«Чи варто читати з дітьми поезію? А навіщо?» – одне з тих питань, які час від часу зринають у родинах, де є діти.
Віршолюби, звісно, обуряться на таке запитання, мовляв: та як можна не читати поезію? ще й із дітьми?! Але для значної частини покупців при виборі книжки для дитини настає хвилина вагання: казка, збірник оповідань, енциклопедія… чи збірка поезій? І саме поезія часто стає найбільш упослідженим різновидом книжок для дітей – там так мало тексту, самі малюнки, та що ж там читати…
Дорослий читач зазвичай має вже сформований літературний смак і ритм читання.
Хтось стежить за новинками. Ще хтось обирає розмаїту палітру читва – перемежовує класику сучасною літературою, має добірки для певних сезонів і настроїв. Є люди, які читають лише твори конкретних жанрів, наприклад, шанувальники детективів, фентезі чи фантастики – такі читачі часто творять власну, особливу субкультуру. І є група дорослих читачів, які надають перевагу винятково нонфікшину. Є читачі, які не можуть заснути без книжки – і читання виконує роль релаксанта й снодійного. Є ті, хто читає в дорозі. А ще є група шанувальників літератури, які вибирають аудіокниги – хтось через проблеми з зором, а хтось, щоб зайняти голову під час марудної нудної роботи. Усі ці читацькі вибори мають право на існування. Зазвичай, доросла людина читає для відпочинку, розваги, особистісного розвитку, а також шукаючи в художньому творі психологічної розрядки або підтримки. Читання приносить вдоволення, якщо книжка виправдовує горизонт сподівань, а ще краще – розширює його. Якщо ж текст не виправдав покладених на нього очікувань – настає читацьке розчарування.
Дитина ж сприймає будь-який художній твір інакше, ніж дорослий – ефект новизни для неї значно більш виразний, аніж для дорослого читача. По суті, для дитини кожен прочитаний або прослуханий текст формує і відчутно змінює горизонт сподівань. Дитина-читач є, так би мовити, наївним або недосвідченим читачем, чия компетенція росте з кожним новим текстом. Читаючи, і навіть просто гортаючи книжку, дитина вчиться ЗАВЖДИ – незалежно від того, що перед нею: інформаційно насичене нехудожнє видання (наприклад, енциклопедія, добірка анекдотів, кулінарна книга), «Кобзар» чи жовтувата газета з рекламою.
Отож для початку ми маємо з’ясувати відповіді на такі запитання:
1) чого саме навчає поезія?
2) що вона дає для розвитку особистості?
3) і чому обов’язково має бути присутня на певних етапах розвитку дитини-читача?
Перш ніж відповісти на ці питання, слід зауважити, що з точки зору рецепції дитина-читач не є однорідним поняттям, бо кожна вікова авдиторія має інакші читацькі потреби, зважаючи на вікові особливості розвитку. І насамперед це стосується поезії.
У цьому віці дитина ще не є читачем – лише слухачем. І це той вік, коли у виборі поетичних творів для читання з дитиною найголовнішими критеріями є два: ритм і читацьке задоволення батьків.
Ритм є невід’ємною частиною життя. Ряд ритмів діють на організм заспокійливо – наприклад, котяче муркотання, сюрчання коників, плюскіт морських хвиль, стукіт дощу тощо. Зокрема, дуже важливий для немовляти звук – серцебиття матері.
Ритмічна мова має подібну дію – короткі молитвослів’я, замовляння, мантри тощо знімають чи полегшують біль, заспокоюють, присипляють, гамують нудоту при захитуванні, допомагають зосередитися. Це стосується, як дорослих, так і дітей.
Саме тому ритмізований текст простого змісту лежить в основі материнського фольклору більшості культур: колискові пісні, колисанки (колисанка – промовляється речитативом, а не співається), потішки, забавлянки, гойдалки, примовляння для купання чи масажу.
Поетичні твори для слухачів раннього віку найперше допомагають дитині заспокоїтися, розпружитися, зняти тривогу, збільшують її довіру та прив’язаність до дорослого. Крім того, декламування або наспівування віршів є одним зі способів спілкування з немовлям. Зміст текстів при цьому великого значення не має, головним є ритм і настрій дорослого, що читає вірш.
У цей період дитина активно освоює рідну мову – і віршовані тексти допомагають опанувати фонетику та засвоїти синтаксичні конструкції. Часом вірші виконують роль мнематичних вправ – допомагають завчити дні тижня, місяці, кольори тощо. А також освоїти певні жанри спілкування: прийом гостей, похід до зоопарку чи театру, поїздка новим видом транспорту, знайомство і прощання, навик колективної гри.
У цей період дитина зазвичай учиться читати самостійно – і з нечитача-слухача стає власне читачем. Крім того, період «зміни зубів» (вік 5+) збігається з часом, коли дитина опановує фразеологію і лексичну багатозначність. Саме в цей час формується почуття гумору, навики фантазування (креативність), здатність розуміти абстракцію, а також закладається лексичний і фразеологічний запас, формується мовне чуття.
твори зі складною системою римування (наприклад, лімерики, сонети тощо).
Усе ще лишаються актуальними твори зі складним фонетичним малюнком: скоромовки, швидкомовки, язиколамалки, тексти, побудовані на асонансі й алітерації, віршовані абетки.
Спільне читання, зокрема й поезії, з дітьми в цьому віці допомагає створити спільні позитивні спогади, а також зміцнити довірливі стосунки в родині.
У віці 8–9 років дитина переходить від «повільного читання» (коли складання цілого слова з набору графем є трудомістким процесом – спочатку слово читається по складах і потребує промовляння вголос) до «швидкого читання» (коли читач сприймає слово чи кілька слів поруч як цілість, так зване «читання очима»). Саме в цьому віці дитина стає самостійним читачем, вона вчиться обирати книжки для читання.
У цей період важливими стають тренування пам’яті й розширення словникового запасу. Формується культурний код – набір упізнаваних цитат із творів класиків і сучасників. Літературний канон, що репрезентує спадковість поколінь, пропонує шкільна програма. Цитати з творів масової культури – маркують людей одного покоління. Родинний ідіолект (мовно-стилістична й ідіоматична палітра окремої родини) – формується з текстів, що читають і цитують батьки й інші значимі для дитини дорослі. Таким чином поволі відбувається перехід від читання поезії для дітей до сприйняття «дорослої» лірики.
Що варто читати:
ті тексти, які є важливими для батьків, які хотілося б лишити «у спадок»;
Це час, коли батьки та інші дорослі мають нагоду передати дитині свої культурні та світоглядні цінності – любов до рідної мови, переживання краси, смак, патріотизм тощо – через спільне читання.
Окремо варто наголосити, що неможливо допомогти дитині полюбити віршовані твори, якщо вони осоружні дорослому читачеві. Поезія не просто читається – вона проживається. Дорослий завжди може лише ділитися, але не нав’язувати. Повага неможлива через примус.
12+
Підлітковий вік – фізіологічно складний період у житті людини. Початок статевого дозрівання, коли зміни в організмі відбуваються надто швидко й стрімко, за складністю подібний до першого року життя людини. Ритм – музика, танці, гра на музичному інструменті, рукоділля, декламування віршів чи власні поетичні спроби, реп, речитатив – допомагають частково зняти це напруження, розвантажити нервову систему. Крім того, поезія, як сугестована мова, допомагає читачеві усвідомити й висловити свої почуття, і таким чином діє не лише на розвиток особистості, але як терапевтичний засіб. Саме тому в підлітковому віці багато хто пише вірші.
Що читати:
Палітра тем і жанрів – дуже широка й залежить від внутрішнього запиту дитини саме в цей момент. Обов’язково варто звернути увагу читачів-підлітків на любовну лірику, а також на громадянську, екзистенційну поезію, орієнтуючись на настрій і потреби саме цього дня чи періоду в житті дитини.
Також зважаючи на те, що це вік бунту і порушення канонів, усталених правил і звичаїв, варто запропонувати до уваги читачів-підлітків співану поезію й різні неординарні перепрочитання класики, слем, відео-поезію тощо.
Підсумки
Поезія в родинному читанні виконує кілька функцій:
1) заспокоєння через ритм – спершу в ранньому періоді, й потім знову в підлітковому віці;
2) освоєння мови – фонетики і синтаксису;
3) мнематичні вправи;
4) збагачення лексичного запасу;
5) розвиток креативності;
6) формування теплих спільних спогадів;
7) трансляція світоглядних переконань;
8) формування смаку;
9) долучення до досвіду естетичного переживання;
10) конструктивна експресія для екологічного проживання всієї палітри почуттів, що особливо цінне в підлітковому віці.
Від БараБуки:
Після прочитання цієї статті ви, мабуть, як і ми, отримали натхнення читати вірші з дітьми, але, можливо, ще не знаєте, що саме читати. Знайти дивовижні приклади української поезії для дітей ви зможете у нашій рубриці «Про книги», наприклад:
Найперше питання, яке постає перед батьками, педагогами і бібліотекарями, не «Як говорити з дітьми про геноцид?», а «Чи варто говорити з дітьми про геноцид?». І якщо так, то з якого віку?
На мою думку, з дітьми говорити потрібно на всі теми, які важливі для дорослих. Тобто, якщо для нас пам’ять про злочини радянської влади не є значущою, то конструктивної розмови з дітьми не вийде – вони зчитають вашу нудьгу і байдужість. (Тут діє той самий принцип, що і з релігійним навчанням: агностик може чудово викладати релігієзнавство студентам, але не може викладати катехизис дітям у парафіяльній недільній школі тощо.)
Натомість, якщо ця тема важлива для нас – замовчування буде шкодити. Діти зчитують мовчання на важливу для своїх авторитетних дорослих тему, як невербальне послання: «Це настільки страшно і боляче, що я не годен про це говорити». Ословлення страшних, болісних, тривожних досвіду та пам’яті завжди робить цей досвід або пам’ять стерпними для психіки.
Щодо віку, який визначає, коли на ці теми варто говорити, то маркером є той факт, що дитина ставить питання. Наприклад, таке: «Навіщо саме в цей день ми запалюємо свічку і ставимо на вікно?»
Як у всіх дражливих і важливих питаннях – секс, смерть, релігія – у розмовах із дітьми тема національної трагедії та катастрофи обростає деталями залежно від віку дитини: що молодша дитина, то меншою має бути деталізація. Тобто, дитині 5-6 років, яка спитала, що таке геноцид, голодомор, колективізація, тортури тощо ми відповідаємо коротко і лаконічно. Дітям молодшого і середнього шкільного віку ми даємо можливість прочитати або послухати художні твори, переповідаємо життєві історії, а потім розставляємо акценти й озвучуємо висновки. Особливо цінним є особистісний елемент, а саме – родинні перекази: погляд на глобальний історичний процес через історію однієї родини або локації. Натомість зі старшими підлітками говоримо, як із рівними, дискутуємо, пропонуємо їм самостійно провести паралелі з сьогоденням, зробити висновки, розробити позитивні стратегії на майбутнє, а дорослий у цій розмові виступає лише, як модератор або один із учасників.
Як підібрати художні твори для розмови з дітьми про трагедію Голодомору?
Американські та європейські колеги десятиліттями виробляли й апробовували мову, жанри, наративи для розмов із дітьми про трагедію Голокосту. Ми можемо спертися на цей досвід та запозичити їхні стратегії.
Такі тексти повинні мати три якості: оптимістичне завершення, позитивні приклади (історії людяності, доброти, щедрості, згуртованості тощо), дія і спрямування у майбутнє.
А. Оптимістичне завершення
Ґарет Джонс відкрив світу правду про Голодомор в Україні. Фото: 5.ua
Який оптимістичний елемент може бути притаманний історіям про геноцид? Чи коректно взагалі говорити про оптимізм в історіях про національну трагедію?
Найперше, це історії про тих, хто вижив.
Радянський режим спровокував на території України три хвилі масового голоду: 1921-23рр., 1931-34рр., 1946-47рр. Ми не знаємо точної кількості жертв – ідеться про мільйони загиблих. Але мільйони людей пережили ці тортури – і вижили. Це історія про наших дідусів і бабусь, прадідусів і прабабусь. Вони виросли, створили сім’ї, виховали дітей – і ось на світ з’явилися ми. Ми і є це оптимістичне завершення страшної трагедії. Життя, воля до життя, надія на краще перемогли найстрашніші випробування.
По-друге, це історії про тих, хто зберіг пам’ять.
Геноцид – це не лише фізичне знищення людей за національною ознакою, але й «витирання з історії»: знищення книжок, храмів, музеїв, вбивство носіїв культури (вчителів, письменників, народних майстрів), заборона на використання мови, обмеження доступу до освіти, а ті, хто вижив, піддаються тотальній асиміляції. Тому якщо нам вдалося зберегти мову, національну історію, культуру, а також пам’ять про трагедію – це наша перемога над намірами тих, хто хотів нас знищити.
На цьому принципі побудовано моє оповідання «Ангел на ймення грушка» (Львів: Свічадо, 2023), де бабуся, яка була дитиною під час колективізації, розповідає про ці страшні події своїй онуці, дівчинка виростає і їде в історичну експедицію записувати історії про колективізацію, щоб винести локальну пам’ять на ширший загал.
Також цей принцип візуалізує фільм «Поводир» О.Саніна: комуністи розстріляли кобзарів, носіїв національної ідентичності, пам’яті й культури. Привернімо увагу глядачів до того, що у фільмі грають сучасні українські кобзарі, які співають саме тих пісень, за які було розстріляно кобзарів 80 років тому – так, це страшна трагедія, але задуми кривавого режиму провалилися.
По-третє, це історії про тих, хто домігся справедливості.
У дітей є вроджене загострене почуття справедливості і внутрішній запит на справедливість: лиходій у казці має бути покараний, а герой – винагороджений. До певного віку людська психіка не здатна відчувати нюансів і напівтонів. Марно пропонувати дітям 5-11 років історії про примирення ката і жертви – вони лише травмують. Історії, де злий персонаж завдавав героям реального страждання (наприклад, відьма викрадає Івасика-Телесика і намагається його з’їсти; змій викрадає князівну і тримає її в неволі, лиха мачуха мучить дівчинку-сироту тощо), мають завершуватися тим, що антагоніст вбитий або ізольований від людської громади – і він не може більше нікого мучити. Це створює в дитини відчуття безпеки: «Справедливість є і за неї варто боротися, коли я виросту».
Тому дуже важливо, говорячи про злочини минулого з дітьми, обов’язково артикулювати, як комуністичний режим намагався приховати свої злочини – і як ми боремося за те, щоб світ дізнався про нашу трагедію, і засудив тих, хто винний у цьому. Маємо казати дітям: що вже зроблено в цьому напрямку, які задачі попереду, а також згадувати людей, які допомагали донести правду про ці страшні події до світу (тут варто згадати Ґарета Джонса, Джеймса Мейса та ін.).
Ілюстрація Людмили Стецькович до книжки Марії Правди «Там, де тече Ятрань»
Коли ми добираємо художні твори чи життєві історії для розмови з дітьми про трагічні історичні події (геноцид, війна, репресії, екологічна катастрофа тощо), маємо відбирати ті тексти чи фрагменти текстів, які містять позитивні життєві сценарії, а саме – історії про людяність, доброту, взаємодопомогу, згуртованість тощо.
Ми використовуємо тут «3 правила сторітелінгу з дітьми», які сформулював британський педагог Б.Гартман: кожен може розповідати історії; історія кожного важлива; хоч би яку історію ви переказували дітям, зрештою вона має нести надію.
Позитивне завершення прочитаної чи почутої життєвої історії вкрай важливе для дитячої психіки у віці до 12 років. Дитина до певного віку не ладна на рівні емоцій розмежувати почуття від тексту та реальної події – горе, страх, гнів від загибелі персонажа такі ж справжні, як і від загибелі знайомої людини. Здатність взаємодіяти з трагічними історіями формується поступово, але в ситуації загроженості вікова норма посувається, тому нині, під час війни, ми маємо обережніше добирати тексти навіть для розмови з підлітками, щоб уникнути ретравматизації.
Тому говорячи про Голодомор, ми не маємо пропонувати дітям історії про канібалізм, божевілля, виживання будь-якою ціною, поразку повстання тощо – це надто страшні сценарії для дитячої психіки. Не потрібно робити страшну трагедію ще страшнішою, перетворюючи сухі факти на сюжетні оповіді.
Натомість матеріалом для розгорнутого оповідування (сторітелінгу) мають ставати історії, які несуть у собі приклади для натхнення і наслідування.
Коли ми говоримо про трагедію, що сталася в минулому, то акцентуємо на позитивних стратегіях, які допомагають спільноті вижити – це солідарність і взаємна підтримка членів групи. У такому випадку трагічні події в історії нашої родини і/чи нашого народу стають для нас ресурсом: вони формують вольовий внутрішній стрижень, емоційний і моральний інтелект, бо дають позитивні приклади та стратегії для наслідування: моя прабабуся поводилася так і так в оті страшні часи, значить, і я буду так поводитися.
Як вдалий приклад такого твору можна згадати повість «Каміння під косою» Ольги Мак (1973).
Коли ми розповідаємо дітям про трагічні епізоди минувшини, то обов’язково маємо в кінці розмови, на етапі підсумків, озвучити, навіщо нам пам’ятати про ці події та навіщо нам говорити про ці події. Наше завдання – навчитися і навчити дітей вибудовувати зв’язок між історичною пам’яттю і нашою теперішньою ефективністю, показувати, що досвід минулих поколінь постійно актуалізується.
Ключове питання, яке допомагає впоратися з емоціями страху, горя та тривоги: що ми можемо зробити зараз? Досвід геноциду, що лишився в родовій і національній пам’яті, може робити нас пасивними. Кривавий терор, як і тоталітарний режим загалом, об’єктивізує людей: ми жертви, з нами зробили такі й такі погані речі. Натомість усвідомлена дія робить нас суб’єктними.
Дітям має бути запропоновано алгоритм вибудови власної суб’єктності. Це може бути волонтерство і допомога людям, що нині опинилися без їжі та житла – через акт солідарності й доброти не дати повторитися трагедії голоду. Це можуть бути акції, які привертають увагу до нашої трагедії на міжнародному рівні – розголос і відновлення справедливості (зняти ролик, начитати аудіо, провести флешмоб, перекласти статтю іноземною мовою, взяти участь у мітингу пам’яті тощо).
Також ми маємо показати, як суспільство засвоїло досвід трагедії і вибудувало стратегії запобігання повторенню такої події у теперішньому. Коли ми говоримо про те, що загони красноармійців і буксірів забирали в людей усе майно, залишаючи їх у безвиході й прирікаючи на голодну смерть, діти середнього шкільного віку можуть легко провести паралель із сьогоденням. Адже російські окупанти нині діють за точно такими поведінковими лекалами. Але тепер у нас є ЗСУ і міжнародна підтримка, ми протистоїмо і боремося.
Якщо якийсь художній твір має добру літературну якість і є рекомендованим до читання шкільною програмою, але не має якогось із цих елементів, його вводить дорослий інтерпретатор – батьки, педагоги, сторітеллери, бібліотекарі тощо.
Ще раз наголосимо: читачів до 12-14 років не варто залишати на самоті з такими творами: читання має завжди відбуватися в діалозі, це особливо важливо нині, коли в Україні триває війна й більшість дітей травмовані досвідом щоденної загроженості, втрати або втечі.
Коли ми говоримо з дітьми в родинному колі, у церковних парафіях або на сторітаймах у бібліотеках, вводити релігійний елемент доречно лише за тієї умови, якщо ви є носієм релігійного світогляду і він приносить вам розраду та дає наснагу.
Тобто, якщо ви особисто вірите в посмертне життя, воздаяння і потіху, озвучте це. Скажіть, що віра додає вам сили й рішучості діяти. Наголошеними мають бути саме віра, переконання й надія, а не зовнішні релігійні атрибути. Тобто має йтися не лише про образ свічки, як символу молитви – цього замало. Але знову й знову переводити акцент на дію, вибудовувати суб’єктність, де релігійні переконання – ще один ресурс особистості.
У розмові з дітьми на релігійну тему не універсуалізуйте ваш досвід, поважайте дітей-співрозмовників, проте акцентуйте на його цілющому потенціалі для вас особисто.
Прикладом релігійного проживання трагедії Голодомору є твір «Легенда про колоски» Віри Вовк із циклу «Легенди» (1955). Богородиця – Скорбная Мати – говорить із дівчинкою, що збирає зернятка на полі: «Знаєш, мого батька розстріляли, – звірилася дитина. – А мого Сина розп’яли, – відповіла жінка». І ось вони вже мають точку дотику – обидві втратили рідних, яких закатували окупанти. Проте Марія в цьому творі може запропонувати дитині лише посмертну втіху – так само, як вона не могла вберегти свого Сина від страждань і смерті, так не може розірвати реальність і дати дитині їжу: «Мати Божа заплакала кривавими сльозами, але потім усміхнулася, поцілувала Ніну і почала силяти для неї зі своїх сліз намисто на стебло пшениці. – Прийди завтра, Ніночко, сюди на поле. Ми підемо тоді разом далеко, підемо по веселці в мою хату. Я дам тобі хліба, дам тобі золотого меду, а в моїй хаті ти зустрінеш когось дуже любого».
Які висновки з цієї історії ми маємо зробити? Так, у нас є надія на посмертну розраду, це важливо, але діяти тут і тепер (ще раз наголосимо на мотиві взаємодопомоги і підтримки) – прерогатива живих людей. На цьому світі Бог проявляється не через чудеса, зроблені ангелами, але руками людей, що вірять у Нього. Це оповідання по суті – ілюстрація до євангельського тексту «що зробили найменшому з братів Моїх, те зробили Мені». Ті, хто прирікає людей на голод, подібні до катів, що розпинають Сина Божого. Натомість ті, хто рятує, годує, зцілює – по-справжньому служать Богові.
Релігійна участь у днях пам’яті починається з молитви, але не обмежується винятково молитвою. Надія на Бога не має ставати виправданням для бездіяльності, але живити наснагу для діяльної турботи про ближніх.
Також, говорячи ж про пам’ять і справедливість, варто акцентувати біблійний принцип: «Нема нічого таємного, що не стало б явним». Як ідеологи злочинних режимів, так і виконавці завжди сподіваються на безкарність, і тут ми можемо зауважити, що Святе Письмо наголошує: «Бог осміяний бути не може, що чоловік посіє, те й пожне». Тобто маємо вірити, що злочини будуть виявлені та покарані – й діяти з цього переконання.
Для читання на уроці пам’яті в недільній школі я рекомендую розглянути твори про колективізацію та голодомор, написані в жанрі «різдвяне оповідання» та «великоднє оповідання»: «Розігріті душі» О.Мак, «Дзвонять дзвони» та «Бузьки прилетіли» М.Мучинського, а також моє оповідання «Ангел на ймення грушка».
Казки, фентезі, фантастика
Хоча розмову про національні трагедії варто будувати довкола реальних життєвих історій, на етапі підсумків і розставлення акцентів нам може стати в пригоді мова казки.
Алегоричність казкової образності допомагає зробити висновки емоційно виразними й універсальними.
До вибору казок діють такі ж вимоги, як і до підбору реальних історій: оптимістичне завершення, позитивні приклади, дія, спрямована в майбутнє.
Для дітей молодшого шкільного віку я раджу звернути увагу на українську народну казку «Хліб і золото», а також казку Людмили Юрченко «Сталевий Солдат і малий Михайлик» та на мою казку «Хліб, як камінь» (Зоряна Живка «Хліб, як камінь», є у вільному доступі).
Для розмови з молодшими підлітками – обговорити повість Дзвінки Матіяш «День сніговика», вона дає багато матеріалу для проведення паралелей між казковою реальністю і подіями української історії різних часів, а також показує приклад протистояння тоталітаризмові й перемоги над ним.
Для дискусії зі старшими підлітками раджу взяти відомий роман-антиутопію «Голодні ігри» С’юзен Коллінз, ця трилогія виразно показує руйнівну дію тоталітаризму, зокрема, увиразнює й яскраво ілюструє маніпуляцію населенням через терор голодом.
Підсумки
Розмова з дітьми про історичну пам’ять і трагічні епізоди української історії потребує від дорослих учасників розмови деякої попередньої підготовки, проте правильно проведена подібна бесіда допомагає підвищити суб’єктність, емпатію та додає наснаги діяти в тяжких життєвих обставинах.
Твори, рекомендовані для читання:
Мірослав Влекий «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала» (Човен, 2020)
Ольга Мак «Каміння під косою» (рік першої публікації 1973, перевидання: Лелека, 2017)
Ольга Мак «Розігріті душі» // «Святий вечір» (упор. Зоя Жук, Свічадо, 2007)
Джеймс Мейс «Повість про двох журналістів. Уолтер Дюранті, Гарет Джонс і Пулітцерівська премія» // Україна Incognita. ТОП-25 // Бібліотека газети «День» (Українська прес-група, 2014)
Щороку в листопаді Україна згадує важку сторінку своєї історії – геноцид українського народу, штучно створений Голодомор, внаслідок якого загинули мільйони українців. Цим подіям зокрема присвячені й шкільні уроки. Щороку вчителі шукають потрібні слова, аби делікатно розповісти дітям та підліткам про ті події, не травмуючи, але й не применшуючи значення цієї трагедії. Письменниця Зоя Жук на прохання БараБуки поділилася своїми міркуваннями про те, як провести уроки, присвячені темі Голодомору. Та спершу вона відповідає на питання, яке ми часто можемо почути від дорослих – а чи справді потрібні такі уроки?
Чому потрібно говорити з дітьми на важкі та болісні теми?
Чому не можна нині просто помовчати, а там – виросте й сам розбереться?
Втрата, війна, жорстокість, беззаконня, геноцид – навіщо підіймати ці теми в розмовах з дітьми, адже й дорослим говорити про це важко?
По-перше, маємо усвідомити, що діти – це люди і громадяни, і вони мають право знати та розуміти, що відбувається в їхній країні нині чи відбулося раніше, ще до їхнього народження. Є такий принцип у психології: історія моєї країни – це історія моєї родини, а отже, «це те, що зробили зі мною до мого народження». Немає просто війни, просто репресій, просто колективізації, просто депортацій – все це сталося з конкретними родинами. Мовчання про минуле, особливо про трагедії минулого, створює в дитини відчуття відірваності, позбавленості коріння та стійкості, додає незрозумілої тривоги або печалі.
По-друге, діти не є відірвані від життя суспільства – вони бачать, помічають так звані «погані речі», а інколи ці речі стаються з ними самими просто зараз, проте в них відсутній досвід і мовленнєва компетентність, як розповісти про це. Тільки говорячи з дітьми на болючі та дражливі теми, ми можемо допомогти їм за потреби розповісти про їхні страхи, негаразди та проблеми.
По-третє, розмови про болісні почуття та досвіди необхідні для формування здорового емоційного інтелекту й емпатії. Переживання приємних почуттів, таких, як радість, вдоволення, вдячність, натхнення, приязнь, прямо пов’язано зі здатністю переживати рівною мірою болісні почуття, такі, як гнів, самотність, сум, тривога, туга, роздратування тощо. Табуюючи в розмовах із дітьми болісні почуття, ми унеможливлюємо повноцінно переживати також і приємні почуття. Тільки досвід висловлення і вираження дозволяє нам давати раду своїм емоціям і не боятися їх.
По-четверте, замовчування і табуювання певних тем мимохіть діє на нас деструктивно – ми прочитуємо це, як сигнал найвищої загрози: «Це так страшно, невимовно страшно, що я не годен про це говорити». Особливо це лякає дітей, які сприймають це, як «Це настільки страшно, що ні тато з мамою, ні інші дорослі, наприклад, вчителі, не здатні мене захистити, тому вони всі мовчать». Ословлення будь-якого досвіду робить його стерпнішим.
Коли варто говорити з дітьми про геноцид або інші трагедії?
Найперше, тоді коли дитина про це спитає. Якщо в дитини виникає запитання і вона може його сформулювати і висловити – значить ця тема важлива для неї, отже, час озвучити й проговорити цю тему.
А як бути, якщо дитина не питає?
Тоді найкращим часом для цього є дні пам’яті або відвідування певних локацій – музеїв і меморіалів тощо. Це дозволяє почати розмову і вибудувати ланцюжок зв’язку з теперішнім.
З якого віку варто підіймати такі теми в розмовах з дітьми?
Найперший маркер готовності дитини до складної розмови є питання від неї.
Але дехто ставить їх у 5 років, дехто в 9, дехто в 12. Як бути?
Розробляючи стратегію розмови з дитиною чи групою дітей на тему національної трагедії, варто запам’ятати таке правило: чим молодша дитина, тим меншою має бути деталізація.
Тобто, дитині 5-6 років, вона спитала, що таке голодомор або колективізація, ми відповідаємо коротко і лаконічно.
Дітям молодшого і середнього шкільного віку ми даємо можливість прочитати або послухати художні твори, переповідаємо життєві історії, а потім розставляємо акценти й озвучуємо висновки. Особливо цінним є особистісний елемент – наші родинні перекази: погляд на глобальний історичний процес через історію однієї родини чи локації.
Натомість зі старшими підлітками говоримо, як із рівними, дискутуємо, пропонуємо їм самостійно провести паралелі з сьогоденням, зробити висновки, розробити позитивні стратегії на майбутнє, а дорослий у цій розмові виступає лише як модератор або один із учасників.
А якщо дитина не ставить запитань? Зрештою, не всі діти вміють і люблять ставити питання. Тоді ми орієнтуємося на вік 9+, саме в цей час у дитини виникає природне, спричинене віковими особливостями розвитку, зацікавлення історією родини, країни, місцевості або певної епохи.
Коли говоримо про важливі для нас події з історії нашої країни, то виходимо в розмові з дитиною з я-позиції: я розповідаю тобі про це, бо для мене це важливо – і тому я ділюся з тобою. Або ж поєднуємо розмову з відвіданням музею чи меморіалу.
У будь-якому випадку дитина не має проживати досвід знайомства з болісними моментами історії країни – а тим паче трагічні історії власної родини! – на самоті. Дорослий має провести її через цей досвід. Про що б ми не говорили з дітьми, зрештою це має давати надію і позитивне бачення майбутнього: «Так, в минулому з нами сталися погані речі, але ми вижили і зробимо все можливе, щоб вони не повторилися».
Що зробить подібну розмову конструктивною?
Найперше, говорити з дітьми на будь-які важливі теми слід щиро. Якщо це питання не важливе для вас і вам особисто байдуже на колективізацію, сталінські репресії, голодомор, голокост, війну тощо, не варто починати цю розмову – дитина зчитає вашу байдужість і нудьгу.
По-друге, не можна починати цю розмову, коли ви емоційно виснажені, втомлені, голодні, знаходитися в холодному приміщені чи ця розмова глибоко травмує вас самих.
Якщо ви боїтеся говорити про це, зверніться по психологічну допомогу й делегуйте проведення уроків пам’яті колегам.
Пам’ятаймо, розмови про національні трагедії мають не злякати дитину, а допомогти сформувати такі якості, як стійкість, співчуття, почуття власної гідності.
Переконайтеся, що і ви, і ваші слухачі перебуваєте в теплому, освітленому приміщенні й загалом добре почуваєтеся. Це правило сторітелінгу є дуже важливим: страшні історії розповідають у теплі та при світлі, натомість у темряві та холоді розповідають смішні історії, які «зігрівають зсередини». Такий принцип допомагає уникнути болісного зависання в певній тематиці та травматизації через текст.
По-третє, вибираючи матеріали для розмови, перевагу слід надавати усній оповіді – найціннішою завжди є я-позиція та особиста історія. На другому місці – художня література, яка читається разом і обговорюється. І лише на третьому місці – відео-матеріали; проте з дітьми до 12-13 років слід уникати травмуючого відео-контенту. Справа в тому, що при читанні тексту спрацьовує захисна самоцензура й уява формує тільки такі страшні образи, з якими людина може впоратися. Натомість відео-ряд долає будь-які захисті бар’єри і ставить свідомість перед фактом: я це бачу – отже, це так і є.
І на останок: той, хто починає розмову на важливу тему, задає лінію інтерпретації. Тому так важливо, щоб розмову з дитиною про страшні й болючі події минулого провадили ті, хто користується в дитини повагою. Зрештою, в гіпер-інформаційному світі нема секретів – рано чи пізно дитина почує про будь-які речі, про які нам говорити тяжко чи не зручно. Але хто буде їх коментувати? Чи згодні ми з тими висновками, як запропонує модний блогер чи новий політик?
Якщо нам важливо зберегти пам’ять, повагу й зробити з історії певні висновки, значить доведеться навчитися говорити на важкі і болісні теми.
