Світ довкола для дітей – джерело незліченних таємниць, які викликають бажання дізнатися більше. Як усе влаштовано? Чому саме так? І подеколи йдеться про буденні речі, історію яких навіть батьки не завжди знають. Допомогти й роз’яснити невідоме може книжка, граючи роль такого собі просвітника, пояснюючи, як влаштований світ, зацікавлюючи малюків, заохочуючи до запитань.
Витримати баланс між захопливим сюжетом та пізнавальністю доволі важко, а зробити це з гумором можуть узагалі одиниці. Письменник Юрій Нікітінський та художник Михайло Александров от уже третю книжку поспіль разом із читачами розгадують найнесподіваніші таємниці цього світу – й роблять це загалом вдало.
Усе почалося зі зниклого горщика. Не квіткового, а простісінького дитячого горщика, на якому зазвичай «засідають» вихованці дитячих садків. Виявилося, що горщик викрадено, і смілива дівчинка Юля вирішила: хай там що, та вона його знайде! Для цього Юлі довелося не тільки провести справжнє розслідування, а й дізнатися багато нового про таку просту, буденну штукенцію. Ставши справжнісіньким детективом, незабаром Юля вплутується у нову пригоду. В пекарні, що розташована в будинку її бабусі, вона зустрічає давнього знайомого – капітана міліції Садовникова. Як і в садку, тут він працює під прикриттям, себто видає себе не за того, ким є насправді. Тепер ідеться не про пошук викраденої речі, а про запобігання злочину: хтось шукає рецепт ідеальної булки, а це, щоб ви знали, питання державної ваги!.. Звісно ж, Юля погоджується допомогти Садовникову – і, зрозуміло, тільки завдяки їй злочинців буде викрито й покарано. Нарешті, в третій книжці Юля знаходить схованку просто в бабусиній квартирі, а там – таємничу монету, на яку відразу починають полювати невідомі злодії…
«– Дивно, – сказала вголос Юля. – Булка говорив, що портали не працюють. А це от таки показує… Щось дуже схоже на кабінет зубного лікаря.
– Це і є кабінет стоматології, – пролунав у Юлі за спиною чийсь голос. Дівчинка вмить розвернулася на сто вісімдесят градусів. Перед нею стояв Коля Зернятко. Раніше в Росії було прийнято над булочною влаштовувати кабінет зубного лікаря, щоб клієнти могли на місці підлікувати зуби, зіпсовані солодкою здобою»
Усі три книжки – цікаве й корисне читання; підозрюю, навіть дорослі знайдуть для себе чимало нових фактів. Справа в тому, що, крім власне історії, кожна книжка містить невеличкі врізки, присвячені основній темі. Тож ви дізнаєтеся про історію пекарень, монет, горщиків… Та й герої час від часу згадують ті чи інші тематичні цікавинки.
Правду кажучи, подібні «лекції» не завжди органічно вписані в сюжет, але помітно, як Нікітінський від книжки до книжки дедалі краще освоює мистецтво поєднувати історію й окремі «принагідні» факти. Щодо власне історій, у даному випадку детектив справді є детективом: годі й сподіватися, що вгадаєте, хто злочинець і чого прагне. Написані книжки з гумором, легко, іронічно.
Окремо слід сказати про роботу Михайла Александрова. Він справді повноцінний співавтор книжок, бо не тільки виконав чудові ілюстрації, які хочеться переглядати знову і знову. Александров своєю працею розширює уявний простір оповіді, додає історіям дрібниць і нюансів, яких немає в тексті, але які з ним прекрасно перегукуються.
Можливо, трохи невдалою, як на дорослого читача, видається третя оповідка. На знак подяки спонсору книжки, певному банкові, художник аж надто часто вписує відповідну емблему в ілюстрації, – та, підозрюю, молодший читач на це просто не зверне уваги. Також хочеться уважнішої редактури: інколи в текстах трапляються росіянізми, хоч і не у критичній кількості.
«Glowberry Books» зробили чудовий подарунок малим читачам та їхнім батькам: першим подарували цікаві історії та розповіли про походження буденних речей, других урятували від необхідності ґуґлити й потім пояснювати все своїми словами. Книжки справді створені з душею – як та ідеальна булка, про яку згадується в одній із оповідок.
Історична повість – мабуть, чи не найскладніший жанр, коли йдеться про книжки для дітей. Адже, крім речей очевидно необхідних – яскравої мови, живих персонажів, захопливого сюжету, – така література потребує ще й уміння дохідливо пояснювати читачеві нові для нього речі.
Тут, звісно, є і переваги: з погляду юного героя, який відкриває для себе світ, розповідати про історичні реалії простіше, адже читач дізнається про них разом із персонажем. Повість Марії Аркадіївни Пригари «Михайлик – джура козацький» (1969) побудована саме за цим принципом.
Михайлик – сирота, якого виростив на Січі одноокий кобзар Мехтод. Звісно ж, життя хлопчика пов’язане із тамтешніми реаліями: козацькими походами, непорозуміннями між отаманами Петром Сагайдачним та Яцьком Бородавкою, зрештою – з пошуками зниклого батька Мехтода. Разом із Михайликом читач вивчає особливості козацького побуту на Запоріжжі, нюанси взаємин між Січчю, польським королем Сигізмундом ІІІ і турецьким султаном Османом ІІ…
І тут у читача дорослого виникають перші серйозні запитання. Адже в повісті султана всюди звуть просто Османом. Так само, до слова, як і – майже скрізь – польський король зветься просто Сигізмундом. Здавалося б, так зроблено, щоб читачеві було простіше, але насправді це його тільки заплутає. Таких «дрібниць» у тексті чимало: скажімо, муедзини перед намазом вигукують азан турецькою (а це суперечить основам ісламської віри). Так само читач дізнається, що сайгаки – то, виявляється, «кози» (!), а орли літають зграями…
«Похиливши голову й міцно стиснувши руки за спиною, король Сигізмунд міряв свій кабінет рвучкими нерівними кроками.
Зараз на самоті можна було сказати собі: країна справді стояла перед загибеллю!»
Зрозуміло, жоден письменник не може бути фахівцем в усіх науках, але ж при перевиданні на подібні речі мали б звернути увагу редактори. Значніші проблеми бачимо з тим, що книжка написана за радянських часів – і змальовує історичні події з точки зору, ясна річ, класової боротьби. Читати таке нині щонайменше дивно, і, якщо вже дійшло до перевидання книжки, варто було б написати до неї перед- чи післямову, розказавши читачеві про авторку та обставини, за яких створювалася та вперше друкувалася повість.
Узагалі, зізнаюся, від «Михайлика – джури козацького» лишається доволі чудне відчуття. Не скажу «ностальгічне», бо не маю ностальгії за книжками, в яких із надзвичайним пафосом, дуже серйозно та проникливо зображували піонерів, що потрапляли в партизанські загони і ставали героями. Повість Марії Пригари написано в тій самій тональності – за єдиним, однак, винятком. І саме він (а не історичні чи біологічні хиби) робить для мене цю книжку нецікавою.
Найбільша проблема повісті – композиційна й тематична невизначеність. Про кого книжка? Про Михайлика? Але чому тоді він з’являється в тексті епізодично, переважно як персонаж-спостерігач? Де основний конфлікт, у чому він полягає? Чому така незбалансованість епізодів – опис краєвидів забирає сторінки, а от про ключові події ми дізнаємося в одному-двох абзацах, причому про них нам переповідають, а власне подій не показують? Навіщо було вводити Михайлового приятеля, Івашка, якщо вони нічим не відрізняються: діють та говорять однаково невиразно?..
Тема козаччини – напрочуд багата: здавалося б, бери й пиши. Але чомусь наші автори зазвичай обережно оминають її. Чи не тому видавництва передруковують застарілі повісті на кшталт «Михайлика – джури козацького»?..
Для багатьох Володимир Рутківський – автор умовно новий. Його «перевідкрили» завдяки видавництву «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке познайомило читача із трилогією про джур. Але ж читачі старші – як-от автор цієї рецензії – чудово пам’ятають Рутківського ще за його книжечкою «Гості на мітлі» (1988) – прекрасним, як тепер сказали б, міським фентезі. Крім повісті про Бабу-Ягу та її кота, у «Гостях…» була й інша – «Бухтик з тихого затону» – теж чудова повість-казка для дітей.
«Сторожова застава», до речі, вперше теж вийшла друком ще 1994 року, в журналі «Однокласник». Але нинішня версія повісті оновлена й доповнена – то й говоритимемо про неї.
Звичайний школяр, Вітько Бубненко з села Воронівка вирішує більше довідатися про історію рідного краю. Він та його друзі звертають увагу на таємничу печеру в Чортовому Яру – й унаслідок загадкового випадку Вітько опиняється в 1097 році, там, де колись проходила межа між землями русичів та половців. Він знайомиться з Іллею Муровцем, Олешком (якого ще не кличуть Поповичем), Добринею, навіть із Володимиром Мономахом. І невдовзі стає свідком та учасником небепечних, кривавих подій…
«Вже не раз і не двічі задивлявся Вітько на ті черешні, що росли на дідовому дворищі. Високі, з рідким розлогим гіллям, вони були густо всіяні великими бурштиновими ягодами. Такі черешні у їхній Воронівці росли хіба що у пасічника діда Трохима. А смачні ж, як мед! Особливо ті, що потріскалися. Навколо них завжди кружляли бджоли.
До черешень діда Овсія через тих бджіл теж не можна було протовпитися…»
Сюжет, здавалося б, не новий: скільки уже було творів про дітей, які потрапляли в минуле! Але «Сторожова застава» з перших же сторінок чимсь підкупає. Не скажу, що аж надто захопливим чи сповненим несподіванок сюжетом. Але в героїв Рутківського віриш одразу й беззастережно. Він пише напрочуд яскраво: з упізнаваними нотками іронії, з умінням перейти від ліричної замальовки до бойової сцени. При цьому письменник не зловживає ні повчальними пасажами, ні спробами прочитати лекцію на історичну тему. Все, що треба знати читачеві, прийде, – але поміж іншим, у слушний час.
Герої «Сторожової застави» настільки зачаровують, що зрештою «ковтаєш» навіть кілька побутових, не прив’язаних до основного сюжету епізодів. І певна умовність у зображенні половців, зрештою, не така вже й кричуща.
Звісно, про богатирів написано чимало книжок, але Рутківський зміг зробити їх оригінальними й упізнаваними. І якщо короля робить його почет, то богатирів Рутківського, безумовно, – ті люди, поряд із якими вони жили: тітка Миланка, дід Овсій, Росанка, таємничий болотяний Велес…
До речі, коли вже ми згадали про почет, гріх не сказати, як видано «Сторожову заставу». Художник Максим Паленко, який оформлював і попередні «абабагаламажині» книжки Рутківського, зробив понад сорок чудових ілюстрацій. Часто малюнки відтворюють події повісті не буквально, та це лише додає їм привабливості (як і те, що деякі з них містять алюзії на відомі шедеври світового живопису).
Загалом «Сторожова застава» – один із тих творів, які, на мою думку, варто обов’язково прочитати в дитинстві. А потім – під настрій неодноразово перечитувати й передивлятися малюнки. Категорично раджу!
Чим відрізняються молодші читачі від дорослих? Як на мене, умінням щиро лякатися вигаданих речей і отримувати від цього насолоду. Назгули, привиди, а також чорти й бабаї всіх порід, – ось ті, хто робив наше читацьке дитинство яскравішим і насиченішим. У дорослому віці боятися наче й не годиться; точніше, боїмося ми речей приземленіших і часом жорстокіших за будь-якого бабая. Але ж так хочеться повернутися у дитинство, хоч би й на мить!..
На жаль, ми виростаємо, а казки старішають: уже з дитинства все частіше й частіше відчуваєш цю прірву. Адже персонажі існують у часопросторі, який нам видається вже чимось казковим, вигаданим. А якби раптом ті самі чорти, відьми, вовкулаки – та й жили у світі сучасному?
Книжок на цю тему написано багато. Чимало письменників зверталися до народних сюжетів, перелицьовуючи їх на новий манір. Г. К. Андерсен у «Сніговій королеві», Р. Кіплінг у «Паці з Пагорбів», навіть Дж. Баррі в «Пітері Пені» – усі вони йшли шляхом осучаснення, вписуючи традиційних персонажів у нові реалії. Такий прийом, з одного боку, виграшний: ви використовуєте образи, перевірені роками, з іншого ж, ви граєте у складну і водночас оманливо просту гру. Адже мусите сказати щось нове – сказати, залишаючись «у традиції».
Межа тонка і ступнути за неї дуже просто. Людина, позбавлена смаку чи відчуття міри, швидко перетворить диво на кітч, казку – на незугарну пародію. Такого, до речі, було чимало і в українській радянській літературі, коли водяники та лісовики власне віддзеркалювали п’яничок із сусіднього під’їзду – курили «Біломор», пили «Жигулівське» та грали на гітарах.
З іншого боку, найкращі з подібних творів самі поступово стають «традицією», – і от уже нове покоління письменників звертається не до народних, а до авторських літературних образів. Згадаймо того ж Ніла Геймана, який то переосмислює «Хроніки Нарнії» К. С. Льюїса у «Проблемі Сьюзен», то у «Цвинтарній книзі» розповідає історію Мауглі на новий манір – тепер хлоп’я виховують не тварини з джунглів, а привиди й вампіри на цвинтарі.
А що ж у нас? Українські письменники теж охоче бралися до осучаснення фольклорних мотивів. Візьмімо хоча б Миколу Гоголя з його «Шинеллю» – у фіналі Акакій Акакійович перетворюється на класичного невпокоєного мерця, але дія відбувається не в Диканьці, а в Петербурзі. Це взагалі суттєвий, мабуть, маркер – перехід від села до міста, у якому впродовж останніх декількох віків формується своя, урбаністична міфологія.
«Нечиста сила» – книжка, яка пережила чимало років і напевне переживе ще більше. Осучаснюючи фольклорні сюжети, Королів-Старий дійсно зумів зберегти відчуття «традиції» та – найголовніше! – укотре поговорити про вічні істини. Ті, які не старішають з роками і повсякчас залишаються важливими і для дорослого, і для малого читача.
Серед українських авторів, що долучилися до осучаснення чортів, водяників та мавок, був і Василь Королів-Старий. Його збірка «Нечиста сила» до вітчизняного читача потрапила лише через 66 років після першої публікації: Королів-Старий у 1919 році емігрував до Праги і решту життя провів у тодішній Чехословаччині.
Однак нині для кількох поколінь українських дітей це – улюблена класика. І вкотре перечитуючи цю збірку, я намагався усвідомити, чим то вона так причаровує?
Побудована книжка у вигляді низки новел, які записав невідомий письменник та журналіст, приятель оповідача. Цей письменник випадково потрапив на Лису гору під Києвом, де в ніч на Івана Купала Невидима Сила з усіх куточків світу зібралася на «міжнародний конгрес».
Практично всі історії з «Нечистої сили» мають самостійні сюжети. Хоча зрідка в них зустрічаються ті ж самі персонажі, вони не персоніфіковані настільки, щоб говорити саме про єдиного Лісовика, Водяника чи Чорта. Коли ж автор хоче їх виокремити, він дає їм імена – Чорт Гірчило, Дідько Гепатій тощо.
Головне завдання збірки – «обілити» Нечисту Силу, яку зазвичай вважають ворожою людині. Проте якщо читач очікує на суцільні пасторалії та боротьбу кращого з хорошим – помиляється. Серед цих чотирнадцяти історій знайдуться й такі, що викличуть жах, сум чи горе. Але в них причиною бід стають не потойбічні створіння, а самі люди.
Уже з першої такої історії – про Хуху Моховинку – Королів-Старий протиставляє не два світи (людей та Нечистої Сили), а два світогляди. Уважне, мудре ставлення до навколишнього світу – і бездумне, бездушне використання природи. Людина сама є єдиною причиною своїх бід, як-от дяк Оверко з «Потерчат». Але навіть якщо доля ставиться до героїв неприхильно, далі все залежить від них. Або злоститися та заздрити – як брат-горбань з «Мари» – і зрештою отримати по заслузі; або ж не дозволяти собі вішати носа – і зрештою все перемогти…
Хоча, треба зізнатися, узагалі-то в добрих і чесних персонажів Короліва-Старого доля складається не завжди так, як хотів би читач. Вони мусять потерпати від наклепів (Вовкулака Хреб), від мачухи (Гаврилко з «Літавиці»), від заздрісного брата (у згаданій уже «Марі»). І якщо чарівні створіння так-сяк виплутуються з негараздів, то люди можуть просто померти чи, в кращому випадку, перетворитися на жайворонка або чайку…
Сумне й веселе в «Нечистій силі» ходять поряд: «тяжкі» оповідання чергуються з кумедними. Уважному читачеві буде, до речі, цікаво відзначити, що примирення між нечистою силою та людьми Короліву-Старому уявити простіше, ніж примирення між селом та містом. Дія переважної більшості оповідань відбувається саме в селі чи в лісі, де нечиста сила досі почувається комфортно. Але й люди, щойно вони потрапляють у місто, зазнають різних збитків. Місто – це територія спокуси («Злидні»), нерозумного, негармонійного життя («Чортова перечниця»), надмірної жорсткості («Потороча Хрипка»).
Так само автор протиставляє українських персонажів російським, точніше – «московським». Узагалі соціальні нотки час від часу лунають у цих доволі казкових історіях. Найяскравіший епізод такого штибу бачимо на початку книжки. Вій каже своїм підлеглим: «Найгірше ж те, що люди, безнастанно ганьблячи нас, тим часом запевняють, що ми зовсім не існуємо. /…/ Так-от, панове, на нашій славній землі, на землі, де живуть люди, про яких чужинці говорять так само, як вся людність про нас, — мусимо ми знайти спосіб добитися від людей правди. Мусимо підвести незрячим їхні вії. Нехай нарешті взнають вони, що ми існуємо, що ми завжди були й будемо їм друзями, вічно до них прихильними».
Шпички у бік «москви» лунають і далі: то в ліс забігають Вовки з московських лісів, то зазначається, що «вже в нас, на Вкраїні, почали заводити школи московські!»… Узагалі сучасні реалії чим далі, тим частіше втручаються у казковий простір: якщо дія перших оповідань могла б відбуватися будь-коли, то «Перелесник», «Потороча Хрипка», «Чортова перечниця» – це історії чітко прив’язані до часів, коли жив Королів-Старий.
Не всі історії, як на мене, однаково вдалі: є слабші, є кращі. Найліпшими мені видаються «Потороча Хрипка» та «Рибалчина Русалонька» – тут письменник розповідає про приязнь між людьми та потойбічними створіннями – і робить це напрочуд майстерно.
«Нечиста сила» – книжка, яка прожила вже чимало років і, напевне, проживе ще більше. Осучаснивши фольклорні сюжети, Королів-Старий справді зумів зберегти відчуття «традиції» та – найголовніше! – укотре поговорити про вічні істини, які не старішають з роками й залишаються не менш важливими і для дорослого, і для малого читача.
Зізнаюся, в дитячій літературі мене часто розчаровує саме її дитячість. Точніше сказати, інфантилізм, награний і кричущий. Складається враження, що письменники не уявляють собі власного читача або ж він здається їм позбавленим почуття гумору й дуже обмеженим розумово. Можливо, такі книжки подобаються батькам майбутніх читачів (бо збігаються з їхніми уявленнями про те, якою має бути правильна дитяча книжка). Але чи отримають насолоду від читання таких творів самі діти?
Оповідання Юрія Нікітінського завжди здавалися мені написаними водночас для дітей і дорослих (або ж – для дорослих дітей?..). Можливо, це пов’язано з тим, що сам автор пише для читачів різного віку?
Хоча, правду кажучи, саме дитячі книжки принесли йому найбільше визнання. Двадцять томиків українською, російською, шведською та литовською мовами – погодьтеся, це вагомий результат! А ще згадаймо про розмаїті премії: від «Львівського форуму видавців» та конкурсу «Нова дитяча книга» до безлічі інших…
Я знаю Юрія ще від часів, коли він працював у підлітковому журналі «Однокласник» у відділі юнацьких проблем. Водночас він тоді створював казочки для «Барвінка». Тоді ми вдвох вигадали й написали повість-казку «Книгоїд», але мова тепер не про неї, а про сольні твори Нікітінського. Власне, про три найновіших збірочки оповідань: «Життя та зазвичайні пригоди Тамарочки Павлівни», «Дівчатка, які в мене закохані» та «Діди Морози цілий рік».
Сам Нікітінський завжди говорить, що його улюблений формат – мініатюрки, максимум – оповідання на декілька сторінок. Однак усі три книжки – це не просто збірки різнокаліберних текстів.
Сам письменник уже давно відучився в школі, але пише так, наче досі не залишає її, і, судячи з книжок, Нікітінський був ого яким бешкетником! Його «Життя та зазвичайні пригоди Тамарочки Павлівни» навряд чи колись внесуть до списків бодай позакласного читання: напевно знайдеться не один учитель, якого ця книжка по-справжньому обурить.
Тамарочка Павлівна – класна вчителька, і всі пригоди, всі негаразди, приємності й неприємності точаться довкола неї. То вона мусить зустрічати високу комісію, що перевіряє школу; то не встигає поїсти на перерві, то потрапляє на військові навчання…
І якось так виходить, що часто-густо Тамарочка Павлівна виглядає кумедно або й незграбно. Ні, автор не насміхається з неї – радше з іронією описує різні пригоди «в школі та вдома». Завдяки численним оповіданням-мініатюркам ми наче проживаємо навчальний рік: чергування в школі, неприготовані уроки, контрольні роботи, день народження учительки, шкільні закоханості й, звісно ж, літні канікули! І в усіх цих пригодах саме Тамарочка Павлівна відіграє найголовнішу роль… і от, несподівано для себе, молодий читач може поглянути на вчительок, так би мовити, з-за лаштунків. Адже, крім шкільного життя, в них є й інше, таке, як у всіх: вони ходять до магазину, готують вечерю чоловікам, піклуються про свою зовнішність, уболівають за улюблені команди… а головне – дуже люблять учнів та щиро переживають за них.
«НІ СОБІ, НІ ЛЮДЯМУ дитинстві Тамарочка Павлівна вміла плюватися найдалі від усіх. Навіть далі, ніж другорічник Сулима.Але коли виросла, плюватися припинила. Тому що це несолідно й некультурно.Тепер сама не плюється та іншим не дає!»
Слід віддати Нікітінському належне: він далекий від того, щоб повчати чи вдаватися до моралізування. Всі ці історії – з подвійним дном, і їх написано так майстерно, що вони викличуть усмішку навіть у дорослого читача.
Окремо слід сказати про ілюстрації Наталії Чернишевої, які, безперечно, додають книжці ще одного виміру. Сповнені динаміки та дрібних деталей, вони чудово поєднуються із лаконічними мініатюрами Нікітінського.
Те, як доповнюють одне одного текст та ілюстрації, ще яскравіше помітно в наступній книжці – «Дівчатка, які в мене закохані». Тут теж усі оповіданнячка й віршики складаються в єдину історію і виглядають як щоденникові записи – але не з того щоденника, який читають вчителі, о ні! – це щоденник дуже особистий. Присвячено його шкільному життю і, звичайно ж, шкільним стосункам. Хто з ким приятелює, хто з ким б’ється, хто кого смикає за кіски. А ще, звісно, тут ідеться про позашкільне життя, про мрії та надії хлопчаків.
Ілюстрації Миколи Крутікова стають повноцінними частинками книжки: їх можна роздивлятися навіть незалежно від тексту. Складна верстка, чимало вставочок, оформлених як вирвані клаптики паперу, мініатюрні замальовочки на полях… усе це справді робить книжку таким собі щоденником.
Що ж до оповідань і віршиків, то вони, як і в попередній книжці, залишають читачеві простір для думок. Нікітінський не все проговорює, привчає читача розмірковувати над текстом, – але ж і тексти тут такі, що розмірковувати хочеться!
На цьому тлі третя книжка – «Діди Морози цілий рік» – як на мене, є трошки слабшою. Такі самі чудові ілюстрації Наталії Чернишевої, та сама структура побудови тексту: багато мініатюрок із загальними персонажами. Діди Морози подорожують на край землі, пірнають під воду, ідуть у кіно, катаються на санях просто по небу… Здавалося б, і весело, й несподівано. Але загалом чогось кричуще не вистачає.
Можливо, притичина в тому, що тут немає головного героя і, власне, відсутня цілісність: Діди Морози потрапляють у різні пригоди, але цим пригодам бракує завершального акорду. За бажання тих оповіданнячок могло бути вдвічі більше або вдвічі менше – і нічого від того не змінилося б.
Ба більше, самі по собі ці мініатюрки здаються мені простішими – не за формою, а за змістом. Тут менше фірмової іронії Нікітінського, менше того, що залишається несказаним. Можливо, вони й непогані, але порівняно з двома попередніми книжками все-таки програють.
Однак ці три книжечки приємно вирізняються на тлі сучасних творів для дітей. Вони захопливі, іронічні, позбавлені дидактизму. Водночас – навіть у «Дідах Морозах» – ідеться не про пригоди у якомусь вигаданому світі. Нікітінському якось вдається, при всіх його вигадках та фантазії, триматися реального життя.
А найголовніше, чим підкуповують його книжки, – це чесність перед читачем та почуття гумору. Мабуть, у цьому і є відмінність вдалих творів для дітей від тих, що лише маскуються під них, – ці другі сповнено залізобетонною серйозністю і лакованим пафосом. Коли ж авторові не бракує самоіронії і він здатний говорити із читачем як із рівним, – от тоді маємо справді цікаві тексти, які приємно читати й перечитувати.
