Бабуся намагалася вивчити зі мною колядку про паляницю. Мені сподобалася паляниця, а колядка – не дуже. Зате у мене тепер є книжечка про вовка-колядника, і вона дуже цікава. Виявляється, що колядування – це коли ти співаєш, а тобі за це дають цукерки. І бажано кимсь при цьому перевдягнутися. Наприклад, вовчик перевдягнувся хлопчиком, а хлопчик – вовчиком. Вийшло дуже кумедно, бо хлопчик вовчика не впізнав, і вони удвох вирішили колядувати. Вони заспівали пісню, а вовчик підвивав, щоб було красиво. Я теж можу підвивати, і це весело. Можна вдавати, ніби я теж вовчик, вбраний хлопчиком.

Книжечка ця маленька, вміщається на татовій долоні. І тоненька. Обкладинка картонна, тому я легко міг би її зігнути, але не хочу. Там Світлана Балух такого гарного вовчика намалювала під колядницькою зіркою. І всередині книги можна знайти і його тата з мамою, і ліс, і місто, і хлопчика… Цікаво, що ілюстрації всі у таких м’яких тонах намальовано, а не яскравих крикучих, як часто у дитячих книжках. Мені подобається. І знову несправедливість – авторка Оксана Лущевська має й інші книжки, але вони без малюнків, я перевіряв.

«Можна навіть самому спробувати підвивати: “У нічку тихенькуууу!” (я спробував). Ідеальна книжка, щоб читати з дитиною, одним словом. На один зуб – вовчий»

Отже, книжка маленька, коротенька. Історія дуже проста і зрозуміла, але цікава. Бо всім цікаво читати про вовчика і про колядки. Можна навіть самому спробувати підвивати: «У нічку тихенькуууу!» (я спробував). Ідеальна книжка, щоб читати з дитиною, одним словом. На один зуб – вовчий.

Жаль, що у таку манюню книжечку не вмістилися повністю вовчі казки, які тато-вовк розповідав синочкові. І колядки теж не вмістилися, доведеться їх вишуковувати в інших книгах, щоб було де підвивати. Крім того, ми тепер придумуємо вовчикові нових родичів – діда, бабу і хрещену вовків. Це дуже весело. Такі книжки найкращі – коли за однією історією можна придумати ще багато-багато нових.

Це моя найперша книжка. Тато купив її, щойно я народився, і мене загойдували, наспівуючи вірші з цієї книжки на один мотив. Було весело, тому я не засинав годинами… Я й зараз такий, але тепер я підспівую, раптом що.

У книжці великі кольорові малюнки. Дуже кольорові й дуже мальовані, одразу чіпляють око. Віршики коротенькі й веселі. Найбільше мені подобається «Падав сніг на поріг, кіт зліпив собі пиріг». Я тут усе знаю: і кота, і пиріг, і сніг, і тісто (мама показувала, і я його місив). І так усі вірші! Навіть фортеп’яно є у моєї київської баби. Я не знав тільки, хто такий ангелик, – він тут найперший, але тато пояснив, що це такий маленький хлопчик із крильцями, який літає за дитинкою і оберігає її від негараздів. Ну, щоб там вона не забилася, не вивернула кашу… Мій ангелик дуже ледачий, бо я постійно щось таке втну, тому він мав би бути в абетці на останньому місці. Якщо у вас теж ледачий ангелик, то краще купуйте іншу абетку. Зате у цій вгадайте, про кого віршик на букву Ю? Про Юрчика! Мене так і називають тепер «Юрчик-мурчик». А я не проти.

«Мене загойдували, наспівуючи вірші з цієї книжки на один мотив. Було весело, тому я не засинав годинами…»

До речі, про букви. Вони тут великі й кольорові, мама з татом мені їх перемальовують, і я їх угадую. Приміром, букву «КІТ». Вона схожа на кота, і я її впізнаю.

Іще мені в цій абетці подобається, що сторінки тверді й не мнуться, хоч як їх гортай, і кутики заокруглені, тому мені можна цією книгою гратися. А іноді я роблю з неї гараж для машинки, і мама не свариться!

Вірші, які є в абетці, – це мої перші вивчені вірші. Я знаю про кота, якщо мама каже перше слово у рядку, а я продовжую. Вони дуже для цього пасують. Моя тітонька каже, що ця абетка трохи «рутискальна». Не знаю, як це, але вона купила мені іншу, де є фонтани, акули й інші штуки, але немає гарбуза і хати. Кому що подобається. Мені до душі обидві, але ця – з ангеликом – таки непогана, щоб бути найпершою.

 У нас у родині є такі великі книжки, які ми читаємо в ліжку, коли всі вже стомилися, але спати ще рано. Наприклад, «Казка про Старого Лева» Мар’яни Савки. Це велика червона книжка із Левом. Лев та інші герої тут дуже симпатичні. Вона у товстій палітурці з гострими кутиками, тому я сам її не читаю, тільки гортаю сторінки. Вони тут не дуже і на згинах із часом рвуться, але це неважливо, бо у мами є клей.

Це казка, яку написали віршами! Тому вона дуже довга, іноді я до кінця не дослуховую, зате малюнки дивлюся із задоволенням усі. Думаю, коли трохи підросту, ще дужче любитиму цю книгу. У ній розповідається про лева, який живе у мансарді і п’є чай. Іще він курить люльку, як один із моїх дідів, але мені це якось байдуже, хоча мама свариться на лева пальчиком, як на діда Сергія.

«Там у куточку намальована гарна тьотя, тато сказав, що це тьотя Савка, і я теж її щоразу впізнаю».

Мені подобаються великі малюнки на весь розгорт, і я розказую, де лев спить, де носить у корзинці батон, а де у нього в хаті дощик іде – кап-кап. Тоді він пише листи (я теж писав листи і на пошту ходив із мамою!) до своїх друзів, і вони всі з’їжджаються до Львова (це таке місто), щоб робити ремонт. Я люблю тьотю-жирафу, бо у неї довга шия і намисто, як у бабусі, а крокодила – ні. Хоча мені до душі, коли його везуть у зеленому фургончику. Це коли його міліціонер заарештував. А ось слона люблю розглядати, особливо там, де він застряг у брамі й назовні стирчить його дупа. Я кажу на неї: попа, і всі сміються. Там у куточку намальована гарна тьотя, тато сказав, що це тьотя Савка, і я теж її щоразу впізнаю.

Мені подобається, що всю казку написано однаковим розміром, так що починаєш вгадувати риму і легко запам’ятовуєш слова. І кожна строфа починається згадкою про місто, що «зветься по-княжому Львів». Тьотя Савка дуже старалася. Там, щоправда, є такі слова, які ми з мамою не знали, як-от «шпондерки», «креденс» і всіляке таке. Але тато все пояснив, і я швидко звик. Ці слова там для того, щоб передати «львівський королит», каже мама. Цікаво було б відвідати той Львів, тато обіцяв узяти мене туди, коли я підросту. Скоріше б!