All posts by Володимир Пузій

Сірко, якого не було

Раз у раз оглядаючи книжкові полиці, я дивуюся: чому наші письменники досі не використовують той захопливий, яскравий матеріал, який – ну от же, просто під ногами лежить!.. Звісно, українська історія була й лишається суперечливою, але ж знайдіть країну, в якій усе просто й однозначно.

І от, думав я собі, нарешті хтось узявся за книжку про Івана Сірка! Одна з найцікавіших постатей часів Хмельниччини: воював проти Речі Посполитої, татар і турків, виступив проти Переяславської угоди; по суті, підвів Виговського, вдаривши по його союзниках під час Конотопської битви, дванадцять разів був обраний кошовим отаманом, провів понад півсотню битв – і в усіх переміг, був засланий у Тобольськ, став іще за життя легендою… І як, дивувавсь я, все це шановна письменниця Марія Морозенко вкладе у дві невеличкі книжечки, загальним обсягом трохи більше ніж 400 сторінок?

Виявилося, ніяк. У двотомному «Івані Сіркові» про все, що я згадав, сказано лише побіжно, скоромовкою.

Власне, спершу я вирішив, що перед нами спроба зробити твір у жанрі криптоісторії, себто написати про таємне, невідоме підґрунтя всім відомих подій. Цей жанр дозволяє авторам дати волю уяві й водночас продемонструвати майстерність, адже вони мусять вписати вигадані ними події в історичне, цілком реальне тло.

«Розповіді про Івана Сірка народжуються й нині. Бо ж тільки правдиво розповідаючи про славні подвиги в ім’я рідної неньки-України, можна гідно пошанувати пам’ять славетного козака, Великого Характерника».

Однак «Іван Сірко» не має жодного стосунку ні до історичного роману, ні до криптоісторичного. По суті, це фентезі – і справа тут не тільки в характерниках, волхвинях і чарах. Авторка послуговується типовими для фентезійного жанру сюжетними формулами й використовує доволі умовний рівень заглиблення в історичний матеріал. Її Сірко – радше персонаж народних легенд, ніж реальна людина. І все його оточення (коли воно хоч якось прописане) – це теж умовні жанрові персонажі.

Скажімо, Мерефа, де буцімто народився Сірко, описана як звичайне українське село – типове, шаблонне: «Зелені садки зарясніли між білих хат […]. А на зрошених потом нивах заколосилось жито. До дбайливих рук горнулися щедрі врожаї». Є у Мерефі свої цвинтар та церква, повитуха в четвертому коліні, Килина, бабка якої «приймала пологи в тутешніх жінок». Проблема, однак, полягає в тому, що справжня Мерефа постала, згідно з історичними даними, або в 1595-му, або навіть у 1658 році. А Іван Сірко народився між 1605-м і 1610-м. Причому впродовж сімнадцятого століття село постійно страждало від татар, тому доволі швидко перетворилося на форпост і бойову базу козаків. А в двотомнику Мерефа – пасторальне поселення, взагалі не оточене стінами, без вартових. На Купала діти спокійно вибігають у ліс, натомість татари, коли вирішують здійснити набіг, без перешкод в’їжджають у село, і єдиний частокіл, який їх затримує, – це той, що навкруг церкви. (Точніше, це читач мусить здогадатися, що він там є: у книжці йдеться лише про «міцні дубові ворота церкви». Саме їх та «бічну хвіртку» обороняють мереф’яни і штурмують татари).

Не менш цікавою здається трактовка авторкою Олешківської пустелі: «тривала літня спека вбивала там увесь живий цвіт, в гарячому піску лишень подекуди стирчало кволе зело, спалене на цурку». Саме туди, в піски, йде під час чергового випробування юний Сірко. І, судячи з усього, пересувається він не тільки у просторі, а й у часі, адже Олешківська пустеля стала власне пустелею відносно недавно. До вісімнадцятого століття на цих землях був степ, і лише після того, як місцеві магнати почали активно розводити й випасати там овець, степ перетворився на піски.

сірко1То, може, двотомник Морозенко – справді таке собі якісне псевдоісторичне фентезі? Можливо, світ, вигаданий письменницею, існує в умоглядній альтернативній реальності, але при цьому не позбавлений внутрішньої логіки?

Якби ж то. Малий Іван носить просто так, під сорочкою, довгий срібний ніж, – і ніхто цього не помічає, а сам він ним не раниться. На Купала Сірко, перечепившись, падає обличчям у вогонь, – але вже за кілька годин йому нічого не болить. Семирічного хлопчика атакує вовк, той примудряється протистояти, навіть коли «гострі ікла стислися на нозі. […] Гостре лезо вовчих зубів різко різонуло тіло, обпікаючи ногу аж до кісток. Вовк упивався зубами все глибше, пориваючись потягнути його за собою. Іванко, перемагаючи біль, заледве втримувався на одній нозі».

Далі – більше. Малий Іван заводить собі вовченя і примудряється вмовити батьків, щоб ті дозволили залишити його. «Люди відверталися від хлопця, боялися його погляду та забороняли своїм дітям вступати в ігри з малим бісеням. Коли він йшов вулицями села, а за ним невідступно слідував Сірий, ворота домів зачинялися тугіше. Матері ховали немовлят з-перед його гострих очей, щоб він їх, бува, не зурочив». От справді: хлопчик ходить із неприв’язаним молодим вовком по селу, а люди чомусь забороняють дітям гратися з ним, ховають немовлят!.. Але я більше б дивувався з того, що взагалі дозволили залишити звіра в селі, та поцікавився, чим цей вовк харчувався.

Світ, який намагається зобразити Морозенко, весь час розпадається на окремі шматки, він чимдалі, то більше видається штучним, картонним. Коли йдеться про Мерефу, авторка сяк-так примудряється зобразити живих людей, хоча б завдяки штампам. Але щойно Сірко виходить за межі села, щойно потрапляє на Січ, – світ навколо нього починає тьмянішати, персонажі перетворюються на окремі погано прописані силуети серед моря безликих постатей. Характерники Вітрогон та Пугач, які мало чим відрізняються один від одного, волхвиня Рада, майбутня дружина Софія (теж волхвиня, але, щойно здобула «звичайне жіноче щастя», про свої магічні вміння згадує лише один раз), джура Гострозір, старий противник Чорнопліт… Січові козаки майже всюди описані як єдиний натовп, вони існують поза історією.

Читайте також: Легенда, що оживає при місячному світлі…

«Іван Сірко» – це сцена для одного героя, він жодним чином не взаємодіє, скажімо, з Хмельницьким (який згаданий лише тричі за всю дилогію, але жодного разу не з’являється «в кадрі»). Всі історичні події – далеке тло, воно проговорюється побіжно й недбало; якщо ви не знаєтеся на історії, навряд чи збагнете, про що йдеться.

То, може, хоч Сірко зображений як цілісний, яскравий персонаж? Але ж і тут авторка порушує проговорені нею ж правила гри. У першому томі про героя нам кажуть як про людину, що розривається між двох протилежностей: «одна бездумно поривала до рвучкості, а інша – запобіжно зупиняла на місці». Він украв у матері зі скрині срібного ножа, а тканину, в яку той був загорнутий, підкинув служниці. Ножа відтоді батьки чомусь не помічали в сина, дівчину покарали, а малий Сірко просто відкупився, давши «вибитій служниці монету». Чому все це сталося? Бо «хай там що хоч, а таки мусив мати бажане. Таким він уже був».

сірко

Нове двотомове видання книжок про Івана Сірка

Але згодом авторка про це забуває, Сірко стає ідеальним, глянцевим героєм-козаком. Причому поводиться він доволі дивно: скажімо, повернувся на Січ після вишколу на характерника й заходить до церкви, яку вже бачив: «Переступивши поріг січової церкви, Сірко тричі перехрестився за звичаєм та, глянувши поперед себе, на мить завмер від несподіванки – зовні проста й скромна дерев’яна будівля всередині була добротна та пишна». І далі: «Сірко з цікавістю роззирнувся навсібіч…»

А от «Великий Характерник» біжить у ліс шукати траву, що врятує його джуру. «На це він мав три години. […] Роззирнувшись навкруги, Сірко спантеличено зупинився. Безтямно блукаючи, витрушував з дна серця пекучі, як жар, кавалки болю, але на дорогу не дивився, тож тепер не знав шляху назад».

Усе це написано з пафосом, із неймовірною кількістю штампів. «Почував на серці неспокій», «тривога муляла душу», «не мучився докорами сумління», «вибруньковувалися риси правдивого козака-характерника», «запалювали інших невгасимим полум’ям хоробрості»… цитувати можна сторінками.

До речі, про воїнів. Вишкіл Сірка на характерника здається доволі наївним; власне, як і більша частина його бойових звитяг, він не показаний, а лише задекларований (сказати б – скоромовкою намічений). А зі сяк-так описаних битв у двотомнику є лише… одна. Та й тут авторка не знаходить Сіркові гідних ворогів: татари, що накинулися на Мерефу, починають тікати, щойно побачили козаків.

Складається враження, що насправді авторці варто було б писати те, що їй цікавіше й хоч трохи вдається. Левова частка книжки – опис умоглядного пасторального життя українського села, що існує поза історичними реаліями. Нескінченні діалоги між батьком і матір’ю, між Сірком та синами, між матір’ю та дружиною Івана… При цьому п’яний дяк видається чи не найживішим персонажем з усіх (й епізод із ним, мабуть, єдиний, де письменниця хоч трошки відходить від мармурово-серйозного тону оповіді).

На жаль, двотомний «Іван Сірко» не став ані хорошою мелодрамою, ані історичним романом для підлітків, ані бодай трохи оригінальним фентезійним твором.

Ілюстрований реферат про козаків

Коли я викладав, чи не найгіршою формою перевірки знань вважав реферати. Адже як їх здебільшого пишуть сучасні студенти? Правильно: розлого й недоладно цитуючи інших дослідників. Мало того, що не вчаться формулювати власну думку, а й починають мимоволі писати заскарублими, штучними реченнями.

«Козацька абетка», що далі її читаєш, то більше нагадує саме такі реферати. Книжка містить 53 статті, присвячені історичним подіям, відомим гетьманам, козацькому побутові тощо. Над виданням працювала авторка-упорядник, але насправді це надто гучні слова. «Автора» тут малувато, адже текст «Абетки» – це переважно цитати з тих чи інших джерел (атрибутованих, до речі, як заманеться). «Упорядник» виявився непрофесійним: «Абетка» має спільну тему, але в текстовій єдності, у стилістиці, в подачі матеріалу це жодним чином не відобразилося. Та, зрештою, і не могло, якщо одні статті, приміром, – розлогі цитати з Яворницького, а інші – з Апанович.

Немає тут і єдності структурної. Наприклад, в одних випадках маємо доволі збалансовані біографічні довідки, в інших – куценькі факти, натомість – по кілька абзаців, присвячених значенню гетьмана для історії України. І написано ці абзаци штампами, картонним канцеляритом.

«Але Московське царство за своєю природою і характером було унітарною, абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою, для якої Українська Гетьманська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням, вільною від феодального примусу працею на землі, покозаченим селянством була своєрідною історичною антитезою»

Дивує також підбір статей: чому, скажімо, немає матеріалу про образ козаків у сучасній українській та зарубіжній культурі, натомість бачимо «Ювілей 500-річчя українського козацтва»? Чому з усіх українських істориків на статтю заслужив лише Яворницький, а інформації про історичні розвідки, присвячені козацтву, катма? Чи не варто було б додати для читача хоча б коротенький перелік книжок, до яких він може звернутись, якщо вже зацікавився цією тематикою?

Але найголовніше питання полягає в іншому: для кого і з якою метою написано цю книжку? Для читачів років від тринадцяти? Вони сяк-так здолають ці статті, зазираючи у словники, але навряд чи у школярів викличуть захоплення й жагу до читання пасажі про те, що Хмельницький, «згуртувавши навколо себе всі національні сили, добився консолідації всього українського народу, усіх верств населення на національно-державній основі». Та й дорослим, чесно кажучи, буде цікавіше звернутися до сучасних розвідок, написаних нормальною мовою.

Більше за те, як на мене, авторка-укладач нечесно поставилася до тих, кого цитує. Мова тут не про обсяг цитат (хай цим опікуються юристи), а про контекст. Переважають матеріали з праць Олени Михайлівни Апанович (1919-2000), відомої дослідниці козацтва. Але те, що було доречним у наукових статтях і книжках, надрукованих минулого століття, нині доволі дивно бачити у популярній книжці, яка начебто адресована юному читачеві.

Ми часто чуємо заклики, що треба знати й шанувати своє минуле. Втім, спроби привернути до нього увагу таким-от чином нічого, крім здивування, не викликають. Мало просто надрукувати книжку на хорошому папері й підібрати чимало кольорових ілюстрацій. Треба хоч трохи поважати свого читача й тих, чиїми працями послуговуєшся; і варто б уже нашим видавцям зрозуміти: кожна така «абетка» – це певна кількість читачів, які більше ніколи не зацікавляться історією України.

Маріо Варґас Льйоса: «Молоді не потрібні поради»

11 листопада до Києва завітав усесвітньо відомий письменник, лауреат Нобелівської премії Маріо Варґас Льйоса. Він виступив у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка – і не тільки перед студентами, а й перед усіма охочими; вхід був вільний, то й останніх виявилося чимало, навіть попри те, що це був звичайнісінький робочий вівторок.

Виступи письменників у вишах – нормальна світова практика. Можливо, де в чому організатори КНУ виявилися не готовими до такої кількості слухачів, але все-таки зустріч відбулася – і на пристойному рівні.

2-2Льйоса добре відомий українському читачеві: його твори перекладали ще за радянських часів, а нещодавно вийшов його найновіший роман, «Скромний герой» (2013, укр. – 2015), у перекладі Сергія Борщевського.

На зустрічі Льйоса був абсолютно таким, яким його уявляєш, читаючи книжки: мудрим і розважливим, схильним до глибоких роздумів, але й водночас – дошкульним, коли йшлося про політику. Він багато говорив про Україну, її шлях до європеїзації, критикував путинську Росію та події в Донецьку й Луганську. Разом із тим, наприклад, зауважив, що двомовність у США – явище цілком нормальне, і чимало школярів разом із англійською вчать іспанську. Виявився палким прихильником кориди, розповідав із захопленням про свою рідну країну – Перу, та про Європу, в якій прожив левову частку життя.

«Молоді не потрібні поради: вона до них все одно не дослухається – і правильно робить!»

Але найбільше, звісно ж, ішлося в його відповідях про літературу. Вона, зазначав Льйоса, ніколи не вирішує проблем, але озвучує їх. Робить виразнішими, опуклішими навіть ті, що досі були притлумлені чи вже стали чимось звичним. Література провокує неспокій, ставить запитання, які нас смутно турбують, формулює їх.

Диктатури завжди переслідували вільну літературу, адже та становила загрозу для їхньої влади. Справжні письменники ніколи диктатури не підтримують, бо розуміють: вона зазіхає на ті речі, які вони цінують понад усе.

2-1

Фото: www.radioelsalsero.com

Причому великий письменник часто перемагає в собі ідеолога: отак, Брехт був марксистом, але у своїх творах виходив на вищий рівень, його тексти найменшою мірою ідеологізовані. Хороший автор пише не тільки переконаннями, а й усім єством, усім тим, чим він є.

Говорячи про відповідальність письменника перед суспільством, Льйоса зазначив: він сам пише те, що вважає за необхідне. Жоден автор не здатен передбачити, як буде сприйнято його твір. Дуже часто назовні виходять, прориваються наші внутрішні демони, приховане «я», темний бік особистості. І ми не знаємо, яким чином це вплине на написання тексту. Можна лише намагатися відтворити, озвучити те, що бринить усередині, – і зробити це якнайточніше. Це ризик кожного письменника – бути неправильно зрозумілим, – але це також залежить від особистості читача. Єдине, що залишається авторові, – бути чесним, щирим при написанні, причому щирість у літературі – це категорія естетична, а не етична. А далі вже справа за людьми: кожен візьме від книжки стільки, скільки здатен узяти, не більше, але й не менше.

Сам автор ніколи не є настільки об’єктивним, щоб аналізувати ним написане. Часто письменник керується інтуїцією, використовує власний досвід, навіть згадані вище темні грані власного єства. І коли немає виразного уявлення, що людина робить, – можна побачити дуже різні погляди, навіть протилежні відгуки на написане.

2-3

Льйоса – автор і дитячих книжок. Фото: albita97.blogspot.com

Завжди існує ця прірва – між написаним та уявленим, між автором і текстом. Платон мав рацію: поет не знає, що каже.

Серед книжок, які справили на нього враження, Маріо Варґас Льйоса назвав «Мадам Боварі» Ґюстава Флобера, «Війну і мир» Льва Толстого, «Дон Кіхота» Міґеля де Сервантеса Сааведри. Одним зі своїх найяскравіших читацьких вражень вважає лицарський роман «Тирант Білий» Жуанота Мартуреля (опублікований 1490 року), написаний густою, живою, яскравою мовою (а також сповнений доволі відвертих сцен).

Окремо нобелівський лауреат відзначив величезний вплив Хорхе Луїса Борхеса. Іспанська мова, на думку Маріо Варґаса Льйоси, напрочуд багатослівна, щедра, а Борхес писав майже «по-англійському»: дуже стримано, щоразу обираючи правильні, влучні слова. Цим він становить виняток у традиції іспанськомовної літератури – але ж саме завдяки цьому Борхес увійшов до її золотого фонду, адже створив свій упізнаваний стиль.

Ближче до завершення зустрічі з залу пролунало запитання: що би пан Льйоса порадив сучасній молоді?

– Молоді не потрібні поради, – відповів письменник. – Вона до них все одно не дослухається – і правильно робить! А от порекомендувати дещо я їй насмілюся. Я рекомендував би читати – і читати багато. Якнайбільше хорошої літератури, великої літератури. Бо такі книжки допомогають обрати своє покликання, дають глибокий, корисний погляд на життя, дозволяють пережити пригоди, мандрувати до нових країн. Це цінний досвід – читання значних творів. Завдяки їм ми подорожуємо в часі, занурюємося у світ почуттів, пізнаємо навколишній світ. Але водночас такі книжки змінюють нас, збагачують наше життя, урізноманітнюють його. Література – це те, що, насмілюся стверджувати, вивело нас із печер. Життя без неї було би простішим, твариннішим.

Битва драконів із мурахами

У дитинстві умовності та межі мають набагато менше значення, ніж у дорослому віці. Скільки разів таке було: граєшся, створюючи неймовірну історію, в якій інопланетяни, мурахи, роботи, ковбої, дракони та ховрашки діють пліч-о-пліч. І захопливі ж історії виходили!

А от у книжці подібна еклектика чомусь здається штучною і невдалою, хай ти що роби! Навіть чудові ілюстрації тут не допоможуть.

Яскравий приклад цього – казка «Мавка і Мурашиний Князь» Аттили Могильного. Це вже друге видання, випущене «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГОЮ», а вони ж знаються на книжковому оформленні! Завдяки художнику Віктору Гаркуші казку справді хочеться взяти в руки.

Проблеми виникають потім – коли починаєш її читати. Адже перед нами історія без початку й кінця… та ні, навіть не єдина історія, а набір надуманих, не пов’язаних між собою пригод. Дівчинка на ймення Мавка, донька чарівників і сама чарівниця, піднімається на горище, знаходить там лицарів-мурашок, іде з ними до летючого байдака (залишаючись, зауважимо, на горищі!); її викрадає дракон, в якого Мавку зрештою відбивають мурашки. І далі – політ на Землю, знайомство з хлопчиком Ясиком, візит до таємничого антиквара, якого, виявляється, зачаклував злий чарівник, битва з військами того чаклуна – і славна перемога.

«А я – Мишеня! – сказало мишеня, яке стояло на двох лапках біля лицаря і обкушувало сірника. – Гіп-Гоп хоче знищити всіх мишенят. Тому ми, де тільки можемо, знаходимо сірники і гостримо їх»

Після чого з’являється Мурашиний Князь (що має вигляд «стрункого, міцного чоловіка з сивиною на скронях») і забирає Ясика зброєносцем. А за якийсь час повертає… але про те, що відбувалося з Ясиком, нам не розказують, принаймні в цьому томі.

Книжка написана не погано і не добре – звичайною, трохи незграбною мовою. А от сюжетної логіки, інтриги, захопливості в ній геть немає. Стається одна пригода, за нею друга, далі третя… Навіщо? Для чого? А просто так. Зрештою, з тих самих причин ім’я дівчинки збігається з назвою фольклорного персонажа, дракони воюють із мурахами і ласують ними ж, а книжку цю назвали «Мавка і Мурашиний Князь». Адже згаданий Князь з’являється аж у двох епізодах і… я б сказав, не грає жодної ролі в сюжеті, якби тут справді був сюжет.

В анотації видавець каже, що «стрімкий сюжет та вишукана мова повісті повертають читачеві призабутий чар [так! — В.П.] українського Києва», – але й це неправда. Київ тут фігурує побіжно: у вигляді газети «Вечірній Київ», у згадках про Шулявку та безіменний парк. А вся «українськість», певно, полягає у фразі «разом нас багато, нас не подолати», яку виголошує прибула з іншого світу Мавка. Змініть назву газети, приберіть згадку про Шулявку – і від Києва у книжці не залишиться абсолютно нічого.

Єдине, що варте уваги в цій казці, – ілюстрації. Є художники, які додають текстові ще одного виміру, створюють на основі написаного автором власні історії. Віктор Гаркуша якраз із таких: йому вдалося цілком посередній, нецікавий текст прикрасити направду вдалими й самобутніми ілюстраціями. Завдяки їм, напевно, багато читачів спокусяться взяти в руки «Мавку і Мурашиного Князя», але, боюся, це той випадок, коли форма незрівнянно краща, ніж зміст.

Дражнилки для козаків

Зізнаюся чесно: у школі я не дуже любив «історію». У середніх класах ще так-сяк цікавився, пізніше вивчав радше через те, що розумів: інакше іспитів не складу. Й коли вже в інституті взявся за неї всерйоз, збагнув, чому ж, власне, у школі було по-іншому. Проблема полягала навіть не в учителях… Підручники переважно містили сухий перелік фактів, за якими годі було й шукати живих людей.

Часто саме з такою проблемою стикаєшся й під час читання дитячих історичних книжок. Чи хисту бракує письменникам, чи просто знань, – але інколи здається, вони навіть і не прагнуть зробити книжку цікавою для читача. Зрештою, дитяча література на історичну тематику в нас і так непогано продається, то навіщо ж докладати надмірних зусиль?..

Від книжки «Славні лицарі України», зізнаюся, я теж нічого особливого не чекав. Але виявилося, що під банальною назвою і не надто привабливою обкладинкою приховано хорошу просвітницьку книжку для читачів молодшого шкільного віку. І знаєте, «просвітницька» тут – ключове слово.

Зрештою, мало просто розібратися в тому періоді історії, про який збираєшся писати. Мусиш вміти викласти матеріал: пояснити те, чого не знає юний читач, але не розжовувати йому очевидне, послуговуючись при цьому прийнятною мовою.

«– І обіцяв цар рятувати нашу землю в лиху годину. А та обіцянка була цяцянка. Цареві самому забажалось підкорити Україну. Уже почали появлятися у наших містах війська московські і дух московський. Біда насувалася на нашу землю.
– І всі мовчали? Не бачили того?
– Бачили, – зітхнув дід Остап. – Так що ж. Той в луг, а той в плуг. Одним словом, розбрат. Пішли брат на брата, син на батька. Одні Москви трималися, другі до Польщі рвалися…»

Усе це – плюс-мінус – витримано й добре збалансовано у «Славних лицарях України». Щоб зробити оповідь зрозумілішою для малого читача, Леся Попович переказує окремі фрагменти української історії в бесідах між хлопчиком Петриком та його дідусем. Перший розпитує, другий ділиться своїми знаннями про козаків, причому переважно про тих, у кого були «прізвиська», – власне, з бесіди про них і починається книжка.

Поступово Петрик (а разом із ним і читачі) дізнаються про долю Байди, Самійла Кішки, Івана Підкови, Івана Сулими, Івана Виговського й Івана Сірка. Це не детальні життєписи, але в них авторка вдало виокремлює найбільш суттєвє й цікаве для юного читача. На додачу вона поступово роз’яснює ті чи інші історичні реалії – знову ж таки, з урахуванням того, що писано це для дошкільнят та молодших школярів.
Написано книжку доволі простою мовою. Втім, не скажу, що абсолютно позбавленою штампів. Звісно ж, переважно ми «чуємо» голос дідуся – а той, захопившись, починає говорити так, наче переповідає билину або думу. Інколи рівень пафосу, як на мене, можна було б і знизити, але це, здається, хвороба, якої важко позбутися багатьом, хто пише про козаччину: мимоволі виникає бажання робити щось умоглядно поетизоване, зі стилізацією під давнину.

Загалом, «Славні лицарі України» – це набір окремих оповідок, пов’язаних зовнішнім сюжетним обрамленням (розмовами Петрика й дідуся) та спільною темою. Простенькі з художньої точки зору, вони все-таки будуть цікаві та корисні для дитини – як книжка, що дає певні базові знання про тих чи інших козацьких ватажків, а також заохочує до подальшого, вже самостійного вивчення історії.