Не так давно у видавництві «Видавництво» побачили світ аж чотири електронні мальописи на гострі соціальні теми. Два видання можуть зацікавити як підлітків, так і дорослих – вони про реінтеграцію екскомбатантів АТО/ООС у суспільство та, а також процес пристосування молоді із зони збройного конфлікту до нового, далеко не легкого життя. Ще два комікси – на тему домашнього насильства, і створені спеціально для дітей (незалежно від віку).
Комікси видано в рамках проєкту «Використання коміксів як інструменту креативних комунікацій у сфері громадської безпеки та зміцнення механізмів захисту прав людини», який реалізовується видавництвом «Видавництво» в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Королівства Нідерландів. Завантажити їх можна безплатно на сайті видавництва.
Здизайнував усі мальописи арт-директор проєкту Ілля Стронґовський, редактуру та коректуру здійснила Ірина Ніколайчук, верстка – Каті Базарової та Ігоря Дунця, відповідальна за проєкт та випуск – Лілія Омельяненко.
Супергерої серед нас
Непроста, наповнена емоціями розповідь про процес повернення воїнів до мирного життя. Непроста тому, що в ній і безвихідь, і протест, і пиятика заради забуття; а ще – суїцид та патетичні пошуки свого покликання під мирним сонцем.
Не в усіх згаданих у коміксі персонажів вийшло призвичаїтися, зібратися з силами, щоб жити далі. Але головний герой – екскомбатант Андрій – зміг знайти себе, своє призначення, і навіть почав насолоджуватися життям та будувати стосунки. До того ж, урятував від згубного впливу алкоголю свого бойового побратима.
Андрій має «мітку війни» – титанову пластину в нозі. Проте це не заважає йому вести активний спосіб життя (велоподорожі Україною та Сполученими Штатами Америки, відбудова занедбаного дитячого табору).
Цій історії віриш, і це не дивно: її написано за мотивами реальних подій. Хоча в мене є підозри, що у справжньому житті героям не все вдавалося так легко, як у мальописі. Але ж видання максимально мотиваційне, тому деяке спрощення процесу вирішення побутових, психологічних та бюрократичних проблем – це логічний хід і обов’язковий прийом.
Автор тексту Артем Чех – також екскомбатант, а інтерв’юерка Олена Максименко працювала на сході України парамедиком-добровольцем у складі медичного підрозділу Добровольчого українського корпусу «Госпітальєри». Ілюстраторка проєкту Беата Куркуль відома як художниця, що малює прикордонників. Тобто, всі автори проєкту – не випадкові люди, і їхній досвід відчувається.
Думаю, цей мальопис можна сміливо називати супергеройським. Адже чи є більші герої, ніж ті, які боронять країну від ворога, рятують друзів від згуби і покладають своє життя заради блага інших людей?
Музика, що переборює страх
Це історія про підлітків із прифронтових населених пунктів на Донбасі, які шукали способу духовно вижити під час війни – вижити за допомогою мистецтва. Один герой і дві героїні – три сюжетні лінії, які переплітаються, поступово зростаючись у точці взаємопідтримки, взаємодопомоги та дружби. Вони дорослішають, вчаться жити зі своїми травмами і не здаються: не дозволяють спогадам про війну взяти над собою гору.
Перший герой – звичайний хлопчик Женя зі Слов’янська, який не вилазив з-за компа. Одного разу він відкрив для себе музику у стилі техно («…звуки «граду» стають басами, і бій відступає, наче звуки нейтралізують одне одного»). Після звільнення Слов’янська Женя починає спілкуватися з волонтерами, їздить у Львів і Харків. Але справжній поворот у його житті стається після знайомства з дівчиною Ірою: вона надихає його організувати вечірку. Вечірка виходить чимось більшим – технофестом Shum.
Друга героїня – Міра з Красногорівки, яка мала чудовий голос і збиралася стати співачкою. Проте через постійні застуди і неможливість купити ліки у розбомбленому місті втратила голос. Мама подарувала Мірі фотоапарат, щоб відволікти доньку від страшних реалій («…для того, щоби відпустити біль, його треба зафіксувати»), а потім посприяла, щоб дівчину запросили до волонтерського кінотабору. І Міра почала знімати кіно.
Третя героїня – Руся із Мар’їнки, яку батьки відправили до бабусі на літо 2014-го. Але в жовтні Руся повернулася в рідне місто і застала там руїну («…з п’яти шкіл у Мар’їнці залишилася одна. Ми почали її відновлювати»). Руся перебирається в Київ, а потім – у Берлін. Страх гучних звуків переслідує Русю аж до відвідин фестивалю техно Shum («Техно – це звук, що лікує. Музика, що переборює страх»).
Мальопис створено на основі реальних історій Мирослави Трофимчук, Євгена Скрипника та Русі Абросімової, тому не можу не написати кілька слів і про них.
Міру та її маму Ганну я впізнала одразу, адже це героїні документального фільму про війну на Донбасі режисерки Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин». Мальопис частково повторює сюжет фільму, зокрема – вступ Міри в університет на кінооператорський факультет.
Історія Жені зі Слов’янська, як виявилося, теж загальновідома: це той самий Євген Скрипник, який минулого року отримав премію Top 30 Under 30 (відзнаку молодих успішних українців). Женя є ініціатором-організатором серії техно-вечірок Shum неподалік рідного міста, а ще планує відкрити школу ді-джеїв.
Про Русю ж довелося ґуґлити. Натрапивши на її інстаґрам, я дізналася, що дівчина вчиться у Львові, обожнює Берлін і не любить, коли її називають «Руслана».
Скажу чесно: на останніх сторінках мені вже було важко стримати сльози. Це чудовий комікс, який дарує віру в добро і наповнює читача емоціями. І мій улюблений із серії.
Що завгодно, тільки не мовчати
Це видання на 5/6 складається із власне мальопису і на 1/6 – з теоретично-прикладного тексту про домашнє насильство. У текстовій частині є докладні пояснення щодо того:
– що таке домашнє насильство і які його види бувають;
– як регулюється це питання на рівні законодавства України;
– які санкції чекають на кривдників;
– як діяти при насильстві;
– контакти гарячих ліній із протидії домашньому насильству тощо.
Це дуже корисна інформація, проте вона займає аж шість сторінок досить дрібного шрифту. Одразу виникає питання: а якщо юний читач проігнорує «нудну частину без картинок»?
Тож я почала шукати відповіді на гострі питання про насильство в «частині з картинками».
Отже, це історія про старшокласників Сергія та Олю, які зустрічаються, разом ходять на плавання, проводять вільний час після уроків.
Але в житті Сергія не все так гладко: батько вчиняє над хлопцем систематичне психологічне і фізичне насильство. Сергій поділився цієї проблемою з Олею, і підлітки зателефонували на гарячу лінію з протидії насильства. Операторка порадила постраждалому поговорити із дорослим, якому хлопець довіряє, або відразу звернутися до поліції.
Оскільки з довіреним дорослим не склалося, наступного ж вечора під час неприйнятної поведінки батька Сергій наважився викликати поліцію. Після цього згадок про батька-кривдника більше немає, тож припускаємо, що історія закінчилася благополучно.
Ситуація Олі дещо інша: з мальопису не зрозуміло, чи її матір вчиняла фізичне насильство систематично, а чи випадок одноразовий. Але Оля також вирішує не мовчати, і з допомогою Сергія про синці на її руці дізнаються тренер, а потім – класна керівниця та поліція. На цьому історія Олі також закінчується гепі-ендом.
І тут я відчула невеличке розчарування: адже автори обрали найпростішу схему розвитку подій для обох головних персонажів («насильство – повідомлення про насильство поліції чи довіреній особі – миттєве розкаяння і виправлення кривдника»). Тобто немає жодного натяку на алгоритми дій при:
– повторному насильстві після візиту правоохоронців;
– небажанні постраждалої особи заявляти на кривдника;
– ситуації, коли треба негайно тікати від кривдника, щоб вберегти своє життя та здоров’я.
Залишається сподіватися, що цільова авдиторія все ж не проігнорує теоретично-прикладний текст наприкінці видання, і матиме вдосталь інформації про порядок дій при насильстві.
Не боятися бути світлом
Алегорична історія про п’ятьох школярів, які борються з тінями – символом насильства з боку власних батьків. У цьому мальописі умовні синці та інша кривда від насильників зображені на тілі дітей як тіні – чорним кольором.
Спершу діти боролися з тінями самостійно: ховалися в шафі, ставили умовні пастки на шляху до своїх кімнат, відбивалися підручними засобами (шваброю, аерозольним спреєм). Але тіні все одно ловили і кривдили дітей.
Наприклад, у Каті її мати-тінь відібрала телефон, побачивши спробу дівчинки зв’язатися з поліцією, а вітчим-тінь озлобленого на весь світ хлопчика Влада, виявляється, систематично його б’є.
Одного разу Тарас побачив соціальну рекламу служби порятунку дітей від тіней і сфотографував номер телефону. Відтак герої отримують запрошення прийти на освітній тренінг до Центру боротьби з тінями.
У Центрі діти дізнаються, що тіні бувають різні:
– які відображають психологічне насильство (лайка, заборони, погрози, переслідування, приниження);
– які вчиняють фізичне насильство (побиття, обмеження свободи, залишення в небезпеці та ін.);
– які чинять сексуальне насильство (будь-які дії з тілом проти волі дитини, зокрема – з інтимними органами) (хоча, насправді, дії сексуального характеру навіть за згодою неповнолітньої дитини – це теж насильство);
– які вчиняють економічне насильство (забирають гроші та документи, змушують жебракувати, позбавляють їжі та ін.).
Також діти отримують алгоритми дій у випадках домашнього насильства:
– зателефонувати в поліцію і повідомити про випадок;
– розказати про ситуацію дорослій людині, якій довіряєте;
– якщо немає кому розповісти про проблему, зателефонувати на дитячу гарячу лінію: 116-111;
– у будь-якому випадку – не мовчати.
Історію написано й зображено зважено, продумано, і тут немає надмірного спрощення, як у попередньому мальописі. Герої зазнають кілька невдач, пробують різні способи знешкодження кривдників – тобто читачам демонструють кілька сценаріїв дій.
Однак сценарій, який я хотіла б побачити, знову відсутній: що робити, коли на кривдника не подіяли застосовані методи, і насильство посилилося, а звернутись по допомогу немає можливості? Хотілось би висвітлення й опції «піти від насильника». Можливо, не на прикладі рішення дитини, а дорослого; як варіант – матері хлопчика Тараса. Адже за сюжетом від насильства постраждала й вона (проте нам не показують долю цього конфлікту, і чи вирішився він взагалі).
Безумовний плюс мальопису – це те, що теоретична й і виписки із законодавства України подані дуже стисло, конкретно і зрозуміло. Це не перевантажить юних читачів інформацією, і, можливо, вони навіть повністю прочитають дві сторінки «без картинок».
