Бібліотечний рейтинг книжки – найцікавіший
Львівська письменниця Оксана Думанська відома своїми книжками як для дорослих, так і для дітей та підлітків. Від 2002 року вийшло 15 книжок авторки, яка також працює над перекладами, антологіями. Упродовж року Оксана Думанська була головним редактором журналу «Світ Дитини». Письменниця дуже любить зустрічатися з наймолодшими читачами у школах і бібліотеках. Оксана Думанська пише в реалістичному жанрі, усі сюжети бере з життя – можливо, ви й незчуєтеся, як станете героєм її книжок.
– Пані Оксано, Ви казали, що ще перед школою навчилися читати. Які книжки з дитинства Вам найбільше запам’яталися?
– Моя старша сестра навчалася в Ніжинському педінституті. Із сесії завжди привозила різні книжки. Але найбільше мене вразила книжка в синій оправі з білими сніжинками й оленячою упряжкою, яка везе Герду. Те видання в мене збереглося досі. Для мене Андерсен – це було щось незвичайне, бо я жила в селі й бачила навколо зовсім не казкове оточення. Мріяла навіть потрапити у Крижаний палац, незважаючи на небезпеку.
Мені здається, що дитина починає читати тоді, коли знайде «свою» книжку. Для мене справді «своїм» став Андерсен. Коли сидиш на теплій печі, на черені, під електричною лампочкою, яка ось-ось може загаснути, бо світло на вечір вимикають, і ти хочеш дочитати, бо вже блимає… Тепер це викликає сентимент до того часу, коли ти ще жив у казковому світі Герди. Мама навіть муфту мені пошила і я гордо виходила в ній гуляти з дітьми, яким мами сплели прості рукавички. А в ній же незручно, то я трохи на ґанку постояла, а тоді, щоб кататися на лижах, теж брала рукавички (сміється).
Я постійно «тягала» дорослу літературу. Пригадую, що дуже хотіла читати «Анну Кареніну», а батьки її в мене просто з рук забрали. Ще в той час сестра організувала драмгурток, і я знала Карпенка-Карого до того, як ми його у школі вивчали. Удома любила слухати «Театр перед мікрофоном». Звісно, читала «Тарасові шляхи» – це була моя настільна книжка. Пригадую свої сльози, коли читала про те, як у Тараса померла мама. І ще пригадую «Наймичку» – я її прочитала і плакала, бо дуже боялася, що й моя мама може померти. Мені було тоді 5–6 років. Книжок не бракувало, бо в нас була педагогічна родина і батьки не шкодували на них грошей. Я досі маю «Кобзаря» 1939 року, щоправда, по-новому оправленого, – і він для мене теж багато означає, бо зберігався під час війни на горищі, і коли я його тримала в руках наприкінці 50-х, то вже був неабиякий раритет.
А далі почалася пригодницька література. Звичайно, я нічого не оминула: Жуля Верна я прочитала всього, Дюма, Вальтера Скотта.
– Сьогодні куди більше дитячої літератури, а діти читають менше. Хто має відповідати за те, що діти не читають?
– Звичайно, батьки. Дитина ж «мавпує»: якщо вона бачить, що батьки читають, то й сама буде. Хоча велика спокуса для батьків – увімкнути годинний мультик і піти щось робити на кухню, а дитина хай дивиться. І як зрівноважити, щоб візуальні образи не переважили тих, що дитина витворює у своїй уяві? Просто треба завжди на дитину мати час. І я теж до цього дійшла, уже коли стала бабусею, бо в мене тепер більше часу – і я більше віддаю його дітям. А коли я була мамою з трьома дітьми… двоє вже у школі, а малий тільки народився… Я, наприклад, не пригадую, щоб учила молодшого читати – його старші навчили. У нашій сім’ї завжди читалося – і діти це бачили.
Але справді потрібно знайти оті 15–20 хвилин, вимкнути телевізор і почитати дитині. Моїй онуці Єві син почав читати, коли їй було 2–3 місяці. Читав казки Козлова, які я переклала для «Махаона». І тепер вона дуже любить слухати. «Беллу-балерину» я мусила їй прочитати тричі поспіль. І розказувати казки треба, і вигадувати разом. Дуже важливий вік від року до двох – привчати дитину до книжки треба саме в цьому віці, не пізніше. Тим більше, що тепер є книжечки з тканини, які навіть кусати можна, і діти дуже їх люблять.
– А які книжки Ви би порадили батькам молодших школярів?
– Я би починала з «Бешкетних віршів» Фальковича і Малик, адже діти люблять ритм. Я коли презентувала свої «Бабусині вірші», то не дочитувала останні слова – діти одразу вгадували риму. Не варто читати зразу якісь повчальні речі. Один батько прийшов у бібліотеку, подивився книжки мої маленькі і сказав, що в них замало повчального. Але ж повчальне не може бути «в лоб», бо ж це відлякує дитину, воно має бути завуальованим, має підштовхувати її саму до висновків… «Улюблені вірші» дуже добре в нас пішли, до того ж, не диск – онуки вимагали, аби я читала їм уголос. Дуже гарний поет Анатолій Костецький. Які вірші! Мені показали його вірші, коли ми вже навчалися в університеті і читали дорослу поезію, любовну, і я пригадую, що просто закохалася в його дитячі вірші! Шкода, що тепер його книжок немає. Я би зробила якусь сміховинну антологію. Ще мені страшенно полюбилися книжки про Сплета.
«Просто треба завжди на дитину мати час. І я теж до цього дійшла, уже коли стала бабусею, бо в мене тепер більше часу – і я більше віддаю його дітям»
– Ви пишете для підлітків реалістичну прозу, а нині – засилля фентезі. У цьому жанрі Ви не плануєте щось написати?
– Ні, це не моє, я ж виростала на реалістичних книжках. Мені здається, що фентезі я не могла б написати,бо весь час перебуваю в колективі цікавих людей і цікавих дітей, а щоб нафантазувати якісь такі речі, у мене просто б не вистачило кебети, чесне слово.
Коли я презентувала «Бабусину муштру», одна дівчинка сказала: «Це так добре, що ви пишете про нас». І справді, цю книжку я написала абсолютно на живому спілкуванні зі своєю онукою, там немає нічого вигаданого! Я просто все це зафіксувала і не намагалася додати туди якоїсь літературщини. Так само з’явилося «Як зарадити Марійці». І я зрозуміла, що дітям подобається читати про себе. А фентезі, ще й у великій кількості, відволікає дітей від реальності. Воно теж буває низькопробне, але є й хороше, з глибокою філософією.
Сергій Гридін починає працювати в реалістичному жанрі. Дуже добре, що вийшла його повість для хлопців «Не такий», бо якраз для хлопців у нас книжок бракує. Я теж почала писати роман для хлопчиків, уже є назва – «Мій дідусь Богдан Гетьман». Історію, що лягла в основу, мені розповіла знайома, яка виховує онука, бо його батьки багато працюють. Вона мені розповіла про всі проблеми з дитиною, яка вже має 1,58 м зросту. Але я в романі на місце бабусі поставила дідуся, бо хотілося показати чоловічі стосунки. Дідусь не змальований там «увесь такий класний», він має свої мінуси: я хочу написати, як вони з хлопцем дають одне одному ради.
Зрештою, для підлітків писалася й книжка «Куди зникає час…». Це оповідь про підлітка, який під час операції «Вісла» втік до Польщі. Знаєте цю історію про художника Андрія Ментуха? Він сам із Сокальського району, з села Карова. На одній руці в нього три пальці, а на другій немає взагалі кисті, бо ще перед війною через петарди він фактично втратив руки. Але мріяв стати художником. І навіть тими трьома пальцями намагався малювати. Коли його переховували упівці, то один йому загадав оформляти бойовий листок. Потім хлопець утікав від енкаведистів, заховавшись у вагоні-«телятнику», а згодом об’їздив усю Польщу, шукаючи, де його навчать малярству. Навчився грати на гітарі і співати, мав великий успіх у дівчат, а одружився з найгарнішою, на ім’я Астрід. Він повернувся в Україну вже в часи нашого усамостійнення.
Цей роман, вибудуваний на історичних подіях, писався для підлітків, аби довести, що людина, яка втратила руку, може отримати не тільки фах ремісника. Це важливо – написати про сучасного підлітка з усіма його проблемами, але важливо також і в історичній ретроспективі написати, щоб дитина зрозуміла: коли є мотивація – решта не має значення.
– У «Дитяті епохи» Ви також пишете про життя реальної львівської родини. А як у сім’ї Ремажевських поставилися до того, що вони стали героями книжки?
– Правду кажучи, я спершу хотіла написати книжку про Віру-молодшу – «Мамо, я тебе бачу». Бо, справді, так багато вони в ту дитину вклали (після народження незрячої доньки Віра Ремажевська створила у Львові обласний навчально-реабілітаційний центр для дітей з вадами зору «Левеня» – Ред.) Але чомусь мені не писалося про головну героїню – сліпу дівчинку. У мене було таке враження, що читачі подумають: витискаю сльозу чи спекулюю на цьому. І героїнею стала молодша донька – Любомира. Вони читали ще не видрукуваний твір, а вже коли вийшла книжка, цілу ніч не спали: читали й реготали. Там мало вигадки.
– Які ви мали відгуки на свої підліткові книжки?
– Я мала відгуки від дітей, які їх читали. Рейтинг цих книжок у читачів доволі високий, особливо у «Школярки з передмістя» (перевидання «Способу існування білкових тіл»), бо коли я ходжу по бібліотеках і бачу 10–15 цих «зашурканих» книжок і оцей блочок «отримано – повернуто…», то в мене серце розривається від успіху (усміхається). Бібліотечний рейтинг – найцікавіший. Коли збираються експерти, вони дивляться на все, у тому числі й на оправу. А ми йшли таким шляхом, щоб книжка дешево коштувала. Народ не купить дорогу книжку, хіба на подарунок. А на щодень – хай вона краще буде у м’якій обкладинці і коштуватиме 15 гривень, але свою роль зіграє.
– Ви хотіли написати книжку для дітей про мову…
– Так, але ще не написала, бо в мене багато проектів, які відволікають. А хотілося б зробити таку книжку для дітей, як «Слово про слово» Алли Коваль . І – якомога веселіше, простіше. Хотілося б написати цікаво про етимологію слів. Мені колега, директор обласної бібліотеки для дітей Лариса Лугова, радила написати «глосарій для парентів», аби батьки розуміли, що таке «шнурки в стакані» (сміється). Я збиралася щось написати і про сленг. А потім прийшло натхнення на дитячі вірші. У «Собачому житті Кота Хитруна» я використала оту європейську моду – по 3–4 віршовані рядочки вставляти у розповідь. Коли я читала цю книжку діткам 1–2 класу, то вони дуже не хотіли, щоб я зупинялася. І я зрозуміла: легесенькі віршики гармонізують розповідь.
– Пані Оксано, хто для Вас є взірцем серед дитячих і підліткових письменників ?
Для мене прикладом у дитячій літературі завжди є Крістіне Нестлінґер. Якби я не прочитала «Маргаритко, моя квітко», напевне, ніколи б не написала «Спосіб існування білкових тіл». Мені там сподобалося все, і найперше – що характер героїні поданий у розвитку. Щоправда, я б не змогла написати великої книжки, бо звикла до лаконізму. Тому я відразу знала, що «Спосіб існування» – це буде стилізований щоденник, і не за днями, а за порами року.
Розпитувала Наталка Малетич
