоча… Побачимо, що нам приготували у «Справі честі», на обкладинці якої, судячи з анонсу, будуть ордени Великої Вітчизняної.
